Частина 1

7. Поняття культура мовлення. Основні Комунікативні ознаки мовлення

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставинспілкування. Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету.

Основними ознаками комунікативно якісного мовлення є його правильність, логічність, доцільність, точність, виразність, ясність, етичність, естетичність.

Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови. Правильність у риторичному розумінні тлумачиться значно ширше. Крім лінгвістичної правильності вона містить насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне вживання їх, зв'язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильним є запитання, яке спонукає до думки і пошуку істини. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення. Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, якими можна забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи таким чином суперечливості у викладі матеріалу, тобто кожен мовець повинен володіти не тільки логікою мислення, а й логікою викладу думки та мовними засобами, якими цього можна досягти. Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовно даної теми. Логічний наголос — це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом.

Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для певної ситуації форму відповіді чи розповіді. Точність — одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови. Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги: 1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. 2. Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним уявлятиметься усне мовлення адресатові, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект очікування сподіваного відкриття. Слухач в такій ситуації адекватно "прочитує" те, що чує, здогадується, що послідовно йтиме далі, і часто каже або думає: "Ясно, я все зрозумів". Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, чергування розміреного та уповільненого ритму, спокійний і ввічливий тон.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією ознакою, бо різноманітність — це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство мови — це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку.

Чистота мови уявляється насамперед як відсутність у мові чужих їй елементів. До чужих літературній мові елементів відносимо неосвоєні запозичення з інших мов, невластиві українській мові форми, що з'являються під впливом інших мов. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає вихований мовний смак, гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

8. Особливості усної форми мови Норми орфоепії. Словесний і фразовий наголос. Милозвучність мовлення.

Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми. В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності. Найважливішими особливостями усної форми мовлення є: 1. Вона витворюється мовним апаратом людини (голосовими зв’язками, язиком, ротом) й сприймається на слух. 2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. 3. Ще однією особливістю є надлишкова інформація. Вона міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. 4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне.

Орфоепічні норми називають також літературними вимовних нормами, так як вони обслуговують літературна мова, тобто мова, якою говорять і пишуть культурні люди.

Норми вимови визначаються фонетичною системою мови. У кожній мові діють свої фонетичні закони, за якими вимовляються слова. 

1.У вимові імен прикметників родового відмінка однини середнього та чоловічого роду за традицією приголосний [г] замінюється на [в].2. Ненаголошені особисті закінчення дієслів 1 і 2 дієвідміни-ут,-ют,-ат,-ят і суфікси дійсних дієприкметників теперішнього часу-ущ-,-ющ-,-ащ-,-ящ-у мові наших днів вимовляються неоднаково, їх вимова орієнтується на написання. 

3. Вимова постфіксів-ся і - сь у зворотних дієсловах

Словесний наголос. 1) Різновид наголосу, виділення складу в слові посиленням артикуляції, збільшенням тривалості та зміною висоти голосового тону. У фонетичному плані розрізняють С. н.: за силою видихування — силовий (динамічний, експіраторний,), за висотою тону — музикальний (музичний, мелодичний, тонічний), за тривалістю звука — кількісний (довготний). У морфологічному плані залежно від фіксації на якомусь складі слова розрізняють С. н. постійний (зв'язаний, стійкий) і вільний (нефіксований), а за можливістю переходу з одного складу на інший — сталий (нерухомий) і рухомий. Фразовий наголос. Фразовий наголос — наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази. Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний.

Милозвучність мовлення. Українська мова мелодійна, милозвучна. Ця її якість забезпечується мелодійним чергуванням голосних і приголосних звуків, а також можливістю вживати деякі слова у різних звукових формах, не змінюючи їх значення. Найпоширенішим і найвиразнішим у цьому плані є чергування такі: 1. Між приголосним вживаються [і], [у].У пришвидшеному темпі мовлення після слів, що закінчуються на голосний, [і], [у], як правило, змінюються на [й], [в]. 2.  Перед словами, що починаються з [й], [я], [ю], [є], [ї], сполучник [і] здебільшого зберігається (ішов і їхав, дитсадок і ясла). Щоб не було нагромадження звуків [й], у цих випадках може бути сполучник та. 3. Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а на-тупне починається з [в] зберігається прийменник у. 4.  Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а наступне починається на голосний, зберігається [в]. 5. На початку речення (абзацу) завжди вимовляється у. Лише перед голосним вживається [в], а не [у]. 7.Не чергуються у – в, і – й у словах іншомовного походження.