50. Соціальний статус особистості

Соціальний статус — це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кіль­кісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи.

Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення. У житті нерідко зустрічаються приклади хибно усвідомленого або присвоєного статусу. Тією чи іншою мірою психологія споживача пов’язана із зовнішніми матеріально-предмет­ними формами затвердження статусу особистості. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому зв’язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов’язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з вищенаведеного, доречно ввести поняття статусної самооцінки, як істотної характеристики особистості в цілому.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами.

51. Соціалізація особистості. Основні етапи

Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціалізація людини — це тривалий процес її входження в суспільство, включення в соціальні зв’язки і відносини, у різні типи соціальних спільностей, унаслідок чого відбувається становлення її соціальності.

Соціальність особи — це система її зв’язків з найрізноманітнішими спільностями (професіональними, соціально-демографіч­ними, етнічними, статусними тощо) та виконання нею певних соціальних ролей.

Соціалізація охоплює всі соціальні процеси і зв’язки, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, соціальний досвід, що дозволяє йому функціонувати як повноправ­ному члену суспільства, виконувати певні соціальні ролі.

Соціалізація особи — це загальний, багатогранний процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. На цей процес впливають різноманітні чинники, основ­ними з яких є такі: сукупність ролей, елементи соціального середовища, конкретні події, явища і процеси.

Процес соціалізації особи здійснюється упродовж усього життя людини і має кілька етапів і стадій.

На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох основних етапів: перший етап — первинна соціалізація, другий — вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.

Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову, трудову і післятрудову.

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову від трудової неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв’язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі: 1) модель підкорення і 2) модель інтересу. Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам. Модель інтересу характеризується передусім самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та суспільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду. Важливо зрозуміти, що модель підкорення і модель інтересу в процесі соціалізації реалізується у нерозривному взаємозв’язку, основна ж особливість полягає в тому, що залежно від самого індивіда і соціальних умов соціалізація кожної особи здійснюється переважно за якоюсь однією моделлю. Зауважимо, що існує загальний механізм соціалізації особи, він, безумовно, використовується і в моделі підкорення і в моделі інтересу.

Соціалізація особи із своїм механізмом має дві форми: 1) соціальну адаптацію і 2) інтеріоризацію.

Існує два підходи до визначення суті і змісту адаптації. Швейцарський психолог Жан Піаже, англійський соціолог Роберт Мертон розглядають соціальну адаптацію як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціаль­ного середовища.

Другий підхід полягає насамперед у ствердженні того, що людина, включаючись у суспільне життя, зберігає свободу вибору — вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина обирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій та умов своєї життєдіяльності. Суспільство завжди обмежує особі свободу вибору певними правовими та моральними нормами і традиціями, зразками культури тощо. Якраз тому необхідно використовувати певною мірою обидва підходи. Взагалі кожна людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, виявляючи соціальну творчість. Суспільство, з свого боку, створює механізм цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і насамперед на її ціннісні орієнтації, оскільки цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою свободи людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

У процесі соціалізації і активної діяльності особи формується найважливіша її характеристика — самосвідомість, яка несе в собі відбиток реальних, ідеальних і фантастичних образів та уявлень. Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість). Перехід людини від однієї стадії до іншої є дуже складним, він зазвичай супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, про своє місце, роль і відповідальність у суспільстві, в соціальній групі, у реальних умовах життєдіяльності, що впливають на утвердження або зміну самооцінки, самосвідомості, соціального статусу та норм поведінки особи. Самосвідомість є важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних норм життєдіяльності у даному конкретному соціальному середовищі, в своїй країні та у світі. М. С. Грушевський у праці «На порозі нової України. Гадки і мрії», звертаючи увагу на необхідність формування національної свідомості, писав: «Далеко цінніше розгорнути своє індивідуально корисне з місцевих і власних задатків і засобів, ніж укластися в готову чужу форму».

У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації і самоуправління, роль самосвідомості й саморегуляції постійно зростає, треба приділяти особливу увагу формуванню самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого покоління — майбутнього України.