Приклади ономатопеї:
|
Англійська мова |
Українська мова |
Звуки природи |
splash, boom, whoosh |
плюх, грюк, шубовсь |
Звуки тварин |
squeak, cock-a-doodle-doo, meow, woof, quack |
кукуріку, няв, гав |
Звуки оточуючого світу |
bump, beep, clash |
гуп, грюк |
Звуки людей |
grunt, gasp, yawn |
гм, ах, ох, хех |
Звуковий символізм – це «розвинута ономатопея». Тут не просто передається звук, як у прикладах вище, але позначається дія, пов’язана з цим звуком, наприклад, the cat was meowing, he squeaked excitedly, we bumped into each other; закукурікав півень, вона здивовано ахнула, щось грюкнуло наверху. Крім слів, що позначають дію, звуковий символізм спостерігається в похідних від ономатопів словах:
splash (sound) > splash (noun)
boom (sound) > booming (adjective/gerund/noun/participle)
плюх > плюскіт
грюк > грюкання
Тут предмети, дії, характеристики лише нагадують звук, але при цьому не виступають звуком. Наприклад, англійською ми можемо сказати «the road is bumpy». Звука тут вже не буде, лише уподібнення звуку. Також звуковий символізм спостерігається в словах типу grab, grip, flicker – за допомогою значимих звукосполучень gr/fl тут передається швидкість дії, енергійність, різкість. Тут вже не просто відтворення звуків, а відтворення дій через значимі звуки.
В художніх текстах звуковий символізм можна прослідкувати в таких фразах, як «the horrid howling of wolves», де через подібність звуків поєднуються слова.
Головним засобом створення звукопису як в художніх, так і в нехудожніх текстах виступає звуковий повтор.
Звуковий повтор – це частковий випадок звукової організації тексту, що полягає у повторенні певного звука для створення певного настрою.
Найчастіший випадок вживання звукового повтору – підбір слів таким чином, щоб певні звуки зустрічались частіше або рідше, ніж в тій мовній нормі, "<…> яку важко сформулювати, але яка присутня у кожного, хто володіє даною мовою, інтуїтивно" (Ю.М. Лотман).
Якщо той або інший мовленнєвий елемент вживається з "навмисним згущенням", то це робить його помітним, структурно активним, хоча понижена частотність теж може стати засобом виділення.
Класифікація звукових повторів за структурними характеристиками подається у "Поетичному словнику" О. П. Квятковського. Виділено такі види звукових повторів: алітерація (консонантний повтор), асонанс (повтор голосних звуків), рима (звуки повторюються у кінці слів).
Алітерація – найбільш поширений тип звукового повтору: приголосні звуки легше впізнати, і вони є більш інформативними, ніж голосні, внаслідок їх складності (завдяки цій властивості приголосних уможливились консонантні абревіатури, і не існує абревіатур, заснованих на голосних). У вузькому лінгвістичному значенні алітерація вважається одним із видів звукового повтору. Алітерація найчастіше властива для поетичного художнього мовлення:
"<…> the sunless airs of dungeons deep // where evil things did crouch and creep" (J.R.R. Tolkien, The Lays of Beleriand).
У наведеному віршованому фрагменті за допомогою алітерації поєднуються підмет та означення (dungeons deep) та однорідні присудки (crouch <…> creep).
Асонанс, на відміну від алітерації, може бути виділений та впізнаний тільки в тому випадку, якщо це повтор голосних звуків, що не піддані якісній редукції – наголошених голосних та фонем [у], [и/і]. Зрозуміло, що для мов, де якісної редукції голосних не відбувається (наприклад, англійська, що є об’єктом нашого дослідження), це обмеження діє лише частково (алітерація визнається для наголошених голосних, незалежно від їх позиції у лексичній одиниці). Ненаголошені [е], [а], [о] з’являються у вигляді різноманітних алофонів, на яких важко побудувати асонанс, адже їх частотність в мовленнєвому ланцюгу низька.
У віршованому рядку "<…> the gloom of the woods of the world now gone" (Lays, с. 6) за допомогою алітерації поєднано підмет із додатком.
Рима як різновид звукового повтору зустрічається найчастіше на кінці слова та віршованого рядка:
"Like startled moth from deathlike sleep // in sunless nook or bushes deep" (J.R.R. Tolkien, The Lays of Beleriand),
однак, може утворюватись і в середині рядка (за внутрішньої рими):
"The fire was red, it flaming spread" (J.R.R. Tolkien, The Hobbit).
Звуковий повтор як лінгвістичне явище породжує численні стилістичні прийоми. Наприклад, Роман Якобсон, вивчаючи мовлення художніх, газетних і рекламних текстів, зупиняється на такому прийомі, як парономазія (paronomasia), коли для позначення властивості об’єкту підбирається слово з прийомом звукового повтору. Як приклад наводиться діалог: A girl used to talk about ‘that horrible Harry’. “Why horrible?” “Because I hate him.” “But why not dreadful, terrible, frightful, disgusting?” “I don’t know why, but horrible fits him better.” ("Дівчинка говорила про "цього гидкого Гаррі". "Чому гидкий?" "Тому що я ненавиджу його". "Але чому не dreadful, terrible, frightful, disgusting? " "Не знаю, але гидкий підходить йому краще"). Слід звернути увагу, що прийом звукового повтору застосовується не лише на позначення властивості об’єкту, але й для вираження відчуття, які він викликає: hate (ненависть).
Унаслідок того, що звуковий повтор привертає увагу адресата, повідомлення добре запам’ятовується. Приклади цього – латинська фраза Veni, vidi, vici (Прийшов, побачив, переміг), де однакові перша та остання звукобукви привертають увагу, або ж англійське кліше innocent bystander ("мовчазний спостерігач"). Р. Якобсон робить висновок, що поетичне мовлення можна визначити як speech wholly or partially repeating the same figure of sound ("мовлення, що цілком або частково повторює одну й ту саму звукову фігуру").
Крім того, Р. Якобсон вказує, що у граматиці часто застосовується прийом звукового повтору, наприклад, у позначенні звичайного, вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників (high-higher-highest). Р. Якобсон вказує на звуковий повтор як принцип, за яким відбувається словотворення.
Наприкінці ХХ століття Г. В. Вєкшин виділив такий вид звукового повтору, як метафонія, або звукова асоціація окремих інвертованих звукових груп. Окремі одиниці звукового складу тексту, що повторюються і являють собою звукову та складову єдність, називаються фоносилабемами:
"Lo! the golden dragon of the God of Hell" (J.R.R. Tolkien, The Lays of Beleriand). У цій групі лексичних одиниць метафонія включає інверсію звуків [g], [l] та [d], які проходять через весь віршований рядок, створюючи "відлуння". У ролі фоносилабем виступають звуки [g-l-d], [d-g] та [g-d-l].
Російський філолог В. П. Москвін ввів термін фонетичний атрактант, який він застосовує до звукового повтору, адже це явище привертає до себе увагу читача, виділяючись із канви тексту.
Лекція 2. Теоретичні основи вивчення звукопису в мовленні: фоносемантика, семіотика, структурна семантика
Основні науки, що вивчають звуковий повтор – структурна лінгвістика, семіотика і фоносемантика.
СТРУКТУРНА ЛІНГВІСТИКА
Звуковий повтор як частковий випадок звукової організації (звукової сторони, звукового складу) художнього тексту розглядався ще дослідниками-літературознавцями початку ХХ століття – Й. М. Бріком (автором терміна "звуковий повтор" та першої класифікації звукових повторів) та Андрієм Бєлим (автором поняття "звукообраз"). У дослідженні Й.М. Бріка увага приділяється лише консонантним звуковим повторам (повторам приголосних).
Класифікування звукових повторів стало науковою проблемою найперших досліджень цього явища. Перша класифікація звукових повторів за типами (структурна) належить автору терміна "звуковий повтор" Й. М. Бріку, який виділяє такі типи повторів: 1) однозвучні, двозвучні та багатозвучні, тобто ті, що складаються з двох та більше приголосних; 2) прості й багатократні (ті, що повторюють основні приголосні один, два та більше разів); 3) повтори звуків у різній послідовності.
Інша класифікація звукових повторів (функціональна) належить літературознавцю Г. А. Шенгелі. Він поділяє звукові повтори за способами їх вживання у художньому тексті: звуконаслідувальні, лейтмотивні, зворотна інструментовка, від’ємна інструментовка, інструментовка голосних.
Переважна більшість наукових праць, що згадують звуковий повтор, належить до кінця ХХ століття й розглядає це явище в контексті структурної лінгвістики та семіотики.
СЕМІОТИКА
Звуковий повтор розглядався і в останні десятиліття: наприклад, Ю. М. Лотман звернувся до феномену звукового повтору у своєму дослідженні "Аналіз поетичного тексту": "Давно підмічено, що повторюваність звуків у віршах підпорядковується дещо іншим законам, ніж у нехудожньому мовленні". Звичайне мовленнєве вживання розглядається як невпорядковане, на відміну від поетичного мовлення, яке впорядковане особливим чином, у тому числі й на рівні звука.
У праці П. Мейєра "Фонологічне кодування" доводиться, що у мисленні та внутрішньому мовленні людини слова пов’язані через прийом повтору. Наприклад, "звукові помилки" мовець робить не у довільній формі, натомість, вони "здаються впорядкованими характеристиками процесу творення мовлення". Дію принципу звукового повтору ми бачимо у таких мовленнєвих помилках, як leading list (reading list), blue blug (blue bug), same sate (same state) та ін. Ці приклади прямо вказують на причини того, що явище звукового повтору, притаманне внутрішньому мовленню людини, легко переходить у створений людиною текст.
Наприкінці ХХ століття Г. В. Вєкшин виділив такий вид звукового повтору, як метафонія, або звукова асоціація окремих інвертованих звукових груп. Окремі одиниці звукового складу тексту, що повторюються і являють собою звукову та складову єдність, називаються фоносилабемами:
"Lo! the golden dragon of the God of Hell" (J.R.R. Tolkien, The Lays of Beleriand). У цій групі лексичних одиниць метафонія включає інверсію звуків [g], [l] та [d], які проходять через весь віршований рядок, створюючи "відлуння". У ролі фоносилабем виступають звуки [g-l-d], [d-g] та [g-d-l].
Російський філолог В. П. Москвін у статті "Про типи та функції звукових повторів", класифікуючи звукові повтори в художньому тексті за функціональним критерієм, виділяє 7 типів їх функціонування.
ФОНОСЕМАНТИКА
Поняття фоносемантики було введене С. В. Вороніним як результат вивчення проблеми співвідношення семантики і фонетики.
Фоносемантика – наука, предмет якої полягає в звукозображувальній системі мови. Основним поняттям фоносемантики є звукозображувальність, або фонетична мотивованість. Мета полягає у вивченні звукозображувальності як необхідного, істотного, відносно стійкого недовільного зв’язку між фонемами слова та ознакою об’єкта-денотата, що лежить в основі номінації. Фоносемантика затвердилася як наука на межі фонетики, семантики та лексикології. Вона тісно пов’язана з лінгвістичною типологією, адже саме зіставно-типологічний метод дослідження звукосимволізму допомагає довести його універсальність, особливо коли дослідження проводяться на матеріалі неблизькоспоріднених мов або мов, що належать до різних мовних сімей. Тут слід згадати праці В. В. Левицького, що стосуються проблеми універсальності звукосимволізму та дослідження Ж. М. Тамбієвої, яке присвячено взаємодії фоносемантики та типології.
Психофізіологічні дослідження доводять, що в основі фоносемантики лежить не лише абстрактний "символізм", але й матеріальне підґрунтя. Ці дані свідчать про універсальність явища звуконаслідування та звукосимволізму.
Зв’язок психофізіології та фоносемантики був цілком обґрунтований ще до становлення останньої як науки. Вихідним положенням цього обґрунтування стало те, що звуки відтворюються мовним апаратом людини. Ш. Баллі наголошував на тому, що рухи мовних органів є символічними, так само як жести, а також відповідають рухам рук при жестикуляції, отже, пов’язані з символічними невербальними засобами комунікації. Це доводиться тим, що слова, які позначають великі розміри, містять звуки, для відтворення яких мовні органи розкриваються, і навпаки. О. Єсперсен, зі свого боку, підтвердив цю думку, дослідивши слова з семантикою "більше/менше" у різних мовах і дійшовши висновку, що в словах, які позначають малі розміри, переважає закритий звук [ı]. Звук [ı], за експериментальними дослідженнями О. П. Журавльова, характеризується як "малий" та "слабкий".
Головним робочим принципом фоносемантики є принцип недовільності (мотивованості) мовного знака як результат переосмислення й уточнення вчення Ф. де Соссюра про довільність мовного знака, що панувало у лінгвістиці ХХ століття. Принцип Ф. де Соссюра, за Р. Якобсоном, "сам виявляється довільним". Науковці II пол. ХХ століття у своїх фоносемантичних дослідженнях висловлюються проти соссюрівського принципу немотивованості мовного знака, зокрема, С. В. Воронін стверджує, що, проголошуючи довільність одного компонента мовної системи, Ф. де Соссюр тим самим позбавляє систему слова зв’язку між елементами, а отже, і самої структури.
Для фоносемантистів кожен звук – значимий, отже, звукові повтори підсилюють цю значимість.
Лекція 3. Види звукового повтору в мовленні.
Переклад звукових повторів, що містяться в тексті – складова перекладацького аналізу тексту, а саме його стилістичної частини. Щоб зробити висновок щодо перекладності звукових повторів у конкретному тексті або виді мовлення, перекладачеві важливо володіти інформацією про жанр, час написання, стиль, культурний код тексту.
Звукові повтори в тексті – складові лексичних одиниць, які містять їх і утворюють таким чином групи фонетичних ітерантів (групи слів, які містять звукові повтори). У відборі фонетичних ітерантів потрібно користуватися такими критеріями:
Наявність у групі слів звукового повтору (тобто повтору хоча б одного звука, голосного чи приголосного, хоча здебільшого у групах фонетичних ітерантів існує більше одного повтору).
Наявність звукового повтору в англійській групі фонетичних ітерантів
Групи фонетичних ітерантів |
Повтори |
sleepiness seemed to be creeping |
s/ee/eepi |
falling softly |
f, l |
fell forward |
f |
seemed to stir |
s |
the boughs above |
b |
У групі sleepiness seemed to be creeping спостерігається наявність трьох різних повторів: повтор звука [s] (у ітерантах sleepiness та creeping), повтори звукосполучень ee [i:] та eepi [i:pi], у групі falling softly повтори звуків [f] та [l], у групі fell forward – звука [f], у групі seemed to stir – звука [s], і, нарешті, у групі the boughs above – повтор звука [b].
Обов’язковою є наявність семантичного зв’язку у групі фонетичних ітерантів. Звуковий повтор сам по собі виступає утворювачем семантичного зв’язку між лексичними одиницями, але цей зв’язок є вторинним порівняно з основним семантичним зв’язком у групі.