3. Константинополь

Константинополь вірно відображає політику імператорів ІV ст. Від смерті Константин (337) до приходу до влади Теодозія (379) на патріаршому престолі перебувають виключно аріяни. Першим єпископом К., заснованого в 330, був Олександр, строгий нікеєць, рішуче протиставляється поверненню Арія. Помер в 337, незабаром по смерті імператора. Наступний єпископ Павло був швидко усунутий за антиаріанізм. Його місце зайняв один із найбільших прихильників Арія Євсевій Нікомедійський. Він підтримує Арія від самого початку. Зважаючи на соборові більшість він змушений підписати засудження Арія. Незважаючи на це, він іде на заслання, звідки він повертається дуже швидко. Євсевій очолює аріянську реакцію. Він користується винятковим авторитетом в Константина і Константія. Саме він домагається усунення головних протагоністів нікейського Собору: Євстатія Антіохійського (329), Атанасія Олександрійського (336) і Маркела із Анкири (336). Євсевій успішно відкидає всі спроби Папи Юлія скликати екуменічний синод, що стало можливим лиш після його смерти в 341.

Наступні роки відповідно до політичної ситуації на патріаршому престолі перебувають Павло і Македоній. Останній спричинив дискусії навколо питання божества Святого Духа. Григорій Назіянський був наставлений замість Демофіла, але дуже швидко звільняє місце перед тиском Отців ІІ Вселенського Собору. Вибір випав на римського сенатора Нектарія, що в той час був ще катехуменом. Вибір виявився успішним, і Нектарій управляв патріархатом до 397. Його замінив Іван Золотоустий.

4. Рим

Єпископська кафедра в Римі була першою по гідності серед усіх патріархатів імперії. В богословських дискусіях тут заангажовувалося мало, тому початок і вогнище дискусій знаходився на Сході, і всі римські єпископи ісповідували Нікеський Символ.

Сильвестр (314-335) на Собор в Нікеї висилає двох пресвітерів. Осій із Кордови був, мабуть, його посланцем. Особистої участі в контроверсії цей Папа не бере. Папа Юлій (337-352) виявляє себе активно, під свою опіку він бере Атанасія і Маркела із Анкири (сьогодні Анкара). Римський синод 341 реабілітує цих єпископів папа Ліберій (352-366) в 355-358 зазнає вигнання і отримує антипапу в особі римського диякона Фелікса, наставленого по ініціативі Констанція. Після звинувачень Атанасія і Іларія в неоднозначній позиції під час Синоду в Сірміо 357, він виразно виявляє своє нікейське ісповідування віри в одному із окружних листів до італійських єпископів 362/3.

Папа Дамас (366-384) доповнює нікейську позицію Заходу. Незважаючи на заохочення Василія Великого Дамас відмовляється підтримувати Мелетія Антіохійського, визнаючи за законного єпископа тільки Павліна, виразного гомузіянця. Цей Папа є дуже важливий під дуже різними аспектами: закріпив культ святих в Римі, відкрив катакомби, благословив Ієроніма на Вульгату.

Б. Синоди

Найважливішими є два Собори: в Нікеї 325 і Константинополі 381. Найважливішими синодами були: Антіохія 341, Сердіка 343, Сірміо 351 і 357, Анкира 358, Ріміні/Селевкія 359 і Олександрія 362. Інших 21 синоди займалися переважно питаннями церковної дисципліни.

ІІІ. Богословія

Історія богословії ІV ст. є зосереджена на питаннях зроджених аріянською контроверсією. Тут належить розрізнити такі доктринальні групи: аномеї, гомоузіянці, гомеузіянці, гомеї. Після 360 додаються аполінаристи і пневматомахи.

А. Аномеї

Аномеї (від гр. а̉νομος – неподібний, іншородний) є крайньою формою аріянства, що стверджувала повну неподібність Сина Божого із Отцем: Христос є α̉λλότριος μεν και α̉νόμοιος κατα πάντα της του πατρός ου̉σίας και ι̉διόθητος (чужий і відмінний від Отця у всій своїй природі і в кожній особливості) („Contra Arianos” I 6). Заперечення подібності (ομοιούσιος) Сина із Отцем приводить до протилежного йому ствердження, що Син є єдиносущний (ομοούσιος) із Отцем. Богословія Церкви вкінці тратить цей термін ομοιούσιος.

Філонікейська релігійна політика Теодозія Великого ставить крапку аріянському руху. Всіх аномеїв, що не прийняли богословських рішень ІІ Вселенського Собору 381 було вислано на заслання.

Б. Гомоузіяни (нікейці)

Гомоузіяни в термінології аріян були всі та, що залишалися вірними Нікейському Соборові. До головніших із них зараховано: Атанасія, Осія із Кордови, Маркела із Анкири, Люціфера із Кал’ярі, Євсевія із Верчеллі, трьох кападокійців: Василія, Григорія Нісського і Григорія Назіянського, а також Аполінарія Лаодикейського.

Із терміном ομοούσιος повстають дві проблеми. Перша проблема полягає в тому, що даний термін був прийнятий Нікейським Собором без урахування його попереднього відкинення на синоді в Антіохії 268, як головний термін савеліанської єресі Павла із Самосати. Це породило наступну проблему звинувачення в єресі савеліанізму всіх нікейців, коли в 358 Василій із Анкири відкрив єретичне походження терміну. Таке звинувачення зрозуміло, що було безпідставним, тому що викляття 268 стосувалася не самого терміну, а особливостей доктрини Павла із Самосати. Насправді богословія ІV ст. відзначалася незрозумілістю термінів ου̉σία і υπόστασις. Брак розуміння розрізнення між цими термінами необхідно провадив до помилкового ствердження орігенівського вчення про τρεις υποστάσεις в розрізнення Арія і іншого савеліаністичної інтерпретації терміну ομοούσιος. Останнє було головним звинуваченням проти нікейців, і саме через це були засуджені Маркел із Анкири та Фотій із Сірміо.

В. Гомеузіяни (євсевіяни, семіаріяни)

Гомеузіянами називають усіх тих, які намагалися триматися середини між аріянізмом та нікейством (найвідоміші серед них є Євсевій Кесарійський, Євсевій Емеський, Євсевій Нікомедійський). Невідомо походження назви гомеузіян. В історії цей термін був вжитий на Синоді в Сірміо (357), коли його було заборонено вживати разом із іншим терміном ομοούσιος. У вужчому значенні термін належить до аріянської фракції Василія із Анкири, що приймає на синоді в Анкирі приймає термін ομοιούσιος. Шукаючи відповіді на нікейську формулу і на заборону синоду в Антіохії 268, Василій розуміє під терміном ου̉σία індивідуальну субстанцію, так що в божестві існують три υποστάσεις і три ου̉σίαι. Оυ̉σία Сина є подібна до ου̉σία Отця, тому що вона також є божественна.

Завдяки імператору Констанцію ця орієнтація на певний час зазнала успіху, поки синодах в Ніки (359) і Константинополі (360) перевага перейшла до гомеїв. Гомеузіяни проіснували до моменту роз’язання проблеми ου̉σία і υπόστασις на Заході Іларієм із Пуатьє і на Сході Василієм Великим і Мелетієм Антіохійським.

Г. Гомеї

Термін „гомеї” є назвою течії в історії аріянської контроверсії, котру започаткував Акакій Кесарійський. Він запропонував альтернативну формулу, що Син є „όμοις κατα τας γραφάς” Отцю. Формула була прийнята імператором Констанцієм і затверджена на синодах в Ніки і Константинополі (360). Цієї формули намагався триматися також імператор Валенс. Проте формула серед численних проблем імперської влади не могла встоятися перед могутнім тиском нових єпископів сімдесятих років ІV ст.

На тлі всіх цих політичних та богословських подій, починаючи від 360/62, розвиваються нова фаза богословського розвитку і котроверсій: неоаріянаізм Євномія, аполінаризм, боротьба і богословські здобутки Кападокійських Отців, що підготували богословські висновки Собору в Константинополі (381).

Розділ 4. ПЕРША ФАЗА АРІЯНСТВА

І. Євсевій Кесарійський

Є відомий перш за все як церковний історик, “батько церковної історії”. Дуже багато свідчень та цитувань збереглося тільки в Є. * між 260-264 найімовірніше в Кесарії Палестинській. Викуплений із неволі свящ. Памфілом під його проводом Є. отримує добру освіту та виховання. Працює в кесарійській бібліотеці, заснованій Орігеном. Там він і познайомився із основними джерелами майбутніх творів. Студіює екзегетичні твори Орігена, богословія якого буде характеризувати і подальшу богословію самого Є. Поглиблює знання в подорожах до Єрусалиму, Антіохії. Під час переслідування Діоклеціана він з вчителем Памфілом укладає апологію “За Орігена” в 5 книгах (він дописує самостійно по мученицькій смерті Памфіла). Під час переслідувань Євсевій переховується в Тирі, потім і Єгипті. Повернувшись з переслідування, обраний в 313 на єпископа Кесарії. Ставши єпископом, завзято береться до своїх душпастирських обов’язків: опікується всіма верствами своєї громади, проповідує, пише твори. Є., як вченого історика зауважує Костянтин, надає йому особливих привілеїв в користуванні державними архівами та в правильності трактуванні історії церкви та держави.

В 324 синод в Олександрії виклинає Арія і його послідовників, серед яких був і Євсевій. Нікейський Собор екскомуніковує Арія, тут Євсевій відступає від своїх поглядів і представляє Соборові символ віри Кесарійської Церкви. Саме цей символ Собор приймає за основу, вводячи в нього лиш слово “єдиносущний”. Натомість пізніше Євсевій шукає іншої богословської інтерпретації слова “єдиносущний”. Визнаючи божественну природу Христа, Євсевій не хоче однак прийняти, що Син є “єдиносущний” з Отцем. Євсевій особисто активізується проти єпископів, які були протагоністами Нікейського Собору: особисто бере участь в скиненні єпископа Антіохії Євстатія. Пізніше Євсевій пише твір проти єпископа з Анкири – Маркела, також одного з провідників Нікейського Собору.

Лаба пояснює поведінку Є. слабкістю його характеру та м’якістю вдачі. Він легко піддавався захопленню у відношенні до авторитетів (Оріген, Памфіл, Константин), перед ними він легко ішов на уступки і компроміси, та легко і по-щирому він підносив їхній авторитет, не звертаючи уваги на їхні слабкості та помилки.

Інше пояснення неадекватної поведінки Є. говорить, що Євсевій перебував в постійному творчому пошуку, прагнучи знайти заміну на далеко незрозуміле тодішньому богословію слово “єдиносущний”, що він, зрештою, так і не зміг зреалізувати.

Євсевій є надзвичайно ерудованою людиною, дуже працьовитий. Із великим захопленням він перечитує все із церковної та світської літератури. Із всього, що попадає до його рук він робить виписки. Пише послідовно, змістовно, використовуючи всі риторичні засоби.

А. Історичні твори

1. “Хроніка”

Це є хроніка світу. Представляє собою датування найважливіших подій від Адама до імператора Константина (313). Джерела: Святе Письмо, твори Йосифа Флавія, християнська хроніка світу Юлія Африканця (240); використовує також грецькі хронографії та інших християнських авторів. Складається із ІІ частин. Перша частина має характер вступу: подає нарис історії старовинних народів (халдеїв, асирійців, єгиптян, жидів, греків, римлян) за їхніми письменниками. Друга частина подає в синхронічних таблицях паралельні історії біблійна, греко-римська Хроніка. Події починаються від Адама. Створення світу датує 5200 років до Христа. На відміну від інших хронологій, ціллю Євсевія є показати час в перспективі есхатологічних очікувань. Історія світу набуває свого апогею в часі імперії Константина.

2. “Церковна історія”

Є одним із основних джерел патрології. Вважається, що перших сім книг цього твору Євсевій мав би написати в часі до переслідування Діоклеціана. Книги 8-10 були написані після переслідування Діоклеціана до перемоги Константина над Лікінієм. Нововведенням Євсевія є те, що він визначає церковну історію згідно часів правління Пап та імператорів. В творі Євсевій вірно цитує багатьох авторів і багато з них можна зустріти тільки в Євсевія. Євсевій бажав зібрати матеріал автентичних текстів, які він більш-менш систематично класифікував за допомогою деяких простих пояснень. Переслідує виразно богословську мету в історії, а для цього: 1. показує тих, що “з покоління в покоління, усно і письмово, сповнювали посланництво Божого слова” – ними були, починаючи від апостолів, єпископи, із них він подає найвідоміших; таким чином він показує апостольськість Церкви і її навчання всупереч єретикам; 2. показати богомвибраність Церкви, що вистоює і процвітає серед переслідувань. Проте його посилання на джерела є некритичними. Він не розрізняє джерела первинні і вторинні, більше використовує авторів православних, як тих єретичних, більш відомих ніж маловідомих у поганстві. Численні його судження є не обґрунтовані та однобічні. але все ж таки він опрацював величезний богословсько-історичний матеріал і в свій час був визнаний сучасниками (навіть ворогами) за “авторитет”, як визначний діяч історіографії. Вже в ІV ст. Церковна історія перекладена на сирійську мову (збереглися фрагменти), а з сирійської – на вірменську (зберігся в цілості). Руфін перекладає на латинську.

3. “Життя Константина” (Vita Constantini)

Твір Євсевія „Життя Константина”, що складається із чотирьох книг, написаний після смерті Константина (337). Тут міститься відома розповідь про з’явлення Христа перед битвою з Максентієм на мості Мілівіо. Сам Константин мав би розповідати, що в полудень, коли він звернувся в молитві до християнського Бога, навпроти сонця з’явився йому сіяючий знак хреста у формі літери „Т” із написом на ньому „in hoc vinces”. Константин не звернув особливу увагу на це з’явлення і пізніше ввісні появився йому сам Христос і наказав йому виготувати йому з’явлений йому знак хреста, щоби вживати його як знамено його війська. Тоді з’явилося популярне зображення хреста із золотою коною всередині та написом ІС XC NI KA.

В своєму творі далі Євсевій показує Константина, як імператора і церковного діяча. Тут Євсевій висвітлює сакральну ідею особи імператора: імператор є образом Бога як Господа, є представником Бога на землі, як Господь і вчитель для всіх своїх підлеглих, а тому його називають „єпископ зовнішніх”. Євсевій надає імператору щільне місце в економії спасіння. Християнство є приємником початкової віри патріархів. Для цієї віри старозавітній закон мав тільки пропедевтичне значення. Подібно у поганському світі римська імперія та імператори є підготовкою до християнства. Рax romanum дозволяє християнам розширюватися по всій території імперії, а Константин, як християнський імператор, є особою, що гарантує єдність як, держави, так і Церкви.

Твір закінчується похвалою Константинові. Константин є новим Мойсеєм, як провідник народу Божого, веде його до перемоги над всіма його ворогами. Він організовує Церкву і державу і Церкву на образ Царства Божого.

Крім того Євсевій відомий своїми біблійними та екзегетичними творами. Спосіб екзегези в Євсевія є історично-критичний, він виходить з буквального пояснення.

Б. Біблійні та екзегетичні твори

Із всього екзегетичного корпусу Євсевія належить виділити його два коментарі на книгу псалмів, на пророка Ісайю, і „Ономастікон”. Цінність коментарів на псальми підкреслено тим, що Іларій із Пуат’є і Євсевій із Верчеллі перекладають його на латинську мову. Коментарі не збереглися цілісно.

„Ономастікон” є алфавітний перелік біблійних місцевостей з їхнім коротким географічним та історичним описом. До цих пір твір становить найголовніше джерело у вивченні Святої Землі. Твір є збережений частково на гр. мові та в латинській інтегральній переробці Ієроніма. Дата написання бл. 331.

Ще один помітний твір Євсевія - „Євангельські канони”, де подано паралельні місця із чотирьох євангелій. Поділив євангелія на розділи, підрозділи.

В екзегезі віддається переважно історичному буквальному значанню Святого Письма. У випадках алегоричного чи типологічного тлумачення Святого Письма Євсевій бачить два об’єкти Псалмів і всіх пророцтв: перш за все сучасникам автора, а на другому місці – майбутні читачі.

В. Апологетичні твори

Між апологетичними творами найбільше є вартими уваги „Preparatio evangelica” i “Demonstratio”. Є складені ще перед тим, як Євсевія висвятили на єпископа.

Причиною написання „Preparatio evangelica” i “Demonstratio” стали звинувачення на християн із сторони неоплатоніка Порфірія (помер 232-305), які він виклав у втраченому пізніше творі із 15 книг бл. 270. Євсевій слідує подвійну мету християнської апологетики: спростувати і, якщо можливо, переконати противника, а з другого боку оправдати і посилити віру християн, усунувши їхні сумніви і вчинивши їх більш стійкіми. Цю мету він реалізує у два етапи: спочатку він пише апологетичного листа до самого Порфірія, а потім він в „Preparatio evangelica” i “Demonstratio” звертається до християн, особливо до тих, котрі щойно навернулися.

„Preparatio evangelica” в 15 книгах критикує поганський політеїзм і античну філософію, що претендували на репутацію правдивих релігій. Твір ділиться на дів частини. У першій частині автор безсмертність поганських богів і абсурдність віри в них, неправдивість поганських оракулів, віра в долю. В другій частині автор позитивно відповідає, чому вони відреклися релігії і філософії поган і прийняли за свої єврейські Святі Писання: Мойсей і пророки є старшими від Платона, євреї були вибрані Богом, щоби підготувати прихід Месії. Якщо в філософії можна знайти найменше зерно правди, то воно є завдяки Біблії.

Якщо в „Preparatio” автор займається спростуванням аргументів поган, відштовхуючись від їхніх же міфів і філософії, то в “Demonstratio” автор так само спрямовується проти юдеїв. Юдеї звинувачували християн у незаконному присвоєнні собі Старого Завіту та в порушенні його найголовнішого наказу в збереженні закону. На ці закиди автор відповідає на основі Старого Завіту: Христос є саме той Месія, про якого говорили пророки, Євангеліє є остаточне сповнення об’явлення єдиного Бога, а закон треба вважати як підготовлення до Євангелія. Вже в Старому Завіті є чітко сказано про відмінення закону і покликання поган (1-2), а пророки звертаються не тільки до Ізраїля, а до всіх людей (3). Старий Завіт є виразно говорить про воплочення і про вічне життя (6-9), страсті і смерть Месії (10).

ІІ. Арій

* в Лібії бл. 256. В Олександрії він перебуває від початків переслідування Діоклеціяна, стає учнем Лукіяна із Антіохії. Його богословія є позначена впливом богословії Орігена. Єпископ Петро висвячує його на диякона проте внедовзі екскомунікує, коли той пристає до мелетіян. Наступний єпископ Акілл (311/312) відновлює у гідності Арія і рукоположує на священика. За єпископа Олександра (312-328) є парохом однієї із олександрійських церков. Зарекомендовує себе, як добрий проповідник та ревний душ пастир.

В ці роки формується його богословія. З єрессю він виступає офіційно в 318. Свої погляди він викладає в творі “Банкет”. В 323 – викляття в Олександрії, а наступного року його засуджує Антіохійський синод під головуванням імператорського посла Осія із Кордови на. Собор скликаний спочатку в Нікеї, а потім перенесений до Нікеї, сформулював екуменічне ісповідування віри, в якому містився термін ομοоούσιος. В 328 Константин відкликає Арія із заслання, намагаючись знайти його визнання у Атанасія. В 333 імператор видає едикт проти Арія, в якому засуджувалися на спалення всі його твори. Але інший синод в Єрусалимі під головуванням Євсевія Кесарійського і Євсевій Нікомедійського відновлює у гідності Арія. Але Арій помер в 336 трохи раніше перед його публічною реабілітацією.

Наміром Арія є розвинути богословію Орігена, пояснивши неясне місце в його богословії про спосіб співвідношення іпостасей у Тройці. Оріген називає три окремі іпостасі Отця, Сина і Святого Духа у Богові. Сина і Духа Святого він ставить у субординацістичне відношення до Отця, маючи на меті підкреслити монархію Отця, як принцип єдності у Тройці, та виділити різницю між особами.

Спосіб, в який Арій находить рішення є помилковий. Він звертається до філософії неоплатоніків про Бога, як єдиного принципу буття. Цей різновид платонізму навчав, що є тільки єдиний принцип буття, тільки він є ненароджений, тільки йому належить божественна сутність (υπόστασις). Цю концепцію Арій переносить повністю на ідею Бога Отця: тільки він є безпочатковий, нероджений, нестворений, вічний, незмінний, неподільний. Тільки йому належить божественне особове буття, тобто божественна природа (υπόστασις = ου̉σία). Помноження цього божественного атрибути привело би до деїзму. Тому Арій вирішує неясність орігенівської богословії в спосіб, що відносить Сина до сотворінь, адже Син не має прикмет, необхідних божеству. Син є роджений (γεν(ν)ητός) і тому створений (κτίσμα, ποίημα), має початок і „був час, коли його не існувало” ( ’Ην ποτε ότε ου̉κ η̉ν), що є коронною фразою його науки.

Щодо свідчень Святого Письма про окремішність Сина від сотворінь, то тут Арій бачить упривілейованість Сина, якою наділив його Отець: він є створений перед усяким часом і всіма створіннями, кожна річ була створена за його допомогою. Син посідає першенство над усім створеним (Прип. 8, 22-31), його тому названо „Бог, Логос, Софія, Сила”, але не через природну йому сущність, а через ласку. Тому що Бог передбачив, що Син, незважаючи на його непостійну (τρεπτός) природу, завжди добровільно поручатитиме свою волю на волю Божу, то дав йому відразу ту славу (δόξα), котру чоловік може здобути собі тільки через чесноту. Син є бог, але „не правдивий Бог” (α̉ληθινος θεός), тому що він не є причасний божественній природі і тому є підпорядкований по гідності, авторитету і славі. З цього випливає є неприпустимість термінів „ομοоούσιος” і „співвічний”, перший з яких із розділенням ου̉σία допускає матеріальні асоціації, а другий супонує два ненароджені єства. Син залишається „чужий і в усьому неподібний, в субстанції та якості, до Отця” (α̉λλότριος μεν και α̉νόμοις κατα πάντα της του πατρος ου̉σίας και ι̉διότητος).

Такі поняття Арія основуються на субордиціанізмі Орігена, як вчення про нищість Слова від Отця . З чисто христологічної сторони бачення аріянізм полягав у запереченні душі в Христі. Її він сприймав за цілком непотрібну, оскільки було достатньо присутності Слова в людському тілі, щоб говорити про воплочення та щоб уконститувати людину.

ІІІ. Собор в Нікеї

В 325 імператор Константин скликає перший Вселенський Собор. Спочатку скликаний до Анкири, він переноситься до Нікеї. Собор називається екуменічним не тільки тому, що Церква вирішувала її глобальне питання, але й також тому, що на Соборі була представлена вся Церква. Собор відкриває сам імператор 20 травня 325 в найбільшій залі його палацу в Нікеї. Згідно передання було точно 318 єпископів (Буття 14, 14). Проте перемога вдалася не замішання влади. Імператор заставляє прийняти православне рішення.

Головні учасники: Осій з Кордови, олександрійський патріарх Олександр, патріарх Антіохії Євстатій, Євсевій Кесарійський, св. Миколай.

Було встановлено символ віри: “Віримо в єдиного Бога, Отця Вседержителя...” – визнано, що Син є єдиносущний з Отцем. Були прийняті також інші рішення: про святкування Пасхи, про поведінку єпископів (єпископські свячення повинні уділятися трьома єпископами) і ін.

Рішення Собору у головному його питанні було майже одноголосним. Проте не обходиться без авторитету і морального тиску імператора. Багато єпископів, не розуміючись добре у богословії, у голосуванні керуються думкою більшості, а перш за все авторитетом Карсавін говорить про це, як про “підміну голосу Церкви” . Тому примусове рішення Собору зроджує в аріянської опозиції адекватне рішення виходу із кризи: якщо влада, не розбираючись в церковній догматах, прийняла догмат “єдиносущності”, то вона здатна прийняти і протилежне вчення - для цього потрібно тільки вміло та обережно заволодіти її довір’ям. За „обробіток” влади взялися Євсевій Нікомедійський та Євсевій Кесарійський. Тут і полягала головна помилка нікейців, що свої уповзання поклали не на чисту віру в Христа, а на силу світської влади. Невдовзі Константин визволяє Арія із ув’язнення, а на їх місце ставить неправовірних єпископів. Нікейська Церква вже за самого Константина стала не торжествуючою, але переслідуваною. Вже в 327 синод, що зібрався в Антіохії під проводом Євсевія Кесарійського виклинає Євстатія Антіохійскього (не по питаннях віри, а по дисципліні). В 328 повертається із заслання Євсевій Нікомедійський, друг родини імператора. По своєму поверненні Євсевій робить спроби усунення нікейців: спочатку слабших, а потім сильніших.

ІV. Св. Атанасій Великий

17 квітня 328 помирає Олександрійський патріарх Олександр, висвятивши перед тим своїм наслідником Атанасія (через страх перед мелетіанами та аріянами). Таке висвячення Атанасія пізніше стало причиною для докорів, бо не були апліковані всі норми ІV кан. Нікейського Собору. Атанасій швидко звідомляється імператорові і той в свою чергу листом до Олександрійської Церкви потверджує даний вибір, через що більшість єгипетських єпископів визнала його.

В Традиції вважається, що А. в момент хіротонії мав 33 роки, тому мав би народитися бл. 295. Про походження, дитинство і юність А. мало що відомо. Є дві легендарні свідчення про А. Перше передає Руфін в „Церковній історії” (Х, 5) як Олександр зусрів Атанасія, що граючись хрестив дитину. Друга легенда в „Історії олександрійських патріархів” розповідає, що він був сино однієї багатої олександрійської вдови. Після численних спроб одружити сина мати під впливом єпископа Олександра сама навертається на християнство.

Атанасій виявляє себе енергійним єпископом. Він особисто відвідує парафії своєї митрополії, маючи за ціль воз’єднати схизмами єпархію і інтегрувати монашество до Церкви. Останнє послужилось особисто Атанасію мабуть найбільше – єгипетське монашество стане його великою підтримкою під час довготривалих гонінь. Атанасій непохитно протистоїть тискові імператора за поновлення Арія. А мелетіяни, з’єднавшись із аріянами під проводом Євсевія Нікомедійського виставляють проти Атназія в Олександрії нового єпископа, Коли ж їм цього не вдалося вони звинувачують його в двох карних злочинах: образа величності і вбивство. В 334 на синоді синоді в Кесарії Палестинській противники Атанасія засужують його, чим той просто ігнорує. Рік пізніше його все-таки засуджують на скликаному імператором Синоді в Тирі.

Перше вигнання (335-337). В цей раз Атанасій представляється на синод, але з метою, щоби відразу звернутися до імператора. Константин відкидає апеляцію Атанасія, прийнявши ще інші очорнення проти Атанасія (він ніби-то перешкоджав вивезенню єгипетського зерна до Константинополя). Наказом імператора А. вислано до Тріру (суч. Трієр). Там налагоджує тісні зв’язки з місцевим єпископом Максиміном, та з його наступником Паоліном, які стали найсильнішими захисниками Нікеї на Заході. Там перебуває Атанасій до смерті Константина, коли Констанцій на прохання Константина II апробував повернення Атанасія.

Друге вигнання (339-346). В Олександрії Атанасій знаходить сильне спротивлення аріян. Синод в Антіохії 339 виклинає Атанасія, призначивши на його місце нового єпископа Григорія із Кападокії. Атанасій був вигнаний із міста, і відправляється до Риму. Папа Юлій повністю його визнає. За намаганням Констанса східний імператор Константій згоджується на поворот вигнаних єпископів.

Третє вигнання, втеча (356 – 361). Наступні роки побуту в Олександрії були порівняно спокійними, Атанасій може займатися церковними справами і писанням творів. Прийшло навіть до практичного розв’язання головних проблем всередині олександрійської церкви, пов’язаних із аріянаим і мелтетіянами. Проте імператор Константій, ставши в 350 році єдиним володарем імперії, починає проводити політику за об’єднання імперії. Схиляючи всіх до релігійного уніформізму, він зобов’язує всіх до єдиного аріянського символу віри. Хто не згоджувався, наказом імператора був засуджений на заслання. Перед загрозою військового нападу Атанасій втікає до єгипетських монахів (Синоди в Арль – 353 і в Мілані – 355), а на олександрійський престол силою впроваджено Юрія Кападокійця. Відлучення тривало до смерті Констанца в 361. До свобідного повернення додалося ганебне вбивство антиєпископа Юрія в кінці того ж року.

Четверте вигнання ( 362-363 ). Атанасій займається відразу милетіянською схизмою, для чого скликає Синод, який потверджує науку про три іпостасі та божество Святого Духа. Наляканий активністю Атанасія, Юліан виганяє його, на що Атанасій при своєму виході із міста так пророкує про скору смерть Юліана: “Не переживайте мої діти, він є маленькою хмаринкою, що швидко пролітає”. Йовіан (363-364) потверджує нікейців і Атанасій може свобідно повертатися додому.

П’яте вигнання (кін. 365 – поч. 366). Проте Валенс (364-378), імператор омеузіанської лінії, в скорому часі виганяє всіх єпископів-нікейців, реабілітованих Йовіаном. Чотири місяці Атанасій переховується близько Олександрії, аж поки сам Валенс 1 лютого 365 остаточно поновлює Атанасія.

Сім останніх років провів Атанасій в мирі. Перебуває в тісному контакті з Римом, а із 371 року з Василієм Великим. Помер 2 травня 373.

А. був людиною сильної волі і віри. Руфінове оповідання про те, як А. дитиною христив інших дітей, свідчить про його духовну ревність. Такий характер допоміг йому пізніше вистояти під час численних переслідувань. Зрозумівши богоугодність справи, він ніколи не уступить від неї, невідступно обороняє її. Він є людиною Церкви і не хоче стати безкорисливим мучеником і тому втікає перед ворогами, аби пізніше справу довести до кінця. Проте при всій своїй рішучості та витриманості А. не є безоглядно войовничим. Навпаки його характеризує ввічливість та лагідність, він свобідно іде на допустимі компроміси. Будучи переконаним омоузіанцем, на Синоді в Олександрі 362 він вимагає від семіаріян самого визнання віри в божество Ісуса Христа, не наполягаючи їм на нікейській формулі “єдиносущності”.

А. Твори

Твори Атанасія, передані нам на коптійській, сирійській та на інших мовах, відображають всю його пастирську діяльність та котроверсії, в яких він був задіяний. Проте ще досі невідомо чи володів А. коптійською мовою.

Це листи, які мають апологетичний та полемічний характер. 1. Подвійний твір “Проти поган” і “Слово про воплочення Бога Слова” містить у собі всі основні богословські принципи навчання А., незважаючи на те, що написаний, коли А. був ще дуже молодим (бл. 317-319) до полеміки із аріанством А. Про рунність цих творів що говорять Традиція та велика частина патрологів. 2. “Слова проти аріян” написаний в часі його римьського вигнання (340-341). Твір займається поясненням білійного уривку Прип. 8, 22 . 3. Чотири листи “До єпископа тмуйського про Духа Святого”. 4. “Історія аріян” написана для єгипетських монахів проти реакції імператора Константія (357/358), названого тут „той, що відкриває дорогу Антихристові”. 5. “Захисне слово”, в якому А. оправдується в у своїй втечі під час гонінь. 6. “Захисне слово перед Константієм”. 7. Відомий його біографічний твір “Життя св. Антонія”. 8. Пасхальні слова.

Б. Богословія

Атанасій не намагався творити систематизації наукових знань. Його богословські думки стосувались актуальних проблем часу. Найбільша проблема його часу – аріянство, не була тільки ним безоглядно поборювала, але він із геніальною інтуїцією розвиває церковню богословію у даній сфері.

Найперше Атанасій чітко розвиває думку створення світу “із нічого”, чим показує відмінність між Богом і сотворінням. “Все створене не має нічого подібного з Творцем”. Цим навчанням Атанасій звертається проти Орігена і аріян, розрізняючи, на відміну від них, між Божою волею і самим Богом. Син не є актом волі Творця, як інструмент для створення світу, а є його суттю.

Далі Атанасій роздумує над станом, в якому актуально знаходиться людина в стін гріхопадіння. Гріх, як стан людини упавшої, не є суттю людини. Гріха і зла спочатку не було, його немає у святих, бо Бог зла не сотворив, і все створене ним є добре. Зло є існуючим неіснуванням. Зло і гріхопадіння – віддалення від Бога і зосередження на матерії. Згрішивши людина перестала бути звернута до Бога, а до тління, - і відійшла від законів волі божественного життя, впала під закони несвободи життя тварного, “тлінного” (“Слово про воплочення Бога-Слова”, 6).

Осмисливши ці основні принципи Атаназія переходить до божества Ісуса Христа. Вихідною точкою А. є сотеріологія. Спасіння полягає не просто у відкупленні від гріха, а у визволенні світу від тління і смерті (“Слово про воплочення Бога-Слова”, 8). Це було б неможливо, якщо би Христос не був би Богом – він не міг би повернути їй божественне життя – обожити людину. Іншими словами, коли б Син Божий не був би Богом сам у собі, він не тільки не міг би нас обожити в собі, але і сам потребував би обожнення-спасіння: “Вчиніть Сином будь-яку людину; людина живе у смерті; вона має потребу з’єднатися із Богом... Ніколи якесь сотворіння може стати спасінням всього створеного, тому що воно само потребує спасіння” (Три промови проти аріян, ІІ, 69). Син Божий стався людиною, щоби нас обожити (Слово 54). Створений світ є реальним, живим і дорогоцінним в Божих очах, а смерть є настільки ворогом усього живого, настільки втягає все створене в тління, що перемогти її можна тільки з середини, її ж знаряддям - смертю, при чому смертю самого Волоченого Слова (“смертю смерть подолав”) (“Слово про воплочення Бога-Слова”, 9).

Спасіння, як обожнення через Сина Божого, для Атанасія це питання життя і смерті, буття чи небуття в Церкві. Догма для нього – це не проста формула, а є питанням спасіння. Догма виражає спосіб спасіння.

Проте А. так і не зумів знайти відповідь на основну проблему аріян та післянікейських Отців – слово “єдиносущний”, котре для нього пахло савеліанізмом, а тим більше це слово було небіблійного походження. Окрім того термін “єдиносущний” в час А. виглядав одинаковим значенню терміну “іпостась”. Тому бл. Теодорет Кирський подає визнання віри Сардійського Синоду в “в одну іпостась Отця, Сина і Духа Святого”. Разом із тим запропонований омеузіянцями термін “єдноподібний” був неоднозначний, адже згідно арістотелівського поняття “подібними” є предмети, в яких однаковими є якості (суть “подібних” є відмінна), “рівними” є ті, що в них є рівна кількість. Найбільше підходить арістотелівське “тотожні”, якими є предмети із однаковою сущністю. Слово “єдиносущний” витримує всі альтернативи в поясненні співвідношенні Отця і Сина .

V. Іларій з Пуатьє

Від першого вигнання Атанасія, а ще більше по смерті Константина аріанство все глобальніше поширювалося по всій імперії. З однієї сторони богословія Атанасія находила своїх все більших прихильників як в Трір і Римі, так і інших частинах імперії, то з іншої сторони боголсловія ставала все більше зручним засобом для ведення боротьби за політичні впливи імператорів Сходу і Заходу. В такій ситуації в половині IV ст. виходить на арену боротьби із аріанством інший єпископ єпископ з Пуатьє – Іларій, “Атанасій із Заходу”, Голова протиаріянського руху на Заході. Подібно Атанасію Ілярій також пережив вигнання в іншу частину імперії, таким чином прийнявши вселенський характер цієї проблеми. Проте в іншому і. можна вважати повною антитезою єпископу Олександрійському. Бо якщо А., що виходячи із виразного відчуття крайньої необхідності нікейської догми для спасіння, залишається до кінця вірним нікейському визнанню віри, то “Іларій під час свого вигнання навчився сприймати різні богословські традиції, намагаючись гармонізувати нікейський Символ” .

Виразні відомості про І. починають появлятися вже від половини IV ст., коли зачинається омеузіанська реакція за Констанція (синод у Мілані 355). Vita Іларія від Венанція Фортуната підлягає численним сумівам щодо її автентичності. * на початку IV ст. В Пуатіє. З характеру творів можемо зробити висновок, що походить із християнської родини та отримав добре виховання та освіту. Із твору “Про Тройцю” довідуємось, що пройшов шлях духовного навернення від поганства до християнства, як перехід від філософських пошуків розуміння Бога і Святого Письма до життя в Христі.

В кожному разі Хрещення отримав в дорослому віці. В 350 стає єпископом в Пуатьє. Від 355 виразно стає на позиції противників аріанства, очоленого в той час єпископом із Арль Сатурнієм. Рік пізніше, Сатурній на Соборі в Бітері виклинає Іларія, а цезар Юліан (“апостат”) висилає його до Фригії.

Чотирирічне вигнання (356–360). Роки вигнання можна сказати були вирішальними для формування богословського світогляду І. Маючи нагоду вільного пересування, він знайомиться із місцевими церквами, спілкується листовно із своєю церквою та іншими єпископами із Галлії. Ознайомлення з орігенівською богословію, вихід на прихильників омеузіанської політики дозволяють йому познайомитися із внутрішньою проблемою полеміки навколо нікейського визнання віри. Liber primus adversus Valentem et Ursacicum написана швидко по Синоді в Сірміо (аномейське визнання) находить підтримку в Василія із Анкири. Останній зібравши ендемічний Синод підтримує омейську формулу висунуту І. та зумів знайти підтримку в імператора, який усуває аномейських провідників Аеція та Євномія.

Послідуючі події щоправда не були на користь примирливих формул І. – на Синодах в Ріміні (359) та Селевкіії (359) Констанцій змушує прийняти іншу омейські формулу . Це спонукує І. до написання Liber contra Constantium, де Констанцій є оголошений одним із найгірших тиранів, ріний тільки Нерону та Декію. Твір адресований до західних єпископів був опублікований тільки по смерті імператора.

В 360 на імператора Заходу вибирають Юліана, і при нагоді зміни влади Іларій повертається в Пуатьє. Наступні роки Іларія пішли на боротьбу з омеями духу Рюміні/Селевкія, стараючись розвинути богословські започатковані на синоді в Парижі (360) . Помер бл. 367/368. 13 травня 1851 року Папа Пій IX надав йому титул “Вчитель Церкви”.

А. “Про Тройцю”

З однієї сторони це є опрокинення єресі аріян, а з іншої - догматичний твір із виразними богословськими пропозиціями.

Спочатку подає доктрину єретиків: Арія і Савелія. Вияснює проблему термінології. Людські поняття часу, народження, буття, природи не відображають до глибини Божої реальності. Абсолютне застосування даних термінів до Бога може дати цілковито фальшиву презентацію Бога. “Кожне порівняння повинно бути більш доцільніше застосоване до людини, ніж до Бога” (19).

2 книга коментує формулу св. Хрещення Мт. 28, 19; безконечність і невисловність Отця, вічне народження і воплочення Сина і божество Святого Духа.

3 книга поглиблює роз’яснення “Я є в Отці, а Отець в мені” (Ів. 17, 1-6) – це є взаємне прославлення Отця і Сина.

4-6 книги - опрокинення аріянського чисового родження Сина. Вживає дуже багато Святе Письмо, особливо Старий Завіт.

7 книга: субстанціальна єдність Сина з Отцем – Іван 5, 18: “Він робив себе рівним Богові”; Іван 10, 30: “Я і Отець є одною річчю”; Іван 5, 19: “Що Отець чинить, то і Син чинить так само”.

8-12 книги: опрокинення субординаціалізму аріян. 8 книга – єдність Отця і Сина базується на єдності природи, а не тільки на єдності воль; 9 книга – Син в дії чеснотах, честі, силі, славі і житті є на одному і тому ж рівні із Отцем; 12 книга – співвічність Сина з Отцем на основі Прип. 8, 22.

Б. Егзегетичні твори

Два твори І. коментарі на Євангелія від Матея і на Псальми вірно відображають діва періоди в житті автора: до і після вигнання. Коментар на євангелію від Матея - пояснення рядок за рядком. Метод: відходячи від історичного контексту переходить до духовного значення Святого Письма: Корабель – Церква; ворожість євреїв – переслідування Церкви; пустиня – втрата ласки; оздоровлення – покликання поган.

Також і Псальми пояснені І. в спосіб типологічно-христологічний. Ієронім говорить, що І. мав би в них наслідувати алегорію Орігена.

Розділ 5. ДРУГА ФАЗА АРІЯНСТВА І АПОЛІНАРИЗМ

І. Аполінарій Лаодикійський

Феномен “аполінаризму”. В 362 св. Атанасій на Соборі в Олександрії виразно визначив і потвердив “єдиносущність” Сина з Отцем, тобто, що Син є тої самої природи з Отцем.

Постає дальше непояснене запитання – як поєднуються в Христі божество і людськість, так щоби була досконала єдність, та не два сини? На це питання спробував дати відповідь Аполлінарій Лаодикійський.

На самому початку феномен “аполінаризму” не мав єретичних засновків. В основі аполінаризму стояв нікейський символ віри. Аполінарій і його одноіменний батько, що як вчитель граматики перенісся до Лаодикії, де і був народжений син бл. 315 року – підтримував тісні зв’язки з Атанасієм, а навіть листувався з ним. Між іншим, приймає його, коли той в 346 році повертався із другого вигнання.

За вірність нікейському визнанню віри та за підтримку Атанасія – два Аполлінарії (батько і син) були викляті аріянським єпископом Георгієм (346).

В своїй христології Аполлінарій вважав себе за наступника Атанасія і представляв себе за строгого визнавця нікейського символу віри. Тим більш Атанасій із найбільшим старанням постарався причинитися до розвитку богословії в області тринітарної богословії, а далі в христології.

Аполінаризм не виник як неправославне вчення, але як спроба богословського розвитку православ’я, спроба що не була пізніше сприйнята Церквою, бо схилилася до єресі, то через те, що Аполінарій із свого боку не прийняв рішення Церкви (незгідність із Церквою - єресь).

Аполлінарій пішов по лінії батька, ставши вчителем граматики. В часі єпископства Теодора Лаодикійського батько стає священиком, а син - читцем в Лаодикійській громаді. Смерть Георгія (360) – Акакій настановляє Пелагія, а нікейські лаодикійці вибирають собі Аполлінарія молодшого.

Початки єресі.

Сягають вже 362 року – Синод в Олександрії, де Аполлінарій через делегованих осіб виклав свої хибні вчення. Засудження Аполлінарія почалось тільки з Василієм Великим, який близько 376-377 бажаючи лишити Мелетія за єпископа Антіохії, попросив у Папи Дамаса екскомуніки для Аполлінарія, Паоліна Антіохійського та Євстатія Севастійського.

Синоди в Римі 377, в Антіохії 379, Собор в Константинополі 381 і в Римі 382 виклинають Аполлінарія.

Помер Аполлінарій в 392 році, але аполінаристична єресь тривала аж до половини V століття.

А. Твори

Дуже мало відомого. Важливими є два листи, адресовані до Василія Великого (збережені), і витяги з його наук в опрокиненні аполінаризму Григорієм Нісським. Під іменем ортодоксальних Отців; впливають на христологію Кирила Олександрійського.

Б. Христологія

Мотив: як то є можливо, що Син Божий, друга особа Тройці, поєднався із чоловіком Христом до тої міри, щоби утворити таку єдність, яка не залишає в собі можливість розділення на двох синів – Сина Божого з одного боку і сина чоловічого з іншого.

“Якщо хтось твердить таке: є іншою особою поряд із чоловіком народженого із Марії, так що існують два сини - перший Син Божий через свою природу народжений від Отця, а другий народжений від Марії, Син Божий через ласку... на нього анатема ” (до Йовіана 3).

Христос – друга особа Пресвятої Тройці, що живе на землі (тіло Христове зійшло на землю - звинувачення), а тут він далі йде помилково. Основа єдності – особа (“іпостазіс”), а для Аполлінарія, як і для Арія та інших багатьох ортодоксальних часу, “іпостазіс” = “узія”;

Тому що для кожного єства є притаманним самовизначення, для Христа мусів бути присутнім тільки єдиний принцип цього типу (“ηγεμονικόν”) – розум, дух, інтелект. У Христа божественний “агемонікон” просякнув повністю людський (монотелітизм, моноенергізм), іншими словами – Слово стало на місце людського, замість людського розуму та ума.

Тому Аполлінарій наводить Івана Богослова, що Слово сталося тілом, а не чоловіком. У Христа є не тільки одна особа, але й одна єдина досконала природа; Христос був – одна природа втіленого Слова.

Поширення аполінаризму; псевдотвори.

Негативна заслуга - перший порушив христологічну проблему. Пізніше з цього зроджується проблема монотелізму.

Аполлінарій розв’язав проблему із залізною логікою, залишивши пізнішій Церкві не розв’язану проблему таїнства Воплочення. Маючи добрі наміри та здорові початкові засади, Аполлінарій зрештою через свій раціоналізм зійшов до єресі.

ІІ. Кападокійці

А. Св. Василій Великий (+379)

Народився св. Василій Великий близько 329-330 в Кесарії Кападокійській (Мала Азія), бувши найстаршим між десятьма дітьми відомого в цілій Кападокії оратора Василія та матері Емілії . Його родина відзначалася не тільки відомістю і багатсвом, але передусім глибокими християнськими традиціями, що сприяло до створення в родині атмосфери глибокої святості і побожності. Саме своїм батькам Василій завдячує своє добре християнське виховання. Та, певно, найсильніший і найглибший вплив на все життя Василія залишила із дитинства його бабуся Макрина - ревна християнка, учениця св. Григорія Чудотворця. Бабця своїми розповідями про свого великого вчителя та про християн часів гоніння Максиміліяна зуміла влити в серце внука гарячу віру і любов до християнства, ставши йому на ціле життя "ясним доказом віри" і основою "доматів благочестя” (Лист 223). Окрім зразкового християнського виховання, Василій дістав добру на свій час освіту. Першим його вчителем був батько, який дав спочатку синові основи граматики. 341-343: після смерті батька для дальшого навчання Василій переїзджає із Анеси до Кесарії, де він вчиться риторики та граматики. Взагалі-то, серед християн Василієвого часу було поширеним віддавати дітей на навчання класичних наук, навіть коли школи були проваджені поганськими професорами. Тому Василій, що, як згадує св. Григорій Назіянський, у навчанні перевищив усіх своїх співтоваришів і дорівнював своїм професорам , закінчивши навчання у Кесарії на протязі 346-351, продовжує Його в Константинополі.

350-351 рр. - Василій їде до Атен, де знову після Кесарії зустрічається із Григорієм Назіянським. Немає точних згадок, в яких саме вчителів навчалися двоє товаришів, та проте, як свідчить св. Григорій, після лекцій риторики і філософії Василій став настільки сильним у розмові, "що було легше вийти із лабіринту, як вимотатись із його доказів" . Класична еліністична освіта залишить сильний вплив на Василія, а особливо на його твори7.

356 - Василій вертається до батьків в Понт, звідки переходить до Кесарії, щоб на батьковій кафедрі риторики розпочати свою кар'єру. Проте сама кар'єра не була метою Василія. Як про це говорить Григорій Назіянський, вже у Атенах Василій разом із ним мали бажання, що вони обидва, повернувшися додому, "покинуть світ", віддадуться євангельському аскетичному життю. До такого рішення Василій був підготолений ще змалку своєю бабцею, яка першою ввела внука у християнство. До цього також багато спричинилася і його сестра Макрина, що в часі повернення Василія із Атен разом із матір'ю вже вела самітнє богопосвячене життя. Саме її заслузі Григорій Назіянський приписує навернення Василія. Захоплений спонуками і аскетичним прикладом сестри, Василій в 356 р. приймає із рук єпископа Діянія св. Хрещення. Проте ця подія Хрещення не була для Василія звичайним зовнішнім актом, але "пробудженням із глибокого сну", пізнанням "безвартісності та порожнечі" трудом здобутого "знання мудрості осудженої Богом", оплакуванням "нужденного життя", що вів він досі, та початком нового життя (Лист 223). Та, мабуть, вирішальне значення на покликання Василія справили слова сказані Христом до багатого юнака: "Коли хочеш бути досконалим, іди продай своє майно, роздай убогим, і йди за мною" (Матей 19; 21). Подібно Антонію Єгипетському, Василій повністю застосував ці слова до себе. Проте свій монаший вибір Василій робить без поспіху. Перед тим як почати нове християнське життя, вирішує зблизька приглянутись його зразкам та пізнати більше християнський досвід- Для цього у 357-358 він відвідує південні монастирі Сирії, Палестини, Месопотамії та Єгипту, а повернувшися із своєї "експедиції", в Анессі віддається повністю аскетичному життю.

Та, певно, найбільшим бажанням Василія у часі подорожей, а то й на ціле життя, було знайти собі духовний провід. У Листі 223 він признається: "...я бажав провідника, що провадив і повчив би мене основи побожності... Я молився, щоби знайти одного з братів, щоб я міг щасливо преплисти глибину й бурхливу протоку життя". Таку людину Василій найшов в особі Євстатія Севастійського, в листі до якого він сам свідчить про це (Лист 223). З, ним Василій був знайомий ще із дитинства, і до нього він все-таки повернувся після своїх мандр. Та, на жаль, відносини із Євстатієм принесли Василієві одне із найтящих випробувань – Євстантій став єретиком-аріянином .

357-361 - період подвижництва. Василій, очевидно, є незадоволений повністю враженнями від своїх подорожей, повертається додому, і в Анесі зачинає спільне аскетичне життя. Разом із Григорієм Назіянським, котрий деякий час був у його спільноті, складає збірник Орігенових творів (Філокалія). Тим часом Василій поступово вкладає правила монашого життя, таким чином встановлюючи вперше вже організовані чернечі спільноти.

В 362 починається Василієве священиче служіння. Висвячений Кесарійським єпископом Євсевієм для допомоги в протистоянні аріянському переслідуванню, священик Василій повністю віддається службі своєму покликанню: за короткий час вміло усуває роздори єретиків в Кесарії, навчає, особисто керує в запобіганні голоду. "Василій є ще священиком, а його чесноти і послуги опромінюють цілий християнський світ. Найблагородніші єпископи є його друзями і поводяться з ним, як з рівним.., завжди дається чути в його мові державний муж, що для нього ніяке питання не е завелике ані жодна справа за дрібна" .

В 370 по смерті свого святителя Василій стає його природним наслідником. Тепер Василій ще пильніше береться до виконання свого нового служіння, віддаючись із повною енергією справам своєї митрополії. Та певно найбільшим старанням нього періоду Василія було повернення єдності церков. Найперше він приступає до приведення єдності всередині своєї єпархії, а далі бере на себе тягар примирення між роз'єднаними єпископами у справі нікейського визнання віри. На цей час припадають більшість його догматичних творів, листів і полемік. Своєю надзвичайно широкою перепискою він досягнув навіть Папи Дамаса, прохаючи в нього місійної допомоги. Відомим є також особисте свідчення віри Василія. "Непорушною скалою" стає він при погрозах і утисках аріян. Цісар Валенс, вражений непохитністю віри кесарійського єпископа, перестає наступати на нього і дає кападокійській Церкві мир. Та сам Василій не дожив до своєї перемоги. Привівши до єдності розділених єпископів і згуртувавши Церкву навколо одного визнання віри, помирає за два роки до П Вселенського Собору. Дату його смерті Церква знає точно - 1 січня 379 р. "Ему не было еще пятидесяти лет. Он сгорел в ужасном пожаре, который пылал на Востоке й который он самоотверженно тушил. Его подвиг был скоро оценен - уже ближайшие потомки назвали его Великим. Навсегда сохранилась память о нем, как о ведиком учителе - память о его богословском подвиге" .

1. Аскетичні твори. Аскетикон

Серед багатої літературної спадщини св. Василія Великого певно найпочесніше місце займають його Аскетичні твори. „Аскетикон” - назва тринадцяти творів, що обіймають велику частину писань, багато із яких не можуть бути названими Василієвими . Та при всій своїй літературній і богословській обдарованості св. Василій не був письменником по покликанню, як рівно ж і систематиком в богословії. Св. Василій був занадто практичний чоловік. Його аскетичні твори є справою майже цілого життя, як наслідок розвитку його особистих переживань та відповідей на конкретні питання.

Бажаючи мати ясний дороговказ в своєму аскетичному подвигу, св. Василій ще на самому його початку в анеській пустині разом із своїм найближчим товаришем Григорієм Назіанським взявся до перепису та впорядкування творів Орігена. Оволодівши від свого великого попередника методи пояснення Св. Письма, св. Василій особисто вкладає своєрідну новозавітню хрестоматію, яку він називає „Моральні правила”, чим "без сумніву, хотів зазначити, що тільки Бог може людину зв'язати своїми законами, тільки Він одинокоправдивий дороговказ для всіх тих, які бажають до Нього у своєму житті уподібнитися" . Як говорить сам Василій, він, виконуючи "давню обітницю", даної на прохання своїй брати", у „Моральних правилах” керувався намаганням зібрати "в правила по розділам для легшого перегляду читачів те, що знаходимо розкидане в самім Новім Завіті, як заборони і накази". „Моральні” є зібранням вісімдесяти правил чи моральних вказівок, що є по-суті переписом цитат Нового Завіту (правила із останньої редакції містять 1500 цитувань із Нового Завіту). По своєму змістові вони охоплюють ширше коло читачів, і не є чимось іншим, як настійливою заохотою всіх християн до досконалого аскетичного життя. У світлі Нового Завіту тут показано покликання і місія християн, як у відношенні до них і свого становища повинні бути їх духовні провідники - єпископи та священики, їх якості і прикмети. Всі християни, як духовенство, так і миряни зведені і зрівняні до спільного беззастережного послуху Святому Письмові. Завдяки такому рішучому духові за авторитет Св. Письма, св. Василій зумів сходу завоювати свою спільноту, відсторонюючи свою паству від викривленого месаліянського християнства та згуртовуючи навколо себе все нових прихильників і учнів.

Пізнішими є інших два більших за обсягом в „Аскетиконі” зібрання правил: „Ширші Правила”, де в п'ятьдесяти розділах розглянуті принципи монашого життя, та Короткі Правила, що в триста тринадцяти розділах виражають відповіді на питання щоденного життя монашої спільноти. Ці дві серії правил мають форму питань і відповідей і є складені із численних стенографічних записів пастирських розмов між св. Василієм та членами його монастирів. Сучасний вигляд „Ширші” та „Коротші Правила” дістали в останній Василієвій редакції Аскетикону.

Припускається, що Василій написав першу редакцію свого „Аскетикону” ще будучи священиком десь 365 За J. Gribomond, як це подає I. Quasten у своїй „Патрології”, в цьому першому виданні ще відчувається помітний месаліянський вплив учителя св. Василія Євстатія Севастійського, саме якому історик Созомен приписував авторство Василієвого Аскетикону. Ця перша редакція дістала назву „Малий Аскетикон” і була св. Василієві основою для другої ширшої редакції – „Великий Аскетикон”, що появився в часі його єпископства. В третій редакції, призначеній Василієм для понтійських монахів, котрих Василій не зміг відвідати особисто, була тільки покращена літературна форма. ”Великий Аскетикон” сьогодні належить до найбільш поширених і знаних творів кесарійського єпископа. Автентичний склад творів „Аскетикону” містить в собі „Моральні правила” із двома своїми вступними бесідами „Про Божий суд” і „Про віру”, „Обширні” і „Короткі правила”, та „Епітимії”.

„Аскетикон” Василія є до сьогодні нормою і правилом для східних монахів. Кеновієтизм, який Васиій офомив саме своїм „Аскети коном”, є на Сході найбільш поширенішою формою монашества. Та знаменитість Василія-єпископа і Василія- письменника не є менша від його відомості, як духовного провідника. Листовно, усно через науки, проповіді він пригорнув до себе багатьох, що прагнули Бога. Він, що сам із болем шкодував відсутність особистого духовного провідника, став світлом тисячам християнам. Полем його душпастирської праці були вдови, сироти, друзі і вороги, далекі і ближні, бідні і багаті, раби і урядовці. "Всі почувалися нищі від нього бистротою ума, а його чесноти вважали недосяжними для себе. Єдине своє спасіння вбачали вони в тому, щоби бути з ним і під його проводом працювати; єдину ж небезпеку - бути проти нього, бо порізнитися з ним вважали за відступлення від Бога"21. Деякий час його учнями були навіть св. Єфрем Сиріянин22 та Євагрій Понтійський". Через переклад Руфіна „Аскетикон” Василія -знайшов своє місце і на Заході. Як взірець до правил своїх монастирів його швидко перебрав батько західного монашества св. Венедикт. Теодор Бальзамон, знаменитий каноніст XII ст., ., так характеризує Василія: "найбільший серед Отців, слава жителів Кесарії, у своїх богомнадхненних проповідях вчитель всієї землі, виклав нам аскетичне життя" .

В. Богословія

Природа - особа. Василій Великий пояснив догму Пресвятої Тройці вказуючи перш за все на різницю між спільним (койнон) і особистим, властивим (ідіон), конкретним. Ім'я "людина" вказує на спільну природу (Петро, Іван, Яків є люди). Всі люди є одними у своїй людськості, проте вони є відмінними у своїх особливих присутніх в кожному ознаках та властивостях. Кожен у свій спосіб та манер проявляє свою спільну природу - це є особа, або як назвали кападокійці - іпостась. "Ми говоримо, що Бог є єдиний, як управитель всього, проте видимий він у трьох Іпостасях або Особах". "Отець - є початок та причина Сина та Духа, проте природа Отця, Сина та Духа одна і таж сама і є єдине Божество". „Отець" - ім'я не сущності і не якоїсь енергії (модалісти), а відношення, яке Отець має до Сина, а Син до Отця". Отець передує Синові та є "більший" від нього ("Отець є більший від Сина"), проте це не є субординаціаналізм, бо Отець є більший по відношенні причинності, тобто іпостасно; а по сущності своїй є рівний, а навіть тотожний із Сином.

Коли розглядаємо людські окремі особистості, то стверджуючи їх спільну природу, ми не заперечуємо їх самостійність, взаємну свободу у своїх вчинках. Подібно три Божі особи єдині за своєю спільною Божою природою, але всеціло окремі у своїй особовій самобутності та самостійності. Можна це пояснити аналогічно. Під час дихання людина затягує в себе повітря, яке у видиханні при застосуванні голосових зв'язок стає звуком (звук - вібрація повітря). Подібно існує і дихання у Богові. На відміну від людського Боже дихання нічого не затягує із зовні. Воно не є чимось несамостійним, безособовим, безіпостасним, але є чимось самобутньо Існуючим, самоутворюючим та самочинним – це є окрема іпостась, це є Дух. Подібне іпостасне Існування посідає і Слово Боже.

"Всі три є одно, - Одиниця, почитана в Тройці, та Тройця, зібрана в Одиниці, вся достойно почитана, вся єдиновладарююча, єдинопрестольна, рівночесна, незбагненна, невидима, непосяжна". Всі Три є рівні та в усьому тотожні. Це не є трибожжя. Коли аріями, стараючись звинуватити Атаназія просили його перерахувати Іпостасі, то св. Василій відповідав, що рахувати Іпостасі можна, проте чинити це потрібно "благочестиво". Тобто, як говорив він, спочатку потрібно думати про одного Бога, а дальше - розуміти правильно відношення між Богом та численням, бо якже ж можна застосувати число до абсолютної єдності? Бог є монада і енеада, проста та безмежна сущність, а число відноситься до матеріального та обмеженого.

Святий Дух. Із самого початку боротьби за єдиносущність повстало питання про Третю Особу. Св. Атаназій Великий говорив про єдиносущність Св. Духа, порівнявши Його у Божественності із Отцем, та зв’язуючи із Логосом. Напротивагу аріяни навіть найбільш помірковані вважали Святого Духа сотворінням. "Все, - говорили вони, - або ненароджене, або народжене, або створене. Дух не є ні перше, ані друге, а значить він є третім (сотворіння)". Він по своїй сутності є нищий від Отця і Сина, він є знаряддям Сина, але в своїй гідності є вищим від інших сотворінь. Ось так появилися "духоборці" чи то "пневматомахи". Розв'язати оцю проблематику кападокійцям було не легко, тому що попередньо вона взагалі не була відкритою.

Вдалою спробою розкриття християнського вчення про Святого Духа є твір св. Василія „Про Святого Духа”. Іншим твором св. Василія, де накреслені основи догми про божество Святого Духа, є лист до Амфілохія Іконійського.

Василій Великий найперше звертає на трудність таїнства Духа Святого, що є важко доступний до пізнання людиною: "Плотська людина... загрузнула в плотському мудруванні, як би в багні, не є здатна споглядати на духовний світ", а Дух є "щось безплотне, повністю нематеріальне та нескладне". „Почувши слово Дух, - продовжує св. Василій, - неможливо думкою уявляти собі якусь обмежену та мінливу природу, подіну до чогось створеного. Але думкою простираючись до вищого, необхідну уявляти собі сущність умну, безконечну по своїй силі, необмежену по своїй величині, що вимірюється ні роками, ні віками".

Дух Святий – „умний світ” і "податель життя", "розподілювач дарувань згідно гідності кожного". "До Духа Святого звертається все, що потребує освячення - Він удосконалює інших.., умне світло, що в пошуках істини дає всякій умній силі якби якусь очевидність... Він весь є присутній в кожному і всеціло, всім достатньо розливає свою благодать, якою насолоджуються усі, що причащаються нею".

Дух Святий удосконалює та удухотворює всяке плотське: "Блискучі та прозорі тіла, коли на них падає сонячний промінь, в свою чергу стають сіяючими та випромінюють від себе новий промінь... Так і духовні душі, будучи освітлені Святим Духом, стають духовними і в свою чергу проливають на других благодать. Звідси - передбачення майбутнього, осягнення таємного, безконечна веселість, перебування в Богові, богоуподібнення, а найвище - обожнення".

Можемо побачити зв'язок між богословією та ідеалами християнського олександрійського гнозису та монашества. Тут стає зрозумілим пояснення св. Григорія Богослова, чому багатьом Святий Дух, як Бог, видається незнаним у Писаннях. Старий Завіт явно говорить нам про Отця, проте мало що про Сина; Новий Завіт відкрив нам Сина, проте тільки вказав нам на Святого Духа. І накінець, уділившись своїй Церкві, він дарує нам більш ясне поняття про себе. Неможливо відразу слабкими очима споглядати на Боже світло, бо спочатку потрібно їх до того привчити. Аскеза очищує та укріплює наші духовні очі. Тому конкретним виявом Духа стає християнське монашество, як переображення у Дусі всього життя. Виявленням і місцем Духа Святого є святі: “Дух Святий є направду привілейованим місцем святих і святий є для Духа Святого властивим місцем, тому що той свобідно жертвується, щоби перебувати із Богом, і задля цього є названий його святинею” (26). Святий Дух виявляє себе так: “Задля Духа Святого піднімаються серця, слабкі ведуться за руку, ті, що находяться попереду стають досконалими. Він просвітлюючи тих, що які очистились від кожного гріха, чинить їх “духовними” задля причастя з ним” (19).

Б. Григорій Назіянський (Богослов) (+≈390)

Довгий автобіографічний твір Περι ‘εαυτου і інші численні свідчення із творів містять достатні відомості про життя і твори Григорія Назіянського.

Народився Григорій близько 326 в Назіянзу в сім’ї місцевого єпископа. До свого навернення в 325 батько належав до тих, “що бояться Бога. Своєму наверненню він завдячує своїй дружині Нонні і одному сну: він категорично відмовляється співати Псальми, але в одному моменті він раптом заспівав: „Яка радість, коли мені сказали: підемо до дому Господнього” (Пс. 122). Незабаром в 329 батька обрано на єпископа Назіянзу. У сім’ї довгий час не було дітей. Першою була Ґорґонія, а забажавши мати ще й сина, мама пообіцяла присвятити його на службу Богові. Григорія Нонна народила в пізньому віці (50 років), тому жартуючи він називає її другою Сарою. Трохи пізніше появився Кесарій, він помирає в молодому віці під час землетрусу. Григорій часто розказував про сон із свого дитинства, як двоє дів Чистота і Поміркованість запрошували піднятися разом із ними до „сіяння вічної Тройці” (Поеми 2, 93, 95, 96).

Григорій дістав ґрунтовну освіту: спочатку в Кесарії Кападокійській – там він вперше зустрічається із Василієм Великим, потім в Кесарії Палестинській, в Олександрії, а вкінці в Афінах, де навчається із 350 до 358. Григорій особливо захоплюється риторикою і ораторством: „Шукаючи красномовства, я знайшов велику радість”. Тому Григорій залишається в Афінах ще на два роки після того, як Василій відійшов до Кесарії. „Трохи потанцювавши перед друзями” в 358 він все-таки повертається до батьків. В тому самому або в наступному році він прийняв Хрещення. Григорій горить палким бажанням жити, як „філософ Краси” („Про себе”), а між дорогами, що ведуть до Бога він бажає обрати „найкращу серед найкращих”. Вдома він шукає усамітнення. А коли прибуває брат Кесарій, він використовує нагоду і віддаляється до монастиря Василія на річкою Іріс. Це були “золоті” роки в його житті (Лист 4, 5). В 361 батько відкликає його додому. Вірні потребували нового молодого священика і проповідника при старому єпископу. Григорій смирився.

В різдвяну ніч 361 батько висвятив Григорій на священика, але наляканий труднощами священства і незадоволений вимушеністю свячень, через декілька днів він втікає до Василія. Додому повернувся в 362: „Страх противитися Богові заставив замовкнути в мені всякий інший страх” (Бесіда ІІ, 111). На Пасху того ж року він виголошує першу гомілію (Бесіда І), де просить вибачення за свою втечу. Невдовзі слідує його апологетична бесіда (Бесіда ІІ) – довга проповідь про священство, як оправдання його втечі (пізніше надихнула Івана Золотоустого до написання “Про священство”). “В цих писаннях виявляється риса Григорія, що супроводжуватиме його ціле життя: любов до високомовності і риторики, в чому він не мав рівних серед отців ІV-го століття. Це було основною стороною і його діяльності, яку проте він мусів час від часу опускати через виконання обов’язків, що випливали лиш із суто практичних потреб. Проте кожного разу, коли він мав нагоду віддатися пристрасті до високомовності, робив він це дуже радо – а перш за все у тих випадках, коли через слабкість свого чуттєвого характеру він не справлявся із труднощами Церковної політики” (Drobner).

Проти власної волі ставши священиком, проти волі своєї він стає і єпископом. В 372 Григорій після довгих наполягань схилив свою голову перед Василієм. Василій настановляє його єпископом до найвіддаленішої точки його митрополії Сизими. Григорій привселюдно заявляє свою згаду на таке призначення, але зараз же відмовляється, тому що, як він мотивував, аріянський єпископ Антим зайняв кафедру: „Я не зміг би зайняти мій престол без пролиття крови. Душі є претекстом, правдивою причиною, та моєю амбіцією” (Περι ‘εαυτου), „Чому я мав би битися за курочки і свинки? Це ж іде мова про душі!” (Лист 58). Григорій втікає в гори, та невдовзі повертається додому: „Я міг протиставитися всьому. Не вистачало мені лиш мужності перенести зневагу мого батька” („Про себе”). Він залишається при батькові до його смерті в 374: „Мій батько був вірним слугою вівтаря... Я молю Бога, щоби він дав мені подібне йому життя і смерть” (Епітафії). Григорій відмовляється переймати назіянську кафедру, тому погоджується залишатися при обов’язках лиш до приходу нового єпископа. Проте сусідні єпископи не спішилися із вибором, і Григорій, більше не витримуючи, наступного року усамітнюється в монастирі при церкві св. Теклі в Селевкії (Ісаврія): „Мовчазлива пустиня була завжди для мене джерелом підняття до Бога, прогресом в духовному житті” (Бесіда 3).

В 379 Григорія знаходять вірні із Константинополя (по смерті Валенса в 378), щоби запросити його до столиці. В той час католики в Константинополі не мали навіть однієї церкви. Григорій погоджується. В помешканні своїх товаришів він засновує каплицю, що пізніше переросла в Церкву Воскресіння. Аріяни жорстоко противляться новоявленому єпископу, на Пасху 379 вони нападають зібрану громаду і закидають присутніх камінням (Лист 77 і 78). Іншого разу до Григорія приходить вбивця, проте гостинність єпископа настільки обеззброює зловмисника, що він навіть розкаюється. Прогрес католиків був очевидний. Григорій часто проповідує. В 380 він виголосив знамениті “п’ять богословських бесід”, заради яких Халкедонський Собор надав Григорію титул „богослов”. Серед його слухачів був св. Ієронім. Під кінець 380 ситуація кардинально міняється. Новий католицький імператор Теодозій відразу після своєї інаугурації в Константинополі проганяє аріянського патріарха Демофіла і на його місце ставить популярного серед католиків міста Григорія.

В травні 381 під предсідництвом Мелетія Антіохійського в Константинополі відкрився II Вселенський Собору. Під час Собору Мелетій помирає і Григорій стає його предсідником. Він однак не зумів знайти привести до єдності опозиційні сторони. Григорій сам опинявся у центрі критики, як неканонічний єпископ столиці. Але він випереджує едикт імператора та, незважаючи на велику підтримку від вірних, сам заявляє про своє усунення. Виголосивши “Прощальна бесіду”, відбуває до Назіянзу в половині червня 381: „Прощавай, моя Трійце! Прощавай, предмет моїх думок і джерело всякого добра! Перебувай же ти між моїми вірними і спасай їх – вони є мій народ!” (Бесіда ХLII, 27).

Чотиридесятницю 382 він проводить в повній самоті і мовчанці: „Підставою моєї мовчанки було бажання принести в жертву дух, вільний від кожної можливості говорити, щоби пізніше могти принести очищені слова” (Лист до Паладія). В 383 вибирають нового єпископа двоюрідного брата Євлалія. Після цього він усамітнюється в Аріянзі, де помер бл. 390.

Останні роки життя Григорія від запрошення в Константинополь до смерті є періодом найбільшої літературної продуктивності. Тоді появилися половина із його 45 гомілій, більшість його 249 листів і майже всі поезії. Мощі Григорія спочивають Базиліці святого Петра в Римі в задньому лівому пілястрі (із 11 червня 1580), а в вкінці 2004 є передані назад Церкві Екуменічного Патріарха Варфоломія.

1. Поезії

Григорій не є першим, що подав богословію у формі поезії, але без сумніву є першим, в кого поезії є написані на 17 000 рядків. Більшість своїх віршів написав в Аріянзі після повернення із Константинополю. У нього присутні всі роди поезії: елегія, епіграми, дидактична, на всі практична класичні метричні форми. Вірші торкаються різних тем: догматичні, моральні, автобіографічні, ліричні. Своєю милозвучністю і доступністю вони у всім своїм змістом є спрямовані на передавання християнської благовісті. Одночасно поезії Григорія розвіюють поширене в той час звинувачення на християн в їхній низькій культурі. Поезію Григорію можна розглядати, як відповідь на поширені вірші аполінаристів, про що він сам свідчить у вірші 6, 82-84 .

По змісту поезії Г. можна поділити на: догматичні, морально-аскетичні і історичні. У догматичних він оспівує Пресвяту Трійцю, Божі діла при створенні світу, Боже провидіння, викладає вчення про ангелів, гріхопадіння, закон Мойсея, історія пророків Іллі та Мойсея, воплочення Христове, Його чуда і притчі. В морально-аскетичних поезіях Г. старається оспівати та зродити ти любов до чеснот і відвернення від пристрастей. Тут він подає правила для життя для різних категорій християн: мирян, монахів, дівиць; показує суєтність та скороминучість життя, особливо возвеличує дівицтво. В історичних поезіях він розповідає про своє життя, характеризує своїй сучасників та загальний хід подій, розказує про досвід єремітичного життя, боротьбу з пристрастями, звертається до Бога з молитвами та плачем, жаліється на прикрості у своєму духовному та церковному житті.

Із внутрішнього змісту вірші Г. свідчать, що богословія є більш духовною, аніж раціональною, більш поетично-невисловною аніж систематичною. Вона народжується у глибокому поєднанні Григорія з Богом, є висловом його внутрішнього пережитого досвіду, є піснею серця для живого Бога. Про таку богословію влучно говорять інші церковні письменники: “Якщо ти богослов, то ти молишся, якщо ж ти молишся, то ти богослов” (Євагрій, Про молитву).

У виданні мавринів збереглося понад 500 поем. У давнину листи Григорія були дуже популярними, вони переписувались, коментувалися, мали великий вплив на формування пізнішої християнської поезії.

2. Промови

В Мавританському корпусі маємо 45 бесід і проповідей Григорія. Час їх створення – період від висвячення на священика (361/2) до повернення в Аріянз (383). Половина його бесід припадає на період його побуту в Константинополі.

Бесіди Григорія відзначаються не тільки високою риторичним рівнем, але й особливою вмілістю у висвітленні богословських питань часу в спосіб чіткий і переконливий. Це очевидно виявлено в „богословських бесідах” (27-31), названі так ним самим (28, 1). Тут Григорій присвячується осмислення науки боголовія і боголовстування: що таке богословія? де і ким вона твориться? про що і коли можна богословствувати? Григорій виразно протиставляється тенденції спорів на основі віри. Такі спори часто є несвоєчасними і показують невігластво тих, що порушили спір. Питання богословії вимагають особливої благоговійності і смиренності, вони не припускають грішної цікавості.

Одночасно “Богословські бесіди” є викладом ортодоксальної доктрини в полеміці із неоаріянами. Поруч із чудовим захистом нікейського визнання він подає розрізнення між “походженням” Духа від Отця і “родженням” Сина від Отця. Григорій виразно свідчить про божество Святого Духа. “Як довго ми маємо тримати світло під посудину і таїти перед іншими божество?” - відверто заявляє Григорій у 21 бесіді, §6, напротивагу Василію Великому, що був стриманий у прямих ствердженнях божества Святого Духа.

3. Листи

Григорій сам зібрав і опублікував свої листи. Із 249 збережених листів можна твердити, що по своїй формі є досконалими екземплярами епістографії , а по змісту є приватним переписуванням освіченої людини, наділеної єпископською гідністю. Найбільшу цінність між листами мають так звані “три богословські листи”, яких по своїй цінності можна прирівняти до “п’яти богословських бесід”. 101 і 102 написані літом 382 і є адресовані до пресвітера Кледонія, і 202 листи, написаний бл. 387, є адресований до Нектарія, Архієпископа Константинопольського (382-397). Нектарій, минулий сенатор, не розумів глибоко богословські питання, тому Григорій застерігає його перед можливими богословськими маневрами аріян, аполінаристів та македоніян.

“Теологічні листи” Г. приділяють особливу увагу христології в полеміці із аполінаризмом. В 101 листі, §32 він в блискучий спосіб визначає досконалість двох природ Ісуса Христа: “те, що не є прийняте, не є оздоровлене, що ж є прийняте Богом, є спасенне”. Собор в Ефесі відкликатиметься пізніше на цей лист, а Собор в Халцедоні включить його між свої Акти.

В цілості листи Г. найшли широке розповсюдження і мали великий вплив в Церкві. Цьому свідчать 1200 грецьких манускриптів, переклади на латинь та інші східні мови, численні коментарі.

4. Богословія

Григорій прагнув перш за все представити всю повноту Христової благовісті. З однієї сторони слухає у всьому Святого Письма, а з другої – зберігає вірність традиції, переданню, що походить від попередніх Отців, вони для Григорія є найвірнішими вчителями екзегези.

У Григорія богословія – це глибоке пережиття Таїнства Бога, яке є поза можливостями людського пізнання: “Що можуть говорити ті, що хочуть зміряти склянкою все море, а так само ті, що хочуть своїм розумом зміряти Божу безконечність” (Наука 28, 27). Про народження Сина Григорій говорить, що воно не пізнаване вповні для людського розуму і що знати, що Бог народився, це вже Багато. Григорій спонукує до богословської мовчанки, він є основоположником богослов’я хмари, тобто безмежності і непізнаваності божества. “Наближенням до Бога є мовчанка – вона є темрявою, тому що Бог є невимовний та є поза будь-яким людським поняттям та висловом людського слова.” Святий Григорій каже, що найкращим для людини у відношенні до Бога є полишити всякі наші зображення та “тіні”.

“Подружжя і дівицтво”. Григорій чітко розуміє, що подружжя є даром Бога для людини, людина здійснюється в подружжі. Це засвідчує Христос своєю присутністю на весіллі. Христос таким чином освячує подружжя. “Нехай не боїться хвалити подружжя той, хто віддає перевагу дівицтву”, “подружжя не віддалює від Бога”. “Чоловік і жінка разом покликані іти до Бога” (лист до Олімпії). Найкращими взірцями подружжя для Григорія були його мати Нонна та сестра Ґорґонія.

В. Григорій Ніський

Про життя Григорія знаємо мало і він мало говорить про себе. Народився між 335 і 340. Є ясним, що батько помер, коли Григорій ще дитиною. Наставником і вчителем для Григорія став Василій - він вчив його граматики, риторики, філософії Платона, Аристотеля. Григорій змалку був посвячений мамою на службу Богові. Проте він одружується і стає світським ритором. Його дружина Феосевія, жінка особливих духовних дарувань, скоро померла. Під впливом Василія, Григорій вступає до монашої спільноти. В 372 Василій висвячує його на єпископа міста Нісси. Час його єпископату можна поділити на два періоди, переломним для яких є 379 – рік смерті Василія і Макрини. Перший період характеризується багатьма труднощами. Василій часто скаржився на низьку ефективність Григорія, як в церковній політиці, так і в душпатирстві. Незадоволений слабкістю брата, Василій відмовляє Григорію бути одним із послів до Папи Дамаса, як „повністю недосвідченогов в церковних справах” (Лист 215). Насправді Григорій виявляється повністю нездібним опертися тиску гомеузіян, а в 376 його усунуто імператором Валенсом за звинуваченні в розкраданні церковного добра. До міста він повернутися тільки після смерті імператора. Від 379 Григорій кардинально міняється. Після смерті Василія в 379 Григорій повністю міняється. Він виявляється в повноті харизми церковного проповідника і провідного церковного богослова. На II Вселенському Соборі Григорій стає одним з “гарантів” істини. Під час Собору виголошує промову „De deitate adversus Evagrium”. Йому доручено похоронне слово за Мелетієм Антіохійським. Різні синоди йому делегується розв’язувати внутрішні церковні проблеми. В 383 на Синоді в Константинополі він виголошує „De deitate filii et spiriitus sancti”. Він користується особливим авторитетом і на імператорському дворі – виголошує похоронні проповіді за принцесою Пульхерію і імператрицею Флацілією. Згадки по ньому зникають після синоду в Константинополі 394.

Св. Григорія називають “містиком”, за його особливо глибокі і проникливі твори. Якщо не рахувати Климента Олександрійського, то його можна вважати найпершим видатним тайновидцем серед догматичних письменників. Він не володів церковно-адміністративними здібностями Василія Великого, також він не був наділений чутливістю та поетичністю Григорія Назіянського. Він не виявляв довший час себе активним на полі церковної боротьби подібно Атанасію Великому. Але його багате літературне насліддя, глибина богословських прозрінь, багатосторонність його інтересів особливо виділяють його з-посеред інших трьох видатних попередників ІV ст.

1. Твори

Більшість творів слідують після 379. На відміну від Григорія Назіянського, Григорій Ніський віддає перевагу філософії, інкультурації. Проповіді Григорія більш штучні, не прості.

Твори Григорія дуже численні і різного виду. Можемо виділити п’ять категорій творів Г.:

І. Екзегетичні писання становлять значну частину творів Г.: 1) “Шестиднев”; 2) “De hominis opificio”; 3) “Про життя Мойсея”; 4) 15 гомілій на Пісню Пісень; 5) “Про заголовки Псалмів”; 6) 8 гомілій на Еклезіаст; 7) “Про молитву”; 8) “Про блаженства”.

В більшій частині творів Г. застосовує алегоричний спосіб пояснення Святого Письма. Особливо відзначився алегорією Г. в поясненні на Пісню Пісень. В Шестидневі і в De hominis opificio Г. дотримується буквального пояснення Святого Письма. Ці два пояснення написані по смерті Василія Великого на прохання брата Петра Севастійського, як доповнення Василієвих гомілій на шестиднев, особливо про створення чоловіка.

ІІ. Догматичні писання – вони мають найбільше значення серед творів Григорія:

1) “Велика катехиза”, що називають катехизою для катехитів і церковних проповідників. Важливим елементом катехизи є полеміка із єретиками (маніхеї, аріями, аполінаристи), жидами і поганами. Виклад Г. має систематичний характер і слідує Символ віри. Написаний твір досить пізно в 385.

2) “Проти Євномія” є відповіддю Євномію на його відповідь Василію.

Вченню про Пресвяту Трійцю є присвячені такі твори:

3) “До Симплікія про віру”;

4) “До Авлалія про те, що немає трьох Богів”;

5) “Проти греків”;

6) “Слово про Божество Святого Духа і похвала праведному Авраамові”;

Проти аполінаризму в Г. було присвячено два твори:

7) “Заперечення вчення Аполлінарія”

8) “Проти Аполлінарія до Теофіла”

Питанням есхатології присвячені такі праці:

9) “Про душу і воскресіння”

10) “Про младенців, передчасно викрадених смертю”;

І вкінці його твори:

11) “Проти вчення про долю”;

12) “Слово проти Арія і Савелія”

ІІІ. Морально-аскетичні твори:

1) “Про дівицтво” - про чесноти обручниці Христової;

2) „Життя Макрини”.

ІV. Бесіди, проповіді Г. є сказані із різних нагод і тому є різні за своїм стилем: святкові, похоронні, на моральні теми, на питання богословські.

V. Листи, всіх є 26 також дуже різнорідного змісту, але на загал не мають великої вартості. Більшість із них мають особистий і біографічний характер. Особливо потрібно відзначити Лист 2, написаний прочанам до Єрусалиму - Григорій картає різні зловживання паломників та виявляє недосконалості таких прощ. Канонічний лист до Летойя, єпископа Мелитинського, подає умови прийняття віровідступників до Церкви та правила покаянної дисципліни.

1. “Життя Мойсея” (“Лист до брата, що подвизається”)

Григорій є чіткий у виясненні мотивацій та методів написання свого твору. Мета твору: “Спосіб життя великих мужів має докладно розповісти, як у наслідування тих, хто став кращим за наведеними взірцями, скерувати своє життя до Бога” (13). Для Григорія Мойсей є взірцем найвищого містичного досягнення. Такий вислів також виступає, як ціль патристики, біблійної богословії. Поділяється на дві головні частини: “Спочатку коротко приглянувшись до його життєвої дороги, яка відома лиш з Божого Письма, згодом віднайдемо сенс, який відповідає історії: як осягнути правила доброчесності, з допомогою якої пізнаємо досконале життя, доступне людині” (15). Святе Письмо для Г. не є історичною книгою чи легендою у поясненні виникнення світу, історії Ізраїлю, а є історією, в якій Бог об’являється людині і об’являє її, як сотворіння, що виводиться із “дому неволі” до “обітованої землі”.

Історія перша. Глибока перша переміна в житті Мойсея – після примирення двох євреїв. Люди (у даному випадку євреї) були нездатними побрататися і об’єднатися проти єгиптян (цього хотів Мойсей), тому що були зацікавлені лиш в одному – на несправедливості.

“І відштовхнутий тим, хто бачив лиш несправедливість, він перетворив це безчестя у привід до ще більшого любомудрія. Відмовившись від людського товариства, почав вести усамітнене життя...” (19). Помилка в поступку проти єгиптянина, зрада співбратів привела Мойсея до Бога, до роздумувань над тим, хто міг єдиний змінити ситуацію: “А тому Мойсей жив у горах і життя його в пустелі було самотнє, сповнене турботами та вільне від усякої базарної метушні” (19).

Друга переміна – зустріч із “живим Богом” (20). Треба визволитися від всього почуттєвого, потрібно зняти сандали, відділитися від мертвої земної оболонки, щоби стати на землю, яку освітлювало Боже світло, ясніше від полуденішнього сонця (20).

22-32: кари Єгипту, впертість фараона, перемога Ізраїлю.

33-38: чуда в пустелі (вода, хмара, манна).

39-40: перемога над амалкетянами завдяки “новому способу стратегії” Мойсея.

Боже провидіння “зручно” опікується євреями:

“У них без зусиль з’явилося вдосталь всього для життя: згори повітря посилало їм дощем готовий хліб, а внизу камінь давав пиття, хмара ж звільнила від неприємних змін у повітрі – вдень виникла стіна, яка захищала від спеки, а вночі розсіювався морок, освітлений якимось вогненним сяйвом. Для них зовсім необтяжливим було перебування в пустелі...” (41).

Третя переміна в життя Мойсея, а тепер – в житті всього народу – біля Синаю: “Тут Мойсей провадив Ізраїльтян до якогось невисловного таїнства: сама Божа сила вищими від слова дивами вела до таїнства весь народ і самого його проводиря...” (42). “Введення в таїнство” – так називає Григорій Синайську подію. Воно відбувається поетапно через чотири ступені очищення:

1 ступінь: очищення тіла через миття, стримання від статевого життя, “щоби посвячуваний в таїнство, омитий від усього чуттєвого тілесного, підійшов до гори чистим від пристрастей”;

2 ступінь: очищення емоцій через страх – усвідомлення Божої величі та могутності – темрява, хмари, вогонь, сурми, голос; “А Мойсей вів народ до сходження на гору, і сам несміливо дивився на явлене, але бентежачись в душі, здригався від страху тілом..., так само, як і вони...” (43); рішення євреїв зробити Мойсея посередником між ними і “страшним” Богом;

3 ступінь: очищення відчуттів, коли Мойсей “немов якогось тягаря, позбувшись людського страху, сміливо входив у морок і перебував всередині невидимого, уже непомітний для тих, хто дивився на нього”. Це “зникнення” Мойсея має духовне значення: “За допомогою сподіяного, я гадаю, він навчав, що той, що хоче залишитися з Богом, повинен вийти від усього, що є видимим, підносячи свій розум до Невидимого і Незбагненного, немов до якоїсь вершини гори, і вірити, що Бог є там, де не сягає розум” (46). Мойсей, що входить в Божественний морок є зразком істинного боговидіння. “Пізнання Бога має невичерпний характер. Воно ніколи не полягає на зрозумінні. Душа мусить перебувати в невпинному пошуку, оскільки Бог, хоча відтоді й уділяється їй, знову і знову невпинно виходить поза неї. Душа з’єднана з ним в любові і не осягає Його розумом”. Богослову відкривається бажана істина не на рівні дискурсивної думки, а при внутрішньому містичному досвіді.

4 ступінь: очищення розуму дарується через Божі заповіді. Не треба собі щось уявляти про Бога, шукати образів Бога на землі: зображення Бога окулярні, емоційні, сентиментальні, раціональні: “В уявленні про Бога велено ні не звертати увагу на жодне, що осягнуте розумом, ні не прирівнювати Сутність, яка є вище всього, до якоїсь із тих речей, які можна пізнати, але вірити, що Вона існує, а що вона собою являє, - чи наскільки велика, чи звідки чи яким чином є - залишати без дослідження” (47). Григорій називає правильне сприйняття Бога, як “почуття присутності”.

Досвід від видіння Божого світла в купині, входження в хмару, а вкінці – в морок і заборона для найменування Божої Сутності говорять про зворотну перспективу богопізнання в Мойсея. Такий шлях пізнання невпізнанного Бога є любимим для більшості містиків. Саме в цьому істинне пізнання .

5 ступінь: очищення космосу, запрошення до споглядання Божого Царства у “відтворенні” краси небесного храму (величі Божої) через речі матеріальні - “відтворити речовим доказом те духовне творіння, використовуючи найкоштовніші і найцінніші матеріали із знайдених на землі” – літургійна символогія. Ця скинія є Христос

Храм: розміщення, якість матеріалу, колір, одежі, приладдя (49-56).

2. Богословія

Богопізнання. Св. Григорій Ніський – аскет та містик, є проповідником правдивого пізнання Бога та істинної науки про Бога. Як каже Святий, християнські догми не можна охопити людським розумом, їх ми можемо прийняти лиш вірою.

Знання заради самого знання є безплідним, воно не приносить ніякої користі. Віра це не раціональні спекуляції зовнішньої діалектики. Християнин повинен особисто та практично досвідчувати свою віру.

До Бога ми можемо лиш наблизитися, але не пізнати його. Наші поняття, знання відносяться більш до земного, фізичного, ніж до духовного. Духовне пізнаємо лиш по відповідних фізичних чуттєвих аналогах.

Зло. Григорій говорить про походження зла у світі: “коли відніметься світло, то приходить темрява. Подібно поки існує добро, порок сам по собі не може існувати... Порок чи зло розглядається, як “залишення добра,” як би темрява, що появляється при зникненні променю. Зло протилежне добру і розуміється як “відсутність кращого”. Це не протиставлення якихось двох сутностей, але “не сущому (не існуючому) протиставляється суще (існуюче)”.

Отже, відношення зла до добра є таким же як відношення сліпоти до зору. Проте звідси не випливає, що зло для людини є нереальним. Навпаки, в людині те зло стало реальністю. Зло, не маючи звичайно походження від Бога, находить свою “реальність” у сотворінні – воно є свобідне віддалення від Бога. Зло виникає серед створіння, тому воно свобідно спрямовується не до Бога, а зосереджується на собі.

Космос. Все створене поділяється на духовне або умне та чуттєве або тілесне. Духовна природа не має “ні образу ні величини, не є обмежена місцем, не має ні кольору, ні кількості, і взагалі нічого видимого під сонцем.

Розділ 6. ПАСТИРІ, ЕГЗЕГЕТИ І АСКЕТИ

І. Св. Кирило Єрусалимський

Одним із учасників ІІ Вселенського Собору був єпископ з Єрусалиму Кирило – він не був одним із тих, що орієнтували теологічні питання на соборі, але належав до групи єпископів, що в суперечках особисто були змушені приймати оду або другу позицію в залежності від сильнішої аргументації більшості. Спочатку був гомеузіанцем, а пізніше – гомоузіанцем.

Народився близько 313–315 в Єрусалимі. Отримує достатню освіту, головним чином вивчає Святе Письмо, що натякає на його близькість до монашої сфери, а можливо і сам став ченцем. В 30 років єрусалимський єпископ Максим висвятив його на священика. 348 рік – по смерті Євсевія стає єпископом Єрусалиму (святитель – Акакій Кесарійський ). Дисциплінарні спори з Акакієм, бажання незалежності Єрусалиму від Кесарії. Акакій звинуватив Кирила у привласненні церковної власності і виголосив осудження на Синоді в Кесарії. Тому що Кирило впродовж двох років не приймав попереджувальний засуд, Акакій в 358 році остаточно виклинає його, позбавляючи гідності. Це викляття стає початком періоду вигнань Кирила від 358 до 378, коли він проводить бл. 17 років поза спілкування із своєю паствою. Але коли в часі Собору в Селевкії (359), коли Кирило висловився на користь “гомейської” формули (“подібний до Отця згідно писанням”), він зміг повернутися до свого міста (Акакія виклинають). Проте, нажаль, пізніше Костанц приймає стару “гомейську” формулу і 360 зобов’язує всіх на Синоді Константинополі визнати її. Кирило змушений знову покинути паству.

Вигнання триває до Юліана. Валенс (364 – 378) відновив філогомейстку політику – як і багато інших ортодоксальних Кирило мусить іти на вигнання (367 – 378). Час цього найдовшого вигнання він проводив в різних місцях, переважно в Антіохії та в Тарсі. Повернувся за Теодосія.

Східна Церква святкує його пам’ять 18 березня, а римо-католицька – 18 травня.

Особа. Значення Кирила для історії розвитку богословії є немалим. Як це було сказано вище, Кирило не був лідером котроїсь самостійної течії в богословії. Керн К. , характеризуючи Кирила, говорить, що його не можна зарахувати до “керівників” богословських шкіл, якими в його час були Климент Олександрійський чи Оріген, а пізніше Кирило Олександрійський для “олександрійців”; не можна його віднести до стовпів православ’я “кападокійського” зразку; також його не зарахуєш до “антіохійського” напрямку. Це людина не теорії, а практики. Тому він не присвячується важким теологічним питанням, а простою та невибагливою мовою викладає те, що належить до благочестивого християнського життя . Його не можна вважати за опортуніста, бо у своїй вірі він радніше тримається простішого віросповідання старішої Церкви.

Незважаючи на таку богословську невиразність, Кирило є зарахований до малих вчителів Церкви, особливо завдяки його “Катехитичним бесідам”.

А. Твори

Літературна діяльність Кирила не є багатою. Його твори можна носять проповідницький характер.

Автентичними творами Кирила є саме такі:

1. «Катехитичні бесіди», 24, із яких: перша - передкатехиза; 18 – до новопросвічених; 5 - «містагогічних». Питання автентичності бесід було порушено ще в XVII ст., коли протестантськими богословами були піддані сумніву особливо свідчення про целібат, дівицтво, почитання хреста і мощей і т. ін. Трудами бенедиктинця Dom Touttée, автентичність твору є доказана. Ці по учення виголошені Кирилом щойно по його єпископській хіротонії в 348.

2. “Гомілія про розслабленого при овечій купелі”, була сказана, очевидно, ще до “Катехитичних бесід” в 343–348.

3. Лист до імператора Константина, де Кирило, як наочний свідок, описує факт чудесного з’явлення Чесного Хреста Господнього в Єрусалимі на Зелені свята 351. 4. Три фрагмента із проповідей.

До неавтентичних творів св. Кирила відносяться:

1. Бесіда на Обрізання Господа і на Симеона Богоприємця.

2. Хронологія від Адама до потопу.

3. Лист до Папи Юлія.

4. Декілька фрагментів у Томи Аквінського і ін.

Б. Катехизи

Кирило є відомий не із догматичного викладу, а із катехиз, які уділювалися протягом Паски для катехуменів та неофітів. Пізніше вони були переписані і набули великого поширення.

Дають нам повний опис літургійної практики і введення у практику.

Зміст. 24 катехизи.

А) для “просвічених” – 1, “прокатехиза”;

Б) для “катехуменів” – 18;

В) “містагогічні” – 5.

1. Перша велика катехиза є вступна і називається прокатехиза. Тут подані певні принципи, яких повинні дотримуватись ті, які хочуть охреститись. Про правдивий намір прийняти хрещення. Причиною, однак, може бути бажання сподобатися господареві, другові, але ця причина може послужити для подальшого щирого навернення. Далі йде мова щодо витривалості в катехизах. Катехумен зобов’язаний читати Святе Письмо, відвідувати катехизи, богослужіння і т. п. Науки подаються в контексті полеміки з поганами.

2. На початку другої частини (18 катехиз) говориться про різні духовні сторони життя і покаяння, прощення ближньому, при цьому Кирило дає свідчення зі Святого Письма. Це так звана підготовка совісті, і щойно пізніше людина готова прийняти точну науку правд віри, яку Кирило подає у формі пояснення “символу віри”. На початку 6-ого тижня Великого посту відбувається обряд прийняття “Символу віри” від катехуменів. У Великий понеділок в Єрусалимі катехумени декламують Символ віри перед єпископом і в присутності своїх хресних. Цікавим є вибір місця катехиз. Катехизи є літургійним аспектом, бо виголошуються після Літургії в храмі. 18 катехиз були виголошені при гробі Господнім, а останні 5 - в церкві Воскресіння в Єрусалимі. Допоміжні катехизи виголошувалися на місці знайдення Чесного Хреста Господнього.

Стиль катехиз простий і безпосередній. Важливий елемент – полеміка з єретиками. Викладаючи про Отця, Кирило говорить про єдність Бога, протиставлення віри в долю. Говорячи про Христа – зупиняється над предвічним народженням Сина від Отця, народженням від Діви. Однак уникає слова єдиносущний, бо мета катехизи – подати основні правди віри, а не подавати спірні точки. Про Духа говорить коротко і ясно на основі Святого Письма і застерігає перед фальшивим вченням. В кінці 18-ти катехиз звертає увагу на винагородження, необхідність Воскресіння: “очікування нагороди укріплює людину в добрих ділах”. Про Церкву говорить у вісімнадцятій катехизі. Ці катехизи виголошуються в передпасхальний час. Хрещення відбувається в Пасхальну ніч.

Останні 5 катехиз – пояснення обрядів Хрещення, Миропомазання. Вони виголошуються після Пасхи для ново просвічених.

ІІ. Епіфаній з Констанци

Найбільш відомі Отці Церкви ІV ст. мали нагоду від раннього свого дитинства отримати добру світську освіту, того багато із них розпочинали навіть світську кар’єру і тому відтягували Хрещення. Хоч пізніше навернувшись вони остерігались перед духовною небезпекою теоретичної світської культури, проте не можна не зауважити помітного впливу їхніх знань із філософії, риторики у їхнім новім богословськім мисленні та їхніх творах. Поруч із численними прикладами такого зразка у ІV ст. знаходимо і таких Отців, що отримали виключно виховання християнсько-біблійне, а в світських науках орієнтувалися мало, або взагалі нічого. Часто ще із раннього дитинства вони зазнали ґрунтовне християнське виховання, а навіть виростали в монаршій сфері. Вони не займають помітного місця в Патрології, тому що їхня літературна творчість є дуже скромною, а на рівні розвитку богословії, вони відіграли малу роль. Все ж таки не можна недооцінювати таких Отців вже під тим оглядом, що під час соборів та синодів таких було найбільше.

Єпископ міста Констанци на східному узбережжі Кіпру (нині Фамагоста). * бл. 310-320 в Елевтерополі чи в його близькості, що в Палестині. Від ранніх юнацьких років проводить життя в єгипетських монастирях, що надало вирішального впливу на хід його життя. На його формування вирішально вплинули такі найпомітніші фактори єгипетського монашества: 1. аскеза; 2. антиорігенізм (присутнім бум також і орігенізм); 3. нехтування світськими науками, виховання виключно на Біблії. Як погодити таке християнство особливо із нашим “просвітницьким” християнством? “Обидві течії: філософічна та виключно біблійна, в жодному випадку не заперечують одна одну, але приймаючи себе взаємно, вони є критично уважними одна до одної” . Філософія має допомогти увійти в біблійній правді в культурний світ.

В 20 років Епіфаній повертається в Палестину, і засновує свій монастир близько Елевтерополя. Як і єгипетські монахи, він був вірний нікейському символу віри. Тому пориває всі зв’язки з аріянами, зокрема з гомейцем Євтихієм, єпископом Елевтерополя, що під час Синоду в Селевкії 359 стає одним із найголовніших прибічників Акакія єпископа Антіохії. Відходить на Кіпр.

Відомо, що на єпископа висвячують його в 366. Кіпр на той час був нікейського духу (Кіпр завжди намагався отримати незалежність від Антіохії). Епіфаній керував своєю єпархією 35 років. Окрім пасторальної праці, він є вміщений в головні проблеми того часу. Щодо Пасхи, він визнає Олександрійську традицію, але і не заперечує і оту юдаїзуючу. Під час мелетіянської схизми він приєднується до фракції Поліна, нікейця. Іконопочитання.

Антиорігеніст. Поміщує Орігена в перелік єретиків у своєму “Panarion” (написаний бл. 374-377). Під час побуту в Єрусалимі в 393 він входить в конфлікт з місцевим єпископом Іваном, прихильником Орігена. Антиорігенівська кампанія Е. Розвивається у випадку виникнення проблеми чотирьох “довгих братів”. Викляті олександрійським патріархом Теофілом, їдуть до Константинопольського патріарха Івана Золотоустого. Епіфаній їде вслід за ними, відмовляється від прийому Івана Золотоустого, не хоче навіть служити з ним Літургію. Все місто збунтувалося проти Епіфанія, і він від’їжджає до Кіпру. По дорозі помирає в 403.

A. Ancoratus

Патрологія завдячує Епіфанію перш за все за його єрисиологічні твори, що в свою чергу відображають все його життя. На прохання деяких священиків із Памфілії вияснити ортодоксальну вчення про Пресвяту Трійцю і про Святого Духа він висилає 374 їм твір під назвою Ancoratus (“сильно закріплений якорем”). Він складається зі 120-ти параграфів. Викладено тринітарну доктрину проти пневматомахів і аріян на основі віри в Хрещення. Окрім того подає перелік 80-ти єресей (12-13); викладає христологію з огляду на аполінаризм (72-76, щоправда ім’я Аполлінарій тут не згадується); вчення про воскресіння мертвих із тілом та душею проти вчення поган і єретиків, особливо – маніхеїв; наука про Провидіння проти поган. Твір закінчується двома Символами віри: 1-й (119) – нікейсько-царгородський, 2-й (120) – хрещальний Символ віри Церкви в Констанції.

Б. Panarion

Panarion (“виписка ліків”), проти тих, “які були вкушені зміями єретичних наук”. Написаний бл. 374-377, як продовження Ancoratus. За модель вживає твір Іполита “Refutatio omnium haeresium”. До 32-ох Іполитових, Епіфаній добавляє ще 48 нових. Має перед собою “Проти єресей” Іринея Ліонського. При написанні користується творами єретиків, завдяки чому зараз посідаємо багато важливих фрагментів із єретичної літератури. Твір поділяється на 3 Tomoi.

ІІІ. Амвросій Медіолянський

Амбросій є відомий як єпископ, що навернув і охрестив Августина. Проте його значення є набагато більше. Він є один із великих Вчителів Західної Церкви, він користується популярністю в гуманістів, котрі цитують його поряд із Цицероном, Лактантієм, Августином і Ієронімом. Численні середньовічні собори посилаються на Амвросія, як на одного із найголовніших гарантів ортодоксії. Амбросія часто полюбляє цитувати св. Тома, а навіть Лютер.

За походженням, вихованням, діяльністю Амвросій є подібний до кападокійців. Походить із знатної глибоко християнської родини з аристократичними коренями, з якої були відомі римські чиновники. Його батько був prefectus praetorio Galliarum - найбільша посадова особа в Галлії.

Народився в 333–340 в місті Трієрі, звідки після смерті батька Амвросій з матір’ю перебирається до Риму. Там отримує освіту з риторики, філософії, літератури, що на той час було доступно лиш для дітей з аристократичних сімей. Вивчає грецьку мову, якою оволодів щоправда не найкраще.

Відповідно до своєї освіти і традиції родини, Амвросій починає світську кар’єру, в якій він завдяки своїм великим здібностям робить швидкий поступ: адвокат при трибуналі в Сірміо, згодом - радник префекта, а бл. 370 його обирають консульським управителем провінції Емілія-Лігурія з осідком в Медіоляні. В 374, коли помирає аріянський єпископ Медіолану, Амвросій, як найвища посадова особа в місті, є відповідальний за збереження порядку під час проведення виборів нового єпископа. Виборці були поділені на два опозиційні табори аріян і нікейців. Було важко вибрати єдиного кандидата, тому доходило і до сутичок. Амвросій особисто відповідальний за збереження порядку намагається зберегти рівновагу і шукає компромісів. В часі, коли Амвросій говорив, пролунав тривожний дитячий крик: “Амвросій на єпископа”. Всі прислухалися. Амвросій не був ще тоді навіть хрещений. Амбросій мав би відмовився від вибору, проте коли зараз же приходить назначення імператора Валентиніяна І, він підкоряється такому знакові долі.

Подібну ситуацію можна побачити із вибранням Августина, Мартина із Тур та інших єпископів. У випадку урядовця Амвросія ворогуючі сторони мали б побачити в його особі незаінтересовану кандидатуру, що в перспективі мала б пристати до однієї, або другої сторони. Імператор бачив в Амвросію доброго адміністратора, що вміє находити компроміси. Із своєї сторони Амвросій мав причини до уникнення від запропонованого обов’язку: ніколи не думав стати єпископом; хоч він мав адміністративний досвід, але він був повністю некомпетентний в богословії і душпастирстві; він не був навіть охрещений, а спонтанне волевиявлення народу повинно рахуватися із його особистим вибором; накінець, було необхідно мати підтримку від імператора. До восьми днів він отримав всі необхідні таїнства з рук нікейського єпископа.

Амвросій дуже ревно береться до виконання свого нового покликання: роздає маєтки, вивчає Святе Письмо, яким він добре оволодіває вже на протязі декількох років, вивчає Отців Церкви. Його вчителем стає міланський священик Симплікіян, що стане наступником Амвросія після його смерті в 397. Симплікіян попередньо прославився наверненням відомого філософа Маріо Вітторіо, а пізніше відіграє також помітну роль в наверненні Августина (Confessiones, VIII). Амвросій проявляється, як ревний душпастир, щиро та особисто опікується громадою. Незважаючи на те, що від самих початків він займав нікейську позицію, він дуже швидко зумів привести до згоди ворогуючі сторони, і хоч послідують пізніші сутички, та вони більше не стосуватимуться самої громади, а проходитимуть на рівні між самим єпископом та імперським двором.

Невдовзі Амвросій виявляє сееб як блискучий проповідник. Єпископ особисто катехизує. Амвросій здобуває високий авторитет, як у Церкві, так і в державі. До його слів прислухалися майже всі західні цісарі, з ними він підримував приятельські відносини. За двадцять три роки свого єпископату він пережив трьох цісарів: Валентиніяна І, його двох синів Граціяна і Валентиніяна ІІ та Теодозія Великого. Всім тим володарям він є щирим та розумним порадником, а навіть деколи і оборонцем. Навіть його давній ворог Юстина, мати Валентиніяна ІІ, просить у нього допомоги у захисті малолітнього сина перед узурпатором Максимом. В 392 Амвросій відправляється до Галії, щоби охрестити ув’язненого Валентиніяна ІІ узурпатором Амброгастом.

Єпископ Мілану є відомий, як оборонець Церкви від поган. З успіхом він відкидає дворазові спроби нехристиянських сенаторів відновити статую богині Вікторії в римському сенаті (за Граціяна і Валентиніяна ІІ). Валентиніянові ІІ Амвросій насмілюється навіть погрозити виключити із Церкви, якщо той погодиться на інсталяцію цієї статуї.

Амвросій є непримиримий противник аріян. Сутичка властиво пройшла із матір’ю ще молодого Валентиніяна ІІ щирою аріянкою Юстиною. Вона домагається прав культу для аріян в Медіолані, а коли за її допомогою аріяни вибрали собі нового єпископа, то разом поставили вимогу отримати одну із церков - Basilica portiana. Амброзій рішуче відкинув такі претензії, не поступився він і тоді, коли в цьому зацівились як влада міста, так і імперський двору. Коли цісарські війська дістають наказ захопити церкву в Квітну неділю 386, то Амвросій разом із вірними закривається в Церкві з парафіянами і проводить там декілька днів в молитві і пості. “Цісар стоїть у церкві, а не над нею” – слова Амвросія, що їх насмілилися сказати тільки ординиці у Церкві.

Ці моменти демонструють не тільки пастирський успіх самого Амбросія, але ще й тенденцію розвитку відношення між Церквою та державою на Заході. Якщо на Сході церковна влада все більше підсинювалася владі імперській, то на Заході зароджувалась тенденція розподілення компетенцій: імператор задля власного визнання віри та задля єдності держави був зобов’язаний захищати та поширювати єдину релігію, а питання віри і питаннями внутрішньої організації Церкви займалася церковна влада.

Відомим є втручання Амвросія в справі імператора Теодозія (“Солунське побоїще” 390), коли він засудив Теодозія і заставив до публічної покути.

+ в страсну суботу 397 (Лаба –395?). Його мощі покладено в базиліці, яку названо його іменем.

Серед творів Амвросія виділимо твори екзегетичні, катехитичні та гімни.

А. Екзегетичні твори

Більшість його екзегетичних творів – плід його проповідей. Із двадцяти збережених екзегез тільки одна новозавітного характеру: “Коментар на Євангеліє від Луки”. На Старий Завіт – “Про рай”, “Про Каїна і Авеля”, “Про Ноя”, “Шестиднев”. Амвросій, подібно олександрійцям, вживає алегорію, але його особливість полягає в тому, що він намагається відобразити єдність Старого і Нового Завітів. Завдяки глибокому знанню грецьких Отців Амброзій стає по Іларію із Пуат’є найбільшим посередником проникнення грецької літератури і богословії на Захід.

Б. Догматичні Писання

Із догматичних писань належить відмітити його “Про віру”, “Про Духа Святого”, “Про таїнство Господнього Воплочення”.

В. Катехитичні твори

Амвросій був настільки зайнятий катехуменами та неофітами, що по свідченню біографа Поліна “п’ятьом єпископам із трудністю вдавалося” вести катехизу в Медіолані.

Катехитичні писання для катехуменів і неофітів: “Explanatio symboli” (“Вияснення Символу”), “De sacramentis” (“Про Тайни”), De mysteriis (“Про містерії”). Два останні твори є сумнівно автентичними.

“Explanatio symboli” (“Вияснення Символу”) був проголошений під час однієї науки перед прийняттям Хрещенням, як вступна бесіда до інших катехиз. Спочатку автор пояснює поняття терміну symlum, що є зібранням коротких формул віри, що походять ще від самих апостолів. Символ декламували на богослужіннях всіх християнських спільнот, але через disciplina arcani його ніхто не записував. Після загального вступу про ортодоксальну віру проти єресей аріанства та савеліянізму слідує текст самого Символу(цитується тільки початок і кінець члену), кожен член якого є супроводжуваний короткими поясненнями (5-8). Автор пояснює причину, чому Символ не є цитований цілісно: віруючі повинні знати його напам’ять і мають щоденно його роздумувати, проте символ не можна вживати катехуменам, які ще не ознайомилися із ним, а більше зміст Символу потрібно скривати перед єретиками (9).

“De sacramentis” (“Про Тайни”), De mysteriis (“Про містерії”) особливо зупиняються над поясненням обрядів Хрещення та Євхаристії в цілому ракурсі історії спасіння та в їх внутрішнє містично-духовне значення. П’ята і шоста катехизи “De sacramentis” пояснюють молитву Господню і повсякденну практику християнської молитви.

Г. Морально-аскетичні писання

Ці твори користуються великою популярністю та поширенням. “Про влади церковних служителів”, написаний бл. 380. Твір є перш за все допомогою для пастирів і є наслідуванням Ціцеронового твору “De officiis”, що став провідником для грецької поганської молоді. Амвросій адресує його клиру. В дійсності як Цицерон в особі Марка, що був добрим кандидатом на урядовця, насправді звертався до ширшого кола читачів, так і Амвросій безпосередньо присвячує свій твір клирові, але через них звертається до всіх вірних, подаючи їм засади правдивого християнського життя. Пастир Церкви Христової перш за все є борцем за істину. “У всіх ділах, - пише він, - повинні царювати повна справедливість і безпристрасність”.

Так само як і Цицерон Амвросій ділить свій твір на три частини: в першій говорить про те, що чесне, в другій – про те, корисне, в третій – про відношення між чесним та корисним. Проте у способі вияснення Амвросій суттєво різниться від Цицерона. Для Амвросія корисним є те, що приводить до життя вічного природний порядок підпорядкований божественному; приклади погансько-римської історії є замінені біблійними, аргументи поганських філософів – наукою Святого Письма. Твір є

Амвросій дуже радо присвячується темі дівицтва. “Про дівственниць” – тут автор вихваляє дівицтво і подає численні приклади. “Про дівицтво” написаний як відповідь на закид, що ніби-то Амвросій забагато возвеличує дівицтво над подружжям. “Про виховання дівственниць і присновідсво Святої Марії” є сказано при пострижені в дівицтво певної Амвросії. “Заохочення до дівицтва” є бесідою під час посвячення храму у Флоренції у 393, спорудженого однією вдовою, яка присвятила своє життя Богові і привела до цього також і своїх дітей. “Про вдовиць” насправді є присвячений дівицтву і зверненням до однієї вдови, щоби вона не виходила заміж другий раз. Для цього автор представляє високу гідність дівицтва, його вищість в порівнянні із подружнім життям. “Взагалі-то, - зауважує він, - ми говоримо це як раду, а не як заповідь, ми радше переконуємо вдову, а не зобов’язуємо її... Більше того: ми не є проти другого подружжя, а й не одобрюємо його частого повторення...” (ІІ, 68).

“Дві книги про покаяння” є відповіддю Амвросія на вчення новаціян про нерозгрішимість важких гріхів. Святитель заповідає не відкладати покаяння: “Тим, що відкладають покаяння, сам Господь попереджав: “Покайтеся, бо наблизилося Царство небесне”. Не знаємо, коли нам потрібно стати перед ним, чи не цієї ночі візьмуть нашу душу” (73).

Д. Бесіди

Бесіди Амвросія є різними по своєму змістові: “Про хрест Господа нашого Ісуса Христа”, “Про таїнство Хрещення”, “До оглашених”, “Про те, хто є більший в Царстві небесному”, “Про гірчичне зерно”, “Про користь постів”, на дванадесяті празники, на свята і ін. Є відомими похоронні бесіди: “Про переставлення брата його Сатира”, “про надію воскресіння”, “На смерть молодшого Валентиніяна”, “На смерть Теодозія Великого”. Належить зупинитися над “Слово про взаємну християнську любов”, де автор зупиняється над питанням “спільного Христа” і спільного маєтку перших християн і звертається до своєї сучасності: “Чи тепер ми знаходимо щось подібне? Звичайно у нас Христос є той самий. Той самий Христо, але не то саме серце. Та сама в народі віра, але немає більше тієї щедрості...” Амвросій ревно противиться поширеній безчуттєвості та черствості християн в бесіді про “Ахава і Навуфея”: “Доки ви, багаті, будете зростати у ваших безумних похотях? Чи ви самі живете на землі? Природа не знає багатих. Вона народжує всіх бідними. Пускає у світ нагими, нагими приймає і земля”.

Е. Листи

Всіх 91. Практично всі є церковно-адмісративного характеру, містять відповіді Амвросія на практичні питання. Тут містять важливі історичні свідчення про засідання, Синоди, обговорюються питання догматичні, літургійні, моральні.

Є. Гімни

Біля 30 гімнів та метричні написи.

ІV. Діодор із Тарсу (+394)

В той час, коли на Заході проходив розквіт олександрійської екзегетики Орігена із Амвросієм, на Сході із Діодором починався так званий розквіт Антіохійської школи. Діодор із Тарсу - один з найенергійніших єпископів свого часу, гарант “ортодоксії” на другому Вселенському Соборі. Помер в мирі, почитаний усіма як православний єпископ в Католицькій Церкві. В V-му столітті разом із його учнем Теодором із Мапсуестії в часі несторіанських суперечок падає його слава – виклятий як предтеча аріанізму та несторіанства. “Проти Діодора і Теодора” Кирила Олександрійського – предтеча несторіянізму; синод в Константинополі 449 ; V Вселенський Собор 553.

Про його життя знаємо з періоду його побуту в Антіохії. Народився у відомій родині в Антіохії або в Тарсі. Вчився в Афінах (увійшов в полеміку з Юліаном-апостатом в 362-363 р). 372 – вигнання у Вірменію (зустріч із Василієм Великим). “Аскетеріон” – Іван Золотоустий і Теодор з Мапсуестії. 378 – висвячений Мелетієм на єпископа Тарсу. Не маємо інших відомостей про його подальше життя. Тому що в 394 згадується ім’я нового єпископа в Антіохії, то припускається, що він мав би померти перед цим роком.

А. Богословія та екзегеза

Збереглося мало творів. Лише з 1980 – “Коментар на псалми”. Ширші згадки про твори – в бібліотеці Фотія і у Візантійському сховищі Suda з X ст.

Критика поняття Бога і світу в Платона, Аристотеля і Порфирія свідчать про велику обізнаність Діодора. Догматичні його писання, спрямовані проти аріян, македоніян та проти аполінаристів характеризують його як щирого нікейця, проте в зацікавленні питанням двох природ він приходить до певних теологічних висновків, які пізніше оголошені за єретичні. Діодор як “колона православ’я” під час ІІ Вселенського Собору на 431 році не мав жодного відношення до Несторія у його висновках. Ще більше в часі Теодора христологічна думка була розвинута тільки Аполлінарієм і було ще неясним питання єдності двох природ.

“Антіохійський метод” – алегоричний. В своєму методі Діодор вживає інтерпретативні інструменти поганської філології. Хід екзегези:

1. аналіз історичної біблійної ситуації;

2. перефразація (“діанойа”), детальніші пояснення. Діодор називає свій метод “теорія” на відміну від “алегорії”. Діодом бачить різницю теорії від алегорії в тому, що , коли алегорія нехтує буквальним значенням Писань заради значення вищого, духовного, то теорія, залишаючись вірною буквальному значенню, шукає пророчого значення. Старий Завіт і Новий Завіт – дві частини одної дійсності, єдиної історії спасіння. Різниця між двома методами – бути вірним букві.

“Коментар на Псальми” – вживає тут старовинну екзегезу осіб (в поганській школі і в схоластиці). Наприклад: Давид говорить псалми в конкретній історичній ситуації, проте заради Божого натхнення, ототожнюється в іншу особу, тому що є тим самим актом волі. Власне цей метод приведе Діодора і Августина, в повній незалежності один від одного, під “халкедонську формулу” двох природ і однієї особи в Христі.

VI. Теодор із Мапсуестії (+ 428)

Найвідоміший учень Діодора, найбільший екзегет Антіохійської школи – протягом 36 років (з 392 – 428) єпископ в Мапсуестії (Кілікія). Та сама доля, що й у Діодора із Тарсу. а ще Більшість творів загублено. В IX –XX стт. деякі його твори віднайдено. Два великі каталоги із IX і IV стт. в сирійському перекладі – глибоке його почитання в сирійських Церквах.

* в 350 році у визначній родині в Антіохії. Учень Діодора. Хотів покинути і стати адвокатом, проте залишився, завдяки Івану Золотоустому. 383 рік – священик. Пізніше його знаходимо в Тарсі. В 392 вибирають його на єпископа Мапсуестії.

А. Екзегеза

Старий Завіт: П’ятикнижжя, Псалми, Пророки великі і малі, Йов, Еклесіаст, Пісня Пісень.

Новий Завіт: Матей, Лука, Іван, Дії, всі листи Апостолів (з них збереглися повністю: 12 малих пророків, коментар на Івана, Псалми, на 10 повніших листів.

Метод: той самий що й у Діодора – поглиблено та більш чіткіше. По Т. вся історія людства – це два періоди, в яких переломом є Воплоченням Христа. Старий Завіт інтерпретований критично-історично, але в міру приготування воплоченням Ісуса Христа посідає типологічне значення. Для типологічного значення фрагменти із СТ мають відповідати 3 критеріям:

1. події Старого Завіту є можливими до порівняння із Новим Завітом;

2. сотеріологічне значення вже в Старому Завіті;

3. підпорядковані реальним подіям в Новому Завіті.

Б. Богословія

Збереглась лиш “Полеміка з Македоніянами”. На початку ХХ ст. халдейський митрополит відкрив “Про Воплочення”, проте знову загублений в 1922 році. Також і інші твори загубились.

Теодор незважаючи на своє “посмертне” засудження у власній свідомості залишався завжди вірним ортодоксальній традиції. Основа богословії – homo assumptus, проти Аполлінарія – досконалість людської природи. Власне тут приховувалась небезпека вчення про двох синів у Несторія. Проте уважний переклад творів показує, що він ніколи не впадав у крайність Несторія. Навпаки – дійшов до висновку єдиного “прозопон” у Христі. Інший фактор: Теодор не мав ще поняття про прозопон як іпостась у халкедонців. Говорячи про два прозопон у Христі (дії, волі), він наполягав на конечність єдності – спільний прозопон для двох природ.

В. Катехизи

16 катехиз в сирійській мові відкриті 1932 – найважливіші джерела для вивчення ініціації. Перші 10 є звернуті до катехуменів (доктрина Тройці і Христологія), в останніх до неофітів – Отче наш, перегляд хрещення, Євхаристії.

Коли написані - ?

VІІ. Іван Золотоустий

Наряду із двома іншими кападокійцями. Петро Хрисолог на Заході. Біограф Паладій “Діалог про життя Івана Золотоустого”, як відповідь на памфлет Теофіла Олександрійського. Оповідається більше про константинопольський період.

Народився бл. 350 в багатій інтелегентній християнській родині в Антіохії . Батько мав уряд в місті, тому Іван мав змогу отримати гарну освіту. Вчився він у ритора Літанія разом в Теодором із Мапсуестії. Лібаній вважав Івана найкращим учнем . Після періоду катехуменату охристився в 372 і пішов до Аскетеріуму Діодора із Тарсу. Три роки пізніше його висвячують на четця. Після смерті матері він іде в монастир біля Антіохії на 4 роки. Потім віддаляється на 2 роки в гори. Там вивчив на пам’ять майже все Святе Письмо, але підірвавши здоров’я, змушений був повернутися і Мелетій Антіохійський висвячує його на диякона.

Іван вірно береться до виконання своїх обов’язків. Допомагає бідним, дітям-сиротам, вдовам. Проповідує. В цей час пише багато творів про аскетичне життя, про дівицтво, покликання, подружжя і інші. В цей же час і проповідує, виявляється як блискучий ритор, за що і дістав назву “Золотоустий.” Проповідує “вчасно і невчасно”. У 386 році висвячений на священика єпископом Флавіаном. В день свячень виголошує проповідь про священство. Проповідництво і душпастирство – головні напрямки його діяльності. За час його 12 років священства і 6 єпископства нараховується близько 700 його гомілій, які в основному за предмет мають Святе Письмо. Деколи його проповіді коментують цілі книги Святого Письма: Буття і майже весь Новий Завіт (крім Марка і Луки, листа Якова і перше Петра). Крім біблійних проповідей, відомим є його проповіді на неділі і свята. Є і полемічні проповіді проти аріян, апологетичні – проти жидів.

Після смерті Нектарія в 397 році, імператор Аркадій за порадою першого міністра Євтропія обирає Івана на патріарший престол в Константинополі. Осінню 397 року за наказом імператора Івана Золотоустого було таємно перевезено з Антіохії до Константинополя без його особистої згоди. Вже на початку 398 Івана висвячено на єпископа патріархом Олександрійським Теофілом.

Як єпископ, Іван виявив себе ревним душ пастирем, проповідником, згуртовуючи кругом себе різні громади. В Константинополі він застав не втішну релігійно-політичну ситуацію: ляксизм, духовний занепад духовенства і мирян, неморальність серед імператорського двору. Він береться до реформи. Зменшує витрати на побут єпископа, продає єпископський маєток на користь бідним, потребуючим, сам живе вбого. Впроваджує дияконес, в проповідях звертається до вірних про піднесення їх морального життя, про збереження недільного культу. Заходить колізію із владою, яку він звинувачує в неморальності. Таким чином він викликав невдоволення певних людей, що при владі.

Три звинувачення: 1. критика Євдоксії (імператриці), яка робила ігрища в неділю коло храму; 2. Іван Золотоустий надає притулок Євтропію, якого імператор покарав засланням за неслухняність. 3. олександрійський патріарх і Епіфаній з Констанци звинувачували його в прихильності до орігеніянізму.

В 403 році біля Халкедону “Синод під дубом”, 36 єпископів, які засудили Івана за Орігенівську єресь. Імператор підписав це засудження і його засилають, але імператриця мала викидень і імператор дав спокій на деякий час Іванові. Але Іван продовжує свою діяльність і критику ляксизму. Імператор заборонив Іванові служити Літургію. Тоді Іван підпільно служить в термах, і за цей непослух імператорові його арештовують і відсилають аж на Кавказ. Але і звідти Іван листується з різними Церквами, священиками, вірними. Пише 240 листів. Його противники, розлютившись просять імператора про ще дальше заслання Івана. Цього він не витримує і помирає у вересні 407 року. Вже через 5 років папа Інокентій реабілітує Івана, а в 438 році мощі Івана переносять у Константинополь в Церкву “Всіх святих Апостолів”.

Заслуга Івана Золотоустого в тому, що він на сході є головним автором, який написав найбільше творів, як Августин на заході. Це його гомілії найрізноманітніших тематик. Багато з його творів є перекладені.

Твори

“Про священство” (до певного Василія).

“Бесіди про статуї”, - у 387 році імператор наклав податки на Антіохію. Люди збунтувались, руйнували статуї імператора, а це означало образу величі і покарання. Патріарх іде до Константинополя просити про помилування, а Іван в цей час виголошує свої 22 гомілії про статуї. Вони були вершком його ораторських здібностей, де він закликає до молитви, до покаяння.

Відомі є його “Хрищальні катехизи” - проблемою було те, що христились в пізньому віці. В катехизах він, власне аргументує потребу раннього хрещення. Є 11 катехиз, які проводились 20-30 днів перед Пасхою. На відміну від Кирила Єрусалимського, Іван хрещення розглядає не як вивчення догм віри, а як аскетичне життя. Час катехизації це час молитви, посту, чування тобто духовних практик. Катехумени мали кожен день приходити до Церкви, Іван давав їм різні завдання (10 днів не клястися богами, читати Святе Письмо...). Іван у методі катехиз був більш універсальним і практичним.

VІІІ. Руфін із Кордови

В той час, коли в Церкві точилися важкі дискусії навколо орігеніянізму, для Тіранія Руфіна орігенівський спадок творів та богословії є головним мотивом перебування в історії патрології. Саме завдяки Руфінові більшість із творів Орігена збереглися завдяки посередництву Руфіна.

Друга річ, яка характеризує постань Руфіна є те, що він належить до перекладачів (Ієронім).

* бл. 345 в Конкордії . Між 358 і 368 в Римі отримує освіту, (значить походить із багатої родини), зразу в монастир в Аквілейї, отримавши Хрещення (бл. 371/372). Трохи пізніше – Єгипет (373-380). Зустрічається із Меланією Великою, слухає Дидима Сліпого, вивчає орігенівську богословію. В 381 засновує монастир на Оливній горі близько жіночого монастиря, раніше заснованого Меланією. Співпрацює тісно із єпископами. Між 390-394 священик. Початок контроверсії був даний Епіфанієм і Ієронімом, що підтримав єпископа із Констанци. Руфін навпаки стає на стороні свого єпископа Івана. Руфін і Ієронім помирилися на Пасху 397, але трохи пізніше роз’єднуються через ту саму причину.

Повертається до Риму. Пер. на лат. Апологію за Орігена Памфіла і Євсевія, додаючи власне визнання віри, повністю ортодоксальним, із передмовою De adulteratione librorum Origenis. Тут доказує, що Оріген є ортодоксальним вчителем Церкви, а полемічні місця із його творів є додатком пізніших фальсифікацій чи інтерпретацій. Наступного року перекладає Про начала, де він оминає етероортодоксальні місця автора та покликається на Ієроніма, що власне в його дусі він і вчинив ці переклади. Ієронім відповідає негативно висилаючи до Риму свою версію перекладу із супровідним полемічним листом (Лист 84). Апологія до єпископа Римського Атанасія, Апологія проти Ієроніма (400-401). Апологія проти писань Руфіна (401/402) – дуже сувора апологія, на яку Р. вже не відповів.

Наступні роки присвячені перекладові інших творів Орігена (проповіді на Йосію, Суддів, Псальми 36-38, Буття, Вихід, Левіт, коментар на Лист до Римлян, на Пісню Пісень, Числа). Пер. Церковну історію Євсевія, додавши доповнення до Теодозія Великого. Є мало критичний, тому перекладає твір піфагорійця Секста надаючи авторство Папі Сиксту ІІ, псевдоклиментини – Папі Клименту.

Втеча перед готами до Риму, потім до Террачіни (найважливіший твір De benedictionibus patriarcharum), а після пограбування Риму в 410 – до Сицилії, де помер на переломі 411 – 412.

У своїх перекладах Руфін не виявляється вірним у філологічному плані, бажає більше представити своїм сучасникам найкращі сторони із духовного та культурного спадку грецького світу. “Оправославлює” Орігена.

ІХ. Ієронім

Є наступним великим перекладачем на Заході. У відношенні до Руфіна є другом по навчанні і противником в ставленні до Орігена.

Народився між 347 і 348 в Стридоні (Луб’яна). Освіту здобув в Римі разом із Руфіном, вивчає досконало лат. мову. Разом із Руфіном відвідує монаші спільноти Риму і вирішує стати монахом. Проте після Хрещення здається віддається пробам розпочати кар’єру в Трієрі. Розповідь Августина про двох молодих Трієрських чиновників навернутих до монашества приладом “Життя святого Антонія” св. Атанасія Великого. Вступає до монашої спільноти в Аквілейї, де був вже Руфін, проте скоро по розпаді спільноти, іде в подорожі – проходить через Константинополь до Антіохії, де зустрічається із Євагрієм, майбутнім єпископом міста. Живе декілька років в пустині в Східній Сирії. “Практикуючи крайній аскетизм, ходив нагий і ніколи не вмивався, через що багато художників із епохи Відродження зображали його в печері в не досить гарному, проте по-духовно натхненому вигляді” . В пустині вивчає єврейську та грецьку мови. Вивчає Святе Письмо, що приводить його до кризи його класичної культури. Сон. Приймає священство із рук Павліна Антіохійського з умовою не покидати монаршого життя. В той час складає життя монаха Павла, перекладає Орігена. Їде з Павліном до Константинополю... Присутність на Вселенський Соборі. Тоді перекладає „Хроніку” Євсевія.

382 не маючи підтримки в Антіохії повертається до Риму (382 - визнання Павліна в Римі). Маркела, Фабіана та Павла. За власним свідченням стає секретарем Папи Дамаса, по скорій смерті якого він залишається без покровительства. На той час Ієронім вже написав багато своїх екзегетичних, догматичних і аскетичних творів. Але вже через два роки побуту в Римі він змушений покинути його і повертатись до Палестини, бо нажив собі багато ворогів, яких він критикував, а ті його звинувачували. Його звинувачували у тому, що він накладав на людей надмірну аскезу. Отож літом 385 року він вибрався до Палестини. Спочатку він з ще іншими монахами повернули до Олександрії, де Ієронім зустрівся із стареньким Дидимом сліпим, провідником катехитичної школи. В 386 році Ієронім остаточно осів у Вифлеємі, де побудував чоловічий і жіночий монастирі, хлоп’ячу школу і захоронок для паломників.

Мав суперечку з другом Руфіном. Ієронім хоч і був популяризатором творів Орігена, але лише екзегетичних, а не догматичних, і то тільки тих, де не було єресей. Натомість Руфін твердо тримався Орігена, а єретичні його місця Руфін вважав вставкою інших авторів. В Палестині вони дещо примирилися за посередництвом Теофіла Олександрійського, але коли згодом Руфін видав переклад головного твору Орігена “Про початок” і в передмові назвав Ієроніма Орігеновим прихильником, то суперечка між ними відродилась і тривала навіть по смерті Руфіна (410), бо навіть після цього Ієронім обзивав Руфіна “скорпіоном, похованим під землею на Сицилії”.

Під кінець життя Ієронім не мав спокою: послаблення зору, напади азійських диких орд як в Палестині так і на заході, пелагіянська єресь. Але до кінця життя він не випускав пера із рук і помер в 420 році.

Твори

Біблійні переклади “Вульгати” почав в Римі а закінчив в Палестині. Крім грецьких джерел мав джерела латинські і єврейські. Старий Завіт – перекладає Орігенівську “Гексаплю” і інший єврейський оригінал.

“Про визначних людей” – пише на зразок Светонія, який написав однойменний твір у 70 році. Ієронім подає від Апостола Павла до себе 135 осіб. Для цього використовує “Церковну Історію” Євсевія. Це прототип патрології. Після нього також писали: Геннадій з Марсівії, Ісидор із Севіллі. Беручи за зразок поганина Светонія, Ієронім пише свій твір в християнському дусі і про християн.

Х. Августин Гіппонський

Августин Західної Церкви. Навчає і проповідує в дусі традиції західного християнства. Святий Августин для західної Церкви є силою, що возз’єднує всі богословські тенденції свого часу, а також визначає їхній напрямок на майбутнє.

Джерела: Confessiones, листи і проповіді, Vita учня і друга Палладія.

Нар. 13 листопада 354 року в Тагасте (Нумідія) в сім’ї муніципального римського чиновника в північно-африканськіій провінції Нумідія. Мама Моніка була ревною християнкою. Августин не був єдиним сином, мав брата і сестру. За традицією Августина в дитинстві не христили, а чекали зрілого віку. Християнську науку в дитинстві отримав від матері, вона була і духовною матір’ю і хресною матір’ю.

Батьки постаралися дати синові добру освіту. Граматику вивчав у Тагасте, а риторичні студії продовжує в Мадаврі і в Карфагені. Августин каже про себе, що хлопцем він не був охочим до науки, зате рвався до забав і до театру, зв’язувався з групою однолітків і розважався. В 16 р. через матеріальні проблеми повернувся додому. Через рік знову продовжив навчання в Карфагені до 20-го року життя.

В Карфагені знову продовжує розпусний вид життя (син Адеодат, ім’я жінки ніколи не згадував, не міг одружитися через класову різницю). В 19 років до рук йому потрапив діалог Цицерона – “Гортензіус”. Перечитавши цей діалог, Августин запалився любов’ю до мудрості, як спосіб вищого життя. В часі після Цицерона Августин зустрічається з маніхеями, гностична секта, яка сподобалась Августинові заради своєї культури та раціональності (були дуалістами). До маніхеїв Августин належав 9 років , не піднявшись однак вище рівня auditores. Коли мати дізналась що її син пристав до маніхеїв, то закриває перед ним двері родинного помешкання. Августин змушений був перебувати в Тагасті в свого друга по імені Романіян. З часом Августин починає розчаровуватись в маніхеях. Щоб не втратити Августина, вони запрошують свого єпископа Фауста, який мав би особисто розмовляти з Августином, але намарно. Августин, не пориваючи однак остаточно із маніхеями, за порадою товаришів в 383 перебирається до Риму (шукає перспективи).

В Римі А. довго не затримується, знову зустрічається із розчаруванням в учнях. По деякому часі довідується, що префект з Мілану шукає доброго ритора (magister rhetoricae) для виголошення публічних виступів в імені імператора та інших відомих осіб в імперії і для викладання риторики. “Брати” маніхеї знову спонукують А. до такого рішення і вже в 384 Августин опиняється в Мілані.

В Мілані і приходить навернення А. Передумовою були зустрічі з Амвросієм. Той запрошує Августина до Церкви. Августин знав Амвросія як визначного ритора. Августин був захоплений проповідями А. Особливо подобається А. платонівський алегоричний метод у поясненні Святого Письма. Такий метод у поясненні Святого Письма Августин і остаточно відходить від маніхейської ідеї. Друга передумова до навернення – приїзд в 385 році його матері. Мати просить Августина, щоб той уклав законний шлюб з християнкою. Він заручається з багатою міланкою (їй бракувало 2 роки до канонічного віку – мала 12 років). В серці Августина починає зростати контраст цінностей ( з одного боку - сексуальний потяг, а з другого – любов до мудрості, платонізм, аскеза). В 386 році поганський ритор, філософ Марріо Вітторіно навертається на християнство. Це також дало поштовх до Августинового навернення. В той час Августин починає читати апостола Павла.

Остаточна криза поганина-Августина наступила після ознайомленням із життям святого Антонія. Одного разу, прогулюючись в задумі про силу духа св. Антонія, Августин почув почув дитячий голос: “Візьми і прочитай, візьми і прочитай”. Августин згадав тоді св. Антонія, який читав Святе Письмо, там де його відкрив. В Святому Письмі він найшов слова апостола Павла із Рм. 13, 13-14: „І будемо жити пристойно, як удень: не в гульні та пияцтві, не в розпусті та в розбещеності, не у сварках і заздрощах, але вдягнімося в Господа нашого Ісуса Христа і турботу про тіло не перетворюйте на пожадливості”. „Лиш як закінчив я читати, світло певності проникло в моє серце і розвіялась темрява сумнівів” („Сповідь” VIII, 12, 29). Дехто дискутував щодо правдоподібності цієї історії, але навернення відбулось однозначно близько 386.

Як для інших Отців Церкви, так і в Августина рішення прийняття Хрищення знаменує вибір аскетичного життя. Разом із матір’ю, сином, іншими товаришами в скорому часі він віддаляється поза Мілан в Кас’яко (30 км. від Медіолану), де вони проводять час в молитві, розважанні, читанні (cristiane vitae otium). Тут народжуються твори: „Contra academicos” (“Проти вчителів”) - проти скептиків, „De vita beata” (“Про блаженне життя”) - є плодом його духовного досвіду у пізнанні Бога; „De ordine” (“Про порядок”) – тут Августин осмислює проблему зла всередині Божого провидіння.

Августин згодом зрікається риторства, а із початком 387 разом із сином Адеодатом і другом Аліпієм він записується до числа катехуменів. На Пасху того самого року він приймає Хрищення в міланському соборі із рук Амвросія Медіолянського.

Зразу після Хрещення Августин відправляється назад в дорогу до Африки. У зв’язку із захворюванням матері подорожуючі мусять затриматися в Римі, де Моніка вневдовзі помирає. Августин має змогу доверешити свою подорож до Африки із початком літа 388. В Тагасте, де вони прибули, Августин засновує спільноту одномуців, які хотіли, як і він, жити властивим аскетичним християнським життям. Первісна августинівська монаша швидко розростається, тому Августин змушений шукати допомоги в єпископів у розбудові його монастирів. В січні 391 він відправляється до Гіппони - найближчий єпископський осідок. Під час Літургії єпископ висловив думку про те, що йому потрібен пресвітер. Всі в Церкві звернулися на Августина. Така пропозиція дуже вразила Августина, і, як свідчить його біограф Посідій, він залився сльозами, відчуваючи, що такий вибір приведе в майбутньому і до єпископату. Вірні зрозуміли причину сліз Августина і почали його потішати тим, що він ставши священиком вневдовзі обов’язково стане і єпископом. Відмовити громаді він не міг і по деякому часі, що його випросив собі в єпископа для кращого вивчення Святого Письма, Августин в 391 отримує ієрейські свячення. Тим самим Августин добився того, чого він шукав в Гіппоні: єпископ віддає його монахам в посілість пристойне житло при кафедральному соборі. Августин мав би стати проповідником єпископа, оскільки той був за походженням грек і слабо володів латиною. Вже в березні 391 Августни виголошує першу промову перед катехуменами. Вскорі Августин здобуває авторитет доброго душпастиря.

В 395-396 він стає єпископом. Хоч із практичних мотивів він змушений перебратися до єпископської резиденції, він все-таки живе строго і убого в традиції його монахів. Вся діяльність Августина, його писання, полеміки і богословія, стояли на службі пастві. Жодне із його писань не було продуктом теоретичного опрацювання, але все відповідало на конкретні питання духовного життя його єпархії.

До нас перейшло близько 560 гомілій, виголошених для народу. До них можна зарахувати і гомілії на Старий Завіт (Псальми); Новий Завіт (Євангеліє від Івана). Є дані про майже 4000 записаних гомілій за весь пастирський період Августина.

DPAC характеризує діяльність Августина в таких сферах: 1.Служіння слова: часто проповідував, а навіть по два рази на тиждень; 2. Audientia episcopalis - розгляд позовів (судові процеси) згідно римського права; 3. харитативна діяльність (опіка бідних, хворих); 4. опіка над клиром: приділяє особливу увагу священикам, є чудовим монашим провідником, заступається перед владою за вірних; поширює християнську віру; 5. численні та довгі подорожі на африканські синоди, листування, вияснення і захист віри.

Епістолярій Августина періоду від 386 до смерті 430 складається із 299 листів, і свідчить про ширину та глибину діяльності Августина в душпастирстві, політиці і в особистих контактах. В 1981 Johannes Divjak відкрив і опрацював нових 29 листів Августина.

Помер Августин в 430 під час облоги варварами Гіппони, не доживши рік до Ефезького Собору.

Важлива характеристика Августина-письменника – це його уміння переконувати. Навіть полемізуючи він намагався більше переконати, аніж перемогти, - це особисто запевнювало йому, що пізніше переконаний вже більше не впаде в помилки різних єресей. Полеміка Августина із єретиками заслуговує окремої уваги.

А. Богословські контроверсії

1. Маніхейство (походження зла).

Маніхеї були дуалістами, відкидали Старий Завіт. Августин, коли навернувся, пише проти маніхеїв: бесіда проти Фортуната (392), дискусія “Проти Фелікса”, що мала місце в кафедрі 404, “Про добру природу”, “Проти маніхейських листів” і інші.

2. Донатисти

Донат – один із африканських священиків, на початку IV ст. засновує так звану “Церкву святих” в Римі. Причина – протест Доната проти важності свячень єпископів, які віддали священні книги світській владі. Августин, ставши єпископом, хоче спочатку їх прилучити до Церкви, але оскільки це йому не вдалося, то Августин починає цілу літературну кампанію проти них: листи, послання, де він детально розбирає елементи єресі донатистів (еклезіологія, христологія); натискає на владу, щоб вона вплинула на донатистів. “Про хрещення” – чітко розрізняє між важністю та ефективністю. “Про Церковну єдність” –чітко розрізняє між святістю Церкви, як Христового тіла, та особистою досконалістю її членів. Три виміри Церкви: “comunio sanctorum” – спільнота земна і з праведних і грішних, “comunio iustorum” – спільнота тих, що помирають у Христі, і “comunio praedestinatorum”.

3. Пелагіянство

Пелагій в 80-х IV-го століття прибуває до Риму (з Британії), застає певний ляксизм, занедбання християн у вірі і практиці християнського життя. Думає, як покращити християнську досконалість. Він висуває свою науку про спасіння, про благодать спасіння. Кожна людина посідає ласку Божу, яку треба тільки наслідувати (exemplum), розвинути, а гріх Адама є на його персональній відповідальності. Людині для спасіння треба не так таїнств, а самих добрих діл, щоби мати merita. Хрещення дітей є неважним.

Спочатку цієї єресі в Римі не помітили, навіть Папа. Замітив Августин, коли до Карфагену прибув пелагіянець Келестин, що прибув до Африки. Зауваження А. стосуються зокрема сотеріології і христології. Першою застановлю А. стає питання причини Христової смерті на хресті. Згідно Пелагієвої науки хрест мав би втратити своє значення ( І Кор. 1, 17).

Августин пише “Проти Пелагія”, де вказує необхідність Божої ласки і Хрещення для спасіння.

Доктрина А. Гріх Адама є причетний до всіх людей, і все людство – це упавша маса, massa dammata. Первородний гріх є унаслідуваний не через imitatio, а через propagatio (розмноження) і через concupiscrntia (похіть). Тепер треба благодаті, щоб бути з Богом. Навіть Заповіді можна дотримувати, лиш якщо дарується благодать. Робиться надмірний акцент на ласку (воля не впливає на прийняття ласки, а розвиває дію вже присутньої ласки, що пахне praedestinatio). Церква відкинула такий августинівський підхід.

Папа Інокент викляв Пелагія і Келестина 417. З цієї нагоди А. виголошує похвальне слово (Roma lacuta – causa finita), але наступний Папа Зосима реабілітував Пелагія, але згодом змушений знову його виклясти, після того, як африканці вибороли едикт імператора проти Пелагія.

Б. Найважливіші твори і їх богословія

1. “Сповідь”

„Сповідь” є найвідоміший твір Августина, відносить до найкращих екземплярів світової літератури. 13 книг цього твору є головним джерем про життя Августина від його народження до наверення і смерті матері. Твір є щирим каяттям людини, що прийшла до Бога. На латинській мові слово „сповідь” означає не тільки визнання гріхів, але й визнання величі і доброти Бога, як це неодноразово пояснює сам Августин: „Тринадцять книг моєї „Сповіді” прославлявляють Бога за всі добрі і погані діла, що їх я сповнив в моєму житті” (Retractationes 2, 6). Тому твір ділиться на дві частини: 1-9 книги містять визнання самих помилок і гріхів Августина від початку життя аж до навернення і смерті матері; 10-13 книги є прославою Бога. Августин почав складати твір після 397, року смерті Амвросія Медіолянського. Цілком можливо, що це друзі спонукали викласти письмово його духовний досвід. Твір появлявся почастинно. Перша частина вийшла в кінці 398, а до кінця 400 появилися решта книг. Треба пам’ятати, що мета твору не є автобіографічною, а є роздумом зрілого в християнстві єпископа Августина над своїм життям.

2. Біблійно-екзегетичні твори

Біблія була основою творчості Августина. Ще з дитинства Августин був навчений мамою Святого Письма. Пізніше Амвросій знову відкриває йому Святе Письмо, допомігши йому розуміти „варварське” значення старого Завіту. Амвросій навчає Августина, що Святе Письмо треба приймати вірою, а не розумом. В Медіоляні Августин починає читати послання апостола Павла, що стали йому поштовхом до навернення.

Перші екзегетичні твори складає Августин зразу після свого навернення і є звернені проти маніхеїв. Августин стверджує, що читати і пояснювати Святе Письмо особисто не можна, - це можна робити тільки церковно (такий перший випад Августина є звернений проти маніхеїв, які відкидали авторитет Церкви): “Я б ніколи не вірив в Євангеліє, якщо до цього не зобов’язав би мене авторитет Католицької Церкви” (Man. 5, 6).

Відома екзегеза на Псалми, що найповнішою екзегезою Псальмів і історії Патристики, є насправді збіркою проповідей, виголошених Августином в періоді від 392 до 416/422. Метод інтерпретації типологічно-христологічний: всі Псальми потрібно постійно розуміти у відношенні до Христа. „Насправді це є Господь, що говорить завжди. Так, слова є сказані пророком, але належать вони особі Христа, тому в пророкові є Христос. Навіть, якщо сам пророк говорить у власній особі, то насправді Господь говорить через нього,тому що він надихає його істниною,яку пізніше пророк виголошує” (Коментар на Псальми 56, 13). Згідно з цим методом в Псалмах тим, хто говорить, є Христос (Christus totus). Христос являє себе у Псальмах кожен раз по-різному: один раз, як Син Божий (ex persona capitis), другий раз як Чоловік (ex persona hominis, carnis), інший раз як представник, то людського роду (ex persona generic humani), то Церкви (ex persona corporis). Критерій, згідно якого можна визначити persona, відповідає питанню: „Якій інтерпретації відповідає краще даний контекст?” Такий метод був аплікований до інтерпретації класичних гомерівських і інших грецьких поетів.

„Коментар на Євангеліє від Івана” (124 бесіди) написаний в періоді між 406 і 420. застановляється над божеством, Божим синівством Христа.

3. “Про місто Боже”

В 410 перший раз в історії імперії візиготи під проводом Алярика пограбували Рим. Для римлян це було крахом всього старовинного світу із центром у „вічному місті”. Ідея „вічного Риму” становила правдиву ідеологію, в якій християнський Бог мав би замінити старих римських богів і стати новим гарантом могутності і єдності імперії. Із падінням християнського Риму, ті, що залишилися вірними поганському політеїзму, дістали нагоду звинуватити христнство в його неправдивості і крайній шкідливості. Також в серцях багатьох христян зародилися сумніви у їхній вірі. Багато римлян перед все більш наростаючими навалами поган переселюються до Африки. Із своєю критикою вони звертаються до найбільшого африканського церковного авторитета і спонукують його дати широку письмову відповідь, що воплотилась у в одній великій апології „Про місто Боже” („De civitate Dei”). Твір складається із 22 книг, написаний в різний час в періоді 14 років між 413 і 426.

Автор поділяє твір на дві частини. Перша частини (1-10) є спрямована проти поган, які пов’язують добробут країни із культом богів і не піклуються про кінцеве добро людини в її долі після смерті. Друга частина (11-22) розповідає про народження двох міст: міста Божого і міста цього світу, їх розвиток і кінцеву долі цих міст. Твір з одного боку є апологією, а здругого являє собою спробу викладу богословії історії.

Два міста – це ніщо інше, як варіант розвитку історії спасіння, дві системи людського життя. Початком розділу двох міст є гріх, допущений спочатку у ангельській сфері, що пізніше через спокусу ввійшов серед людей. Місто земне розвивається у всій повноті можливості розвитку зла аж до воплочення Сина Божого, який показує дорогу виходу із земного міста до міста божественного. Два міста однак існуватимуть паралено до остаточного Божого суду і отримають належну їм нагороду у вічності.

4. “Про Трійцю”

В основі написання цього цього трактату мала би лежати відома історія видіння ангела на морі. Час написання перших 12-ти книг період між 399-412. Пізніше в 420доповнює ще трьома книгами. Твір є наслідком довгих роздумувань Августина про це найголовніше таїнство. Твір дістав велику популярність у Церкві на Заході, широко переписувався. В августинівській тринітології можна зауважити такі три нові теми:

1.Тройця є не тільки нерозривна єдність по своїй суті, але вона є такою і в своїй дії. В Старому Завіті вона являється в теофаніях через різних осіб, предметів, тварин, людей і ангелів. В Новому Завіті Пресвята Тройця появилася у людській формі, більше того стала людиною. Завжди однак три особи Тройці діють разом.

2. Всі три Божі особи є того самого сутності: вічні, незмінні, єдиносущні. Розрізняються не у своїй суті, а у відношенні: Отець – початок і є ненароджений; Син – слово і образ Отця; Дух Святий – дар і любов.

3. Августин визнає формулу „одна субстанція – три персони”, але: „Звичайно ми говоримо про „три особи”, але більше задля того, щоби не мовчати, аніж намагатися висловити божественну реальність” (V, 9, 10).

4. Людина, як образ Божий, є на образ Пресвятої Тройці, на образ троїчної любові.

В. Христологія і сотерологія.

“Слово сталося плоттю” для нього спочатку було незрозуміле. Зрозумів щойно начитавшись платонізму. В “Сповіді” має Христа як чоловіка, посередника спасіння. Треба розрізнити “Христос” і “Ісус”. Ісус – земне значення; Христос – ім’я дане Богочоловікові з огляду на сотеріологічне значення. “Христос” – означає помазаний, освячений. Сотеріологія – посередництво Христа Ісуса (пор. Тим. 2, 3-5). Посередництво Августин розв’язує з твердою логікою. Посередництво вимагає щоб він був і Бог і людина. “Бо якби був тільки людина, ти б не прийшов до Бога...” Тому сам Бог став реальною людиною. Це велике смирення Бога по відношенню до людини. Воно було необхідне як приклад для людей проти людського гріха – гордості.

З огляду на те, що Христос є головою свого тіла - Церкви, він запевнює святість і незнищимість Церкви і залишається посередником кожної благодаті (через Хрещення людина стає спасенною). Христос є єдиним принципом всіх діянь властивих чоловіку Ісусу і Богу Христу.

Висновок: імена Богочоловіка і посередництво Христа в ділі спасіння (якщо порівняти з Атанасієм, то буде дещо інше в його науці і науці Августина, маючи на увазі Августина).

Розділ 7. МОНАША ТА АГІОГРАФІЧНА ЛІТЕРАТУРА

В житті Церкви монашество відігравало особливо важливу роль. Саме монашество було тим середовищем, в якому зрощувалась не тільки святість Церкви, а діяла активно і Церковна богословія, формувалась молитва Церкви (молитвослов). Монашество має походження з Єгипту. Монахи мали назву анахорети (гр. “анахорейн” – іти в гору, підніматися). Анахорети повністю покладаються на Слово Боже, відрікаючись від всього світського. “монах” – той, що живе сам. Пізніше монашество розуміли як досконале християнство. На початку 4 ст. монашество зустрічаємо в Сирії і на Заході. Монашество було: єремітичне (“еремос” – пустир, пустинне місце) і кеновійне (“койнос” “біос” – спільне життя). Поступово монахи входять і в села та міста, але обгороджуються (“клявзура” – обгороджене місце). Для врегулювання співжиття в кеновійних монастирях почали творитися правила, що є першим родом монашої літератури. Згодом появляються агіографічна література – писання про монахів, про їх подвиги, чуда. Ще за життя монахи вважалися за святих. Якщо в перших віках поширеним було почитання мучеників, то в цей час об’єктом почитання стають монахи; з’являються подвижники. Монашество розглядається як інша форма мучеництва.

Пахомій Великий

Народився в 292 році в Єгипті біля міста Тебе. Походив із поганської родини і коли був у війську, зустрівся з християнами і його вразило мучеництво християн, стиль їхнього життя (любов). Зразу ж після війська в 313 році він охрестився. Одні кажуть, що 7 наступних років він провів в християнській спільноті, інші кажуть, що він пішов на пустиню. В кожному разі в 320 році в пустині Те байда він засновує першу кеновійну спільноту. Згодом засновує інші спільноти. Ще за життя Пахомія було 8 чоловічих і 2 жіночих монастирі. Помер в 347 році.

Правила.

В повній формі збереглися в латинській версії Руфіна. Вони послужили основою для інших спільнот. Складаються з 4-ох частин, які містять 193 приписи. Тут викладені основи монашого життя. Головним принципом монашого життя є Слово Боже, до послуху якому є зобов’язані всі монахи. Для цього всі мали читати Святе Письмо. Правила регулюють перебіг функцій монашого дня. Нема перебільшень в праці і молитві. Головне в монастирі є послух, всі є рівні, все добро є спільним. Прояви особистої волі без згоди настоятеля є гріхом.

З листів Пахомія залишилось 13: напоумлення про чесноти, про аскезу.

2. Монаша література

А. Євагрій Понтійський

Розвитку монашої літератури завдячуємо особливо Євагрію Понтійському. Народився в 345 році в Іворі (Понт) у сім’ї місцевого хор-єпископа. Василій Великий висвячує його на читця. Григорій Богослов по 379 висвячує його на диякона. Григорію завдячує Євагрій свою риторичну та богословську освіту, багато разів Євагрій визнає себе його учнем. Разом із Григорієм перебуває на 2-му Вселенському Соборі, бере активну участь в релігійному житті. Прославився своєю діяльністю в Константинополі, як поборник єретиків. Святий Паладій (учень Євагрія) свідчить, що під час побуту у Константинополі, Євагрій закохався в жінку. Євагрій розумів свою гріховність, проте не міг сам визволитися від пристрасті. В молитві про поміч йому з’явився ангел. Євагрій пообіцяв покинути місто, що і зробив. Він подався до Єрусалиму, оснувався в монастирі Руфіна і Меланії. В Єрусалимі Євагрія бере спокуса проповідницької кар’єри. Він захворів, на заохочення Меланії він покаявся і пообіцявши повернувся до монашества, видужав. Звідти йде до Єгипту. Два роки перебуває в нітрійській пустині, після чого переноситься до семіанахоретичної спільноти в Келії, де перебуває до кінця життя. Там провадив строгий спосіб життя (аскеза, піст, молитва). Необхідне для життя Євагрій заробляє копіюванням. Підтримує тісні зв’язки із відомими єгипетськими Отцями, між якими є Макарій Великий, учень Антонія Великого, ігумен монастиря 40 км. від Скиту в пустині (сьогодні Wadi Natrun); Дидим Сліпий. Помер в 399 році.

Засуджений на Соборі в 553 разом з 3-ома главами. Більшість його творів затратилися, деякі збереглися під іменем інших Отців Церкви (напр. Ніл із Анкири). Проте вплив Євагрія на монаше життя був незаперечним, у великій мірі завдяки йому єгипетське монашество стає моделлю для всього християнського світу ІV ст. Він вперше подав характеристику анахоретичного життя.

Твори Євагрія можна поділити на два види: 1. біблійні коментарі (алегорія); 2. аскетично-монаші писання.

У всіх творах він переслідує антропологічно-сотеріологічну мету. Його наука про спасіння основується на Олександрійській науці “про правдиву гнозу”, присутню вже в Климента Олесандірйського. На початку були всі створені єства були чистими духовними єствами (нус), створені тільки для знання Бога (гносіс) і з’єднання із ним. Віддалившись від Бога, ці духовні єства перетворились в душі, що завдяки Божому милосердю дістали “тіла” – ангели, люди і демони. Вони не можуть більше знати Бога, а можуть тільки споглядати (теорія). Відкуплення полягає у переході від теорії до правдивого пізнання Бога (гнозіс). Це можливо лиш завдяки досягненню безпристрасності (апатейя, термін вжитий в стоїків). тому монах для досягнення “апатейї” повинен шукати спокою: як зовнішнього так і внутрішнього. Спокій полягає в битві з пристрастями. Монах, що віддалений від всього мав небезпеку впасти в смуток (униніє). Від цього рятує праця, сльози покута, Боже Слово. Крім смутку є ще 8 гріхів. Монах бореться з пристрастями, а одночасно має зрощувати чесноти: віру, надію, любов, страх Божий, терпеливість та ін.

“Про 8 помислів”, “100 глав про життя Анатолія.”

Б. Симеон з Месопотамії

Симеон видавав твори під іменем Макарія Великого. Походив з Месопотамії, сам грек, жив з монахами біля Євфрату. З доктринальної сторони його твори мають вплив на рішення ІІ-го Вселенського Собору. Він належить до групи монахів, що називають себе месаліанами –людьми молитви. Це монаший рух за цілковиту убогість. Вони не працювали, відкидали послух Церкві і церковній ієрархії. Вже Єфрем і Епіфаній вияснюють небезпеку месаліян. Синод в Антіохії (380) засуджує їх, зокрема Симона з Месопотамії. Пізніше “Аскетикон” Симеона був відкинутий Соборами (в 431 в Ефесі). Месаліани не прагнули утворити окремої секти, вони радше є феноменом монашества. Вони мали вплив на все східне монашество.

Його твори передані в 4-ох збірках:

1. Так звана збірка “В” – містить 64 слова;

2. Збірка “Н” – містить 50 духовних гомілій;

3. Збірка “С” – 43 гомілії;

4. Збірка “W” – 26 “логос” (слова).

Помилкою месаліян був екстремізм по відношенню до Церкви.

В. Іван Касіянин

Народився близько 360 року в Добруджі – Галлія (нині Франція). Отримав добру освіту (володів грецькою та латинською мовами) і близько 378 – 380 вступає з другом Германом в один з монастирів у Вифлеємі. Вони обидва разом подорожують до Єгипту, щоб познайомитись з монашеством і там осідають в пустині біля скиту. В цей час Євагрій був батьком монашества. Близько 399 вони йдуть до Константинополя, де Іван Золотоустий висвячує Івана Касіянина на диякона і дає доручення скарбника. Після вигнання Золотоустого в 404 році, Іван Касіянин повертається на Захід і звертається до папи Інокентія I, при якому він зупиняється. В Римі він отримує священичі свячення. Останні роки провів в Марсілі (Марсель) , де заснував 2 монастирі. Помер в 432 році.

За час побуту в Марселі написав три твори: 1) “Institutiones”; 2) “Conlationes”; 3) “De incarnationes Domine” проти Несторія в 7 книгах.

Розділ 8. БОГОСЛОВСЬКІ КОНТРОВЕРСІЇ V СТ.

В 476 році впала Римська імперія. Вона переживає великі зміни. Внутрішні причини – великі розміри імперії, зовнішні – мандрівка народів в 4 столітті. В 4 столітті падає Британія, в 5 – Іспанія, Галлія падає від готів, гунів. Галлія розділюється. В 5-му столітті відбулось два великі Собори – в Ефесі і в Халкедоні.

І. Несторій, Кирило і Собор в Ефесі

Народився Несторій в 382 році в Сирії, вчиться в Антіохії (у Лібанія). Учень Теодора з Мапсуестії. Його пізніше богослов’я стає розвитком Теодорової богословії. Про Несторія негативно свідчить Сократ, говорить, що Несторій не читав древніх герменевтичних текстів, думав, що все знає. Як священик в Антіохії здобуває популярність ритора, виділяється як аскет. В 428 році його обирають Константинопольським патріархом. Швидко береться за полагодження порядку в своїй Церкві. Найперше хоче “очистити землю від єретиків” і особистими декретами дає розпорядження про кари на них. Він виступає проти ігор, суворий з розбещеними монахами, безоглядно картає імператорський двір. Вже це викликало певний спротив проти Несторія. Але якби не його богословські міркування, він мабуть лишився при владі. Слідуючи антіохійську традицію Несторій почав явно говорити, що в Христі є дві досконалі природи із своїми двома різними атрибутами. Тому Діва Марія є родителькою тільки людської особи і природи Христа. Несторій не нехтував внутрішньою єдністю двох природ, досконало присутні в Чоловікобогові, через що не згоджується на титул “Мати Чоловіка” (`αντροποτόκος). Тому він пропонує натомість титулу “Богородиця” (Θεωτόκος) компромісний титул “Христородиця” (Χριστοτόκος). Таким чином відрізняються різні атрибути двох природ і є підкреслено, що Чоловік Христос, народжений від Марії, був з’єднаний із Богом. Несторій хотів внести ясність в христологічні спори Арія і Аполлінарія.

Це викликає загальний бунт. Люди покликаються на Традицію. Мав і сотеріологічні погляди (економію спасіння). Несторія підтримує тільки Антіохія. Натомість його противником стає Кирило Олександрійський.

Щоби зрозуміти реакцію Кирила Олександрійського, головного противника Несторія, потрібно наперед пізнати його характер. Нар. Кирило між 370 – 380. був з природи чоловіком наказуючої, амбітної й прудкої вдачі. Під рукою Теофіла, його дядька й вихователя, ці хиби розвину¬лися в нього ще сильніше. Строгі міри, які Кирило стосував до против¬ників на початку свого єпископства, його поспішне поступування на со¬борі в Єфесі (він розпочав наради не чекаючи на прибуття папських від-поручників і східних єпископів) здавна зараховувалось йому за промахи. Одначе пізніше Кирило набрався досвіду і навчився панувати над своїми духовими хибами. Коли йшлося про спокій і єдність, він так далеко жертвував свої особисті амбіції, що його прихильники звіршувалися тим (деякі з них вже тоді були в суті речі монофізитами) і закидали Кирилові, що він слабодух, що зневірюється своєму давньому становищу в справах церковного навчання та жертвує єфеські рішення. На всякий випадок не підпадають під ніяку критику останні літа Кирила, а пе¬редусім його ревність для питань віри і строге збереження церков¬ного передання. Він лишився через ціле своє життя сторожем правовірності і не передчував, ніяк і ніколи, що на нього будуть колись покликуватися, як на вчителя монофізитизму. Зате Кирило глибокий думкою і бистроумний. Під цим оглядом він перевищив всіх інших східних письменників та майже дорівнював західному Августинові. Він пише строго науковою методою, порядкує дуже ло¬гічно зміст своїх творів, викінчує свої докази, та ясно і стисло форму¬лює свої висновки. Саме задля тої ясності і стислості, з якими він викла¬дає правди віри, особливо воплочення Ісуса Христа, названо його σφραγις Των Пατέρων (печать Отців). При цьому Кирило був ще й дуже працьови¬тим письменником.

Кирило відкрив кампанію проти Несторія окружним пасхальним листом 429. В тому самому часі він пише до самого Несторія, вимагаючи викласти його христологію. Несторій відповідає точно, але досить стримано. Наступного року Кирило пише наступного листа, де викладаючи власну христологію, заохочує противника до визнання титулу “Богородиця”. Після цього дві сторони звертаються до Риму, до першого патріарха в імперії, прохаючи в нього власні позиції. Після ендемічному Синоді в серпні 430 Папа Калестин займає позицію Кирила. Папа поручає Кирилові особисто звернутися до Несторія і зобов’язати його протягом десяти днів відмовитись від помилкового навчання. У випадку відмови Кирилові було дозволено Папою усунути Несторія. Натомість Кирило висилає папський декрет лиш в листопаді 430, долучивши до нього 12 “анафем”, прийнятих на скликаному попередньо синоді. Олександрійська богослов’я тут була настільки радикально, що із нею не погодився би жоден антіохієць. Тут вимагається не тільки визнання Марії титулу “богородиця”, але подається богословія єдності двох природ “єдність в іпостасі” і як “єдність в фізична” (дві природи є настільки з’єднані між собою, що утворюють єдину фізіс чоловіко-божу – задля цього копти приписують Кирилові монофізитизм). Вкінці просилося прийняти рівність між термінами “прозопон” і “іпостазіс”, та communicatio idiomatum.

Несторій зрозумів, що немає жодного вирішення окрім звернутися до імператора Теодозія ІІ (408-450) скликати Вселенський Собор. 19 грудня імператор висилає запрошення до всіх східних єпископів, Папи Палестина та до Августина із Гіппони на Собор, який мав би відкритися на П’ятидесятницю 7 червня 431.

Собор. Відкриття Собору затягується через запізнення Івана Антіохійського, папських легатів та численних єпископів із Сирії і Палестини. Августин помер. Карфагенська Церква охоплена війною із вандалами була представлена тільки через диякона Вассула.

22 червня всупереч думці імператорського комісара Кандід’яда Кирило відкриває Собор. 154 єпископи. Прочитаний другий лист Кирила і відповідь Несторія. Були прочитані інші документи, між якими і 12 “анафем”. Далі слідує викляття і усунення Несторія. Рішення Собору не розв’язують основних пунктів: “Теотокос” і різниця між “прозопон” та “іпостазіс”.

26 червня прибуває Іван Антіохійський і відкриває новий Собор (50 єпископів). Повертають Несторія і закликають до перегляду дванадцяти анафем. Імператор закликає до миру, до спільного засідання. Кирило і його однодумці відмовляються, отримавши 9 червня підтримку папських легатів. Спільного засідання так і не відбулося.

Імператор спочатку визнає вирішення обох сторін, але затримує всіх до визрівання єдиного рішення. З початку серпня новий комісар Іван. Арешт. Вплив Кирила. Імператор 11 вересня видає указ на усунення Несторія.

Несторій перебуває ще 4 роки в Антіохії водному із монастирів, потім цісарським едиктом відправлений на заслання. Кирило повертається до Олександрії, працює над возз’єднання роз’єднаних єпископів.

В квітні 433 року приходить до порозуміння між Кирилом і Іваном Антіохійським: “В ньому були поєднані дві природи..., і завдяки цій злуці без змішання, ми визнаємо, що Свята Діва є Матір Божа, тому що Слово Боже сталося тілом і чоловіком”.

В 435 році імператор видав указ про спалення творів Несторія. Однак не всі Церкви згодились на формулу 433-го року (вони дістали назву “Несторіянські Церкви”). В XVI ст. халдейські Церкви (Ірак, Іран, Сирія) наново возз’єднуються з Католицькою Церквою. Малабарези (Керала, Індія) – це є повноцінно Католицька Церква із певними елементами несторіянізму.

А. Твори і богословія опонентів

Несторій. Із широкої бібліографії творів Несторія залишився тільки один твір Liber Heraclidis в сирійському перекладі і несуттєві за значенням сім проповідей, передані під іменем Івана Золотоустого. Liber Heraclidis є пізнім твором Н. Відкритий в патріархальній бібліотеці в 1895, і опублікований в 1910. Автор розповідає про своє життя, обстоюючи ортодоксальність свого навчання. Цей документ дозволив перший раз наблизитися до оригінальної думки самого Несторія.

У формулюванні своєї богослов’ї Несторій переслідував мету богословського розвитку в області христології. Перед очима він однак постійно має небезпеку аполінаризму та савеліянізму, на фальшивості яких він сам акцентує і свідомо їх хоче обминути. В очах соборових Отців він однак виявився савеліянином. Проблемою Несторія є термінологія. Говорячи про два прозопон (πρόσωπον) (=іпостась, ὺπόστασις) він мав на увазі два вияви двох різних природ . Тому Несторій для Отців видався савеліянином. Натомість сам Несторій ясно говорить, що внаслідок з’єднання в одному і тому самому суб’єкті два окремі прозопон стають один і той самий прозопон (πρόσωπον). Як? Єдиний прозопон у Богочоловіку антіохійці пояснюють терміном συνάφεια (з’єднання, замешкання, зв’язання). А тому що такий термін міг би бути зрозумілий в значенні зовнішнього співіснування незмішування двох природ, то Несторій добавив κατ’ εΰδοκίαν (згідно волі). Таким чином він іде назустріч тому щоби не впасти в монотелітизм. Несторій ви користував словник незрозумілий для його ворогів, більше того в очах противників він подає фальшиві висновки.

Кирило. Широку кореспонденцію Кирила можна поділити на дві частини: перед і після несторіянської контроверсії. В перший період він присвячується багато екзегезі та боротьбі із аріанством. Із його коментарів є збережені:

1. два коментарі на книгу Буття (“Про поклоніння і служіння в дусі та істині” та “Глафіри або вмілі пояснення вибраних місць із П’ятикнижжя Мойсея”);

2. на дванадцять малих пророків;

3. на Євангеліє від Івана;

4. інші твори збережені в Катенах.

Із полемічних його творів є збережений протиаріянський твір “Скарб про Пресвяту і єдиносущну Трійцю” (Tesaurus), де автор в повній відповідності із навчанням кападокійців і Константинопольської Церкви викладає тринітарну богослов’ю Католицької Церкви.

Із творів в часі несторіянської контроверсії окрім вище згаданих листів до і проти Несторія Кирило має ще декілька полемічних творів: “П’ять книг проти Несторія”, поглиблене опрокинення Несторія; “Апологія в дванадцяти розділах проти східних” і “Апологія в дванадцяти анафемах проти Теодорета”, дві на апології на захист від критики єпископів Андрея із Самосати та Теодорета із Киру на його “ 12 Анафем”. Зразу після цього твору прослідували “Пояснення дванадцяти глав”, написані очевидно під час ефеського ув’язнення. Під час контроверсії Кирило старається особисто переконати імперський двір в неортодоксальності Несторія і вже в 430 він складає такі промови: “Промова до Теодозія імператора про правдиву віру”, “Промова до Аркадія і до Марини августів про правдиву віру”, “ Промова до Пульхерії та Євтихія августів про віру”; після Собору: “Апологія до Теодозія імператора”. Коли в 438 Діодора із Тарсу та Теодора із Мапсуестії виявляють як предтеч несторіянства, Кирило приєднується до цієї полеміки твором “Проти Діодора та Теодора”.

Окрім перелічених творів слідують більше ніж сто листів, численні проповіді.

Із своєї сторони Кирило оперує практично однією і тою самою термінологією. Також для нього термін ὺπόστασις вказує на природу, вияви якої можна описати терміном πρόσωπον. Справа в тому, що на відміну від антіохійців олександрійці хотіли показати однодіяльність та інтимну єдність двох природ. Тому антіохійське визначення “`έν πρόσωπον κατά συνάφειαν” видавалось не що занадто слабким, а таким, що веде до висновку про “двох синів”. Для них єдність мала б бути на основі природи, тому μία φύσις = μία ὺπόστασις. Кирило і явно поборює Аполлінарія, але його проблема є та сама що в нього: прив’язання до структури logos-sarxs, де єдність двох природ розглядається на основі єдиної божественної природи (πρόσωπον = ὺπόστασις = φύσις). Кирило не вагається висловити “одна природа воплоченого слова” - формула Аполлінарія, що через незнання Кирило приписує Атанасію. В той самий час Кирило явно заперечує Аполінарія і застерігається від розуміння, що буцімто обидві природи злилися в одну і людська природа якби стала єдиносущною із божою. Кирило залюбки ілюструє злуку обидвох природ у Христі без змішання в одній особі чи природі.

Для латинян не було проблеми із визначенням. Для них ὺπόστασις = persona. Термін persona міг означати як зовнішній вияв природи, так і суб’єкт діянь. Як наслідок для Заходу формула Кирила: “μία ὺπόστασις = una persona = один суб’єкт” була більш кращою за формулу Несторія “`έν πρόσωπον = una persona = один вияв”. Західні випустили із уваги те, що і πρόσωπον міг би так само означати “суб’єкт”, і в такому розумінні цей термін був вжитий в антіохійській богословії.

Ортодоксальність чи етероортодоксальність Несторія.

ІІІ. Соборові документи

ІІ. Теодорет із Киру

Народився в 393 в Антіохії в багатій християнській родині, отримав добру освіту, схоластичне формування. Був при Церкві спочатку як читець. Після смерті батьків продає майно і йде в монастир. В 423 році стає єпископом Киру. Цей уряд виконував 40 років аж до смерті в 460 році. Є одним з найбільших богословів свого часу. Відомий із своїх історіографічних, екзегетичних та догматичних творів. Теодорет був відомий своїм антиєретичким характером. Був строгим ревнителем чистоти віри, тому більшість творів є апологетично-полемічного характеру. На жаль, багато його творів загублено через викляття.

Особисто бере участь в Ефеському Соборі від Антіохійської групи (з Іваном Антіохійським). Мав сутичку з Кирилом Олександрійським. Написав “Опрокинення 12-ти анафем” (Кирилових). Після Собору в Ефесі Теодорет опублікував інший твір проти Кирила: “П’ятислів’я проти Кирила і Собору в Ефесі”. В часі після Собору в Ефесі, Теодорет укладає великий твір “Про богослов’я Пресвятої Тройці і економію”. Теодоре не погодився на формулу згоди між Кирилом і Іваном, і підписав її щойно в 436 році. Однак коли в 438 році Кирило висловлюється проти Діодора і Теодора, Теодоре відповідає твором “За Діодора і Теодора”.

Наступні десятиліття Теодорет провів без особливих дискусій, однак із виникненням єресі монофізитів він особисто втручається в цю полеміку. В 447 році Теодоре укладає свій найбільший твір “Жебрак”. Тут жебраком називається єресь монофізитів, що запозичувала свої погляди від попередніх єресей. Через що розбійничий синод в Ефесі виклинає Теодорета, змушуючи його усунутися від єпископства і перебувати в монастирі. Тільки Собор в Халкедоні реабілітує Теодорета, після того як він офіційно висловлюється за викляття Несторія.

Останні роки провів в мирі, управляючи своєю єпархією. Помер в 460 році в мирі з Церквою, але через 100 років був виклятий V-м Вселенським Собором в Константинополі в 553 році – як найбільший з єретиків.

Екзегеза

Разом з Теодором з Мапсуестії Теодорет може вважатися найбільшим експертом в екзегетичній Антіохійській школі. Відомі його екзегези на 12 малих пророків, на псальми, на книгу пророка Ісаї, Єремії, Даниїла, на Пісню пісень, на 14 листів Павла, на Царів, на Хроніку. Всі ці твори написав після 433 року.

В своїй інтерпретації почав з точного аналізу самого тексту. Для цього порівнює різні грецькі варіанти, але не має певної системи. Проте з цього не слід робити висновків, що Антіохійці є буквалістами, а Олександрійці – алегористами. Для Теодорета є прийнятними обидва способи тлумачення Святого Письма (золота середина).

“Жебрак” (“Ераністес”) і христологія

Одна група творів спрямована проти Кирила, друга – проти монофізитів. У всіх творах виходить з принципу полеміки з єретиками. Єретичні помилки теперішнього – це репродукція минулих єресей.

У творі “Жебрак” обирає форму діалогу між монофізитом і ортодоксальним вірним. Новинкою твору є те, що автор щедро цитує Отців Церкви. У своїй богословії Теодорет підкреслює автономію та досконалість двох природ в Христі. Проти формули Кирила: “з’єднання по двох природах” він протиставляє поняття єдності через прийняття Богом людської природи і внаслідок цієї злуки існує єдиний суб’єкт дії (прозопон) – Христос; а дві природи зберігають свої особливості. Слово Боже для Теодорета не стає чоловіком а одягається в нього. Тут є небезпека нерозрізнення двох синів у Христі. Причина такої неясності у нерозрізненні “прозопон” та “іпостазіс”.

В. “Церковна історія”

В часі між 449-450 Теодорет пише “Церковну історію”. На той час вже існує церковна історія Євсевія (охоплює період до 324), редакція Руфіна із доповненням до 395, Сократа (охоплює період від 305 по 439) і Созомена (від 324 по 425). Складається твір із 5-ьох книг. У висвітленні подій він закінчує початком єресі Несторія. Паралельні місця з творами Сократа і Созомена пояснюються не тільки взаємною залежністю, але й користуванням спільних джерел. Подібно Євсевію Теодорет розглядає хід подій в теологічно-історичному вимірі. Особливу увагу Теодорет приділяє єресям, через твір посідає характер апології та полеміки. Слідуючи такій традиції Теодоре приділяю малу увагу точному датуванню і критиці джерел. Твір однак посідає свою цінність, як свідчення богословії історії та джерело деяких документів, що більше не зустрічаються в інших місцях.

ІІІ. Папа Лев Великий

Лиш два Папи в історії Церкви отримали титул “Великий”: Лев (440-461) і Григорій (590-604). Обидва мають багато спільно подібного в своєму житті. Обидва походять із аристократичних християнських римських родин, отримують освіту у Римі. Є на чолі Римської Церкви в часах великих змін в держав. Лев є дуже скупий у свідченнях про себе. Те, що можна сказати про нього, походить із його єпископського листування, а також із Lober Pontificalis і заміток різних авторів.

Нар. пр. на кінці ІV ст. в Тоскані, на початку V ст. родина переселилась до Риму. Там отримав добру освіту і вступає на церковну службу. Коли в 430 Кирило і Несторій звертаються до Папи Калестина, Лев посідає впливове місце в Римській курії. Саме він був тим, що заохочує Папу Келестина уповноважити Івана Касіянина написати твір “De incarnatione Domini contra Nestorium libri VII”. Особисто бере участь у боротьбі із маніхеями та арія нами у Римі. Можливо був саме він справляв вирішальний вплив на антипелагіянське спрямування трьох Пап Інокентія (402-417), Калестина (422-432) і Сикста (432-440). Під час перебування в Галлії (примирення полководців Астія і Альбіна) в 440 він отримує новину однодушного вибрання вірними на Папу. Висвячений в вересні того ж року.

Три сторони діяльності:

1. Потвердження примату. Історична умова розвитку догми – занепад римської імперії. Єдина інституція, що б могла перейняти на себе функцію соціального і культурного проводу в країні, була Церква. Ідея “Вічнго Риму” переходить із держави на Церкву.

У проповідях виразне повчання примату (на свято Петра і Павла; в листах до різних Церков). Христос для Лева є засновник і правдивий пастир Церкви, Він один посідає першенство (примат) у Церкві на всі часи. Христос побудував Церкву на Петрі, котрий є в особливому зв’язку із Христом. Через Петра Христос дає завдання євангелізації усім апостолам, місія утверджувати братів у вірі (Мт. 16, 13-19; Лк. 22, 32; Ів. 21, 15-19). У цій особливій місії-владі беруть участь всі престолонаступники Петра. Щодо співвідношення Папи і інших єпископів, то Лев висловлюється так: всім єпископам належить та сама гідність (honor), але влада (potestas) дається по-різному. Церковна ієрархія владається у формі піраміди, на вершку якої стоїть єпископ Рима.

Лев в той самий час признає інші види Церкви, як communio sanctorum i communio sacramentorum, також він зовсім не випускає із уваги синодальну структуру в concordia sacerdotorum. Єпископам Антіохії і Олександрії належить винятковий примат в порівнянні із іншими східними патріархатами, заради їх особливо тісного стосунку із Римським патріархатом. Тому Лев ніколи непогоджувався на 28 канон Халкедонського Собору.

2. Контроверсія з Євтихієм. Політично-еклезіяльна ситуація супроводиться приходом до влади нових людей (Івану Антіохійському в 442 приходить на зміну племінник Донно, Кирилові – Діоскур, Проклу Константинопольському - Флавіян). Серед них найвпливовішим і найсильнішим є Лев.

446 келійник Хризафій, похресник Євтихія (на той час архімандрит великого монастиря св. Йова в Констатинополі) усуває до монастиря незаміжну сестру імператора Пульхерію Августу, котра відіграла дуже важливу роль під час Константинопольського Синоду 431 та в формулюванні унійної формули 433.

8 листопада 448 під час ендемічного синоду єпископ Євсевій із Доріреї (Фригія) атакує Євтихія. Місячні дискусії привели до прийняття “унійної формули” 433, що відповідала fides Nicaene і ІІ-му листові Кирила Несторієві. Синод засудив вчення Євтихія, що Христос до воплоченням мав дві природи, а після – одну. Євтихій, Теодозій ІІ і Флавіян звертаються до Папи Лева, що відповідає із Риму відомими листом “Tomus ad Flavium”

Одночасно Теодозій II скликає синод в Ефесі. Головує Діоскур Олександрійський – замовчання “Tomus ad Flavium”, погрози легатам, зняття Флавіана (449-450 – помер по дорозі). Задля цього Папа назвав цей Собор “розбійничим”.

Лев Великий звертається тепер до імператорського двору скликати новий собор, проте без успіху. Ситуація помінялася скоро, коли в липні 450 помирає імператор. До влади прийшла сестра Теодозія Пульхерія і виходить заміж за сенатора Маркіяна. Імператриця впливає на рішення нового імператора у скликанні нового Собору. Папа дає згоду при умові, що головуватиме він або його легати. Цей Собор стає таким чином першим екуменічним собором. Під час Собору було прочитано лист Папи “Томус ад Флавіанум”. Переглянуто богословію Кирила Олександрійського, враховано богослов’ю Церкви Олександрії і Антіохії і прийнято рішення, яке мало б задовольняти всі сторони: що Христос є з двох природ, не змішаних, незмінних, нероздільних. Собор конкретизував вислів Кирила: “єдність двох природ”. Собор сказав: “із двох природ”.

3. Врятування і захист Риму від знищення. Відомим є вихід Папи Лева в 452 до царя гуннів Атілли під Мантовою. Кочівники відступають. В 455 році виходить на переговори із Гензерихом, ватажком вандалів перед воротами самого Риму: кочівники пообіцяли не нищити міста, але грабили його протягом 14 днів.

Ці моменти виявляють тільки головні стрижні в діяльності Папи Лева, розкривають на його не тільки, як провідника Церкви, але й суспільного лідера. Він повністю і щиро відданий справам, до яких є покликаний Господом. Його головні чесноти: мудрість, розважність, покора. Задля аристократичної культури і глибокого переконання, що тільки Христос є Господом у Церкві, а Папа є лиш Його слугою, він є завжди послідовний і витриманий як в плані богословському, так і в дисциплінарному і політичному.

А. Твори і богословія

Це є й проповіді і листи. Є збережено 96 проповідей, що є принагідного характеру. Вважаються за одні із найкращих в старовинній латинській літературі. 173 листи мають переважно урядовий характер, займаються перш за все питаннями церковної дисципліни та однодушним визнанням віри у його церкві.

Лев висловлюється чіткими латинськими термінами “persona”, “natura”.

В основі богослов’я “Tomus” лежить теологуменон подвійного народження Христа, тобто Його подвійної єдиносущності: із Богом та із людьми: “той самий, вічний єдинородний син вічного родителя, народився від Духа Святого і Марії”. Поєднання двох природ в одній особі проходило через взаємне зближення: “Під час того, як кожна із двох природ зберігаючи свої особливості і з’єднуючись спільно в одній особі, велич прийняла смирення, сила – слабкість, вічність - смертність”. Божа природа схиляється, а людська піднімається до Бога. Дві природи однак залишаються однак незмінними та розрізненими: Він бо насправді є правдивий Бог, але також правдивий чоловік... Як Бог не змінився через те, що став мізерним, так само і чоловік не був поглинутий величчю”. У Христі є тільки один це суб’єкт (una persona) діяння двох природ. Є можливим приписувати ознаки одної природи іншій: “Внаслідок цієї єдності особи в кожній із двох природ є можливим стверджувати: Син чоловічий зійшов із неба.., і Син Божий був розп’ятий і був похований”.

ІV. Халкедонський Собор

Якщо брати суто догматичну сторону, то можна вважати, що Халкедонський Собор є завершенням формування догми в історії Церкви. Проте під оглядом Церкви orante, то без сумніву Халкедон 451 є найвищим і вирішальним моментом, після якого будуть поставлені лиш необхідні висновки в богословії Церкви, яка сприймає Христа і молиться до Нього: ІІ Константинопольський Собор в 553 відокремиться від сумнівів посіяних орігенізмом і антіохійцями, ІІІ Константинопольський Собор 680-681 розв’яже питання двох воль і діянь у Христі напротивагу олександрійському монофізитизму, а ІІ Нікейський 787 урочисто підтвердить віру в Христа, Бога і Чоловіка, ратифікацією іконопочитання.

Вимушений невідкладними проблемами – невирішена проблема несторіянства і нова проблема монофізитизму порушена на ендемічному синоді 448 і на “розбійничому” Соборі 449, Маркіян негайно після обрання на імператора скликає собор до Нікеї на 1 вересня 451. Папа Лев, боячись нових єресей і будучи особисто зайнятий проблемою гуннів, не вважає за потрібне скликання нового собору. Тому зразу після запрошення на Синод висилає листи із своїми подальшими богословськими міркуваннями вважаючи, що це мало б бути достатньо для погодження справи. Коли імператор не приймає звернень Папи, то Лев все таки проти власної волі є змушений погодитися на проведення такого Собору, висилаючи замість себе легатів.

Через навалу гуннів імператор не може бути присутнім на Соборі, тому приймається рішення переміститися до Халцедону, де, незважаючи на складну політичну ситуацію, імператор зміг приймати участь на соборових засіданнях. Собор проходив від 8 до 31 жовтня в присутності 450 єпископів. Собор реабілітує Флавіана (помер по дорозі на заслання в 449), виклинає Діоскура, відновлює у гідності Теодорета із Киру та Іву із Едеси, апробує 28 дисциплінарних канонів. Останній 28 канон однак не будучи прийнятий римською Церквою, не був вміщений в збірку соборових актів.

А. Символ

Догматичні визначення Собору можна поділити на три частини: 1) У довгім вступі говориться про причини скликання Собору і настановляється до однозгідності із вірою І Нікейського і І Константинопольського Соборів, при цьому акцентується на єресях, які потрібно вирішити: заперечення Θεωτόκος і доктрина “двох синів” у Несторія, а з другої сторони змішування двох природ у Євтихія; 2) виразне визначення віри в дусі Традиції Отців, якій повністю відповідають унійна формула 433 і Tomus ad Flavianum, листи Кирила до Несторія і Флавіана до Папи Лева, і вкінці один лист Теодорета із Киру.

Символ закінчується традиційними анафемами проти всіх тих, що б не хотіли приймати. Догматичне визначення Халкедону можна вважати за компромісне для різних богословських шкіл. Все-таки вираз “у двох природах”, а не “з двох природ” приводить до відділення від Церкви коптійської Церкви.

Б. Канони і синодальні листи

28 канонів обговорюють різні дисциплінарні питання. Найвідомішим є 28 канон, що не увійшов до Соборових Актів. Надає Константинополю ті самі права, що й “старий Рим”. Папські легати, що брали участи у голосуванні, сильно запротестували вже наступного дня 30 жовтня, але без успіху. Коли легати доставили синодального листа до Папи Лева, то він затягує із відповіддю і відповідає аж у березні 453, визнавши всі рішення Собору окрім 28 канону.

Частина ІІІ. КІНЦЕВА ДОБА. СУМЕРКИ ПАТРИСТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Розділ 9. ЛІТЕРАТУРА ЛАТИНСЬКОГО ЗАХОДУ

І. Папа Григорій Великий

Consul Dei. Жив в другій половині VI-го століття. В 535 Візантія відібрала собі Італію, проте вже в 568 північ і центр Італії втрачені від інвазії Лонгобардів. Як наслідок, римськими (чи краще сказати візантійськими) залишили екзархати Риму і Равени, південна Італія і Сицилія. В 585 Іспанія впала від візиготів (цар Леовігільд), а через два роки син Леовігільда – Рекаред навертається із аріанства на християнство. Тим часом царство Франків на чолі із Клодовеєм стало найпотужнішою силою Європи, а по наверненні (498-499) перетворилося на найбільш потужний чинник євангелізації Церкви. В такий час при відсутності підтримки та керівництва імператорів на Церкву випадає важливе завдання – самостійно провадити свою місію, а також заміщати адміністративну та політичну роль світської влади. Григорій Великий, обраний Папою в 590 році, є тією особою, що поєднує в собі дві влади: церковну і світську.

Нар. в 540 в Римі в родині державних урядовців з особливо глибокими християнськими традиціями (два із його предків були Папами: Фелікс ІІІ в 483-492 і Агапіт в 535-536). Його батько був reginarius, адміністратор в римській курії, а три його тети – монахині. Григорій здобуває чудову освіту з риторики і граматики. В 572/73 отримує найвищу адміністративну цивільну посаду префекта Риму, але на цій посаді працює не довго, вирішує почати аскетичне життя. Через рік в монашій спільноті. Місце для спільноти – родинний палац на горі Челльо, де засновується монастир св. Андрія (існує досі). Засновує ще інші шість монастирів в родинних посілостях в Сицилії. Його спільнота живе за переважно за правилами святого Венедикта. Григорій присвячується в цей період вивченню Святого Письма та Отцям Церкви (зокрема Ієроніма, Августина, Венедикта, Івана Касіянина). Подібно Василію Великому і Августинові, йому не судилося довго пробути в монастирі. Він приймає важливі церковні доручення. В кінці 70-х Папа посилає Григорія послом до Константинополя. В 579 він отримує дияконські свячення і в чині диякона відбуває до столиці імперії. Побут в цьому місті пригодився для Григорія (контакти, досвід, враження). В 585/586 повертається до Риму до монастиря святого Андрія. Стає одним із найголовніших радників Папи. Як диякон продовжує свою службу бідним, хворим. В 589/90 в Римі виникає чума. Григорій особисто бере участь в опіці хворих. В цей час помирає і Папа Пелагій ІІ. Григорій стає природним спадкоємцем Папи. Всі обирають Григорія і у вересні 590 він є висвячений на єпископа. Однак навіть і тоді його побожне і вбоге життя не міняється. Через хворобу він не міг повноцінно виконувати свої обов’язки, будучи прикутим до ліжка більшість свого понтифікату він не міг також проповідувати. Все це не перешкодило йому виконувати своє служіння. 857 епістолярних актів, зареєстрованих в його листуванні, відображають всю ширину і труднощі проблем, якими він займався на протязі чотирнадцять років свого понтифікату аж до своєї смерті в 604.

П’ять аспектів його діяльності: 1. Опіка Римською Церквою; 2. Зв’язок з Візантією; 3. Євангелізація Лонгобардів і їх навернення; 4. Місія Церкви в Британії, Іспанії; 5. Письменник.

1. Григорій реорганізовує римську курію і весь маєток Римської церкви, земельні власності якого поширювалися на території від Риму аж до Кампанії, Сицилії, Сарденії, Північної Африки, в Галлії і Далмації. Прибутки служили для найбільш потребуючих, число яких постійно зростало із все новими навалами лонгобардів. Дбає про священиче виховання (“Пастирські правила”), настановляє достойних єпископів, реорганізовує єпархії і поглиблює пасторальну працю. Все це робить за допомогою Синодів.

2. Зв’язок з Візантією під час правління імператора Мавріція (582-602) і Фоки (602-610) розвивався без особливих проблем. До загострення відносин прийшло тільки в двох випадках: коли Григорій намагався християнізувти лонгобардів і коли в 595 Патріарх Іван офіційно надав собі титул οϊκομενικός. Григорій: servus servorum Dei.

3. Християнізація лонгобардів була особливо важкою зважаючи як на претензії з боку Візантії, та і на те, що серед поганської більшості були аріями. Першою ластівкою стала цариця Теодолінда (589-627/28), яка навертається до католицького віровизнання. Григорій, як єдина особа здатна займатися соціальним захистом Церкви на Заході, визнає, що Візантія не є спромозі допомоги. Тому з огляду завоженого народу намагається прийти до мирного врегулювання відносин із лонгобардами, переслідуючи при цьому мету їхньої євангелізації. Цьому особливо протиставляється екзархат у Равенні. За посередництвом цариці Теодолінди Григорію вдається вкласти важливі договори із Агілулфом, внаслідок яких зокрема був хрещений у католицькій вірі син цариці Адолоальд та було дано дозвіл вільної християнізації серед лонгобардів.

4. Після двохсотлітньої перерви в євангелізації Британії, що від 407 перестає бути доступною римлянам, Григорій відновлює місію в цій країні, висилаючи туди велику групу із сорока монахів-місіонерів на чолі із Августином, абатом монастиря св. Андрія. Місія Григорія поширюється і на візи готів в Іспанії. В 587 навертається цар візиготів Рекаред, а вже в 589 в Толедо відбувається церковний Собор. Також Григорій благословляє місію серед франків та в деяких єретичних середовищах в Північній Африці.

5. Як церковний письменник Григорій проявив себе особливо плідно в періоді, коли він як апокризарій перебував у Візантії і аж до 594. Йому належать екзегетичні гомілії і коментарі: на Єзекеїла, на Царів, Пісню Пісень і на Євангелія. Через поганий стан здоров’я пізніше Григорій обмежується тільки дідо листування. Без сумніву був саме він, що впливає на успіх літургійної реформи у його часі. Деякі літургійні є навіть приписані йому, що не означає, що він обов’язково мав би бути їх автором.

А. “Moralia in Job”

Сказані в константинопольський період на прохання товариша Олеандра із Сивілі і пізніше зібрані самим Григорієм однім творі. Складається із 35 книг. Не можливо однак встановити рік, в якому він редагував і видав цей твір, а з усіх припущень найочевиднішим є час від 579 до 600/602.

Про можливість морального пояснення на Йова свідчить ціла серія аналогічних патристичних коментарі. Три різні смисли: буквальний, алегоричний і моральний. Такий поділ Григорій правда зумів зберегти тільки в трьох перших книгах. Від 4 і 5 книг від залишає буквальний смисл на користь морального. В буквальному значенні Йов є представлений як конкретна історична особистість, проникнута болем і підлегла важким випробуванням. В плані алегорично-типологічному Йов символізує Христа і Його Тіло – Церкву. В моральному сенсі Йов прикладом злиденності людського життя. Шлях людини до Бога веде до глибокого пізнання самих себе. Людині допомагають ангели і проповідь Церкви, щоби попороти спокуси демонів. Пізнання Бога породжує смирення, чистоту серця, страх Божий і покаяння. В певній мірі можна зауважити залежність Григорія від Августина, але в нього відіграє більшу роли вільна воля людини в її спасінні.

Б. “Regula patoralis”

На Заході подібно тому, як основою монашого життя були правила св. Венедикта, так світському клиру - “Regula patoralis”. Ще за життя твір Григорія був перекладений на грецьку мову, завдяки чому поширився не тільки на Заході, але й на Сході. В листі до Івана із Равенни Григорій очевидно подає мотиви написання твору, як відповідь на закид Івана проти сумнівів Григорія у прийнятті єпископської хіротонії (твори Івана Золотоустого і Григорія Богослова є також написані як відповідь на закиди втечі свячень). З цього та із одного листа Олеандра із Севіллі випливає, що час написання твору припадає на початок понтифікату Григорія. До того вибрані місця із “Regula patoralis” знаходимо в синодальному листі від лютого 591.

Зміст твору є описаний коротко у вище згаданому листі до Івана. Звідтіля довідуємося, що “книга є написана в чотирьох частинах... (1) в який спосіб можна прийняти пастирську гідність, ...(2) яким повинно бути його життя, ...(3) застосування уряду, ...(4) яким чином потрібно знати свої слабкості, щоби доручення не було позбавлене смирення”.

ІI. Григорій із Тур

“Став єпископом не римлян а Лонгобардів” - жаліється Григорій Великий в листі до екс-консула Івана в 591 році. Для двох останніх Отців Заходу: Григорія із Тур і Ісидора із Севіллі, стосується те ж саме. За походженням римлянин – стали єпископами Франків і готів. У своїх особах віддзеркалюють добу зміненого соціально-культурного становища Церкви, в якій римська культура (римський устій, традиція Отців) вже не грають важливої ролі (хіба що десь на інтелектуальному рівні).

Народився 13 листопада 538 року в Оверкії, в сенаторській родині, що дала Церкві багато єпископів (жив в той самий час, що й Григорій Великий, проте його життя є позначене іншими подіями внаслідок іншої ситуації в Галлії). По смерті батька був відданий в опіку своїх дядьків-єпископів. В 563 році тяжко занедужавши відбув прощу до Туру на гріб святого Мартина, де чудесно оздоровився. В тому самому році стає дияконом біля свого дядька в Ліоні. В 573 році переймає у свого двоюрідного брата Євфронія єпископський престол в Турі. Проживає далі в часі взаємної боротьби племен царства Франків. Мужньо протистоїть погрозам могутніх, захищаючи відважно права Церкви, її незалежність. Здобуває авторитет поважного владики, стає певним символом примирення, одним із найважливіших радників галльських монахів. Помер в 594 році.

Твори.

“Історія Франків” і “Книги чудесних знамень” – це дві частини одного творчого задуму.

I. Перша книга (всіх є 10) є нарисом історії, починаючи від Адама до смерті Мартина із Тур (397). Вважається що з занепадом Римської імперії почався новий етап історії людства і франкам належить провідна місія в Церкві. Його поняття історії – це плід співпраці Бога і людини. Це чудове джерело для вивчення історії франків (Григорій використовує свіжий матеріал із розповідей чи наочних свідків). Його поняття історії основується на ідеї Божественного плану спасіння людства, в якому франки отримали визначену провидінням місію поширення християнства (юдеї і римляни втратили це через свій гріх). Проте і вони ризикують втратити оцей мандат, проте остання події показують на те, що є ще надії.

II. Власне під цим аспектом історії, як вияву Бога, слідує інша група творів “Книга чудесних знамень” (8 книг):1-чуда Христові; 2-чудо галльського мученика; 3-6 – про чудо святого Мартина; дальші книги про життя і чуда галльських святих.

Мета книги - пізнати спасенну Божественну дію у житті власного народу. Одночасно книги надають багатющий історіографічний матеріал, автор подає точно дати, описи місцевостей, імена і т. п. Особливість твору – проста мова, що є незвичним для істориків тих часів. Видно про старання надати більш адекватне пояснення читачам всіх часів.

ІІІ. Ісидор із Севіллі

Незважаючи на великий вплив на іспано-візиготську Церкву свого часу і велику цінність творів в середньовіччя, є дуже небагато відомостей про Ісидора із Севіллі. Походить із римської родини із Картагени (південний схід в Іспанії) бл. 560. Його родина перемістилась до Hispalis (Севіллі). У Севіллі Ісидор відвідує місцеву єпископську школу. Як багато його рідних він пов’язує свою життя із служінням у Церкві. В 599/600 роках він унаслідує єпископську кафедру від свого старшого брата Леандра. Протягом його єпископату проходять важкі війни за об’єднання Іспанії, в 621 остаточно вигані візантійці. Як найстарший митрополит предсідає Синод в Толедо 633, є на чолі реорганізації Церкви у візиотському царстві. Помер в 636. Папа Інокент ХІІІ в 1722 надає титул “вчитель Церкви”.

Залишає багатий енциклопедичний матеріал. Написав історію Готів, Вандалів і Свевів, хроніку церкви в дусі Євсевія і Ієроніма, екзегетичні підручники, серію природознавчих писань, перелік єресей De haeresibus, “De ecclesiasticis officiis”, монаші правила. Особливий інтерес для Патрології складає “De viris іllustribus”. Він інтегрував майже всіх старовинних авторів, добавивши іспанських авторів.

“Etymologiae” i “Sententiae”

Серед широкої бібліографії Ісидора ці два твори посідають характер навчальних підручників, як богословського, так і світського змісту, і були широко використовувані у середньовіччя. “Etymologiae” в 20 книгах вкладають зібрані знання про мови, історію, культуру, природознавство, богословію. Є тут представлені “sette atti liberali” (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, анатомія). Автор зупиняється над питаннями, що порушують медицина, законодавство, хронографія, Церква, богословія, політика, антропологія, природознавчі науки, географія, архітектура, сільське господарство, навіть військова стратегія, ігри, мореплавство, харчування. Тільки Х книга містить у собі еtymologiae. Ісидор так і до кінця життя не міг зміг повністю закінчити цього твору. Щойно його учень Браулій, єпископ Сарагоси (631-651), доповнює незакінчену частину в 640.

“Sententiae” є богословським доповненням до “Etymologiae”. В трьох частинах: догматична, духовність і мораль, автор широко викладає догматично-етичну доктрину Церкви. Зразком служать Августи і Григорій Великий. В середньовіччі твір особливо послужився схоластам.

Розділ 10. ЛІТЕРАТУРА ГРЕЦЬКОГО СХОДУ

І. “Катени”

“Катени” є назвою окремого виду літератури і є якби підсумком грецької патристичної літератури. Тут автори збирають докупи коментарі Святих Отців на Святе Письмо. В „Катенах” є представлені різні школи, ніби автор сам мав намір погодити між собою різні традиції, головно олександрійську та антіохійську. Очевидно, що родоначальником такого виду літератури мав би бути Прокопій із Гази (465 - бл. 530), котрий користуючись Орігеном складає широкий коментар на Восьмикнижжя, на Царів, Приповідок, сирах, Пісню Пісень. “Катени” набули такої популярності, що в багатьох випадках ставлять під загрозу передання оригінальних текстів. Однак саме завдяки їм є збережено багато втрачених текстів (напр. твори таких авторів, як Мелітон Сардійський, Діодор із Тарсу, Теодор з Мапсуестії, Кирило Олександрійський, Теодорет із Киру і ін.). Термін “катени” перший раз є вжитий в Томи Аквінського в його аналогічній антології євангельських коментарів. Він назвав свій твір “Expositio continua”, тоді як на грецькій мові 'έκλογαι, συναγωγή.

ІІ. Псевдо-Діонісій Ареопагіт

“А деякі чоловіки повіривши в нього, пристали до нього; серед них був також Діонісій Ареопагіт...” (Дії 17, 34). Незважаючи на сумніви Іпатія Ефеського (532) та деяких інших авторів чотири важливих твори Corpus Dionysiacum були приписані учневі ап. Павла, через що знайшли великий авторитет в Церкві особливо західного середньовіччя . Першими доказали псевдоепіграфічність „Corpus Dionysiacum” Лоренцо Валла і Еразм із Роттердам, показавши залежність даних творів від неоплатонізму Сіріана (перша половина V ст.) і його учня Павла ( 412-485). Цитування із „Corpus Dionysiacum” знаходимо в автора із VІ ст. Севера із Антіохії (між 510 і 518/28), через що написання твору можливо вміщається в час між кінцем V і початком VІ стт .

До сих пір експерти ведуть досліди у виясненні особистості Псевдо-Діонісія. Все що можна сказати і з впевненістю це є те, автор „Corpus Dionysiacum” є сирійцем, проживав в Афінах, де як подають певні авторитетні джерела в кінці V ст. був сформована певна інтелектуальна група вихідців із Сирії.

Твори та богословія

„Corpus Dionysiacum”: „De divinis nominibus”, „De mystica theologia”, „De caelesti hierarchia”, „De eclesiastica hierarchia”. В корпусі містяться згадки про інші сім творів, що мали б належати тому самому авторові, але будучи по своєму змістові повністю невідомими, вважаються за видумані. Припускається, що перелік останніх семи творів мав би відіграти роль надання вигляду широкого богословського трактату „Corpus Dionysiacum” задля більшого авторитету.

На основі двох перших творів Псевдо-Діонісія можна виділити такі дві головні думки в його боголовії та філософії:

1. Абсолютна трансцендентність та непізнаність Бога – це приводить теологію та духовність на шлях апофатичної богословії і бословії темряви. Жодне із імен божества – суто біблійних чи втворених в традиції Церкви, не в спромозі висловити Божої суті. Іменеа Божі краще є відносити до Божого діяння, аніж до Божого буття. Зло „не є”, бо тільки Бог є один „Є”. Богословія темряви – людина, що приближується до Бога, відрікається від усього від чуттєвого, від всякого земного представлення, входить все глибше в темряву. Злука з Богом відбувається в повному самозникненні.

2. Ієрархічне упорядкування сотворіння, де Господь знаходиться на вершку як небесної ієрархії, так і земної (Церква). Небесна ієрархія поділена на три тріади: серафими, херувими і престоли перебувають на службі виключно Господові; господьства,сили і власті - на службі сотворінню; начальства, архангели і ангели є на службі державам, народам і людям . Земна – на дві тріади: єпископи, священики і диякони; монахи, вірні і катехумени (каянники). Значення і ціль такого ієрархічного поділу відкривається в теології підняття до Бога: очищення, просвічення та ініціація.

ІІІ. Максим Ісповідник

Про Максима Ісповідника маємо певні авторитетні дані починаючи із 626 (бл. від 46 років життя) і знаємо його як протагоніста боротьби із єрессю монотелітів та моноенергістів, в якій він перетерпів ісповідницьку смерть (“Ісповідник”). Щодо даних про його попереднє життя маємо два додаткових джерела – „Vita” на грецькій мові і на сирійській. Проте обидва є більш панегіричного характеру: перша вихваляє М., як відомого дуофізиста, а друга – для його знеславлення, як противника монофізитизму. Однак обидва не позбавлені історичної цінності, хоч до 626 є тяжко визначити котре із двох є автентичнішим.

* Нар. бл. 580 у відомій константинопольській родині (грецьке джерело) або в Палестині як син самарійськоко купця та персіянської рабині (сирійське джерело). Мав особливі дарування, так що цісар Гераклій бере його швидко на службу до двору, де в певному часі стає імператорським секретарем; в 614 покинув світ, щоби очолити монастир в Хрисополі близько Константинополя (грецьке джерело). У Vita сірійському говориться, що в 10 р. вступає до монастиря св. Харитона в Єрусалимі, де називається Максим та вивчає твори Орігена. Внаслідок арабської інвазій в 614 покидає місто і основується в Кизику (на східному узбережжі Мармурового моря).

В 626 перед навалою персіян і арабів переміщається до північної Африки Тут його займає суперечка із монотелітами та моноенергістами.

Проблематика богословії монотелетизму. М. є спроба віднаходження адекватного для різних сторін вирішення питання поєднання двох природ у Х. – пошук, розпочатий на Ефеському Соборі, тривав ще на Соборах в Халкедоні, на ІІ і ІІІ Костантинопольському (553 і 680/681). Основою проблеми були два різних богословських підходи, які по різному акцентували свої візії: антіохійці – автономія двох природ; олександрійці – їх єдність. Як звичайно вирішується в таких випадках, то чиняться спроби зблизити два протилежних бачення шляхом винаходу посередніх рішень. У Ефесі була прийнята олександрійська богословія. Халкедон так акцетував на антіохійській формулі “одна особа в двох пригородах”, що єгипетська Церва та інші “монофізицькі” Церкви відходять... На ІІ Константинопольському Соборі Ц. наближається вже до олександрійської богословії шлях викляття “трьох глав”. В час Максима виникнула нагальна потреба возз’єднання Ц. для внутрішнього укріплення держави перед навалою персіян та арабів... Формула єдиних ενέργεια і Θέλησις в двох природах Х. мала б задовольнити монофізитів.

Перший раз ця богословія була висловлена Патріархом Сергієм (610-638) в листі до Кира єпископа Фазі. Внаслідок такої богословії в 633 вдається заключити із коптійською Ц. “унійний пакт”. Формула примирення швидко знаходить критику збоку єрусалимського монаха Софронія, що в тому часі находився в Олександрії повертаючись з Північної Африки. В 634 Сергій, щоби запобігти ширших подальших дискусій, висилає до Кира Патріарха Олександрійського декрет, в якому повеліває не називати в жодному разі слово ενέργεια. Проте, як свідчить історія, не є можливим розв’язати проблеми шляхом наказу її замовчування. В тому самому році Софроній стає Патріархом Єрусалиму і швидко висилає до інших церков “синодальні листи” із своїм символом віри. Лист до Сергія. В 638 Сергій засвідчує моноенергетичну доктрину вже більш ширше, діставши на це підтримку імператора Гераклія та “ендемічного” Собору.

Сергія, що помер ще того самого року, заступає Пирг, що однак перебуває на престолі недовго до свого усунення в 641 (через політичні мотиви). В 645 в Карфагені відбувається прилюдна дискусія між Максимом та Пиргом. Збережені акти цієї дискусії, яка відбулася в присутності цісарського намісника і багатьох владик, свідчать про великий діалектичний хист Максима і є найціннішим документом монотелетистичних спорів. Переможений Пирг апелює до Папи і вони обидва відправляються до Риму. Після цього М. Залишається на довший час у Римі і по свідченню документів стає найбільш авторитетних богословів у Папи Мартина (649 – 653). Імператор Костантій ІІ (641 – 668) видає декрет про віру, де зобов’язує всіх до прийняття декрету Сергія 634, де заборонялося всякі дискусія навколо ενέργεια і Θέλησις Христа. Лятеранський Собор 649... В 653 арешт Мартина та Максима, перевезення до Константинополю, вигнання. Максима відправлено до Тракії. Імператор в часі засланні Максима пробує схилити його до прийняття до прийняття зобов’язання 634. Через сім років його знову спроваджено до Константинополю (з М. були ще два його учні Атанасії), де в присутності місцевих владик змушують виконати волю імператора. “Персійське покарання” страта язика та правої руки. Вигнання до Ласики на східному узбережжі Чорного моря. +662. Вісімнадцять років пізніше реабілітований ІІІ константинопольським Собором (680/681), котрий прийняв і його богословію.

Твори і богословія

Св. Іван Дамаскин

* в 650 в Дамаску, який вже від 635 року був руках персів. Через те, що араби ще на початках толерантно відносилися до християн, батько Івана (Мантур) займав високу чиновницьку посаду при дворі каліфа вихованням Івана та його прибраного молодшого брата Косми (названий Сладкопівець, пізніше єпископа Маюмського) займався певний монах Косма, що його батько мав би викупити на ринку в Дамаску від Сарацинів-торговців або випросив собі в каліфа . Іван сам отримав високий уряд при дворі каліфа. Із приходом до влади каліфа Абд ел Малек (685-705) почалися сильніші утиски християн, через що Іван разом із родичами був змушений покинути уряд. Перед 700 знаходимо Івана вже в монастирі св. Сави в Єрусалимі. Висвячений на священика Іваном Єрусалимським. Присвячується вивченню та редагуванню численних богословських творів раніших Отців Ц. Твори Івана: „Джерело пізнання” – трилогія, присвячена трьом різним питанням: філософії („Філософські глави”) єресям („Про єресі в скороченн”і) викладду православної віри („Точний виклад православної віри”). Іван є відомий своїми гімнами. Між його проповідями найвідоміші є „Марійські проповіді” і „Три оборонні бесіди проти тих, які відкидають святі ікони”.

41