2. Cоціальні та психологічні проблеми старіння .

Для людини старіння завжди мало особливе значення. Століттями філософи обговорювали причини старіння, алхіміки шукали еліксир молодості, а багато релігій надавали старінню сакральне значення. Проте, навіть зараз біологія процесу старіння все ще відома дуже погано, а ніяких методів змінити швидкість старіння людини не існує. Незважаючи на інтенсивні дослідження, науковці ще далекі від подолання старіння.

Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння, остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки – соціальної геронтології яка почала вивчати: індивідуальні переживання старих людей, місце і становище їх у суспільстві, соціальну політику стосовно старих людей. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.

Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим Е.Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна.

Геронтолог К. Вінтор виділяє наступні стереотипні погляди на старих людей:

•   усі старі схожі один на одного;

• люди старого віку соціально ізольовані;

•   більшість з них має слабке здоров’я;

•   звільнення з роботи породжує більше проблем для чоловіків, ніж для жінок;

•   більшість старих людей ізольовані від своїх родин;

•   розумові якості з віком погіршуються.

Старіння – руйнівний процес, що протікає в результаті наростаючої з віком дії зовнішніх і внутрішніх факторів,що ушкоджують і призводять до недостатності фізіологічних функцій організму.

В свою чергу старість є останнім етапом онтогенезу людини. Головною її особливістю є генетично зумовлений процес старіння, який проявляється в еволюційних змінах в організмі та психіці , послабленні їх функціонування. Фізіологічні перетворення, а також соціально - психологічні чинники впливають на особистісну сферу, поведінку, спосіб життя старої людини.

У період старості розвиток і функціонування духовної, інтелектуальної, емоційної, фізичної сфер людини набувають специфічного характеру. На цьому віковому етапі особистіть припиняє трудову діяльність , обмежуються її соціальні контакти, спостерігаються зміни у її поведінці.

Період старіння часто називають геронтогенезом ( грец. Geron – стара людина і genesis – походження ). Більшість дослідників вважає, що починається вона з 60 років і триває до смерті. Міжнародна класифікація виокремлює такі періоди геронтогенезу:

- похилий вік ( для чоловіків 60 – 74 роки, для жінок 55 – 74 роки )

- старечий вік ( 75 – 90 років )

- вік довгожительства ( 90 років і старші ).

На цьому етапі життя людина помітно втрачає фізичну силу, енергійність, погіршується її здоров’я та психофізіологічні показники. Знижується функціонування судинної та імунної систем, еластичність тканин організму. Шкіра стає твердішою, чутливішою до подразнень. Стара людина адаптує свою поведінку до фізіологічних обмежень[12].

Про початок старіння людини свідчить припинення трудової діяльності, обмеження системи соціальних відносин. У більшості дорослих вихід на пенсію мало змінює задоволеність життям. У деяких сім’ях набуває вищої значущості сімейне життя , особливо, якщо чоловік працює, а дружина вже на пенсії. Припинення роботи теж сприймається позитивно. Однак частина старих людей опиняється перед проблемою залежності від інших людей.

Кожна людина по-своєму долає період старості, що зумовлене генетичними та особистісними чинниками, статевою належністю, способом життя на попередніх етапах, атмосферою в родині, соціально - економічною ситуацією в країні.

У старості важливі не тільки зміни, що відбуваються з людиною, але й ставлення людини до цих змін[4].

Класифікація соціально-психологічних типів старості, за І.Коном, побудована на підставі залежності типу від характеру діяльності, якою старість заповнена:

1. Активна, творча старість, коли людина виходить на заслужений відпочинок і, розставшись із професійною працею, продовжує брати участь у суспільному житті, вихованні молоді й т.д.;

2. Старість із гарною соціальною й психологічною пристосованістю, коли енергія старіючої людини спрямована на влаштування власного життя - матеріальне благополуччя, відпочинок, розваги й самоосвіта - на все те, на що раніше бракувало часу;

3. "Жіночий" тип старіння - у цьому випадку весь свій час та сили стара людина віддає родині: домашній роботі, сімейним турботам, вихованню онуків, роботі на дачі; оскільки домашня робота невичерпна, таким старим ніколи хандрити або нудьгувати, але задоволеність життям у них, звичайно, нижче, ніж у двох попередніх груп;

4. Старість, пов’язана з турботою про здоров’я ("чоловічий" тип старіння) - у цьому випадку моральне задоволення й заповнення життя дає турбота про здоров’я, що стимулює різні типи активності; але в цьому випадку людина може надавати зайвого значення своїм реальним та уявним нездужанням і хворобам і її свідомість відрізняється підвищеною тривожністю[18].

Ці чотири типи І.Кон вважає психологічно благополучними, проте є й негативні типи розвитку в старості. Наприклад, до таких можуть бути віднесені старі буркуни, незадоволені станом навколишнього світу, що критикують усіх, крім самих себе, всіх повчають й тероризують оточуючих нескінченними претензіями. Інший варіант негативного прояву старості - розчаровані в собі й власному житті самотні й сумні невдахи. Вони звинувачують себе за свої дійсні й уявні упущені можливості, не здатні прогнати геть похмурі спогади про життєві помилки, що робить їх глибоко нещасними.

Таким чином, особистість людини в міру її старіння змінюється, але старіння протікає по-різному, залежно від низки чинників, як біологічних (конституціональний тип особистості, темперамент, стан фізичного здоров’я), так і соціально-психологічних (спосіб життя, сімейно-побутове становище, наявність духових інтересів, творчої активності). При такому розгляді проблеми старості виникає можливість і необхідність підготовки людей до старіння. Це завдання полягає не тільки в підтримці фізичного стану індивіда, але й вимагає створення умов для його психологічної адаптації, розробки заходів психологічного забезпечення.

Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія звільнення, роз’єднання. У ній стверджується, що “старіння є неминуче взаємне віддалення чи роз’єднання, яке призводить до зниження взаємодії між старіючою особистістю у певній соціальній системі”. Цей процес може бути ініційований як самою особистістю, так і іншими особами. Поступове руйнування соціальних зв’язків означає підготовку до наступного акту – смерті. Процес “соціального відходу” характеризується втратою соціальних ролей, обмеженням соціальних контактів “втечею” у себе[2].

Прибічники теорія активності  вважають, що в середньому віці, при нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та активність. З приходом старості особистість повинна зберігати ті ж потреби та бажання, які були притаманні їй раніше, чинити опір будь-яким намірам виключати її із суспільства. Здатність знаходити радощі та цінності у житті не вичерпується у певному віці, а повинна зберігатися протягом всього життя.

Ще одна теорія розвитку і неперервності життєвого шляху із позицій даної теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого шляху, який передував старості. Переходячи від ступеня до ступеня, людина повинна намагатися зберігати свої звички, засвоєні ролі та функції. Старість повинна являти собою “поле битви” за збереження попереднього стилю життя, всупереч рольовим змінам. Нормальне “успішне” старіння можливе лише при різнобічній адаптації до нових умов і збереженні попереднього становища відразу в декількох областях діяльності.

Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності, представники старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили попередні можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та психологічної незалежності. Основна риса старості – пасивність. Тому активна частина суспільства повинна розробляти соціальні програми для покращення життя пасивних старих людей.

Прихильники теорія вікової стратифікації, розглядають суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б. суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні. У рамках цієї теорії на перший план висуваються такі проблеми, як суспільний статус старих людей, індивідуальні переміщення із одного вікового періоду в інший, механізми розподілу соціовікових ролей, взаємостосунки з іншими віковими групами[13].

Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно збільшуються (теорія Стігліца). Ще в 1949 році особливе незадоволення викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як “дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.

Усі ці теорії аналізують соціально-психологічні проблеми людей похилого віку, які визначають становище цих людей у суспільстві, їхні потреби та необхідну їм допомогу. Російський науковець Євдокія Холостова робить спробу узагальнити ці проблеми, виділяючи:

- втрати: переживання, викликані різного роду втратами (фізичної активності, зору, слуху, смерті близьких людей);

- порушення психіки (наслідок розчарування, відторгнення);

- зниження психологічних здібностей та можливостей людини на тлі гострих захворювань, психічні хвороби, органічні ураження мозку; вияв у гіпертрофованому вигляді почуттів заощадливості, скупості;

- сексуальні проблеми: імпотенція, вдівство, пізнє кохання, другий шлюб;

- наслідки зловживання алкоголем: порушення загального здоров'я, розлади нервової системи, розумова відсталість, деградація особистості;

- погане поводження з людьми похилого віку: фізичне та психологічне насильство, агресивна поведінка, зневага, занедбаність, позбавлення харчів та комфорту, соціальна ізоляція, сексуальні домагання, фінансові зловживання (використання заощаджень людини похилого віку);

- низька матеріальна забезпеченість: злидні, жебрацтво, кривди, зневіра, приниження, почуття незатребуваності, спроби відновлення трудової активності [5].

Підводячи підсумок хочемо зазначити, що дана проблема на сьогоднішній день є надзвичайно актуальною в Україні. Хоча рівень соціальної захищеності старих людей в Західної Європі значно вищий ніж в Україні. Щодо структури населення, то тут кількість осіб допрацездатного і старшого за працездатне населення практично рівна при незначному переважанні числа дітей. Зараз в Україні запроваджено соціальну політику, спрямовану на збільшення народжуваності шляхом надавання одноразової допомоги при народженні кожної дитини. На мою думку це повинно позитивно вплинути на вікову структуру населення України і запобігти вимиранню нації.