Фразеологічна стилістика
Фразеологія вивчає стійкі словосполучення і вирази, значення яких не виводяться із суми значень компонентів, а мотивуються внутрішнім образом: замилювати очі, витрішки продавати, ляси точити, яблуко розбрату тощо. Внутрішня форма зумовлює цілісне значення фразеологізму і часто визначає його додаткові семантичні відтінки.
Одним із домінувальних чинників у формуванні семантичної цілісності фразеологічних одиниць є оцінне значення. Воно може також об’єднувати різні фразеологізми в один оцінний тип. Тоді виникають великі можливості для стилістичного вибору одного потрібного фразеологізму або стилістичного добору синонімічного ряду фразеологізмів. Приклад такого добору цілого синтаксичного ряду фразеологізмів можна знайти у тексті М. Стельмаха: Там я [малий Сашко] мав і покаятися, і набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим і журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. І в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі від розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мізків росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п’яти і на в’язах стирчала макітра.
Лексика і фразеологія є будівельним матеріалом для створення образних засобів із заданим стилістичним ефектом. Оскільки джерельна база походження фразеологізмів української мови, як і лексем, надзвичайно широка (метафоричне переосмислення власних мовних одиниць, праслов’янська міфологія, антична риторика і біблійна міфологія, класична художня література, запозичення, крилаті вислови видатних людей, усна розмова), то і стилістичні можливості фразеологізмів є широкими і різнобічними.
Фразеологізми належать до текстотворчих стильових засобів. Це означає, що є фразеологізми, які вживаються тільки або переважно у межах певного стилю і є суттєвим у ньому.
У межах одного чи кількох стилів фразеологізми диференціюються ще й за стилістичним значенням та колоритом. Наприклад, виділяються книжні, поетичні, часто урочисто-піднесені, високі фразеологізми: зачароване коло, іронія долі, лебедина пісня, лавровий вінок, олімпійський спокій, святая святих, спочивати на лаврах, увінчаний лаврами та ін.
Усно-розмовні фразеологізми мають здебільшого зневажливо-знижене експресивне забарвлення і відповідне цьому стилістичне використання, формують колорит простоти, фамільярності: воду варити, ґав ловити, крутити носом, ляси точити, прикусити язика, піти світ за очі, ридма ридати, як кістка в горлі, як корова язиком злизала та ін.
Стилістична морфологія
Морфологічні одиниці мови не однозначні у стилістичному відношенні і неоднакові за обсягом стилістичних конотацій.
Стилістичні можливості частин мови визначаються категоріальними значеннями кожної частини мови та способами організації слів у текстах певних стилів і жанрів.
Іменники називають світ речей, предметів і явищ, вони іменують (та індивідуалізують) осіб, ознаки і стани, дії і процеси. Вони є номенами абстракцій, понять і конкретно-чуттєвих уявлень, засобом не тільки семантичних, а й стилістичних номінацій (інтелектуал, пристосуванець, розумник, романтик, честолюбець) та ін.
О. Потебня відзначав важливу роль називання словом для розвитку і роботи думки: «Називання словом є творення думки нової в розумінні перетворення, в розумінні нового групування попереднього запасу думки під тиском нового враження або нового питання». Ці нові враження спричинюють фігуральність мови. Такі тропи, як порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, оксюморон, творяться переважно на матеріалі іменників.
На іменниках будується й таке стилістичне явище, як гетерономінація, або багатоназивання. Ним користуються для того, щоб, уникаючи повторень, водночас повніше охарактеризувати предмет розмови, особливо коли йдеться про особу, адже її можна номінувати за багатьма ознаками (статтю, спорідненістю, фахом, звичками, захопленням, невдачами), і кожний номен буде щось додавати до попередньої характеристики особи, викликати нові асоціації і поглиблювати образ. Отже, одна й та сама особа матиме кілька назв. Наприклад, у памфлетах М. Хвильового критиковані ним письменники названі такими словами: віршомази, борзописці, графомани, писаки, драмороби, папероїди.
До слова березень в художніх текстах і розмовному мовленні засвідчені такі синоніми – вторинні образні номінації: Березень — березіль, березінь, березовень, березинець, білокорник та ін.
Прикметники конкретизують все те, що назване іменниками, роблять його доступним для конкретно-чуттєвого сприймання, передають статичні ознаки за кольором, розміром, формою, якостями, властивостями і тим самим формують в уяві художні образи. Прикметники є основою для витворення і функціонування такого класичного тропу художньої мови, як епітет.
Числівники є замкненим лексико-граматичним класом слів і до стилістичних категорій не належать, але виконують і стилетворчу функцію у текстах наукового та офіційно-ділового стилів.
Займенники у мові виконують функцію узагальнених замінників слів іменних частин мови, бо мають дуже загальну вказівну, неозначену або заперечну семантику. Однак основний компонент у їхній семантиці – це відносність. Завдяки їй кожен займенник може співвідноситися з якимись словами конкретної семантики інших іменних частин мови. Стилістика виділяє дві основні стилістичні сфери займенників. Перша – це можливість у результаті заміни займенниками інших слів, як правило іменних, уникати повторів, урізноманітнювати текст і до того ж створювати цілу гаму стилістичних значень (інтимізувати, виділяти, приховувати особу тощо). А друга – творення з допомогою займенників семантичного ланцюжка, внаслідок чого формується семантична і граматична зв’язність тексту.
Серед усіх частин мови найбагатшою стилістичною категорією є дієслово. Це зумовлено великим обсягом лексичної семантики дієслова (дія, процес, стан, рух, переміщення) і різнотипністю морфологічних категорій, значень, форм дієслів (інфінітив, особові, родові форми, дієприкметник, дієприслівник, безособові дієслова, форми на -но, -то). Перехідність/неперехідність семантичного змісту і формально-граматичного вираження створює передумови для появи стилістичних можливостей дієслівних форм. Дієслово активне в усіх стилях, тому що без нього фактично немає речень, воно в предикативному центрі головне, але різні стилі надають перевагу неоднаковим дієслівним формам. В офіційно-діловому стилі помітними є інфінітив, дієприкметник та дієприслівник, у науковому поряд з ними виділяються безособові дієслова. Художній стиль користується всіма дієслівними формами, проте надає перевагу особовим формам та формам минулого часу дієслів.
Прислівники «стоять» при дієсловах і всебічно характеризують ознаки динамічної семантики дієслів – називають місце, час, способи, умови, причини та інші ознаки протікання дії чи процесу, перебування, стану і тим самим (уточнюючи) увиразнюють художній текст. Образно кажучи, іменники й дієслова є змістом, символами і контурами художнього тексту, а прислівники – завершальними штрихами. Без них не було б довершеності тексту.
Службові частини мови реалізують свої стилістичні можливості у стилістичному синтаксисі та у стилістичних фігурах, зокрема в полісиндетоні, ампліфакаціях. Іптер’єктиви (вигуки, звуконаслідування, мовний етикет, слова прикликання та відгону тварин) характеризуються емотивно-вольовою виражальною семантикою, тому вони є суцільною стилістичною категорією. Серед них немає стилістично нейтральних одиниць.
Відповідно складність лексичної семантики, і структурованість граматичного оформлення відображається на стилістичних можливостях і реалізаціях частин мови, на особливостях їхнього використання у конструюванні текстів певних стилів і підстилів, на експресивних якостях окремих розрядів, груп, форм мовних одиниць. Самі частини мови не можна поділити на нейтральні і стилістично марковані, але в їхніх межах виділяють одиниці та форми, що мають більшу чи меншу стилістичну потужність.
Отже, стильові і стилістичні можливості морфологічних одиниць визначаються передусім граматичними значеннями і їхніми взаємозв’язками з лексичними, впливом екстралінгвістичних чинників на лексичне значення і морфологічну форму, а також внутрішнім розвитком граматичної структури мови, в результаті якого деякі морфологічні елементи на певному етапі можуть то зміщуватися ближче до ядра граматичної структури і бути активними компонентами, то відступати на другий план, у пасивний запас мови.