І. Історія політики

Християнство зародилось і розвивалось в часі розквіту Римської імперії. Велика територія, багатонаціональність поставили перед імперією великі проблеми збереження її цілісності. Творення умов єдності імперії. Єдина мова, існування доріг сприяли єдності. Рax romanum. Виняток в культі зробили лише для ортодоксальних євреїв. Християнство, яке тоді було новою релігією, радше його вважали за одну з юдейських сект, стало переслідуване через відмову від офіційного культу. Наступним фактором єдності імперії стало Римське право було, але воно не охоплювало всіх випадків життя... Останні значні спроби об’єднати державу були за Діоклеціана – загальне гоніння християн. Але і це не спрацювувало, бо імперія все ж розвалювалася. Тому імперська влада була змушена згодитися із фактом існування християнства, а вкінці і прийняти його за офіційний культ, як релігію більш сильнішу і придатливішу до збереження єдності. Свідчення цьому є те, що вже в 311 імператором Граціяном християнам було дано свободу культу.

А. Сакральне поняття імперії. Константин Великий

Найважливішою принципом римської імперії була сакральність імперської влади, де імператор є божество. Імператор Константин наверненням на християнство покинув культ старовинних богів, однак не ідею сакральності його влади. Для цього найперше йому послужився християнський монотеїзм, більш придатний до імперського монократизму. Перемога над Максенцієм 312 на мості Мілвіо під Римом показує благословення Константина християнським Богом. Авторитет християнського імператора підвищує остаточна перемога над Лікінієм в 324. Константин видає монету зі зображенням своєї особи та голуба над ним. Сцена є подібна до Йорданського Хрещення – імператор хоч не божеством, але є в особливому синівському стосунку із Богом. Константин є представником християнського Бога, стає символом єдиного Божого правління як в державі, так і в Церкві. Після 324 Константин відмовляється від титулу Pontifex maximus (вищий первосвященик) але приймає титул “єпископ зовнішніх” (επίσκοπος των εκτός) (Vita constantini ; IV, 24), а Євсевій – койнонічний єпископ (κοινός επίσκοπος) (Vita constantini I, 44, 2), в той час коли єпископи церковні – це „єпископи внутрішніх”. Це зобов’язує імператора дбати як про політичне добро своїх підданих, так і про їх добро релігійне. Імператор, як “єпископ зовнішніх”, бере на себе права місії і поширення Церкви, її оборони, добробут. Як наслідок імператори поводяться як повноправні управителі Церкви, скликають собори, головують на них, ратифікують їх рішення, вибирають чи скидають єпископів. Задля добра держави і її унітарності християнство стає офіційною єдиною толерованою релігією імперії. Інші релігії толеруються настільки вони не представляють небезпеки імперії.

З однієї сторони визнання християнства державною релігією було позитивним, з другої сторони – входження держави в суто церковні справи мало негативні наслідки, особливо на полі збереження ортодоксії. Це особливо демонстративно, коли Константин після ратифікації Собору в Нікеї 325 і викляття Арія знову повертає Арія в 327, а натомість засуджує всіх протагоністів Собору. Така непослідовність пояснюється тим, що імператори далеко не розуміли догматичних питань, і при гострих церковних догматичних чи дисциплінарних спорах вони займають опортуністичну позицію заради збереження єдності імперії. Мотивації поведінки імператорів в Церкві не релігійно-догматичні, а практичні політично-імперські. Тому вкінці Константин міняє повністю своє відношення до Нікеї і вибирає середину між крайнім ортодоксалізмом і аріянізмом – семіаріянізм. Константин помер в 337 так і не вирішивши проблему аріанства (цю тему ми розкриємо пізніше).