Українське законодавство про мову

Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 р., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому, зокрема, вказувалося: „Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська...”. Але з втратою незалежності цей закон втратив силу.

1 серпня 1923 року ВУЦВК і Раднарком УРСР видав декрет „Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови”. В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах ішлося про відкриття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кількості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на українську мову тощо. Але вже на початку 30-х рр. українізація помітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мови й витіснення її російською.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989 року було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 р.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням „українською мовою” зазначалося „або російською”. Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити „українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності”.

У декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, серед іншого вказувалося: „Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”.

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 року, Рада Міністрів України ухвалила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року, яку так і не було виконано навіть наполовину.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 року, записано: „Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнаціонального спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”. Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 року дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: „Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України”.

Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі міжнародні правові документи вимагають, щоб національні меншини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному обсязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 року зазначено: „Захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх”. У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 р., наголошується: „Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”. У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій положення ще раз повторюється: „Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови”.

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.