Актуальність теми: У час національного відродження та відновлення української державності помітно зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу. І зрозумілим є щире прагнення багатьох дослідників піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння. А тому кожна освічена людина повинна знати місце української мови серед інших мов світу, історію становлення правопису, формування літературно-писемних стандартів, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Навчальна мета: переконати, що без мови не може бути справжньої духовної культури, мова – це душа нації, її найцінніший скарб.

Студент повинен знати:

• функції мови в суспільстві;

• значення знання мови для майбутньої професійної діяльності;

• заборони й обмеження української мови;

• місце української мови серед інших мов світу;

• сучасні проблеми української літературної мови;

• літературні мовні норми;

• історію становлення правопису.

Студент повинен вміти:

• тлумачити такі терміни: „мова”, „етнос”, „літературна мова”, „національна мова”, „державна мова”, „загальнонародна мова”, „літературна мовна норма”;

• орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі;

• розрізняти терміни „національна мова” і „державна мова”, „загальнонародна мова” і „літературна мова”.

Студент повинен опанувати такі практичні навички: правильного слововживання, наголошування, орфографії та пунктуації й ін.

Знати мову престижно. З цього розпочинається кар’єрне зростання особистості; мова – це суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива.

В.Андрущенко

Мова – система знаків (звукових, з виникненням письма – графічних), що виникла на певному періоді розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення. Це засіб спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших, засіб і матеріал формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів. Вона є формою буття, існування людської свідомості, найістотнішою з ознак, якими людське суспільство відрізняється від тварин, стада. Мова є однією з ознак сучасної нації.

Залежно від сфер застосування виділяють мову розмовну і літературну, мову засобів масової інформації, мову науки, медицини, адміністративно-ділову мову, мову художньої літератури, мову окремого письменника, мову села, мову міста, мову національності, мову народності, мову племені та ін. Здебільшого всі такі соціально-функціональні різновиди мови є лише структурними варіантами єдиної загальнонародної мови.

Основна мета вивчення мови полягає в тому, щоб навчити кожного члена суспільства втілювати будь-яку соціально важливу інформацію у відповідну мовну форму. Знання мови – це насамперед знання свого фаху, рівень опанування професійною мовою, фаховою термінологією. Вміння грамотно викласти свої думки – одна з найперших вимог сьогодення до сучасного спеціаліста, особливо, якщо він прагне бути фахівцем високого рівня, а то й займати не останні місця в державній чи політичній структурах.

Саме тому знання мови – це один із компонентів професійної підготовки, адже знання фахової мови підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватись у складній професійній ситуації та в контактах із представниками своєї професії.

Плекання культури мовлення – обов’язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов’язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, лікарі тощо. Вимагати від цих людей високої культури мовлення – право громадськості й обов’язок „Просвіти”.

Як згадувалося вище, будь-яке фахове мовлення, в тому числі й медичне, – це частина загальнонаціональної мови. Оскільки в Україні медицина – одна з найпоширеніших професій, то функціонування і вивчення фахового мовлення медиків – одна з актуальних проблем сучасного мовознавства.

Також пам’ятаймо, що мова – безцінний скарб для народу, для нації, для кожного з нас. Щодня ми поринаємо у власні проблеми, турботи, і забуваємо, що саме сила слова допомагає нам творити великі справи, здійснювати мрії, самовиражатися, більше того – об’єднувати народ, возвеличувати і репрезентувати його у світі. Адже саме завдяки мові наш народ знає ввесь світ.

Мова в житті людини та суспільства

З давніх-давен люди усвідомлювали важливість мови. Це відображалось у сакралізації слова, згадаймо хоч би тантричний буддизм із його основним постулатом про єдність думки, слова і дії. Або ж звернімося до християнства, де Євангеліє від Іоана починається фразою: „Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і було Слово Богом, і через нього все почало бути”.

Безперечно, таке ставлення до мови було небезпідставним. На емпіричному та теоретичному матеріалі доведено, що мова відіграє провідну роль у житті як окремої людини, так і суспільства. Дехто взагалі вважає, що завдяки мові людина стала людиною і саме володіння мовою вирізняє її з тваринного світу. Тому вчені завжди віддавали належне мові як засобу комунікації та необхідній умові функціонування культури.

Наш сучасник відомий німецький філософ Гадамер, що доклав чимало зусиль до осмислення феномену мови, назвав одну зі своїх статей „Батьківщина і мова”. У ній він шукає відповіді на запитання: „Що таке батьківщина для сучасної людини, яка живе в умовах глобалізації та підвищеної мобільності?”. Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що батьківщина – це не просто місце тимчасового перебування, яке обирають і можуть змінювати. Батьківщину не забувають, вона, за славнозвісним висловом Шеллінга, „є чимось споконвічним”. Як писав Василь Симоненко:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину!

Отже, батьківщину не вибирають і не забувають. Але де вона є і де вона була б, якби не було мови? На нашу думку, коли ми говоримо про споконвічність батьківщини, ми зараховуємо сюди передусім саме мову. Подорожуючи чужими краями, ми мимохіть відчуваємо цей безпосередній зв’язок між мовою та батьківщиною. Повернення додому – це перш за все занурення в рідну мову. Згадаймо, що про це пише Шевченко:

Ну, що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує!

Справді, у рідній мові струменить уся близькість до свого, у ній – звичаї, традиції і знайомий з дитинства світ.

Чому це так? На нашу думку, тому, що у реальному вимірі батьківщина – це насамперед мовна батьківщина. Рідна мова містить для кожного елемент зв’язку зі споконвічною вітчизною.

Тепер крізь цю призму подивімося на ситуацію, яка склалася у мовній сфері нашої країни. Пристрасті навколо мовних проблем не вщухають, і конфлікт між двома поширеними в Україні мовами, на жаль, поки що не розв’язано. Пропонуються різні шляхи його розв’язання, зокрема й такий, як запровадження офіційної двомовності.

Проте ситуація двомовності є неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона визначається не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і боротьбою, яка триватиме доти, доки на території держави не переможе одна мова.

Варто зазначити, що мові належить головна об’єднавча роль у процесах виникнення етносу, нації, держави. На етнічному рівні самоусвідомлення саме спільна мова (а вже потім звичаї та релігія) дає народові відчуття своєї єдності й водночас виокремлює його з-поміж інших народів. Доки народ спілкується своєю мовою, доти він зберігає себе. Як людина, що живе чужим розумом, втрачає повагу й ніколи не досягає успіхів, так і народ, який послуговується чужою мовою, приречений на відсталість у всіх сферах життєдіяльності, на зневагу інших народів, на вічну, безпросвітну другорядність. З цього приводу слушним видається твердження В.Литвина й авторів про те, що „мова – найважливіша фортеця, яку народ повинен оберігати пильніше і відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо, втративши кордон, державність, народ завжди має можливість їх відновити, а мови відновити майже неможливо”. Не забуваймо й такі слова Ліни Костенко:

Нації вмирають не від інфаркту. –

Спочатку їм відбирає мову.

Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу. Вона твориться народом, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина доторкається до безсмертя свого народу.

Отже, мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою їх буття.