28. Соціальна структура суспільства, її головні елементи

Суспільство як соціальна система характеризується різноманіт­ними, багатогранними людськими відносинами та певним внутріш­нім устроєм. Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів (індивідів, соціальних спільностей та інститутів), взаємозв’язок між ними .

Соціальні спільності — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо. Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями .

Крім того, соціальні спільності можуть бути формальними, тобто організаційно закріпленими правовим актом, або неформальними, тобто такими, які виникають та функціонують самоорганізовано, спонтанно.

Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історично сформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему. Взаємозв’язки та взаємодії елементів соці- альної структури організовуються та регулюються якраз соціальними інститутами. Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожна з яких, як і кожен соціальний інститут, виконує свої функції .

Показані на схемі соціальні інститути не існують ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані змістовно та функціо­нально, наприклад, соціально-політичний інститут держава діє не тільки у «своїй» політичній сфері, а й в усіх інших царинах суспільства: регулює економічну, господарсько-виробничу діяльність, забезпечує духовно-культурний розвиток, регулює сімейні стосунки тощо. А інститут сім’ї (як основна первинна соціальна спільність суспільства) існує та функціонує на перехрещенні всіх інших соціальних інститутів (власності, зарплатні, армії, освіти, виховання та ін.).

Соціальні інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства. При цьому дуже важливо, щоб органи (насамперед державні), які управляють суспільним розвитком, не запізнювалися з організаційно-нормативним оформленням тих змін, що назріли в самих соціальних інститутах за нових умов, під впливом соціально-політичного та науково-технічного прогресу.

29. Теорія соціальної стратифікації

Марксистському вченню про класи як основу соціальної структури суспільства в немарксистській західній соціології протистоїть теорія соціальної стратифікації. Представники цієї теорії стверджують, що поняття класу, ймовірно, підходить для аналізу соціальної структури попередніх суспільств, у тому числі й індустріального капіталістичного суспільства. Але в сучасному постіндустріальному суспільстві воно не спрацьовує, тому що в цьому суспільстві на основі широкого акціонування у сфері управління виробництвом з’являються наймані менеджери. Ось чому відносини власності виявляються розмитими та втрачають свою визначеність. Тому поняття “клас” повинно бути замінено поняттям “страта” (від латинського stratum — верства) або поняттям “соціальна група”, а на заміну теорії соціально-класової побудови суспільства повинна прийти теорія стратифікації.

Теорії соціальної стратифікації базуються на уявленні, що страта, соціальна група являє собою реальну спільноту, що емпірично фіксує та об’єднує людей на якихось спільних позиціях або тих, що мають справу, яка сприяє конструюванню даної спільноти в соціаль­ній структурі суспільства і протиставленню іншим соціальним спільнотам. В основі теорії стратифікації лежать об’єднання людей у групи і протиставлення їх іншим групам за статусними ознаками: владним, майновим, професійним, освітянським і т.ін. При цьому пропонуються різні критерії стратифікації. Німецький соціолог Р. Дарендорф поділяє все сучасне суспільство на тих, хто керує, і тих, ким керують. У свою чергу, керівників поділяє на дві підгрупи: керівників-власників і керівників-невласників — бюрократів, менеджерів. Група, якою керують, є теж різнорідною. У ній можна виділити, якнайменше, дві підгрупи: вищу — “робітничу аристократію” і нижчу — низькокваліфікованих робітників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний “новий середній клас” — продукт асиміляції робітничої аристократії і службовців з пануючим класом — керівниками.

Американський соціолог Б. Барбер провів стратифікацію сус­пільства за шістьма показниками: 1) престиж, професія, влада, могутність; 2) дохід або багатство; 3) освіта і знання; 4) релігійна й ритуальна чистота; 5) положення родичів; 6) етнічна належність. Французький соціолог А. Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за відношенням до власності, престижу, влади, етносу, а за доступом до інформації. Панів­не положення займають ті люди, що мають доступ до найбільшої кількості інформації.

Теорія соціальної стратифікації, яка висуває ті або інші критерії розподілу суспільства на соціальні верстви, групи, служить методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності або соціального переміщення. Соціальна мобільність — це зміна індивідом або групою соціального статусу, місця, яке займається в соціальній структурі суспільства. Термін “соціальна мобільність” був уведений у соціологію в 1927 р. П. А. Сорокіним. Згідно з поглядами П. А. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) вертикальному — рух униз і вгору; 2) горизонтальному — пересування на одному й тому самому соціальному рівні.

Проблемам соціальної мобільності присвячено багато конкретно-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність якоюсь мірою дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Людям важливо знати, наскільки те чи інше суспільство надає можливість для просування індивідів і поколінь з нижчих категорій у вищі, яким шляхом формується керуюча еліта суспільства, чи можливе проникнення в керуючу еліту з інших соціальних груп.