Міністерство аграрної політики України

Львівський національний аграрний університет

ФАКУЛЬТЕТ КАФЕДРА ЕКОЛОГІЇ

агротехнологій і екології ТА БІОЛОГІЇ

Рекреаційні зони міст України

Методичні рекомендації до самостійного опрацювання матеріалу

для студентів ОКР «магістр» факультету агротехнологій і екології спеціальності: 8.070801

«Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування»

Львів 2009

Рекомендовано до друку

методичною радою

університету

Протокол №

від 2008 р.

Укладачі: к.б.н. Г. А. ЛИСАК, асистент О.Й. Гнатик,

к.б.н. п. р. хірівський

Відповідальний за випуск: к. б. н., доцент Б. Криктун

Рецензент: викладач-методист вищої категорії,

завідувач відділенням

прикладної екології

і організації туристичного

обслуговування

екологічного коледжу ЛНАУ

Рибак С. Б.

Редактор: Н. В. Скосарева

Коректор: Д. В. Митякинська

© Львівський національний аграрний університет, 2009

Вступ

Курс «Рекреаційні зони міст» охоплює 108 аудиторних і позааудиторних годин навчальної роботи студентів. Самостійне опрацювання матеріалу передбачає самопідготовку студента до занять і самостійне вивчення окремих розділів, як з пропедевтичною ціллю, так і з метою закріплення. Оцінювання самопідготовки до занять здійснюється під час поточного контролю.

Метою навчальної дисципліни «Рекреаційні зони міст» є ознайомлення з рекреаційним потенціалом міст України, які є складовою соціально-економічних запасів нашої країни.

Завдання курсу  вивчення рекреаційних об’єктів ключових міст України; ознайомлення з історією виникнення і становлення рекреаційної сфери міст Карпатського, Кримського, Дніпровсько-Дністровського, Азово-Чорноморського рекреаційних регіонів; аналіз стану рекреаційної індустрії в містах нашої держави та визначення можливості для її вдосконалення. Методичні рекомендації до самостійного опрацювання матеріалу з дисципліни «Рекреаційні зони міст України» допоможуть студенту повноцінно освоїти матеріал.

Після закінчення курсу студенти мають знати:

- класифікацію рекреаційних ресурсів міст;

• рекреаційні ключові міста України;

• основні рекреаційні об’єкти міст Кримського, Дніпровсько-Дністровського, Карпатського, Азово-Чорноморського рекреаційних регіонів;

• напрями реформування рекреаційної сфери;

• рекреаційні всесвітньовідомі міста.

Уміти:

• охарактеризувати рекреаційні об’єкти міст;

• класифікувати рекреаційні об’єкти;

• визначати норми рекреаційного навантаження;

• складати картосхеми рекреаційного районування.

Навчальна дисципліна «Рекреаційні зони міст» сприяє ефективному засвоєнню практично всіх дисциплін екологічного напряму.

Методичні рекомендації до самостійного опрацювання матеріалу з навчальної дисципліни складені на основі робочої програми, підготовленої доцентом кафедри екології та біології Г. А. Лисак і затвердженої 30. 08. 2007р., (прот. № 1).

Програма розрахована на 14 годин лекцій і 28 годин практичних занять. Навчальна дисципліна включає 5 модулів: І-ІІ – навчально-аудиторної роботи (80 б.), ІІІ – самостійної роботи (8 б.), IV – індивідуальної роботи (7б.), V – наукової роботи (5 б.). 00000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

Підсумковий контроль знань та умінь здійснюється у формі тестового заліку.

Тема № 1

Основні засади курсу «Рекреаційні зони міст»

План

1. Мета, завдання курсу

2. Рекреаційні об’єкти, заклади, ресурси

3. Класифікація рекреаційних ресурсів

4. Рекреаційне районування території України

Завдання для індивідуальної роботи

1. Рекреаційна діяльність

2. Курортно-оздоровчі заклади України

3. Рекреаційна система

4. Медико-екологічні проблеми України

Список рекомендованої літератури

1. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристичні ресурси України: Методологія та методи аналізу, термінологія, районування. – К.: ВПЦ «Київський університет, 2001. – 395 с.

2. Географічна енциклопедія України: В 3-х т. – К.: УРЕ, 1988. – 1993 c.

3. Мацало В. І. Рекреаційно-туристичний комплекс України. – Львів, 1997.

4. Мироненко Н. С., Твердохлебов И. Т. Рекреационная география. – М., 1981.

5. Стафійчук В. І. Рекреалогія: Навч. посіб. – К.: Альтерпрес, 2006. ― 264 с.

Розвиток ринкових відносин вимагає домінування таких галузей у країні, які мають найкращі соціально-економічні показники. У нашій країні такою перспективною сферою є освоєння і використання рекреаційних ресурсів міст, яка сприятиме реалізації економічних і екологічних завдань розвитку держави.

У сучасній науковій літературі немає єдиного визначення поняття рекреації. «Рекреація» (лат. «reсrеаtіо») означає відновлення сил, з французької  перерву, відпочинок, розвагу, зміни дій, які не пов’язані з трудовою діяльністю, і характеризує місце, простір, де відбуваються ці дії.

М. Нудельман дає чіткіше визначення: «Рекреація  це процес відтворення фізичних, духовних і нервово-психічних сил людини, які забезпечуються системою заходів природного й антропогенного походження і здійснюються у вільний від роботи час на спеціалізованих територіях». Отже, це поняття характеризує не лише процес відновлення сил людини і систему відповідних заходів, а й простір, у якому вони здійснюються.

Засвоєння навчального матеріалу з цього курсу забезпечить свідоме і поглиблене вивчення рекреаційного господарства міст України та світу; навчить раціонального природокористування; сприятиме набуттю практичних навичок в оцінюванні рекреаційних ресурсів та зростанні ефективності рекреаційного обслуговування.

Вивчення рекреаційних зон міст тісно пов’язане з багатьма науками: економікою, соціологією, екологією, географією. Але ця навчальна дисципліна має безпосередній зв’язок з рекреалогією. Це комплексна суспільно-природнича наука про причини та способи здійснення рекреаційної діяльності як невід’ємної складової життя кожної людини й суспільства; соціально-культурні, економічні, антрополого-екологічні механізми організації цієї діяльності та її наслідки.

Кожний історичний період і суспільно-економічна формація характеризуються лише їм властивими особливостями відновлення людського організму (робочої сили). Чим вищий рівень розвитку виробничих сил, тим вищий культурний рівень суспільства, а відтак і рівень потреб (у тому числі рекреаційних), тим складніша їх структура. Інакше кажучи, різноманітні види людської діяльності у вільний час спрямовані на відновлення сил і задоволення низки особистих та соціальних потреб. Останні охоплюють розвиток фізичних і духовних сил людини, навичок спілкування між людьми, зростання соціально-трудового та культурного потенціалів суспільства, а також формування нових рис та якостей особистості, у тому числі культури міжособистих, міжвікових і міжнаціональних контактів, навичок сприйняття природних і культурних цінностей.

У попередні періоди, та й здебільшого нині, процес відновлення життєвих сил людини традиційно має екстенсивний характер і пов'язаний з уявленням про спокій як найкращу форму відпочин­ку. Це зумовлено тим, що під час розвитку виробництва окреслився суттєвий дисбаланс між витрачанням сил та їх відновленням, який призводить до зростання захворюваності — особливо на хро­нічні недуги, погіршення параметрів здоров'я у дітей і підлітків, уповільнення темпу збільшення середньої тривалості життя. Одні­єю з основних причин погіршення здоров'я населення, крім еколо­гічних чинників, є зміна характеру життєдіяльності людини. Інформатизація, механізація, роботизація виробничих процесів зміщують акцент з фізичної втоми на нервову. При цьому слід пам'ятати, що нервово-психологічне відновлення є значно складнішим, ніж фі­зичне. У зв'язку з цим зростає значення активного відпочинку на осно­ві використання природних умов і ресурсів, унаслідок чого схожа діяльність стає рекреаційною. За даними спеціальних досліджень, активний відпочинок здатен знизити рівень захворю­ваності на серцево-судинні та психічні недуги майже навпіл, органів дихання  на 25–40%, опорно-рухової системи  на 25%, органів травлення  на 20–25%. Першого місяця після активного відпочинку продуктивність праці зростає на 15–25%, що дає се­редньорічне збільшення на 3% [5]. Повноцінно відпочивати треба у спеціально облаштованих рекреаційних закладах і на відповідних об’єктах.

Рекреаційні заклади  це спеціалізовані заклади коротко­часного (щоденного, щотижне­вого) та тривалого розташування людей, призначені для задово­лення їхніх рекреаційних по­треб (лікувально-оздоровчих, культурно-освітніх і спортив­них). Звичайно їх розташовують за межами постійного прожи­вання людей, на територіях, що характеризуються певним ре­креаційним потенціалом. Серед рекреаційних закладів розрізняють санаторії, будинки та бази відпочинку, пансіонати, загальнокурортні та інші лікувальні і культурно-спортивні центри, туристичні готелі, бази, мотелі й кемпін­ги, Будинки мисливців, риба­лок і Будинки творчості (вче­них, письменників, художників, архітекторів тощо), табо­ри відпочинку, а також спортивно-оздоровчі табори мо­лоді. Поряд з іншими підприєм­ствами сфери обслуговування, рекреаційні заклади утворюють курорти, зони відпочинку і туризму. Нині в Україні налічується 3722 сана­торіїв і закладів відпочинку [5], найбіль­ше  у Львівській, Одеській облас­тях та в Криму.

Рекреаційним об’єктом можуть бути місця з обмеженою площею, що використовуються для відпочинку (пам’ятка природи, лісова галявина, пляж тощо). Рекреаційні об’єкти, заклади, явища є складовими рекреаційних ресурсів.

Рекреаційні ресурси  об'єкти та явища природного й антропогенного походження, які використовують для ту­ризму, лікування, відпочинку і впливають на територіальну органі­зацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційних ра­йонів (центрів), їхню спеціалі­зацію й економічну ефективність. Сьогодні виділяють 3 типи рекреаційних ресурсів:

- Природні. До них належать лікувальні й оздоровчі чинники багатоцільового призначення (ліси, лікувально-кліматичні місцевості, поверхневі води), лікувальні речовини (мінеральні води, озокирит), а також рекреаційні властивості гірських і передгірських ландшафтів, заповідних охоронних територій.

- Історико-культурні рекреаційні ресурси  це пам’ятки культури, створені людиною, які мають суспільно-виховне значення, становлять пізнавальний інтерес і можуть бути використані для задоволення духовних потреб населення (історико-архітектурні, історичні пам’ятки, спортивні й культурні об’єкти, традиційні промисли і ремесла, пам’ятки народної творчості).

- Соціально-економічні рекреаційні ресурси передбачають матеріально-технічну базу рекреаційних об’єктів, частину матеріального виробництва, яка безпосередньо забезпечує потреби рекреації.

Шляхи підвищення ефектив­ності рекреації та повноцінного використання рекреаційних ресурсів досліджують різні га­лузі суспільства і природничих наук (соціологія, економіка, фізіоло­гія, медицина, архітектура тощо). Важливе місце з-поміж них належить рекреаційній гео­графії. На Україні рекреаційні ресурси вивчають: Українське державне проектно-виробниче об'єднання «Діпромісто», Інститут географії АН України, Одеський науково-дослідний інститут курортології і фізіоте­рапії, Інститут мінеральних ре­курсів, Сімферопольський, Ки­ївський та Львівський університети, Інститут ботаніки АН України та інші науково-дослідні установи й географічні факультети університетів і педінститутів.

Україна має великий потенціал рекреаційних ресурсів в європейському масштабі. Уся територія України характеризується сприятливими природнокліматичними умовами та наявністю різноманітних рекреаційних ресурсів для відпочинку і лікування населення, здійснення різних видів туристичної діяльності. Практично всю територію нашої країни, за винятком Чорнобильської зони, можна вважати важливим санаторно-курортним районом. Лише два найперспективніших у цьому аспекті регіони  Азово-Чорноморське узбережжя та Карпатський регіон – дають змогу щороку забезпечити природними (в тому числі лікувальними) ресурсами рекреантів, кількість яких у два з половиною раза більша за сучасну чисельність населення України. За обсягом і структурою природно-рекреаційного потенціалу, особливостями організації відпочинку й лікування чітко виділяються декілька районів. Чільне місце належить південним областям Азово-Чорноморського узбережжя, де розташовано близько 2/5 ресурсів відпочинку. З огляду на це, особливо вирізняється Автономна Республіка Крим: її сприятливі умови можуть забезпечити майже п’яту частину рекреаційних потреб, які задовольняються в межах України. Чудові кліматичні умови південного берега Криму, наявність мінеральних вод і грязей дають змогу функціонувати тут курортам з унікальними природними чинниками. Не менш важливим перспективним районом рекреації є Карпатський (18,8% сумарного потенціалу). Тепле літо й м’яка зима, величезні запаси сульфідних, вуглекислих, гідрокарбонатно-сульфатних, кальцієво-магнієвих, сульфатних натрієво-кальцієвих вод і грязей дають змогу розвивати тут територіально-рекреаційні комплекси міжнародного значення.

Рекреаційне районуван­ня  поділ території на певні таксономічні одиниці, які від­різняються спеціалізацією ре­креаційного обслуговування, структурою рекреаційних ре­сурсів і напрямами освоєння й їх охорони.

Основними ознаками виокремлення рекреаційних таксонів є:

• характер рекреаційної спеціалі­зації та ступінь її розвитку;

• рі­вень рекреаційної освоєності те­риторії;

• схожість проблем пер­спективного розвитку окремих частин території з позицій ре­креації;

• рекреаційні ресурси та їхні територіальні комбінації;

• рекреацій­ні території та їхнє значення в загальній структурі землекористу­вання;

• потужність, географія, структура і динаміка рекреа­ційних потоків; виробничі й економічні зв’язки рекреаційних підприємств з іншими галузями;

• на­явність рекреаційного вузла.

Рекреаційний підрайон  частина рекреаційного району, що охоплює один або кілька курортів однакового профілю із зонами відпочинку і центрами туризму в межах адміністративного району. В Україні виокремлюють 7 рекреаційних підрайонів (Судацький, Євпаторійський, Феодосійський, Чорноморський, Алуштинський, Ялтинський, Роздольненський).

Рекреаційний район  частина рекреаційного регіону, що охоплює курорти однакового профілю, зони відпочинку та центри туризму в межах територіального поєднання географічних ознак і чинників, а також рекреаційних ресурсів. Рекреаційний район становить основу функціонально-територіальної організації рекреації регіонального рівня й охоплює, зазвичай, кілька адміністративних районів, об’єднаних транспортною мережею з центром рекреацій­ного регіону. На території України виокремлюють 8 рекреаційних районів (за Є. О. Желудковським) [4] – Одеський, Приазовський, Феодосійський, Ялтинський, Євпаторійський, Придніпровський, Донецький, Придністровський.

Рекреаційний регіон  територіальна рекреаційна си­стема, куди входять підсистеми тривалого та короткочасного відпочинку, санаторно-курорт­ного лікування і туризму, а та­кож управління обслуговуван­ня, транспорту, переважно в ме­жах економічного району. Рекреаційний регіон об'єднує рекреаційні райони, які склада­ються з підрайонів, окремих курортів, природних парків, зон відпочинку, центрів туриз­му. Характеризується територіальним по­єднанням географічних і бальнеоло­гічних ознак, чинників, які охоплюють унікальні ландшаф­ти рекреаційні й території поширення лікувальних і туристичних ресурсів із достатнім транспортним зв’язком з районами концен­трації населення. Пересічна місткість рекреаційних ресурсів становить від 1,5 до 2,0 млн рекреантів [3] у літні місяці. На території України виокремлюють Карпатський, Дністровсько-Дніпровський, Азово-Чорноморський та Кримський рекреаційні регіони.

В Україні сформувався один із найпотужних у Європі курортно-рекреаційний потенціал, який налічує близько 7850 об’єктів з можливістю оздоровлення 8–10 млн ос. на рік. За даними 2006 р., в рекреаційно-туристичному комплексі України налічували лише 3,2 тис. санаторно-курортних закладів, з них: 482 санаторії, 404 санаторії-профілакторії, 1961 база відпочинку, 257 пансіонатів, 746 будинків відпочинку та 166 пансіонатів з лікуванням тощо [3].

Уся територія України характеризується винятково сприятливими природно-кліматичними умовами та наявністю різноманітних рекреаційних ресурсів для відпочинку й лікування населення. Найбільша частина рекреаційних ресурсів зосереджена в Криму (42%), Карпатах (22%), Причорномор’ї (17%), Приазов’ї (13%). Найбільша територіальна концентрація рекреаційного комплексу ― у Криму, Карпатському регіоні та приморській території Одеської, Миколаївської, Донецької областей. Рекреаційна діяльність тісно пов’язана з наявністю рекреаційних ресурсів, які є основою санаторно-курортного лікування, масового відпочинку й туризму. В них виділено такі типи: природні, природно-технічні та соціально-економічні. Рекреаційними ресурсами є різні аспекти та елементи природних чи культурних ландшафтів, зокрема: бальнеологічні (запаси мінеральних вод), бальнеогрязеві (запаси грязей), фітолікування (масиви лісових і паркових насаджень), ландшафтні (придатні для тривалого відпочинку), пляжні та пізнавальні (туризм).

Класифікація рекреаційних ресурсів України [1]

1. Бальнеологічні

2. Водні

3. Лісові

4. Кліматичні

5. Спелеоресурси

6. Історико-культурні

7. Рекреаційно-туристичні ресурси природно-заповідного фонду

Бальнеологічні ресурси

До бальнеологічних ресурсів належать мінеральні води, грязі та озокерит. Традиція використання їх лікувальних властивостей сягає у глибоку давнину. І саме бальнеологічні ресурси стали основою для формування курортного господарства. Збе­реглися матеріальні свідчення про перші бальнеологічні курорти, створе­ні на грецькому острові Евбея. В Україні перші лікувальні заклади, що діяли на базі мінеральних вод, виникли у Шклі, Саках, Трускавці, Одесі, Моршині.

У нашій державі виявлені джерела майже всіх типів мінеральних вод. Найбільше територіальне поширення (якщо не брати до уваги мінеральних вод без специфічних компонентів) мають радонові лікувальні води з різноманітним хімічним складом. Вони характерні для північ­них та центральних областей Правобережжя (Житомирська, Київська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Дніпропетровська) і Призов’я (Запорізька, Донецька області). Вміст радону становить від 50 до 2000 еман/л. Експлуатаційні запаси радонових мінеральних вод в Україні становлять 9808,6 м³ /добу, а це – близько 15% загальної кількості. Радонові мінеральні води використовують з лікувальною метою на курортах Хмільник, Кремінна, у санаторіях та водолікарнях Житомира, Черкас, Білої Церкви, Миронівки, Полоного (Хмельницька обл.).

Йодні, бромні та йодо-бромні мінеральні води переважно хлоридного натрієвого складу є територіально поширеними, хоча не в межах компактного ареалу. Джерела цього типу наявні в АР Крим, Приазов’ї, східних областях України, Причорномор’ї. Вміст у них йоду становить 0,01 0,1 г/л, брому – 0,02–15 г/л. Експлуатаційні запаси міне­ральних вод цього типу оцінюють у 11561,0 м³.

Різноманітні за хімічим складом, мірою мінералізації (0,6–35 г/л) та вмістом сірководню (0,01–0,6 г/л) родовища сульфідних мінеральних вод, які поширені у трьох ареалах:

- Карпатському регіоні та південно-західному Поділлі;

- північному Причорномор’ї (західні райони Одеської області,

південно-західна частина Херсонщини);

- Керченський півострів.

Затверджені запаси сульфідних мінеральних вод становлять 5414,5 м³ на добу. Сьогодні такий тип води широко поширений у західних областях України (курорти Немирів, Шкло, Любінь Великий, Черче).

В Україні три основні ареали поширення крем’янистих мінеральних вод: центральна частина Поділля, Закарпаття та межиріччя Сіверського Донця і Ворскли у верхній частині їх течії. Експлуатаційні запаси вод цьо­го типу становлять лише 1065,0 м³/добу. Ці, переважно прісні, води (мінералізація не сягає 1,4 г/л) широко використовують для промислового розливу (Березівська, Харківська № 1, Кам’янець-Подільська, Хмельницька тощо) і з лікувальною метою на курортах Березівка та Рай-Оленівка Харківської області.

Обмеженість ареалу поширення характерна для вуглекислих мінеральних вод. Їх джерела експлуатуються в Закарпатті, Покутті, в західній частині Буковини, на Керченському півострові. За складом вони бувають:

• гідрокарбонатні кальцієві, зі загальною мінералізацією до 1,5 г/л (на кшталт Нарзану),

- гідрокарбонатні натрієві, 6–7 г/л (на кшталт Єссєнтукі),

- хлоридні натрієві, 12–97 г/л (на кшталт Арзні).

Крім того, вони можуть мати підвищений уміст миш’яку, заліза, йо­ду, брому тощо, їх експлуатаційні запаси становлять 3407,4 м³/добу. Води цього типу використовують санаторно курортні заклади Закарпаття з лікувальною метою та на розлив (Лужанська № 1 та № 2, Поляна Квасова, Свалява, Плосківська).

Джерела миш’яковистих мінеральних вод мають в Україні вузьку локалізацію і виявлені в околицях с. Кваси Рахівського району Закарпатської області. На їх основі діє санаторій «Гірська Тиса», що має лише два аналоги у світі. Експлуатаційні запаси мінеральних вод такого різновиду становлять 422,0 м³ /добу.

Мінеральні води з підвищеним вмістом органічних речовин (Нафтуся) поширені на тери­торії Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Чернівецької та Івано-Франківської областей. Саме їм зобов'язаний своєю світовою славою курорт Трускавець. На базі цих мінеральних вод розвивається ку­рортне господарство Сатанова, Східниці. Їх експлуатаційні запаси – 894,2 м³/добу  використовують лише на 9%.

Залізисті мінеральні води використовують переважно як ліку­вально-столові і використовують їх на розлив. У загальному обсязі експлуатаційних запасів мінеральних вод України залізисті становлять лише 0,002% або 143,0 м³/добу. Їх джерела є у Чернівецькій, Донецькій областях, а, за прогнозними ресурсами, першість має Львівська область.

Важливою складовою бальнеологічних ресурсів є лікувальні грязі (пелоїди), що використовують у вигляді ванн та аплікацій. Перші закла­ди, в яких використовувались лікувальні властивості грязей, виникли на Півдні України 1833 р.  на узбережжі Куяльницького лиману, 1895 р.  поблизу Голої Пристані (Гопри). До лікувальних грязей належать мули, сапропелі, торфи, сопкові грязі, родовища яких за генезисом поділяють на мулові, торфо­ві та псевдовулканічні. Найбільшою терапевтичною активністю відзнача­ються мінеральні та бюгенні компоненти грязей при тонкодисперсному гранулометричному складі і високій мінералізації або кислій реакції гря­зевого розчину.

У північній та західній частинах України поширені торфові лікувальні грязі, до яких належить торф із високим умістом (понад 25%) і мірою розкладу (понад 40%) органічних речовин. Найціннішими вважають гіп­сові і купоросні торфи з мінералізованим (понад 2 г/л) грязевим роз­чином. Серед найвідоміших родовищ  Немирівське, Кнеселівське, Шкловське, Великолюбінське, Моршинське (Львівська обл.).

Сапропелеві грязі  намули переважно прісних водойм, збагачені ор­ганічними речовинами (понад 50%), що утворюються внаслідок багатора­зової макро- і мікробіотичної переробки водних рослин і тварин. Поши­рені вони на Поліссі.

У рекреаційному господарстві України в обмеженій кількості вико­ристовуються сопкові грязі (курорт Феодосія, обсяг 4,4 тис. м³) з Булганацької групи вулканів на Керченському півострові.

Як бальнеологічні ресурси все більше застосовують бентонітові глини: санаторії Саків і Євпаторії використовують глини Кудрінського родовища.

У санаторно-профілактичних закладах переважно Карпатського ре­гіону широко застосовують озокерит (гірський віск), який є сумішшю високомолекулярних сполук вуглеводів, смол і асфальтенів, що й визначає його лікувальні властивості. Більшість родовищ озокериту в Ук­раїні відкрито в Передкарпатті. Саме тут розташовані найбільші у світі Бориславське (експлуатується з 1856 р. ) і Трускавецьке родовища. На тери­торії Львівської області озокерит виявлено також у смт Стара Сіль.

На основі використання мінеральних вод, лікувальних грязей та озо­кериту в Україні сформувалась мережа бальнеологічних, бальнеогрязе­вих, грязевих курортів, що має світове значення. Лікувальні грязі та окремі мінеральні води мають лише зов­нішнє чи переважно зовнішнє застосування на курортах Саки, Затока, Очаків, Коблеве, Біла Церква, Хмільник, Миронівка, Великий Любінь, Си­няк, Трускавець.

Мінеральні води і лікувальні грязі виникли під впливом сукупності геологічних, гідрологічних, морфологічних, кліматичних, фізико-хімічних, біо­логічних чинників. Встановлено, що зміна бодай одного з цих чинників або складових відповідних природних комплексів може негативно вплину­ти на їх якість і утворення в майбутньому. Так, зокрема, негативний вплив на процес грязеутворення мало з’єднання з морем Хаджибейського лиману та оз. Саки. Тому особливо серйозний контроль встановлено за господарською діяльністю в районах родовищ. Більшість джерел міне­ральної води і родовищ лікувальних грязей перебувають на території при­родних і біосферних заповідників національних природних парків тощо.

Отже, Україна досить багата на якісні й унікальні джерела мінераль­них вод, родовища лікувальних грязей та озокериту, що поширені в усіх областях.

Водні рекреаційні ресурси

Абсолютна більшість санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, туристичних баз та інших рекреаційно-оздоровчих закладів розташована на берегах водойм або безпосередньо близько до водних об’єктів, на­явність яких значно підвищує рекреаційний потенціал місцевості. За да­ними статистики, відпочинку на березі водойми надають перевагу дві третини респондентів.

До водних рекреаційних ресурсів належать моря, озера, річки, водосховища, ставки, придатні для водних видів відпочинку, туризму і спорту.

Найпотужніші рекреаційні комплекси України сформувалися на узбережжі теплих Чорного та Азовського морів. За даними Ю. Д. Шуйського, довжина берегової лінії нашої країни становить 3744,6 км.

Україні належить 41,3% довжини берегів Чорного моря. Крім того, саме північне його узбережжя вважаєть найсприятливішим з погляду рекреації, оскільки незначна глибина (близько 100 м) і впадання теплих річкових вод у літній період забезпечують значно більше прогрі­вання води, ніж на інших його ділянках. Середня температура води в літ­ній період становить + 20° – 24°С, а подекуди навіть + 27°С. Солоність чорноморської води неоднакова (від 10 до 17%). Азовське море – наймілководніший басейн світу і є фактично затокою Чорного моря. Середня глибина моря  7–10 м. Температура води влітку + 27° – 32°С, а солоність становить 38%. Вода прозора, що, поряд з багатою підводною флорою (660 видів) і фауною (понад 2 тис. видів), є сприятливим чинником для підводного полювання і дайвінгу.

Найкращі піщані (кварцеві та кварцево-карбонатні) пляжі розташовані в Північно-Західній, Західно-Кримській, а гравійні  в Південно-Кримській берегових областях.

Тривалість купального сезону в Азово-Чорноморському басейні – понад 4 місяці  з кінця травня до початку жовтня. Загальна однора­зова місткість усіх пляжів регіону – 5 млн ос. Однак слід пам’ятати, що відпочинок на морі корисний не для всіх: його призначають здебільшого практично здоровим людям молодого і середнього віку.

В Україні налічується близько 20 тис. озер, з них 43 мають площу понад 10 км² [за даними Держводгоспу]. Вони відіграють неабияку роль в організації туризму і відпочинку. Озера здебільшого придатні для купан­ня, рибалки, водних видів спорту, пізнавального туризму. За географіч­ною ознакою озера України об’єднуються в такі основні групи: Шацькі, Слов’янські, Турійсько-Озерянські, Перекопські, Євпаторійські, Керченсь­кі та Придунайські. Найбільшу бальнеологічну цінність мають приморські озера та лимани, із запасами лікувальних грязей (Сасик, Тилігульський, Хаджибейський, Куяльницький). З рекреаційною метою інтенсивно використовують озера північної частини України, зокрема, Волині, Карпат. Крім Шацьких озер, у Волинській області велике рекреаційне значення мають озера Біле, Люб’язь, Волянське, Оріхове, Турське та ін. Відомі рекреаційні зони По­лісся розташовані на берегах озер Білого (Володимерецький р-н Рівненської обл.), Борового та Оріхового (Коропський р-н Чернігівської обл.), Десняка (Сосницький р-н Чернігівської обл.), Красного (м. Новгород-Сіверський Чернігівської обл.), Нобеля (Зарічанський р-н Рівненської обл.), а також озер Києва, Тернополя.

Гірські озера Карпат, хоч і є малопридатними для купання, відзнача­ються своєю атрактивністю. Це Бребенескул (на висоті 1801 м над рів­нем моря), Синевир, Ворожеська, Несамовите, Драгобратське, Апшинецьке, Марічейка та багато інших.

Надзвичайно широкий спектр рекреаційного використання річок. При тому, що більшість їх не має безпосередньо рекреаційного значення, річки є невід’ємною складовою краєвиду, і за наявності інших сприятливих умов (чиста вода, атрактивність ландшафту) відіграють роль чинника, що приваблює рекреантів. За даними В. Вишневського, в Укра­їні налічується від 63 до 71 тис. річок загальною довжиною близько 204 тис. км, з них 3,3 тис. мають довжину понад 10 км [5]. Середня гу­стота річкової мережі становить 0,34 км/км², досягаючи свого максиму­му в Карпатах — 2,0 км/км² (в АР Крим — 0,22 км/км²).

По території України протікає низка великих річок: Дніпро, Дністер, Сіверський Донець, Південний Буг, які придатні для організації всіх водних видів спорту, туризму і відпочинку.

Карпатські ріки придатні для сплавлення на байдарках і каное, а також купання. Це такі ріки як Черемош, Прут, Тиса, Стрий.

Річки Криму (Салгир, Альма, Кача, Чорна тощо) утворюють велику кількість водоспадів, каньйонів, тому є цікавими екскурсійни­ми об’єктами.

Регульованість стоку створює можливості повнішого рекреа­ційного використання річок, особливо завдяки водосховищам. Загалом в Україні 1160 водосховищ загальною площею понад 9 тис. км² [5]. Най­більші водосховища споруджено на Дніпрі, Дністрі та Сіверському Донці. Найповніше рекреаційні потреби задовольняються в зо­нах відпочинку на Дніпровському, Дністровському, Сімферопольському (р. Салгир, площа  3,2 км²), Ладижинському (р. Південний Буг, 20,8 км²) водосховищах.

Водосховища суттєво впливають на гідрологічний режим і мікроклі­мат прилеглої території, тому їх створення має бути екологічно обґрун­тованим та економічно доцільним. Унаслідок господарської діяльності знижується здатність штучних водойм до самоочищення, спостерігається «цвітіння» води, зникають цінні види риб, може бути підтоплення берегів. Сукупність цих чинників є причиною недостатнього залучення водосховищ на Дніпрі, Сіверському Донці, Інгульці, Кальміусі до рекреа­ційного господарства.

Кількість ставків в Україні, за різними даними, сягає 27–29 тис., їх загальна площа становить 2,2 тис. км². Часто лише ставок може забезпечити відпочинок біля води мешканцям багатьох сіл і містечок України. Особливо мальовничими є ставки, створені на місці колишніх гранітних (кам’яних) і піщаних кар’єрів Полісся та лісостепової зони. Близько половини всіх водосховищ і ставків припадає на басейн Дніпра.

Тривалість купального сезону на річках, озерах і водосховищах залежить від багатьох чинників, серед яких основним є клімат. За цією ознакою можна відокремити два великі регіони: Полісся і західна частина України, де тривалість купального сезону становить 90–120 днів, а та­кож центральні, східні та південні області, в яких вона – понад 120 днів [5]. Гірські річки Карпат і Криму, через низьку температуру води, значну швидкість течії і малу глибину, є взагалі малопридатними для ку­пання.

Територія України надзвичайно багата на цікаві й атрактивні гідрологічні об’єкти (каньйоноподібні річкові долини, водоспади, карстові озера, джерела цілющої води, витоки рік тощо). Більшість їх перетворена на заказники, оголошена пам’ятками природи, заповідними урочищами, і всіх їх можна використовувати як об'єкти пізнавальної рекреаційної діяльності, в тому числі для іноземних туристів. Зокрема, витоки Тиси щороку відвідують сотні туристів з Угорщини, хоча ця цифра може бути значно більшою.

На 2006 рік в Україні налічувалося 639 гідрологічних заказників (у тому числі 38  державного значення) і 435 пам’яток природи (з них 21  державного значення). За їх кіль­кістю з-поміж областей України помітно виділяються Чернігівська (відпо­відно 90 і 28), Волинська (58,17), Полтавська (57,3), Хмельницька (49,8). Серед гідрологічних об’єктів найбільше пам’яток при­роди розташовано у Вінницькій (61), Тернопільській (53) та Чернівецькій (49) областях. Це, зазвичай, об’єкти масового відпочинку, купання, рибалки, любительського веслування на човнах, відправлення культових обрядів.

З-поміж водних об’єктів особливий інтерес відпочиваючих викли­кають водоспади. Вони зосереджені переважно в Карпатах, Кримсь­ких горах, на Подільській височині. Зокрема, на р. Стрипі поблизу с. Русилів спадає мальовничий каскад із 12 водоспадів, висота окремих з них – до 13 м. Найвищим водоспадом в Україні і од­ним із найвищих у Центральній Європі є Учансу (висота падіння води  98,5 м).

Серед заказників і пам’яток природи місцевого значення особливою рекреаційною цінністю відзначаються Манявський водоспад, гірське озе­ро Розсохан (Івано-Франківщина), Чехівська криниця (Луганщина), карсто­ві озерця Вікнини (Тернопільщина), Микільське і Понятівське поселення змій (Херсонщина), Суворівська криничка і цілюще джерело Богородиці (Житомирщина), джерела мінеральних вод і багато інших об’єктів.

Основне рекреаційне навантаження припадає сьогодні на узбережжя теплих Чорного та Азовського морів, водосховища і річки. Найбільшу ж площу потенційно рекреаційних акваторіїв у структурі рекреаційних угідь мають південні області України  Херсонська, Одеська, Запорізька, а та­кож АР Крим.

Лісові рекреаційно-туристичні ресурси

Рекреаційні ліси  це один із компонентів природних рекреаційних ресурсів, що є невід’ємною частиною лісових екосистем, призначеною для задоволення потреб населення у лікуванні, відпочинку і туризмі. Лісовкрита площа в Україні, за різними даними, становить від 14,2% до 17,9%. Внаслідок фізико-географічних умов і антропогенного впливу розташування лісів в Україні є надто нерівномірним: Українські Карпати  40,5%, Крим  32%, Полісся  26,1%, лісостеп  12,2%, степ  3,8% [5]. Найбільш залісненими є Закарпатська та Івано-Франківська області. Лісистість території має важливе значення для вибору режиму природокористування.

До рекреаційних лісів належать зелені зони міст і приміських територій (переважно сквери, сади, парки, лісопарки, дендропарки), ліси лікувально-оздоровчих закладів (т. зв. курортні ліси). Крім того, ре­креаційні функції здійснюють спеціальні зони природоохоронних об’єктів, ліси вздовж туристських маршрутів, автомобільних шляхів, а також водоохоронні, ґрунтозахисні, експлуатаційні ліси державного лісового фонду тощо.

Заходи, спрямовані на створення зелених зон, уперше в Україні бу­ли розроблені Українським інститутом проектування міст у 1951-1953 рр. Згідно з містобудівними нормами, зелена зона в межах населеного пункту має становити 45–50%. Загалом по Україні загальна пло­ща зелених зон становить близько 10 млн га.

За Лісовим кодексом, зеленою зоною вважається лише територія навколо міст. Виходячи з цього, площа рекреаційних лісів у більшості джерел оцінюється в 1,1 млн га [2].

Флора України налічує понад 25 тисяч видів, у т.ч. у складі природних рослинних угрупувань 76 видів листяних і хвойних дерев та 278 – ча­гарників. Найпоширенішими є хвойні породи – 54% від площі всіх лісів, у т. ч. сосна – 35,9%, ялина – 9,9%. Серед листяних найчастіше трапляються: дуб (27%), бук (9%) береза (4,8%), вільха (3,8%), граб (2,6%) [5]. Найбільшим емоційним впливом відзначаються лісові ландшафти Українських Карпат і Кримських гір (у тому числі Південний берег Криму), деякі території Волинсько-Подільської височини (Товтри, Недобори, Кременецькі гори), окремі ділянки Донецькою кряжу (так звана українська Швейцарія поблизу Святогорська).

Кліматичні рекреаційні ресурси

У розвитку рекреаційного господарства важливу роль відіграють кліматичні ресурси, оскільки вони визначають загальну комфортність території для лікування та відпочинку.

Територія України майже повністю (за винятком Південного берега Криму) розташована в зоні помірно континентального клімату, хоча внаслідок різного впливу кліматоутворювальних чинників характеризується суттєвими регіональними відмінностями в погодних умовах. Кліматичні умови деяких регіонів заборонені для відпочиваючих з певними захворюваннями (бронхіальна астма), а в інших кліматичних умовах вони почуваються значно краще. Найсприятливішими в кліматичному розумінні рекреаційні території зосереджені на Півдні України та в Криму (для літнього відпочинку), а також на Закарпатті і в Карпатах (для літньої і зимової рекреаційної діяльності). В гірській частині Карпат сформувалася низка центрів для зимових видів спорту і відпочинку (Рахів, Славське, Ворохта, Розлуч). Кримські гори менш придатні для зимового відпочинку, що пов’язано з меншим сніговим покривом, частими відлигами, вищими зимовими температурами. Сприятливі і комфортні кліматичні умови можуть спричиняти позитивні зміни в організмі. Несприятливі, дискомфортні умови посилюють напруженість основних функціональних систем і підсилюють фізичну та психологічну втому людей.

Загалом кліматичні ресурси України є надзвичайно сприятливими і однаково можуть задовольнити рекреаційні потреби до клімату як зимових, так і літніх видів спорту та туризму. За сумарною тривалістю сприятливих періодів Україна, згідно зі шкалою, розробленою для оцінки клімату рекреаційних регіонів, отримує оцінку «найкращий». Сприятливі кліматичні умови для сезонних видів відпочинку зберігаються тут упродовж 10–11 місяців, а несприятливі спостерігаються лише у квітні та частині жовтня і листопада. Відпочинок і туризм в Україні може функціонувати цілоріч.

Спелеоресурси

Україна багата на найбільші печери світу, які, за відповідного обладнання, можна перетворити на рекреаційно-туристичні об’єкти міжнародного значення. Виділяють три регіони розташування печер: Подільсько-Буковинський (Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька, Івано-Франківська, Львівіська обл.), Крим і Карпати.

У Подільсько-Буковинському районі відомо понад 130 печер карстового походження, з них у Тернопільській обл.  70, у Чернівецькій  35. Сумарна довжина її найбільших печер  412 км. П’ять із них належать до найбільших печер світу: Оптимістична (182 км), Попелюшка (80 км), Озерна (107 км), Кришталева (22 км).

У Криму відомо понад 40 великих печер та 857 карстових порожнин. Найдовші: Червона – 13,7 км, Солдатська – 500 м, Каскадна  400 м. Солдатська печера є найглибшою печерою на Україні (завглибшки 517 м). У карстовому гроті Каїк-Коба на Довгоруківській яйлі (за 25 км на схід від Сімферополя) було виявлено хронологічно перші на території Ук­раїни і Східної Європи рештки неандертальця.

Карпатські печери розташовані у Закарпатській області в басейні річок Великої та Малої Угольки. За розмірами вони значно менші від вищезгаданих. Найбільша з них  Дружба (довжина  270 м, глибина  46 м).

Деякі з карстових порожнин (особливо соляний карст Донецької та Закарпатської областей) експлуатуються з лікувальною метою (спелеотерапія). Крім того, вони, поряд із гіпсовими печерами Тернопільщини й Букови­ни, мають необхідні умови для лікування психофізіологічних порушень.

Рекреаційно-туристичні ресурси природно-заповідного фонду

Хоча основне призначення природно-заповідного фонду України  збереження і відновлення цінних унікальних природних комплексів, вони мають і важливе туристичне значення. За розробленими в Україні нормативами, до складу природоохоронних територій входять природні об’єкти, подані в табл. 1.

Таблиця 1

Категорії охоронних природних об’єктів та територій

№ з/п	Природний об’єкт	Ознаки	Приклади
1	2	3	4
1	Природний заповідник	Охорона в природному стані типових або унікальних для певної ландшафтної зони природних комплексів з усіма її компонентами, з повною забороною на території господарської діяльності	Медобори, Розточчя, Горгани, Канівський, Поліський
2	Біосферний заповідник	Територія міжнародного значення, що виділяється для збереження у природному стані ділянок біосфери, проведення фонового моніторингу та вивчення ПНС із забороною господарської діяльності	Карпатський, Чорноморський
3	Національний природний парк	Території, створені з метою природоохоронної, рекреаційної, культурно-просвітницької, науково-дослідної роботи. Господарська діяльність не дозволена	Шацький, Вижницький
4	Регіональні ландшафтні парки	Створені з природоохоронною та рекреаційною метою у місцях із унікальними або типовими ландшафтами. Основне завдання  зберегти ландшафт як комплекс екосистем. Не дозволена г. д.	Надсянський Знесіння Бердо
5	Заказник	Природна тереторія або акваторія, що виділена для збереження окремого природного комплексу або окремого компоненту; г. д. дозволена	Совиний яр (Кам’янець-Подільський р-н)
6	Пам’ятки природи	Окремі унікальні природні ділянки, які мають особливе наукове, естетичне або пізнавальне значення (скелі, печери, дерева)	Скелі Довбуша, дуб І. Франка, сосна Лесі Українки

Закінчення табл.1

1	2	3	4
7	Заповідні урочища	Ділянки лісу, болота, луків, степу та іншої рослинності, що охороняються для збереження їхнього природного стану	Долина нарцисів
8	Ботанічні сади	Організовують для вирощування, акліматизації та вивчення рослин у спеціально створених умовах	Київський ботсад ім. Гришка
9	Дендрологічні парки	Слугують для охорони та вивчення в спеціально створених умовах деревно-чагарникової рослинності, для наукового, господарського й естетичного використання	Київський, Софіївський
10	Зоологічний парк	Місце утримання рідкісних видів фауни з метою охорони їхнього генофонду, для просвітницької діяльності	Ялтинський зоологічний парк
11	Пам’ятки садово-паркового мистецтва	Ділянки, що мають природну, естетичну або історичну цінності	Стрийський парк, Шевченківський гай

Найпридатнішими для рекреаційно-туристичного господарства є природоохоронні території, зосереджені в Карпатах, Криму, Київській, Рівненській, Волинській, Херсонській обл. В Україні розташовані такі всесвітньовідомі заповідники як Асканія-Нова, Чорноморський (Херсонська обл.), Карпатський (Закарпатська обл.), Канівський (Черкаська обл.), Ялтинський, Карадазький (Крим).

Загальна кількість об’єктів ПЗФ сягає 7 тис. У структурі ПЗФ України виокремлюють 11 категорій об’єктів, серед яких найбільшими є пам’ятки природи (2584), заказники (2552), заповідні урочища (753), парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва (508), регіональні ланд­шафтні парки (38). 588 об’єктів мають статус загальнодержавних: 4 біосферні резервати, 17 природних заповідників, 12 націо­нальних природних парків, 292 заказники, 132 пам’ятки природи, 88 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, 20 дендрологічних парків, 17 ботанічних садів, 7 зоологічних парків. Їх загальна площа становить май­же 51% від усієї площі ПЗФ [5].

Важливу пізнавальну та рекреаційну функції виконують заказники і пам’ятки природи, в яких зосереджені унікальні (в т ч. ендемічні і релік­тові) представники флори й фауни, атрактивні ландшафти. Часто ці місця пов’язані з життям видатних людей із своїми легендами. У 2003 р. в Ук­раїні налічували 292 заказники державного значення, з яких до біотич­них можна віднести: загальнозоологічні  19, ботанічні  87, лісові  30, орнітологічні  22.

Найстаріший природний національний парк України – Карпатський. Він був створений 1980 р., площею 47,3 тис. га і розташований у верхів’ях Черемоша й Прута Івано-Франківської обл. Територія парку заселена переважно лісовими видами фауни. На його території розташовані такі відомі центри відпочинку як Яремче, Ворохта, Кременці.

Шацький державний природний національний парк створений 1983 р., його площа  32,5 тис. км². Парк розташований у Любомльському районі Волинської обл. Характерною його особливістю є велика кількість озер  22. Серед них найглибше озеро України – Світязь (58 м). На території Шацького парку розвинута рекреаційна діяльність. Тут діє понад 40 пансіонатів і баз відпочинку.

У 1990 р. в Закарпатській області створений Синевирський державний природний національний парк площею 54 тис. га. Він розташований у верхів’ї р. Тереблі Міжгірського району на висоті 600–1700 м. На території парку розташовані цінні в рекреаційному аспекті озера Синевир та Озерце. Багатою і різноманітною є фауна парку: косулі, олені, ведмеді, глухарі, рисі. Налічують кілька десятків джерел мінеральних лікувальних вод різного складу – на зразок «Нарзан», «Єсентуки».

Для організації спортивного полювання найпридатнішими є заповідно-мисливські господарства – Кримське, Дніпровсько-Тетерівське, Азово-Сиваське. У Карпатах діють 4 лісомисливські державні господарства: «Майдан» у Львівській обл., «Осмолода» і «Карпати» у Закарпатській обл., «Буковинське» у Чернівецькій обл.

Одним із найстаріших зоопарків є Харківський (1895 р.). Зоопарк «Таврія» є найбільшим за площею В Україні – 290 га.

Об’єкти ПЗФ як рекреаційний ресурс оцінюють за такими ознаками: унікальність, екзотичність, лікувально-оздоровчий ефект, і вони мають неабиякі можливості для екологічної освіти.

Необхідно дотримуватись також встановлених експлуатаційних норм. Зокрема рекреаційна місткість парку становить близько 30–150 ос./км², лісопарку  8–20, лі­су  1–10. Тому, слідслід розвивати переважно контрольовані види рекреації і любительські промисли з посиленням охорони рідкісних, енде­мічних, реліктових видів флори й фауни.

Історико-культурні рекреаційні ресурси

Історико-культурний потенціал  це матеріальні, духовні пам’ятки народу, які відіграють чималу роль як у формуванні світогляду народу, так і для задоволенння пізнавальних потреб населення.

Класифікація історико-культурних рекреаційних ресурсів

1. Археологічні об’єкти (територія первісного заселення, кургани, городища).

2. Меморіальні пам’ятки (пам’ятні місця, пов’язані з національно-визвольними війнами, музеї, парки, споруди).

3. Пам’ятки та пам’ятні місця, пов’язані з життям і творчістю діячів історії, культури.

4. Пам’ятки оборонного будівництва.

5. Пам’ятки народної архітектури (господарські і житлові будівлі).

6. Пам’ятки матеріальної культури (індивідуальні музейні експонати).

7. Пам’ятки фольклору (традиції, жанри);

8. Сучасні пам’ятки архітектури (з використанням сучасних технологій).

9. Сакральні споруди (церкви, костели, синагоги, монастирі, лаври).

10. Палацово-паркові ансамблі.

11. Народні художні промисли (гончарство, ткацтво).

Україна має значні історико-культурні ресурси. Проте невміла їх організація не дає значного економічного результату. В Україні взято під охорону держави понад 70 тис. пам’яток культури та історії, у тому числі 12 тис. найцінніших, з огляду туризму, пам’яток архітектури, які є зразком монументальних витворів мистецтва, від ІІІ ст. до н. е. Пам’ятки архітектури розташовані в Україні нерівномірно. Основна їх частина припадає на західні області України, а також на Київську, Хмельницьку, Вінницьку, Чернігівську, Сумську області та Крим. Східні і південні області відносно бідні на пам’ятки архітектури, що пов’язано з пізнім освоєнням цих територій.

Найбільша кількість пам’яток припадає на Львів та Львівську область, що пояснено давнім освоєнням території, віддаленістю від військових дій минулого, відносно високим економічним розвитком і значною густиною населення. У Львові збереглися відомі пам’ятки, з ХІІ ст. Надзвичайно цінними є ансамблі площі Ринок  ХV–XIX ст., Вірменської, Руської вулиць, Катедральний собор. Особливу мистецьку цінність європейського значення мають Успенська церква, Святоюрський і Успенський собори, Домініканський костел.

Наступним щодо кількості пам’яток архітектури є м. Київ. Насамперед, це споруди епохи Київської Русі  Золоті ворота (1037 р.), Софійський собор (1037 р.), Видубецький монастир, ансамбль Києво-Печерської лаври.

Кам’янець-Подільський  місто-заповідник, який за кількістю пам’яток архітектури (150) посідає третє місце в Україні. Особливо цінною є стара фортеця (ХІ-ХІV ст.), оборонний комплекс старого міста, церкви, костели.

В Україні збереглися пам’ятки, пов’язані з колонізацією Причорномор’я стародавніми греками. Це руїни Херсонеса, Пантікапея в Криму, Ольвії в Миколаївській обл. Через часті напади на землі України на її території споруджено низку замків і фортець, які мають європейське значення. До найцінніших слід віднести замки в Ужгороді (ХІ-ХVІ), Кременці, Хотині, Луцьку, Мукачеві, Острозі.

Багато є місць в Украні, пов’язаних із життям та діяльністю відомих діячів як українського, так і інших народів. З іменем Т. Г. Шевченка пов’язані села Кирилівка і Моринці Черкаської обл., міста Київ, Канів, які є важливими туристичними центрами. У с. Нагуєвичі Львівської обл. народився І. Франко, в м. Новгород-Волинський  Леся Українка, у Вінниці  М. Коцюбинський. У цих населених пунктах, а також у багатьох інших, пов’язаних із життям і творчістю видатних діячів українського народу, створені меморіальні комплекси і музеї.

Станом на 01. 01. 1994 р. в Україні діє 305 музеїв і 132 театри. Найбільші музеї зосереджені в Києві, Львові, Одесі, Харкові.

Загалом історико-культурний потенціал України використовують недостатаньо і він має чималі можливості для організації рекреаційно- туристичних потреб як населення України, так і для іноземних туристів.

Рекреаційна освоюваність територій України нерівно­мірна внаслідок відмінностей ресурсно-рекреаційної бази та попиту на рекреаційні послуги. Найбільшою освоєністю, роз­витком і вдосконаленням струк­тури рекреаційного господарства відзна­чається Кримський рекреацій­ний регіон, у межах якого ре­креація є провідною галуззю спеціалізації. На нього при­падає понад 35% санаторно-курортного фонду, 30% бу­динків відпочинку та пансіонатів і близько 18% турбаз Ук­раїни. Для Дніпровсько-Дністровського і Карпатського ре­гіонів, а також Одеського ра­йону, характерний середній ступінь рекреаційної освоєності території, для Донецького й Азовського районів  початко­вий.

Питання для самоконтролю

1. Що вивчає курс «Рекреаційні зони міст»?

2. Які завдання, мета курсу?

3. Який взаємозв’язок дисципліни з іншими науками?

4. У чому полягає відмінність між рекреацією і туризмом?

5. Що охоплюють рекреаційні ресурси?

6. Назвіть рекреаційні таксони районування території України.

7. Наведіть приклад рекреаційних таксономічних одиниць.

8. Які заклади вивчають і контролюють рекреаційні ресурси міст?

9. Класифікація рекреаційних ресурсів та їх складові.

Тема № 2

Міста Криму – найпотужнішого рекреаційного регіону

План

1. Загальні відомості про рекреаційний потенціал Криму

2. Ялта як найпопулярніший курорт літнього відпочинку

3. Рекреаційні зони Євпаторії, Севастополя, Феодосії

Завдання для індивідуального опрацювання матеріалу

Рекреаційні зони Бахчисараю, Сак, Алушти, Алупки, Керчі.

Список рекомендованої літератури

1. Балахонова А. И., Балахонов В. И. Феодосия. Путеводитель.– Симферополь, 1984.

2. Географічна енциклопедія України.: В 3-х т. – К.: УРЕ, 1988. – 1993 c.

3. Стафійчук В. І. Рекреалогія: Навч. посіб. – К.: Альтерпрес, 2006. – 264с.

4. Лукьянова Л. Г. Рекреационные комплексы: Учеб. пособ. – К.: Вища школа, 2004. – 346 с.

5. Современное состояние и пути оптимального использования курортных и рекреационных ресурсов Крыма. – К., 1984.

6. Семена Н. Структурная революция. Крымский пролог // Крымская правда, 2004.

Кримський рекреаційний регіон охоплює Ялтин­ський, Євпаторійський, Феодосійський рекреаційні райони та курортні місцевості (Ласпі, Кастрополь, Місхор тощо) й зони короткочасного відпочинку місцевого населення. Розташований він у межах Кримського півост­рова у степо­вій фізико-географічній зоні помірного поясу, і лише Пів­денний берег Криму  у суб­тропічному фізико-географічно­му поясі.

За природними рекреаційними умовами цей регіон поділяють на Південний берег Криму і східне узбережжя, Головне пас­мо Кримських гір і Північне перед­гір’я. Природні рекреаційні ресурси регіону: помірно континентальний клімат (на пд. узбережжі  з рисами суб­тропічного), тепле море, лікувальні грязі та мініральні води. Опадів  від 400 до 1100 мм на рік. Тривалість сонячного сяйва – 2200–2500 год. на рік. У теп­лий період року переважає бризова циркуляція повітря. На клімат регіону суттєво впливають Чорне та Азовське моря, температура води біля узбережжя – понад +17° (червень-жовтень). Загальна довжина пляжів (галечнико­вих, піщаних і піщано-ракушнякових) становить близько 450 км. Тривалість купального сезону  понад 4 міс. Найбільша глибина Чорного моря – 100 м – є сприятливою для підводного полювання і дайвінгу. Солоність води – до 14%. Морська флора охоплює 660 видів і понад 2000 видів представників фауни [5].

Річки маловодні. Тут понад 50 солоних озер, об'єднаних у 5 груп – Тарханкутську, Євпаторійську, Перекопську, Чонгаро-Арабатську та Керченську. Серед великих солоних лиманних озер – Старе озеро, Сакське озеро, Тобечицьке озеро тощо. Найбільше рекреаційне значення мають озера  Сакське, Тобечинське, Старе, Долузлав. Ріки регіону невеликі, маловодні і для рекреаційного використання непридатні. Як туристичні об’єкти використовують каньйони деяких рік (Кача, Альма, Бельбек) та водоспа­ди, серед яких – найвищий в Україні водоспад Учан-Су. Основні запаси лікувальних грязей (переважно суль­фідних) зосереджені в озерах і становлять близько 24 млн т. Відомо понад 100 джерел мінеральних вод різної мінералізації та хімічного складу (хлоридні кальцієво-натрієві; хлоридно-натрієві, гідрокарбонатно-хлоридні натрієві тощо), зазвичай, на північному схилі Крим­ських гір, поблизу Євпаторії, в Саках, Феодосії, у курортній місцевості Мелас тощо. Здій­снюють тут також промисловий розлив мінеральних вод «Айвазовська», «Євпаторійсь­ка», «Кримська», «Феодосійська» та «Ялтинська».

Регіон характери­зується найвищим по­казником природно-заповідної насиченості. Для охорони при­роди створені: Ялтинський гір­сько-лісовий заповідник, запо­відник Мис Мартьян, Карада­зький заповідник, Кримське заповідно-мисливське господар­ство, Нікітський ботанічний сад, численні заказники і па­м’ятки природи державного і місцевого значення.

Особливе рекреаційне значення мають Кримські гори. Розташування їхнє дугоподібне. Вершини Кримських гір, плоскі і майже безлісі, називають яйлами (від тюрського  пасовища). Загалом налічується десять яйл. Наймальовничіші  Демерджі, Яй-Петрі, Чатир-Даг. Найвищою горою Кримських гір є Роман-Кош (1545 м). У карстовому гроті Каїк-Коба на Довгоруківській яйлі виявлено перші на території України і Східної Європи рештки неандертальця.

Спелеоресурси хоча й незначні, але досить привабливі для туристів. Тут розташована найглибша печера в Україні – Солдатська (517 м).

Автономна республіка Крим [5] налічує 992 історико-архітектурні пам’ятки, 25 історичних міст і селищ, 20 музеїв, 3441 історико-культурних ресурси. Поблизу Бахчисарая виникли міста-фортеці: Мангуп, Ескі-Кермен, Чуфут-Кале. Відомими історичними пам’ятками Криму є: античне місто Херсонес поблизу Севастополя; Царський курган у Керчі, генуезька фортеця в Судаку.

Загалом тут функціонує [5] понад 700 лікувально-оздоровчих за­кладів, зокрема 128 санаторіїв і пансіонатів з лікуванням на 48,5 тис. ліжок і 121 будинок та пансіонат відпочинку на 34,9 тис. місць. Загальна кількість організованих рекреантів –понад 1 млн 860 тис. ос. на рік. Існуюча структура ку­рортно-рекреаційної сітки Кримського рекреаційного регіону складається на 30%  з лікувальних закладів і на 70%  із закладів відпочинку, у т. ч. 10%  плановий туризм і 30% итячий відпочинок. Рекреаційні ресурси регіону ефективні у разі лікування за­хворювань органів дихання (у т. ч. туберкульозом), сер­цево-судинної системи, опорно-рухового апарату та функціо­нальних порушень нервової си­стеми. Кримський рекреаційний регіон є значним тури­стичним центром країни. На його території 15 турбаз, у т. ч. найбільша  «Примор’я» (понад 1200 місць) у Фланерському. Тут проходить 14 пла­нових туристичних маршру­тів (автомобільні, пішохідні, морські). Серед основних рекреаційних вузлів регіону  Севастополь, Керч, Феодосія, Судак та ін. Наукове значення для організації ку­рортної справи має діяльність Ялтинського науково-дослідного інституту фізметодів лікування і методич­ної кліматології ім. І. М. Сєченова.

Ялтинський рекреацій­ний район  частина Крим­ського рекреаційного регіону на Південному березі Криму. По­діляється на Ялтинський рекреаційний підрайон та Алуштинський рекреаційний підра­йон і охоплює місто-курорт Ялту та курорти Гурзуф, Алупку, Алушту, Голубу Затоку, Форос. Роз­ташований амфітеатром на Південному березі Криму, об­межений мисами Ай-Тодор і Сарич. Основними рекреаційними ресур­сами Ялтинського рекреацій­ного району є субтропічний клімат середземноморського типу із м’якою зимою (пересічна т-ра лютого + 14°) і теплим сухим, сонячним літом (пересічна т-ра липня + 24°), а також тепле море (вода біля узбережжя нагрівається до + 26°), пляжі, мінеральні джерела (мінеральні води суль­фатного складу). Опадів – близько 700 мм на рік. Тривалість сонячного сяйва – 2260 год. на рік. Купальний сезон триває понад 4 місяці (червень-жовтень). Діють від­криті й закриті плавальні басейни з морською водою, що загрі­вається. Освоєння рекреаційних ресурсів району почалося на­прикінці ХІХ ст. У 1990 діяло 230 лікувально-оздоровчих закладів на 68,2 тис. місць, зокрема 79 санаторіїв і 39 будинків відпочинку та пансіонатів. Загальна кількість рекреантів –понад 2,7 млн, у т. ч. 752 тис. за путівками. У період літ­нього курортного сезону тут од­ночасно перебуває до 260 тис. рекреантів.

Ялта. Відоме місто-курорт розташоване на південних схилах Кримських гір, на березі Ялтинської бухти, в 79 км від Сімферополя, з яким має трелейбусне сполучення. Розташована в амфітеатрі, утвореному відрогами Кримських гір, розділених долинами рік Дерикой і Учан-Су. Ялта  адміністративний центр Південного берега Криму, центр Великої Ялти ланцюжка курортних міст і містечок від Гурзуфа до Фороса. Населення Ялти  88 ос. Середня температура лютого – + 3,8°, липня – + 23,7°. Опадів  635 мм на рік. Сонечне сяйво  2250 год. на рік. Купальний сезон триває з червня по жовтень (з температурою води + 17°С і вище). Середньорічна температура морської води – + 14,2°. У місті діє 30 санаторно-курортних закладів, у межах Великої Ялти  144. На території міста є джерела мінеральної води. Ялта  місце проведення численних міжнародних зустрічей, фестивалів мистецтв. Тут щороку проводять фестиваль пісні «Море друзів», міжнародний фестиваль народної творчості.

  Ялту вперше згадано 1169 р. як рибальське селище Джаліта. Греки називали його Яліта («берегова», «прибережна»  від грецького «ялос» «берег»). До часу зарахування Криму до складу Російської імперії тут було невелике рибальське село. З кінця XVIII ст. до 1830-х років це була, посуті, прикордонна застава, на якій служили прикордонники так званого грецького батальйону. У 1838 р. Ялту проголошують містом, але лише з 1860-х р. тут починається інтенсивне будівництво. Згодом поблизу Ялти (Масандра і Лівадія) будують палаци для відпочинку російських імператорів. Ялта стає модним фешенебельним курортом. Планували спорудити залізницю з Севастополя до Ялти, однак не вдалося цього здійснити. У 1945 р. в Лівадійському палаці поблизу Ялти (Лівадія) відбулася історична Ялтинська конференція, яка визначила світовий устрій після Другої світової війни. Останніми роками Ялта знову відновлює статус міста важливих міжнародних зустрічей на вищому рівні.