В.В. Боксгорн

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З РІЗНИМИ ТИПАМИ СІМЕЙ

Одеса 2014

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ЗАКЛАД: «ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

К.Д. УШИНСЬКОГО»

Південий науковий центр АПН України

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціальної педагогіки, психології та педагогічних інновацій

В.В. Боксгорн

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА З РІЗНИМИ ТИПАМИ СІМЕЙ

Навчальний посібник

Одеса-2014

ББК

УДК

Б

Рекомендовано до друку вченою радою Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського». Протокол №5 від 29.12.2014.

Рецензенти:

Г.Х. Яворська , доктор педагогічних наук, професор (Міжнародний гуманітарний університет м.Одеса);

О.В. Кривоногова, кандидат педагогічних наук, доцент (Одеський національний медичний університет).

Б Боксгорн В.В. Соціально-педагогічна робота з різними типами сімей/Навчальний посібник. – Одеса: видавець Букаєв Вадим Вікторович, 2014. – С.

ISBN

У навчальному посібнику стисло і систематизовано викладено основний зміст курсу “Соціально-педагогічна робота з різними типами сімей” згідно з чинною навчальною програмою та з урахуванням сучасних досягнень педагогічної науки. Теоретичний і практичний матеріали посібника можуть використовуватися під час аудиторного опрацювання курсу “Соціально-педагогічна робота з різними типами сімей ”, а також для організації самостійної роботи студентів. Ознайомлення з поданими теоретичними відомостями та виконання відповідних вправ і завдань сприятиме зростанню педагогічної компетентності соціальних педагогів у соціальну роботі з сім'ями.

Навчальний посібник може бути корисним викладачам, студентам педагогічних спеціальностей, зокрема соціальним педагогам.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………5

Модуль І ТЕОРЕТИЧНИЙ

Змістовий модуль І. «Теоретичні основи вивчення поняття сім’я»

Тема1. Проблема сімейного виховання у спадщині видатних педагогів……7

Тема2. Психологічна характеристика сучасної сім’ї ………………………31

Тема3. Гендерна проблематика в сімейній політиці України………………38

Тема4. Вивчення поняття сімя як системи……………………………………49

Тема5. Насильство у сімї, як соціально-педагогічна проблема……………57

Тема6. Проблема формування сімейних цінностей…………………… ……84

Тема7. Типологія сім’ї…………………………………………………………87

Тема 8 Соціально-педагогічні чинники та принципи роботи з сім’єю……96

Змістовий модуль ІІ «Соціально-правовий аспект здійснення соціальної роботи з сімями, дітьми та мододдю»

Тема1. Конституція України на захисті шлюбу та сім’ї……………………114

Тема2. Поняття сімейного права, його принципи та джерела. Сімейне законодавство України………………………………………………………119

Тема 3 Законодавство України про соціальну роботу з сімями, дітьми та молоддю……………………………………………………………………….127

Тема 4 Концепція державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006-2015 рр» Загальна характеристика репродуктивного здоров’я……..141

Тема 5 Закон України «Про попередження насильства у сім’ї……………157

Змістовий модуль ІІІ «Соціальна підтримка сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах»

Тема1. Система допомоги сім’ям, що опинилися у складних життєвих обставинах…………………………………………………………………….171

Тема2 Завдання, основні напрямки,взаємодія субєктів соціальної підтримки сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах …………………..174

Тема 3 Організаційні принципи роботи та функції спеціалізованих служб соціальної підтримки сімей……………………………………………………181

Тема 4 Надання соціальних послуг сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах………………………………………………………….183

Модуль ІІ ТЕХНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЗДІЙСНЕННЯ СОЦІАЛЬНО – ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З РІЗНИМИ ТИПАМИ СМЕЙ

Змістовий модуль І. «Технологія і методика роботи з різними типами сімей»

Тема 1 Модель роботи з різними типами сімей…………………………….198

Тема 2 Конкретні технології соціальної роботи з сім’єю………………….208

Індивідуально-дослідні завдання…………………………………………….213

Карта самостійної роботи студента………………………………………….215

Додаткова література…………………………………………………………219

Структура програми навчального курсу…………………………………..223

Додатки………………………………………………………………………..226

Вступ

Світ швидко змінюється, перед нашою країною постають нові завдання, але незмінним залишається основа будь-якого суспільства – сім‘я. Сім‘я – один із найдавніших соціальних інститутів, змінюючи свої форми, функціонувала в усіх відомих цивілізаціях та культурах. Життєдіяльність сім‘ї тісно пов‘язана з соціально-економічною, політичної, культурною реальністю країни. Сім‘я, як дзеркало, віддзеркалює всі плюси та мінуси політики певної держави.

Україна, як і багато інших молодих демократій, зростає в ситуації дефіциту матеріальних ресурсів, тому змушена виробляти ефективні механізми для створення умов для збереження інституту сім‘ї та повноцінного її функціонування. Основною метою державної сімейної політики є забезпечення правових, економічних та соціальних умов для функціонування і зміцнення сім’ї, формування відповідального ставлення батьків до виховання дітей.

Вкладаючи ресурси в сім‘ю держава зміцнює продуктивні сили суспільства, забезпечує створення людського капіталу на середньострокову та довгострокову перспективу, готує майбутніх активних громадян, здатних  бути конкурентоспроможними в усьому світі, зрештою, забезпечує існування самої країни.

В Україні створена система, яка сприяє реалізації державної сімейної політики, розроблені певні механізми її реалізації. Але на сучасному етапі розвитку української держави виникає необхідність усвідомлення та переосмислення змін соціально-економічного, політичного, демографічного та духовного життя людей з метою винайдення шляхів для покращання умов функціонування сім’ї, зокрема сім‘ї з дітьми.  Важливо не втратити позитивного досвіду, напрацьованого десятиліттями, з іншого – виокремити проблеми сучасної сім’ї та окреслити можливі варіанти їх вирішення.

Сім'я – це мала соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення. За Арістотелем, сім'я – перший вид спілкування людей. Вона є первинним осередком, з якого виникла держава. Об'єднання кількох сімей грецький мислитель називає «поселенням», вважаючи його перехідною формою від сім'ї до держави. За С. Манухіним, сім'я - це природна група, в якій з часом виникають стереотипи поведінки. Ці стереотипи створюють структуру сім'ї, яка визначає функціонування її членів, окреслюючи діапазон можливих варіантів їхньої поведінки та спрощуючи взаємодію між ними. Дані визначення про сім’ю характеризують її як взаємну гармонійну ідилію відносин, однак реальність свідчить про те, що інколи цей гармонійний потік енергії ( за допомогою багатьох чинників) порушується, в результаті чого між членами сімейних відносин виникають непорозуміння, конфлікти. Дане явище потребує значної уваги для його вирішення й запобігання тому, що сім’я,як соціальний інститут, певним чином впливає і на розвиток держави в цілому.

Отже, існує велика кількість проблем, які необхідно вирішувати. Для цього необхідна ефективна державна політика, щодо розвитку сім’ї, цілеспрямована діяльність центрів і служб, зокрема соціальних педагогів, які займаються проблемами сім’ї, доброзичливі стосунки між людьми, повага та любов.

Основним завданням курсу «Соціальна робота з різними типами сімей» є допомога студентам в отриманні спеціальних знань з практичної соціальної роботи як соціальної діяльності із різними типами сімей.

Модуль і. Теоретичний Змістовий модуль і «Теоретичні основи вивчення поняття сім’я»

Тема 1. Проблеми сімейного виховання у спадщині видатних педагогів.

Сім’я виникла в часи родового ладу як групова. У ній всі чоловіки та жінки двох шлюбних родів були потенційними подружжями. Груповий (дуально-родовий) шлюб санкціонував свояцькі стосунки між родами, але не між особами. Будь-які статеві зв’язки всередині роду були суворо заборонені (екзогамні). Чоловік жив окремо, а не разом зі своєю дружиною, оскільки кожен із них належав до різних господарсько-побутових (родових) об’єднань. На той час чоловік був потрібен як фізична сила та як продовжувач роду. Діти належали до роду матері, яким вона і керувала. Це був час існування материнського роду (матріархат), що мав місце в історії всіх народів. Він прийшов на зміну первісного стада.

У межах великої сім’ї епізодично траплялися випадки парного співжиття, що поступово призвело до утворення більш-менш стійкої парної сім’ї, яка об’єднувала одну шлюбну пару. Парний шлюб був типовим для розвинутого патріархату. Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було короткочасним, за патріархату стало основною формою шлюбу.

Спочатку при парному шлюбі подружжя жило роздільно. Пізніше чоловік почав переходити в рід своєї жінки (матрилокальний шлюб), а потім – жінка в рід свого чоловіка (патрилокальний шлюб). Але рівень розвитку виробництва був ще вкрай низьким, через що парна сім’я ще не могла стати господарським осередком суспільства, бо не мала своєї власності. Таким осередком лишався рід або його підрозділ – велика материнська сім’я, яка об’єднувала кілька поколінь родичів за жіночою лінією і яку очолювала жінка-родоначальниця.

Отже, для первісного суспільства характерними були спочатку групова, а потім парна форми шлюбу. Під час розпаду цього ладу парний шлюб переростає в моногамію (одношлюбність). Перших два види шлюбу активно функціонували за матріархату.

Матріархат (від лат. матер (матріс) – «мати» і гр. архі – «влада») – ранній період у розвитку первісного ладу, який характеризується наявністю материнського роду і її голови матері, спочатку рівноправної із чоловіком, а пізніше – провідним становищем жінки в суспільстві. Це було зумовлено головною роллю жінки в тодішньому господарському житті людей – збиральництві, примітивному мотичному землеробстві, участі в гуртовому облавному полюванні та рибальстві, організації побуту, вихованні дітей. Тому на цей час припадає виникнення й особливе поширення культу жінки-прародительки та різних жіночих божеств.

Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було досить короткочасним, за матріархату стало основною формою шлюбу. Однак, як уже зазначалося, сім’я при парному шлюбі ще не була самостійною господарською одиницею. Праця за матріархату була гуртовою, а власність – спільною, громадською.

На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат. Він передував виникненню держави та стимулював остаточний перехід від парної до моногамної сім’ї. Такий крок був зумовлений прогресом у господарській діяльності людей, у переході до тваринництва, плужного землеробства, рибальства, ремесел (особливої ваги набула обробка металів), що підготувало ґрунт для економічного життя кількісно менших родин, піднесло значення праці чоловіка. З’явилася сімейна власність – худоба, нерухоме майно, право на яку батько прагнув передати у спадок своїм дітям. Цей фактор у поєднанні з моногамним шлюбом зміцнює цілісність сім’ї, яка з розпадом родового ладу стає основним економічним осередком суспільства. Шлюб, як правило, стає монолокальним – подружжя входить до складу однієї сім’ї й одного господарства. Домінуюча роль чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї зумовила ведення родоводу за батьковою лінією.

Сім’я в історії людства проходила певні віхи розвитку. Формування сім’ї як інституту в Україні, передісторія цього процесу теж пов’язані із функціонуванням групової, парної, а потім моногамної сімей.

Коріння історії власне української родини сягає глибини віків. М. Грушевський вважав, що форми сімейного союзу в Україні були досить виразними ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху.

І. Крип’якевич пов’язує початок утворення сім’ї в українців із далекими предками слов’ян – антами (росами), які в V – VI ст. займали всю територію України – від хащ Полісся до Чорного моря, від Карпат до Дону. Держава антів проіснувала близько трьохсот років – від кінця IV і до початку VII ст. В історії України вона відіграла важливу роль, оскільки український народ уперше продемонстрував перед світом свою здатність до державотворення.

Суспільний лад антів, як і всіх слов’ян, був демократичним. Громадські справи вони вирішували спільно (колом). Рішення не приймалося, якщо хоча б один чоловік був із ним не згоден. При цьому той, хто не погоджувався, мав навести свої аргументи. Цей демократизм переносився і на сім’ю, рід як основу організації слов’ян.

Рід – це велика родина (відома в Україні під назвами «пепище», «служба», «сім’я», «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група, невелика, але суцільна, пов’язана кровними зв’язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд.

Згодом, під впливом економічного прогресу, рід утратив суцільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна родина вела своє окреме господарство, мала свій дім із господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам’ять приналежності до роду не губилася. Давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких.

У старослов’янському роді, а пізніше в сім’ї дітей виховували в дусі працьовитості, поваги до старших, чесності, правдивості, любові до рідної землі, милосердя та доброти.

Майже в усіх народів на певному історичному етапі існувала велика сім’я. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, а в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім’ї. Такий процес характерний і для України.

Велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не ділилися, хазяйнували спільно, жили разом. Порядкував господарством хтось із старших, найбільш досвідчений і кмітливий. Така тенденція спостерігалася в Україні і протягом наступних XIV–XVII ст. Поряд із великими родинами з’являлися малі індивідуальні сім’ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. помітно зросла, а в XIX і XX ст. вони стали домінуючими.

Мала родина, що складалася переважно з батьків і неодружених та одружених дітей, в середньому об’єднувала п’ять-шість осіб. Були й родини з восьми-десяти, а то й більше осіб. Великі сім’ї побутували не лише за рахунок багатодітності, а й через те, що хтось з одружених дітей жив разом зі старими батьками. Така сім’я складалася вже з трьох поколінь. Головою в таких родинах спочатку був батько, який згодом, як правило, передавав господарство синові. Син, у свою чергу, зобов’язувався доглядати батьків до кінця їхнього життя.

Нерідко траплялося так, що велика сім’я жила разом доти, поки був живий батько. Після його смерті вона відразу ділилася на окремі малі сім’ї. Цей процес, що спостерігався в Україні до початку XX ст., був не випадковим. Головною причиною утворення великих (зведених) сімей був низький економічний рівень життя, непосильні податки, неспроможність бідних родин забезпечити нову сім’ю хатою та іншими господарськими будівлями. Окрім того, заможні господарі стримували розпад великої сім’ї, щоб уникнути розпорошення земельних угідь і господарського майна, таким чином утримуючи в господарстві дешеву робочу силу.

Та все ж таки природний потяг новоодружених до відокремлення брав гору. На XX ст. припадає інтенсивне формування малих сімей в Україні. Ця тенденція набувала розвитку ще й через певні економічні зміни – насамперед зростання міст і виникнення нових промислових об’єктів. Почала збільшуватися кількість тих, хто шукає заробітку на стороні, тобто відхідників, заробітчан, промислових робітників.

Із колишніх селян, особливо молодих людей, які переїхали працювати в міста, формувалися нові робітничі сім’ї, в яких тісно перепліталися елементи як сільського, так і міщанського побуту.

Такі загальні риси історії становлення та розвитку сім’ї в Україні. Проте з цього процесу не слід виключати наявності окремих регіональних ознак, причиною яких є певні історичні обставини, деяка своєрідність соціально-економічних, природничо-географічних, демографічних умов, а також політичних впливів. Адже ще на початку XVIII ст. розшматована колонізаторами Україна стала здобиччю інших держав. Лівобережжя, Слобожанщина і Запоріжжя потрапили під гніт царської Росії, а Правобережжя (Волинь, Поділля, Східна Галичина й частина Київщини) відійшло до панської Польщі, Буковина – до боярської Румунії, Закарпаття – до Угорського королівства, що спричинило неоднаковість рівнів соціально-економічного розвитку в цих регіонах.

Регіональні нюанси передусім виявляються в господарській сфері та побуті української родини, у святкових обрядах, шлюбних зв’язках тощо. Наприклад, чорнозем Поділля спрямовував українську родину до занять рільництвом, степи Слобожанщини – до розведення великої рогатої худоби, лісові угіддя Полісся й Карпат – до занять лісовим господарством.

Майже повна відсутність на Гуцульщині орної землі завжди ставила її мешканців у скрутне продовольче становище. Це змушувало кожну сім’ю інтенсивно займатися вівчарством, домашніми промислами та ремеслами, а то й шукати роботи в інших краях.

У зв’язку з цим на плечі жінок лягали додаткові господарські обов’язки. Їм доводилося займатися не лише хатніми справами, а й виконувати важку чоловічу роботу – заготовляти дрова, косити, ткати тощо. У дівчини-горянки, яка не вміла ткати, користуватися господарським інвентарем, були малі шанси вийти заміж. Тож не дивно, що гуцулку часто можна було побачити за ткацьким верстатом, верхи на коні, з бербеницями, сокирою чи косою. Залишаючись надовго вдома без чоловіка, жінка, ідучи на роботу, мусила брати з собою дитину, класти її в принесену та прикріплену до дерева колиску.

Регіональне розмаїття родинного життя українців досить багате. При цьому необхідно зазначити, що всі регіональні особливості перебувають у нерозривній етнічній єдності як одне з яскравих свідчень цілісності української нації, історичної неподільності українського народу з властивою йому спільністю системи родинного виховання дітей і молоді.

«Життя прожити – не поле перейти», – кажуть у народі. Людині повсякчас доводилося долати великі труднощі. Із самого початку виникнення сім’ї труднощі були пов’язані з освоєнням природи при мізерних знаннях, із застосуванням для праці примітивних знарядь виробництва. На сім’ю постійно чекали біди й небезпеки – хвороби, холод, голод, напади інших племен. Усе це мало місце в доісторичні часи. Цілком очевидно, що українське слово «виховувати» походить від слова «ховати». У первинному його тлумаченні воно означало: «якщо хочеш мати дитину, мусиш вміти своєчасно і вдало її заховати (виховати) від будь-якого лиха». Згодом це слово набуло сучасного змісту. Цей фактор є й до сьогодні причиною надмірної материнської любові, котра супроводжує «дитину», коли тій уже далеко за 18 років, часом стримуючи таким чином її розвиток як особистості.

Проблема збереження сім’ї та захисту дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди історії. При цьому родина видозмінювалася відповідно до історичних умов. Скажімо, міжплемінну ворожнечу IV – VIII ст. в Україні заступили князівські міжусобиці й війни часів Київської Русі (IX – XIII ст.). Тяжкі наслідки для українських родин мали розбійницькі напади кочівників – печенігів (VIII – IX ст.), половців (XI – XIII ст.), турецько-татарських людоловів (XV – І пол. XVIII ст.), які грабували та палили села, убивали їх жителів, забирали в неволю юнаків і дівчат. Кримські й турецькі ринки були переповнені українськими бранцями.

Багато горя українським родинам завдавали неврожайні роки, спалахи епідемій. Давалася взнаки й соціальна несправедливість, кріпаччина, рекрутчина, митарства бідняків по панських фільварках.

Коли кривди та образи переповнювали чашу терпіння, вибухав народний гнів, трудівники об’єднувалися на боротьбу за право на гідне життя, краще майбутнє для своїх дітей та онуків.

Доля української родини тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ зворушливо-любовно називав, як і діти називають матір у сім’ї, ненькою: «Україна-ненька». Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливими. Це можна побачити, дослідивши історію, наприклад, у середині XVII ст. Україна тоді набула державності, вибудовувала найдемократичніше на той час суспільство, створила першу у світі демократичну конституцію, укладала політичні й економічні договори з іншими державами, упевнено стала на шлях товарного виробництва. Наші науковці тільки зараз відкривають для себе і для світу ці визначні потенції української історії, що була золотим віком української родини, своєрідним національним Ренесансом.

Втрата Україною державності лягла важким тягарем на українську родину, яка зазнавала потрійного гніту з боку колонізаторів – соціально-політичного, національного, релігійного. Для поборення лютого наступу асиміляторів української культури доводилося докладати величезних зусиль. Зверхницька політика колонізаторів гальмувала економічний розвиток України, обезземелювала селян, позбавляла український народ права користуватися природними багатствами своєї землі, розорювала селянські господарства, прирікала мільйони українських родин на безправність, злидні, темряву. Непоодинокими були випадки, коли становище сім’ї доходило до трагізму.

Наприкінці XIX ст. сотні тисяч українців із Галичини, Лемківщини, Буковини та Закарпаття потяглися в пошуках кращої долі до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Австралії.

За часів буржуазної Польщі через безправне економічне становище та національно-політичне гноблення еміграція українців продовжувалася.

Лише друге і третє покоління українських емігрантів зуміли досягти певної економічної стабільності і стали допомагати своїм рідним в Україні.

Нині лише в Канаді проживає до мільйона українців. Чимало вихідців з України стали там відомими підприємцями-бізнесменами, науковцями, письменниками, художниками, артистами, громадсько-політичними й культурно-освітніми діячами.

Непоправних утрат сім’ї завжди завдає війна, а їх на першу половину XX ст. припало аж три. Кожна з них – це десятки мільйонів убитих і покалічених, сотні тисяч вдів, сиріт, рано посивілих матерів, незаміжніх дівчат, тисячі спалених людських осель, розорених господарств, сотні зруйнованих міст.

За кількістю людських жертв і матеріальних втрат Перша світова війна (1914 – 1918) перевищила всі разом узяті війни за попередні 125 років. На фронтах цієї війни загинуло близько 10 млн. осіб, поранено – понад 20 млн., померло від епідемій та голоду – 10 млн. Лише в Україні було забрано на фронт майже 4 млн. селян і робітників. Особливо постраждали господарства трудового селянства Галичини й Буковини, територія яких увесь час була театром воєнних дій.

Іще не встигли затягнутися рани від Першої світової війни, як розгорілася війна громадянська (1918 – 1920). І знову загиблі, каліки, сироти, жебраки та безпритульні, вдівство й скорбота жіноча та материнська, холод і голод, розруха. Виснаження сім’ї воєнними лихоліттями доходить до крайньої межі. Тому перехід до відбудови народного господарства (1920 – 1925) в трудовій сім’ї в Україні сприймався як надія на мирне, плодотворне життя.

Однак поступ в історії української родини незабаром був призупинений свавіллям і репресивними діями проти народу з боку тоталітарного сталінського режиму. Сім’я як соціальний інститут теж зазнала негативного впливу через поширення шкідливих теорій, що продукували легковажне ставлення до родини і застосовуваний сталіністами геноцид проти українського народу.

У 30 – 40-х роках відбувалося тотальне знищення в Україні національної інтелігенції, духовенства, жорстокий наступ на селянство, а водночас і на родинну етнопедагогіку. Бо споконвіку творцем і носієм традиційних морально-етичних норм сімейного життя була саме селянська родина. Примусова суцільна колективізація, грабіжницькі продрозверстки, нескінченні арешти й депортації селянських родин руйнували хутори та одноосібні господарства, розоряли села. Україна втрачала своїх потомственних хліборобів, які всім серцем і душею були прив’язані до землі, прищеплювали любов до села й сільського господарства своїм дітям.

Злочинницьким діям сталіністів проти української сім’ї й народу не було меж. Світ сколихнула трагедія навмисно організованого ними голодомору на чорноземній Східній Україні в урожайний 1933 рік, жертвами якого стало понад 7 млн. осіб. Від голоду пухли й у тяжких умовах вмирали і старі, і малі, цілі родини й села.

Безліч жертв принесла злочинницька політика вишукування «ворогів народу», внаслідок якої чинилися розправи над мільйонами невинних, чесних людей. І від цього знову ж таки страждали сім’ї, жінки, матері, діти. А держава створювала спеціальні дитячі будинки для дітей репресованих батьків, «ворогів народу». Тож не дивно, що за 23 довоєнні роки в Україні не було приросту населення, хоча за кількістю народжуваних дітей вона посідала перше місце в Європі.

Окрім цього, сталінізм розтлівав сім’ю духовно, культивуючи родинну зраду – «класову» взаємоненависть між членами родини, доноси, тобто замахувався на «святая святих» народної моралі – подружню вірність, родинну (кровну) спаяність, взаємну любов і солідарність, єдність поколінь.

Суворим іспитом для української родини була Велика Вітчизняна війна (1941 – 1945). Україна опинилась у її вогні й окупації ворога з перших днів нападу німецьких фашистів на Радянський Союз. Тисячі сімей були знищені, а мільйони людей втратили своїх близьких. За останніми офіційними даними, під час війни загинуло 27 млн. радянських людей. Україна ж утратила за час війни понад 13 млн. осіб. Майже кожна родина оплакувала загибель своїх рідних чи близьких. У багатьох сільських жителів були зруйновані хати, а майно розграбоване. У містах було знищено половину всієї житлової площі. Чимало радянських людей загинуло в гестапівських катівнях і концтаборах.

Війна увірвалася в життя кожної сім’ї розлукою з рідними та близькими, суворим побутом, нестатками й стражданнями. Безліч родин було покалічено війною: овдовілі жінки, осиротілі діти, батьки, які втратили своїх синів і дочок. Але й за таких страшних умов з особливою силою проявилася життєва стійкість і високі моральні та громадянські якості української родини. Саме у воєнні роки в Україні актуалізувалася народна традиція, за якою сім’ї добровільно беруть до себе на виховання дітей-сиріт. Свідченням незламної духовності тодішньої родини є героїзм, який проявляли сини та дочки, батьки й матері України на фронті і в тилу, а також у відбудові зруйнованого війною народного господарства в післявоєнні роки.

Труднощі повоєнних нестатків поглиблювалися реаліями сталінських репресій і свавіллям: безпідставні арешти та фізичні розправи над невинними людьми, депортації родин, сіл, а то й цілих регіонів… Так, перед війною до Сибіру із Західної України вивезли близько півтора мільйона людей. Після війни ця політика продовжувалася. Дітей, жінок, старих також не щадили.

До того ж тривав нищівний натиск на село – як через насильницьку колективізацію в Західній Україні (в інших областях вона була здійснена раніше), так і через знесення хуторів і сіл унаслідок примусового переселення селян на Східну Україну. Тільки на Івано-Франківщині в 50–60-х роках з лиця землі було стерто до півсотні сіл.

У зв’язку з так званим «вирівнюванням» західного кордону вздовж «лінії Керзона» в 1945 р. були депортовані зі своїх споконвічних земель і розпорошені по різних місцях Львівської, Тернопільської та Миколаївської областей лемки – етнографічна група українців, які здавна жили на обох схилах Східних Бескидів (у Карпатах між річками Сяном і Потрадом і на Захід від Ужу), унаслідок чого втратила свою самобутність лемківська сім’я.

Із різними перешкодами стикається українська родина й у наступні десятиліття. Не здійснилися сподівання хрущовської «відлиги». Розчарування застійних років. Гіркота від втрати синів на війні в Афганістані. Страх за майбутнє дітей на тлі катастрофи на Чорнобильській АЕС. А на додаток маємо бездушну хімізацію і меліорацію, лейкемію, СНІД та інші хвороби, кислотні дощі… Через таке невігластво й безвідповідальність страждає природа, а разом із нею і люди й наші безневинні діти. До цього можна добавити існуючі проблеми якості продовольства, проблеми екології тощо.

Сім'я та школа є тими важливими інститутами соціалізації, які паралельно з громадськістю, дитячими й молодіжними об'єднаннями сприяють прилученню індивіда до культури та формують його як повноправного громадянина суспільства, особистість з притаманними їй якостями, цінностями, характером.

Важливе значення у творенні емоційного світу дитини має сім'я, в умовах якої відбувається становлення особистості, укріплюються її якості, здібності, таланти. За умов тісної співпраці сім'ї з іншими ви­ховними центрами нахили дітей постійно розвиватимуться, вдоскона­люватимуться.

Школа ж від самого початку виникнення була не лише нав­чальним, але й виховним центром, хоча в залежності від суспільно-політичних умов мета й завдання виховання зазнавали постійних змін. Причому серед провідних функцій школи була і залишається педагогізація сім'ї й громадськості - питання, надзвичайно актуальне для су­часності. Отже, взаємозв'язок сім'ї та школи є очевидним, оскільки ли­ше їх гармонійний вплив може забезпечити життєтворчість особисто­сті.

Одним зі шляхів вирішення цього питання є вивчення педагогічного досвіду та якісна його інтерпретація з метою критичного осмислення й творчого використання здобутків минулого. Мова іде не про винайдення нових методів та форм виховання, а про застосування надбань історико-педагогічної теорії та практики.

Першими зародками педагогічної теорії були праці грецьких і римських філософів: Сократа, Платона, Арістотеля, які поширювали прогресивні ідеї про створення державної системи освіти, розширення змісту навчання, виховання дітей дошкільного віку в сім'ї. Одним із перших в історії педагогіки необхідність активної участі батьків у вихованні дітей, велике виховне значення сім'ї відстоював Арістотель, якому, до речі, належить і перша спроба вікової періодизації.

В епоху Відродження поширюється педагогіка гуманізму, що характеризується критикою попередньої середньовічної системи схо­ластичної освіти, посиленням уваги до людини. Це зумовлює пошук нових форм організації освіти і виховання. З метою гармонійного всебічного розвитку особистості педагоги намагаються оптимально поєднати переваги сімейного та шкільного виховання шляхом заборони тілесних покарань, врахування вікових та психологічних особливостей дитини, поглиблення і розширення змісту освіти.

Серед освітніх діячів другої половини XVIII - початку XIX ст. одним із тих, хто відстоював питання співпраці сім'ї та школи у вихованні дітей, був швейцарець Й. Песталоцці - представник соціальної педагогіки і водночас палкий прихильник сімейного виховання. Цю суперечність легко збагнути, якщо взяти до уваги, що Песталоцці трактував сім'ю як перший елементарний осередок соціального виховання, наголошуючи, однак, що школи не можуть охопити виховання людини в цілому, замінити собою повністю сім'ю, вони можуть служити лише доповненням до сімейного виховання. А зв'язок між сім'єю та школою є очевидним і необхідним.

У створених ним закладах ("Установа для бідних" в Нейгофі, "Притулок для сиріт" у Станці, Бургдорфський інститут) Песталоцці виконував роль турботливого батька, згуртовував вихованців в одну сім'ю. Не розкриваючи детально педагогічних поглядів ученого, зазначимо, що саме в Станці у нього зароджується ідея елементарної і освіти, за допомогою якої кожна сільська жінка могла б дати своїй дитині найпотрібніші знання.

Елементарна освіта в Песталоцці поділяється на інтелектуальну, фізичну й моральну. За його переконанням, всі ці три сторони освіти | повинні здійснюватися в нерозривній єдності, причому починаючи з першого дня життя людини. Виходячи з того, що "час народження дитини є першою годиною її навчання" [4], Песталоцці висуває вимогу - різнобічно й гармонійно розвинути всі природні сили і здіб­ності людини. Стосовно розумової освіти, то її елементи, як, зрештою, й фізичної та моральної, закладаються в сім'ї, проте мова йде не про загальне навчання, яке здійснюється в школі, а про виділення в процесі ознайомлення учнів з предметами найпростіших елементів для спосте­реження, оволодіння якими сприятиме розвиткові логічного мислення ітей та успішному здобуттю ними освіти в майбутньому. Тому педаг°г виділяє такі елементи навчання, як число, форма, назва, ігно-оуючи, проте, низку інших суттєвих ознак і властивостей предмета.

Велике значення, на думку вченого, має співпраця сім'ї та школи й для здійснення фізичного виховання дітей, оскільки в сім'ї мають місце його елементи - рухи суглобів, що є початком цього виду виховання. "Природно-домашня гімнастика" починається зразу після народження дитини, коли мати пеленає її, допомагає сидіти, стояти, вчить ходити. Отримавши природне фізичне виховання в сім'ї, дитина, переконаний Песталоцці, повинна засвоїти розроблену ним "шкільну елементарну гімнастику", яка складається з ряду вправ суглобів.

На "елементарній гімнастиці" базується у Песталоцці теорія елементарної професійної освіти. Враховуючи специфіку жіночої та чоловічої праці, він розробляє ряд послідовних вправ для хлопчиків, які б сформували силу їх руки, і дівчаток - для вироблення спритності пальців. Ці методи радить використовувати і в сім'ї, наприклад, у процесі в'язання, виготовлення мережива тощо.

Центром педагогічної системи Песталоцці є елементарна мораль­на освіта, в основі якої лежить формування почуття діяльної любові до людей. Тут зв'язок між школою і сім'єю беззаперечний і особливо сильний, оскільки в основі любові до людства лежить природна любов дитини до матері. Турбота матері про свою дитину викликає любов, яка є джерелом усіх інших моральних почуттів: вдячності, слухня­ності, довір'я. Мистецтво виховання полягає в тому (тут школа має докласти максимум зусиль), щоби цю любов перенести з матері на інших членів сім'ї, потім - на друзів, близьких людей, аж поки дитина не проникнеться любов'ю до всього людства. Отже, ведучи мову про співпрацю сім'ї та школи у вихованні дитини, Песталоцці розглядає і ряд інших важливих питань.

В контексті розроблення ученим завдань морального виховання варто наголосити й на тому, що він вперше дав глибоку розробку методики вивчення дітей, розробив схеми проведення спостережень, підведення підсумків та висновків. Він настоює на необхідності ведення щоденника учителями і, що цікаво, пропонує вносити в нього й записи батьків, які також зобов'язані спостерігати за поведінкою ді­тей у вільний від занять час. Така співпраця батьків і вчителів, за пере­конанням Песталоцці, уможливить правильний аналіз поведінки дітей та їх окремих рис. Вивчення задатків дітей, їх здібностей, нахилів рекомендує батькам і вчителям проводити в комплексі, цілісно В історії української педагогічної думки питання співпраці сім'ї та школи має свої глибокі корені. Уже в епоху родового суспільства в перших виховних закладах слов'янських народів - "будинках молоді" - вихованці знайомилися з історією свого роду, традиціями, моральними нормами [4].

З прийняттям християнства в Київській Русі спостерігається активізація освітньої діяльності, проте на початку розвитку шкільної справи не доводиться говорити про співпрацю сім'ї та школи, оскільки, коли в 988 р. князь Володимир наказав віддавати дітей знаті "в ученье книжное", то це наштовхнулося на несприйняття з боку батьків, та й у новостворених навчальних закладах діти були ізольовані від домаш­нього впливу. Аж в кінці ХІ - на початку XII ст., коли у пам"ятках| давньоруської писемності з'являється термін "навчання грамоти", що було аналогічне елементарній початковій освіті, заможніші батька жертвують кошти на утримання такого типу шкіл.

В контексті висвітлюваної теми зазначимо, що у XV - XVI ст., час захоплення польською культурою, значна частина незаможної селянства й міщанства вчила своїх дітей у церковних школах або мандрівках дяків, оплачуючи курс навчання, оскільки міцно трималися своєї віри, так як вбачали в ній запоруку збереження своєї національ­ності [4].

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідають братства, які стали на захист православної віри й національної куль­тури, засновували свої школи: в Перемишлі, Рогатині, Києві, Вінниці, Львові, Луцьку та інших містах. Організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у Статуті, який став зразком для інших братських шкіл. Стосовно питання, що нами висвітлюється, то Статутом було передбачено такий порядок прийому учня у школу: коли батько приводив сина, то зобов'язаний був підписати угоду з учителем, в якій зазначалося, чого школа має навчити учня; крім того, визначалися обов'язки батьків чи опікунів - сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалася у присутності двох свідків, якими найчастіше були сусіди. До обов'язків батьків відно­силася й перевірка домашніх завдань, виконаних сином-учнем [4].

Дотримуючись хронології", наведемо міркування Дмитра Туптала (св. Дмитрій Ростовський), вихованця Києво-Могилянської колегії, про плекання дітей в сім'ї: "Мала дитина подібна до дошки, приготовленої для картини (порівняй з Дж. Локком - душа дитини нагадує "чисту дошку"): який образ намалює на ній мистець ., такий назавжди й залишиться. Так і дитина: яке виховання дадуть їй батьки, якого спо­собу життя ЇЇ навчать - боговгодноіо чи богоненависного, янгольсько­го чи бісівського, в такому вона й залишиться на все життя".

Не деталізуючи стану освіти на Україні в XIX ст., згадаємо побіжно, що в І864 р. і 1871 р. було прийнято статути гімназій І прогімназій, які, поряд з Іншими, давали конкретні педагогічні вказівки щодо зв'язку гімназії і сім ї. Наголошувалося, що вчителі повинні бути у погоджених стосунках з батьками, що батьки не повинні самоусуватися від своїх обов'язків у зв'язку зі вступом дитини в гімназію. Рекомендувалося зміцнення стосунків між батьками та вчителями. Згідно з Циркуляром 1887 р., вводилася система класних наставників, в обов'язки яких входило спостереження за успіхами, розвитком І моральністю учнів, а також посередництво між школою й сім'єю.

У Галичині в кіпці XIX - на початку XX ст. питання співпраці сім'ї та школи теоретично обґрунтовували Г. Врецьона, О.Барвінський, О.Іванчук, В.Ільницький, І.Ющишин та інші. На практиці це проявлялося у влаштуванні свят, вечорів, концертів, фестивалів, сходин тощо національного спрямування.

У цей час вирішення складних проблем єдності та взаємозв'язку родинного і шкільного виховання на перший план висуває такі проб­леми, як пропаганда поєднання виховного впливу сім'ї і школи з урахуванням вимог та специфіки кожного з них; пошуки конкретних форм взаємозв'язку сімейного та шкільного виховання з метою забез­печення комплексності виховних впливів на молоде покоління; поси­лення індивідуального підходу до конкретної сім'ї й дитини; визна­чення координаційної ролі школи у педагогічному всеобучі батьків та населення. Батьківський всеобуч, що здійснювався шляхом розроб­лення методичної літератури, проведення лекцій для батьків, був одним із засобів педагогїзації сім'ї.

Тогочасні публікації наголошували на необхідності подолання протиріч між школою і сім'єю, вимагали посилити взаємозв'язок між ними. Одним із практичних кроків у вирішенні цього питання стало видання друкованого органу Руського товариства педагогічного - жур­налу "Учитель", редакція якого друкувала фахові статті не тільки для учителів, але й батьків, оскільки лише "спільний і гармонійний вплив родини І школи, сих двох наймогутніших виховуючих інституцій, за­певнить правильний розвій молодежи і збереже Ідеали нашого націо­нального виховання". Тому, за переконанням І. Ющишина, перед учителями стоїть важливе завдання - ознайомлювати батьків із найваж­ливішими питаннями шкільного та сімейного виховання [4].

Вчені, педагоги - виховники твердять, що в основному родина дає і повинна давати дитині родинну чуйність у формі особливої ніжності та люб'язності, яка є теплом душі й характеру. Розум і знання можна розвивати всюди, в тому числі, і, в школі, але душевна теплота, чутливість (емоційність) плекаються тільки в родині. Саме в ній створюється атмосфера люб'язності, яка конче необхідна для формування характеру й особистості дитини.

Далі саме родина є першою школою для дитини, де закладається мова. Першими вчителями перших слів є мати-батько. І до школи на шостому році життя дитина приходить з немалим словниковим запасом.

Найважливішу роль у вихованні завжди відводили матері. У народі казали: "Тільки в світі правди, що рідная мати", "В дитини пальчик заболить, а в матері - серце", "Що мати навчить, то й батько не перевчить». Так вважали і галицькі педагоги, громадські діячі початку XX ст. Зокрема, І. Бартошевський писав: "Мати відіграє загалом важливішу роль при вихованні дитини, ніж батько, оскільки батько найчастіше занятий, змушений працювати на утримання цілої родини, а інколи не вистачає йому потрібних властивостей або охоти. Мати є для дитини найкращою учителькою моральності, прищеплення любові до Бога та ближнього" " .прикмети добрі (напри­клад, лагідність і доброта серця, працьовитість, ощадність, справед­ливість, побожність, скромність, вірність і т.д.) як і злі (гнівливість, марнотратство, легкодушність і т.д.) швидше від матері, ніж віл батька переходять па дітей. Навіть талант до науки, музики тощо більше унаслідують по матері ніж по батьку". Наслідки відсутності матері дуже красномовно вказано у цих рядках: "Діти, виховані без тепла, материнської любові бувають звичайно похмурі, самозакохані, злі, скриті і піддатливі до скоєння гріха; їх душа подібна на тінистий закуток, до якого не доходить промінь сонця і в якому водяться жаби, змії, оводи та інші гидкі створіння" [4].

З огляду на те, що виховання-дуже відповідальна справа, І. Бартошевський застерігав від сліпої материнської любові, яка може при­вести до розвитку такої негативної якості як розпещеність. З цього приводу він зазначав: "Розпещена дитина не зможе колись у світі з відповідною силою духа боротися з труднощами І перепонами, що зу­стрічатимуться на шляху".

Важливу роль у вихованні дисциплінованості І.Бартошевський відводив батьку: "Без участі батька материнська любов може легко виродитись у велику поблажливість і уступчивість дитині. То ж саме батько при своїй фізичній силі, духовній висшості є для дитини першим авторитетом, якого вона має безумовно поважати" .

Народна педагогіка виходить з того, що виховання дитини слід розпочинати в ранньому віці. Таке виховання, на думку Г. Ващенка, власне, слід розпочинати з раннього дитинства, основою для якого повинна слугувати гідна поведінка самих батьків та злагода в родин­ному житті, що потверджується словами самого педагога: "Дійсно любов і згода, що панують у родині, роблять життя її приємним і щасливим навіть за несприятливих зовнішніх умов і закладають основи для розвитку у дітей доброї вдачі, що є однією з передумов щасливого життя у зрілому віці. Особливо велике значення у родинному житті мають перші роки життя дитини і навіть умови народження її. Численні факти свідчать про те, що діти, які народилися в ненормальних умовах, або ті, що жили ненормальним утробним життям, часто в дозрілому віці мають великі хиби фізичні й психічні, а іноді - навіть родяться каліками. Усе це треба мати на увазі батькам, коли вони хочуть, щоб їхні діти виросли здоровими, працездатними й розумними" [4] .

Народна педагогіка, сповідувана Г. Ващенком, широко викорис­товує принцип природовідповідності, який в свою чергу висуває інші виховні принципи. Серед них - принцип гуманності у ставленні до дитини. Традиційне поняття, сформоване у народу в сиву давнину, що дитина, як і всі живі істоти, вимагає піклування від батьків, протягом зіків доповнюється емпіричним знанням дитячої психології, а з прийняттям християнства підсилюється впливом релегійної моралі, яка розглядає дитину як дар божий. Найбільш природовідповідним вихованням українська народна педагогіка вважає виховання в сім'ї. Сім'я, на думку народу, може забезпечити нормальний розвиток дитини, її всебічне виховання. Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Така педагогіка особливо високо підносить авторитет жінки-матері. Великої поваги заслуговує жінка й тому, що на ній лежить головна турбота про виховання дітей. Основним фактором виховання, як уже говорилося, в українській педагогіці є сім'я. Сім'ї відводиться роль первісного колективу, де в перші роки життя дитина формується і де в основному здійснюється її підготовка до життя. З сім'ї дитина виносить перші враження, поведінка членів сім'ї є першим прикладом для наслідувана дитиною. Від взаємин у сім'ї великою мірою залежить, якою буде дитина у своєму ставленні до людей. В сім'ї здійснюється перше трудове, моральне, естетичне, патріотичне виховання підростаючого покоління, і воно тим успішніше, чим розумніше будуються взаємини в ній [4].

"Друга, дуже важлива справа у родинному вихованні, наголошує Г. Ващенко, - це релігія, яка в усьому нашому суспільстві відсутня. А саме родинна школа - то практика релігійного життя. Ту закладаються перші навички молитви Хресного знамені, перше бачення ікони як символу всюдиприсутності Бога. Саме в родині практикується релігійне життя - молитва вранці і ввечері, в родинній школі релігія схоплюється, практикується, бачиться в щоденному; житті, як цінну вартість, як конечність, як потребу для життя людини й її гідності" [4].

У педагогічній спадщині Г. Ващенка робиться акцент на поєднанні перших понять про Бога з молитвою. "Всі розмови з» дитиною в дошкільному віці про Бога зводяться до однієї теми: все нам дав Бог- і дерева, й сонце, й воду, і звірят. Ми його не бачимо, але він нам усе дав. Про нього нагадують нам ікони, до яких молимось. Цей Бог дав нам усе, бо Він нас любить. Він наш Батько - Отець. Він хоче, щоб ми були добрі і любили Його. Ось такою повинна бути "програма" родинного катехизму для батьків" [4].

Занепад релігійності в родині викликає занепад найкращого суспільства. Є цілий ряд релігійних нагод чи подій в родині, що мають виховне значення. Такими є молитви за померлих своїх рідних, предків, річниці їхньої смерті чи всякі інші родинні ювілеї, що повинні на першому місці мати релігійно-молитовний характер.

Подальшим завданням родинної школи є любов до книжки. Потім - плекання таких чеснот, як пошана до старших, допомога старшим і релігійність, милосердя, особиста чистота, любов до порядку, ощадність, доброта, гарна поведінка за столом, у розмові, в товаристві, різні практичні щоденні функції, правдомовність, готовність допомогти, щирість, а також патріотизм, любов до рідної історії. Це формується тільки в родині. Цього ніхто не може зробити - тільки батьки.

Таких міркувань стосовно релігійного родинного виховання притримувався Г. Ващенко. Як у вихованні в цілому, так і у вихованні релігійному, - наголошував Г. Ващенко, - перше слово належить роди­ні. Основним засобом для цього є приклад дорослих, як уже за­значалося вище, бо слово тут, хоч і має силу, але далеко не першо­чергову. Отже, оточення, в якому живе дитина, на думку Г. Ващенка, мусить бути у всьому християнським [4]. Вчений робить акцент на релігійному вихованні дитини, яке розпочинається з перших років її життя дитини і поглиблюється в дошкільному періоді. В цьому вихованні провідну роль відіграють родина і дошкільні заклади як одне органічне ціле. Також велику роль в релігійному вихованні дітей дошкільного віці, на думку педагога, відіграє природа, якщо підхід до цього питання є вмілим з боку родини і педагога [4].

Як стверджує вчений, негативний вплив у родинному вихованні має розходження батьків у своїх вимогах до дітей, що спричиняє дезорієнтацію дитини та підриває авторитет батьків. У родинному вихованні дитини потрібно йти середнім шляхом, тобто уникати зайвої суворості і не покладатися на природу, задовільняти тільки здорові потреби дитини, застосовуючи при цьому певну дисципліну" [4].

Професор Г. Ващенко включав родинне (сімейне) виховання до системи національного виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів як родинне виховання не вживав. У систему національного виховання повинно входити також родинне виховання, причому мати повинна бути увільнена від праці до трьох років після народження дитини, бо ніщо не зможе замінити материнської любові, так необхідної в тому віці для вщеплення тієї властивості в душу дитини. Це зумовлює в свою чергу знання педагогіки і дитячої психології, без чого сліпа любов може призвести до звихнення дитячої психіки. До повного виховного процесу мусить бути міцний зв'язок між школою і родиною, виховними молодечими організаціями, які можуть мати великий доповнюючий вплив на виховання волі, характеру й патріо­тизму. Наслідуючи українські національні традиції, педагог закликає виховувати в юнацтва "моральну чистоту, свідомість дівочої та юнацької честі, стриманості, підкорення статевих почувань принципам моралі",. Його хвилює плекання наших традицій щодо виховання уї молоді потреб здорового родинного життя, пошани до батьків і взагалі до старших, що він вважає основою державного і суспільного ладу [4]. Такими вбачає переконання Г. Ващенка в педагогічній концепції] родинного виховання дослідниця А. Бойко.

В основі народного виховання лежить трудовий принцип.! Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовк)! молоді до праці, а згідно з принципом природовідповідності у навчанн§ і вихованні, до праці необхідно привчати з раннього дитинства.

Невід'ємним та обов'язковим компонентом гармонійного розвитку підростаючих поколінь, за традиціями народної педагогіки, є естетичне і фізичне виховання. Фізичне виховання - один з найдавніших і найважливіших складників цілеспрямованого впливу на підростаюче покоління. У народній педагогіці чітко визначено мету фізичного виховання: зміцнення здоров'я і сприяння правильному фізичному розвитку. Фізичне виховання дітей розпочинається з перших днів і життя дитини. Мати допомагає природному розвитку дитини, тренуючи з раннього віку м'язи, скеровуючи рухи і відповідним вправ­лянням сприяючи розвитку в кожному з м'язів більшої сили і міцності, а в усьому організмі - більшої стійкості, спритності [4].

Як складову частину родинного виховання Г. Ващенко роз­глядає виховання поваги до батьків і старших. Розлад у родинних взаєминах, на його думку, не тільки заслуговує на осуд. Він підриває педагогічні позиції сім'ї, вкрай негативно впливає на виховання потомства, риє прірву між батьками та дітьми, сіє ворожнечу між родичами й свояками, знецінює високі духовно-моральні вартості, ослаблює міць держави, нації [4].

Серед українських педагогів XX ст. найбільш глибоке і повне обгрунтування питання виховної ролі сім'ї знаходимо у працях В.Сухомлинського - педагога-новатора, гуманіста за своєю природою. Як директор Павлиської середньої школи (Кіровоградська обл.), Василь Олександрович проводив активну науково-дослідницьку робо­ту, працював у різноманітних галузях педагогіки. "В ранньому дитин­стві людина повинна пройти велику школу тонких, сердечних, людяних взаємовідносин. Ці взаємовідносини - найголовніше мораль­не багатство сім'ї, - переконаний вчений [3]. Тому він під­гримував тісні стосунки з сім'ями своїх вихованців та заохочував до цього весь педагогічний колектив. Як приклад - організація і функціо­нування у Павлиші батьківської школи, в темах занять якої на першому місці розмова про те, як зробити дитину щасливою. Ця проблема є стрижневою у багатьох статтях В. Сухомлинського. У них, а також у практичній педагогічній діяльності він доходить висновку, що для справжнього щастя треба навчити людину працювати, і для цього потрібні зусилля як сім'ї, так і школи. Взагалі для педагогічної спадщини Василя Олександровича, як і для його праці, характерним є паралельний розгляд виховного впливу школи та батька-матері. Які б питання він не піднімав - культ книжки, самовиховання, взаємостосун­ки хлопчиків і дівчат, інтелектуальна освіта - завжди наголошує, що "ні школа без сім'ї, ні сім'я без школи не можуть справитися з найтоншими, найскладнішими завданнями становлення людини". Школу в Павлиші, яку він очолював, можна назвати справді школою-родиною, настільки переплелися в ній стосунки батьків, учителів, дітей.

Проблеми родинності і сьогодні відіграють важливу роль у діяльності національної школи. Адже родинне виховання повинно стати основою життєдіяльності школи, а тому новий тип національної школи в Україні визначається як школа-родина. Здоровою є лише та родина (школа), в якій вчителі люблять дітей, а діти з пошаною і любов'ю ставляться до вчителів (батьків), оточуючих і живуть у згоді між собою. Школа, яка будується на таких принципах і є майбутнім нашого суспільства, основою життєдіяльності народу.

Українська національна школа-родина дає можливість виховати дітей етнічно-національно усвідомленими, із засвоєними загально­людськими цінностями (родина, праця, здоров'я, гуманність, воля, мова народу, історична пам'ять тощо). Школа-родина дає можливість навчити дітей жити в полі культурному просторі.

Історико-педагогічний досвід переконує в тому, що співпраця сім'ї та школи - надзвичайно важливий чинник становлення й розвитку особистості, запорука ефективності виховних впливів, гарант міцності сформованих ідеалів й переконань.

Запитання для перевірки:

1. Розкрийте істрорію виникнення сім’ї в часи родового ладу.

2.Сутність групової та парної форми шлюбу первісного суспільства.

3. Яке значення в історії суспільства має «матріархат»?

4. Яке значення в історії суспільства має «патріархат»?

5. Коріння історії української родини?

6. Визначення поняття «Рід»?

7. Розкрийте сутність регіональних нюансів в господарській сфері та побуті української родини?

8. В чому полягала проблема збереження сім'ї та захисту дітей у різні періоди історії України?

9. Сімя та школа як інститут соціалізації дітей.

10. Історичні напрямки становлення родинної педагогіки.

11. Виховна роль сім'ї В. Сухомлинського.

Література:

1. Закон України «Про освіту» – К., 2006. – 40 с.

2. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа) // Директор школи. – 2002. - №1.– С. 5-15.

3.Катеринчук О.В. Модернізація системи освіти / http://intkont.org/katerinchuk-ovmodernizatsiya-sistemi-osviti.

4. Родинна педагогіка: Навчально-метод. посібник /А. А. Марушкевич, В. Г. Постовий, Т.Ф. Алексеєнко та ін. – К., 2002. – 216 с.

5. Сухомлинський В. Сто порад учителеві. – К.: Радянська школа, 1986. – 176с.

6. Сухомлинський В. Павлиська середня школа // Вибрані твори в п’яти томах. – К.: Рад.школа, 1979. – Т. 4. – С. 7-410.

7. Сухомлинський В. Моральні цінності сім’ї. – К.: Рад. школа, 1979. – Т. 5. – С. 436-440.

8. Сухомлинський В. Батьківська педагогіка. – К.: Рад. школа, 1979. – Т. 5. – С. 410-414.

9. Сухомлинский В. Этюды о коммунистическом воспитании // Народное образование.– 1967. – № 2-6. – С. 41.

10. Хомич Л.О. Професійно-педагогічна підготовка вчителя початкових класів /Л.О.Хомич. – К.: 1998. – 200 с.

11. Щербань П. М. Національне виховання в сім’ї. – К.: Боривітер, 2000. – 260 с.