47. Українська література 1920-х – поч. 1930-х рр. Літературна дискусія: пошуки мистецьких орієнтирів.

Література, як і мистецтво в цілому, є складовою частиною культури, в якій відображаються всі суспільно-політичні й духовні процеси, що притаманні суспільству на тому чи іншому етапі існування. Кожна історична епоха породжує своє мистецтво, з своїми видами, формами й стилями, які вбирають у себе всю складність періоду. Також література є наслідком політичної діяльності держави та прилеглих країн, тому не можна говорити про літературу як про окрему існуючу одиницю. Література прямолінійно відтворює процеси, які відбуваються насамперед у мові, а це значить, що мовні злети та падіння вона відображає на собі.

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ "Про критику і критиків у літературі" початківця Г.Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

Серед цих дискусій, що продовжувались протягом першої і другої третин 20-х років й наклали свій відбиток на культуротворчий процес тієї доби, найгострішою була дискусія навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У ній брало участь багато провідних партійних діячів. Багаточисленними були також дискусії стосовно змісту і методів здійснення “українізації”, ролі інтелігенції в культурному будівництві. До важливих політичних суперечок, що мали значний вплив на подальший національно-культурний розвиток, слід віднести і правописну дискусію, яка була оголошена Державною комісією для розробки правил правопису. Вона розпочалась у серпні 1926 р. після опублікування проекту нового українського правопису.

Згадується й загальна літературна дискусія 1925-1928 рр., під час якої було порушено ряд проблем культурного розвитку УСРР, зокрема таких, як “українізація”, шляхи розвитку національної культури та роль інтелігенції у цьому процесі, зв’язки української культури з російською та культурами інших народів. Однією з центральних фігур зазначеної дискусії був український письменник М. Хвильовий.

Аналогічні дискусії мали місце і в інших сферах культури, зокрема в мистецтві.

Дискусії були відображенням тодішнього суспільно-політичного і культурного життя. Їх наявність свідчить про те, що радянській Україні у 20-і роки були притаманні окремі ознаки демократії. Однак згортання “українізації” і посилення тоталітарного режиму припинили ці процеси.

У першій половині 1920-х років відбувався процес встановлення ідеологічного та адміністративного контролю органів влади над літературним життям. Цей процес розвивався у двох напрямах - конструктивному та репресивному. Конструктивний проявлявся в утвердженні політизованої літератури, яка б виконувала пропагандистсько-агітаційні функції. Головним організатором цієї політики виступав ЦК КП(б)У, діючи через підзвітні йому органи - відділ агітації і пропаганди (Агітпроп), відділ преси, Головне управління політичної освіти (Головполітосвіта). Репресивний напрям полягав у створенні широкої мережі цензурних органів, що повинні були обмежувати творчість літераторів. Головним цензурним органом в Україні стало Центральне управління у справах друку, що існувало при НКО, але підпорядковувалося ЦК КП(б)У.

Діяльність літературних об`єднань характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі українських літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами. В цей період в Україні існували різноманітні літературні течії та напрями (імаженізм, акмеїзм, футуризм, символізм), що свідчить про органічний зв`язок української культури з культурою Європи. Таким чином, поєднання нових європейських тенденцій зі зростаючим національним мистецтвом спричинило появу нових явищ в українській літературі.

Ідейне підгрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загально-цивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).