З історії розвитку українського правопису

Правопис (орфографія) – це система загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення на письмі. Без загальнонаціонального правопису не може обійтися жодна літературна мова, оскільки єдиний правопис сприяє усталенню загальноприйнятих норм, а отже, й піднесенню мовної та взагалі національної культури.

У більш як тисячолітній історії українського правопису виділяють чотири періоди (Див.: Німчук В.В. Проблеми українського правопису ХХ – ХХІ ст. – К., 2002):

1. Перший період (ХІ – ХVІ ст.) пов’язаний з пристосованою до особливостей давньоукраїнської мови орфографічною традицією відомих просвітників і проповідників християнства Кирила та Мефодія.

2. Другий період (ХVІ – поч. ХVІІ ст.) відбиває вплив на староукраїнське (здебільшого церковне) письмо південнослов’янської орфографії.

3. Третій період (поч. ХVІІ – поч. ХІХ ст.) започатковано виданою 1619 року „Граматикою” українського мовознавця, письменника, церковного діяча й просвітника Мелетія Смотрицького. Його орфографічні норми здобули загальноукраїнське визнання.

4. Четвертий період починається з першої чверті ХІХ ст., коли відбулося формування нової української літературної мови на народній основі.

Український народ був розкиданий по чужих державах, які по-різному ставилися до нашої мови. Це спричинило появу багатьох українських правописів. Варто зазначити, що діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Буковини й інших частин України намагалися зближувати свої правописи.

Детально розглядати тисячолітню історію українського правопису ми не будемо, коротко зупинимося на його історії з кінця ХІХ століття.

Отож з розвитком нової української літературної мови (від часу видання „Енеїди”) виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою українською мовою, змушені були шукати засоби для передачі звучання справжнього українського слова. Пошук цей був стихійним. Від 1798 до 1905 років було створено близько 50 різних правописних систем.

Синтез праці вчених і дослідників Східної та Західної України було зроблено в першому томі „Записок Юго-Западного Русского географического общества”, який вийшов у світ 1875 року в Києві. У 1876 році царський уряд прийняв закон, згідно з яким українські твори могли видаватися за умови, якщо в них „не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания”.

Основні етапи розвитку українського правопису:

1907 – 1909 рр. – виходить словник Б.Грінченка, що на деякий час стає взірцем українського правопису.

1919 р. – перший український правопис „Головніші правила українського правопису”.

1929 р. – правопис поєднує в собі східно- і західноукраїнські традиції. До 1939 року ним користувалися в Західній Україні.

1933 р. – правопис максимально наближено до східноукраїнської традиції; вилучено літеру ґ.

1946 р. – перевидання правопису за редакцією акад. Л.Булаховського.

1960 р. – виходить правопис, що проіснував до 1990 року.

1990 р. – новий український правопис, до якого внесено зміни, пов’язані, зокрема, з вживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями правопису відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку; поновлено літеру ґ тощо. Після опублікування правопис детально розглядався і було зроблено певні зауваження. Перший Міжнародний конгрес україністів (27 серпня – 3 вересня 1991 року) прийняв постанову про необхідність вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами. Єдиний правопис повинен базуватися на всьому історичному досвіді його творення.

1993 р. – виходить новий український правопис, у якому враховано побажання конгресу та зауваження орфографічної комісії. Ось деякі зміни, що сталися в українській правописній системі.

1. За останнім виданням правопису, треба писати разом усі іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піваркуша, півгодини, півколо, пів’яблука; напівавтомат; полумисок. Тільки перед іменниками – власними назвами – пів- пишеться через дефіс: пів-Європи.

2. До неозначених складних прислівників з частками -будь, -небудь, казна-, хтозна-, які пишуться через дефіс, додано неозначені складні прислівники з часткою -то: аби-то, десь-то, так-то.

3. Розширено правила про вживання великої літери:

а) назви сортів рослин у спеціальній літературі пишуться з великої літери: Антонівка, Білий налив, Угорка (в загальному вжитку вони пишуться з малої);

б) до написання астрономічних назв з великої літери додано також написання народних назв сузір’їв і галактик: Великий Віз, Чумацький Шлях;

в) назви вітчизняних вулиць, шляхів тощо пишуться з великої літери, а їхні родові означення – з малої: Андріївський узвіз.

4. Змінено правила написання слів іншомовного походження:

а) збільшено кількість слів, у яких приголосні не подвоюються. Серед них бароко, беладона, бравісимо, інтермецо, лібрето, піанісимо тощо;

б) у позиції після префікса дез- пишеться і, а не и: дезінфекція, дезінтеграція;

в) правило „дев’ятки” поширено на низку власних назв: Атлантида, Бразилія, Флорида, Чилі тощо.

5. Уточнено правило про вживання тире між підметом і присудком, коли останній виражений іменником або кількісним числівником у називному відмінку, а дієслова-зв’язки нема (у попередньому правописі йшлося тільки про іменник): три плюс сім – десять.