Бертольд Брехт

(1898 - 1956)

Шлях Бертольда Брехта — драматурга, поета і прозаїка, режисера і теоретика театру, — починаючи вже з його перших театральних рецензій, віршів та п'єс, завжди супроводжувався різкою полемікою, його творчість була приводом для гострих естетичних дискусій та ідейно-політичної боротьби. Так було в Мюнхені та Берліні у 20-і — на початку 30-х років, так було і в період його перебування в еміграції, й після повернення на батьківщину. Але, без сумніву, Б.Брехт був "найвизначнішим німецьким письменником свого покоління і, незважаючи на існування Й.-Ф.Шіллера та Г.Клейста, певно, найвидатнішим драматургом з усіх, кого знала Німеччина..." (С.Каффнер).

Ойген-Бертхольд-Фрідріх Брехт народився 10 лютого 1898 р. у баварському містечку Аугсбург. Батьки його були досить заможні, щоб забезпечити своїм дітям належне майбутнє. Але старший син уже в юнацькі роки розірвав сімейні стосунки, став ізгоєм і бунтарем проти міщанського побуту.

Закінчивши 1917 р. гімназію, вступив до Мюнхенського університету. Проте невдовзі заняття довелося припинити, бо вже навесні 1918 р. мусив іти до армії й стати санітаром в аугсбурзькому військовому шпиталі. Тут юнак безпосередньо зіткнувся з кривавою практикою війни, став свідком жорстокого понівечення людей та їх "лікування" за прискореною методикою, щоб напівкалік можна було скоріше повернути на фронт. Враження від "м'ясорубки", гвинтиком якої самому довелося стати, позначилися і на політичних поглядах Б.Брехта, і на його творчості. У той час, зокрема, була написана його відома "Легенда про мертвого солдата" (1918), сповнена нещадного сарказму, спрямованого проти німецького мілітаризму.

З надією зустрів письменник революційні події в Німеччині, але очікуваних результатів вони не принесли. Розчарування в революційних силах німецького народу відображено у його творчості, зокрема в драмі "Бій барабанів серед ночі" (1919).

Згодом він відновив заняття в Мюнхенському університеті, але частіше його можна було зустріти в кафе "Стефанія" — штаб-квартирі мюнхенської літературно-художньої богеми. Вже тоді виявився особливий дар Б.Брехта — уміння залучити до творчого спілкування, до співробітництва багатьох талановитих людей. Невдовзі після переїзду до Мюнхена почав працювати в камерному театрі, але душа його поривалася до Берліну. Починаючи з 1921 р., письменник неодноразово відвідував столицю, вів переговори з театральними діячами.

29 вересня 1922 р. ім'я Б.Брехта стало відомим усій Німеччині: цього дня відбулася прем'єра п'єси "Бій барабанів серед ночі", а 24-річний драматург отримав літературну премію імені Клейста. Незважаючи на безсумнівний тріумф у світі мистецтва, буржуазна публіка не сприйняла завзятого молодого письменника. У листопаді 1923 р. під час гітлерівського путчу в Мюнхені його ім'я було занесене до чорного списку осіб, які знаходилися під особливим наглядом цензури. Б.Брехт був змушений переїхати до Берліна і в 1928 р, після постановки "Тригрошової опери" набув, нарешті, широкого визнання. Б.Брехт розумів, що життя потребує ідейно-філософського осмислення, вимагає від художника свого вираження у мистецтві в адекватній естетичній формі.

Характер публікацій письменника почав змінюватися: замість віршів, оповідань, фрагментів із п'єс все частіше з'являлися невеликі статті та есе, що засуджували тогочасний стан театру і драматургії. У цих статтях поступово складалися положення відомої "теорії епічного театру". Зазначмо, що цю теорію не треба сприймати як спробу створити власну систему нормативної поетики. Скоріше це вторинна функція творчої практики, яка випливала з потреби усвідомлення та узагальнення власного художнього досвіду і тому так часто розроблялася у коментарях та примітках до п'єс та вистав.

Драматург розрізняв два види театру: драматичний ("арістотелівський") та епічний. Ось декілька із запропонованих ним зіставлень:

Драматична форма театру	Епічна форма театру
сцена "втілює" дію, залучає глядача до подій; виснажує його активність, збуджує емоції; переносить глядача в інше оточення, ставить його в центр подій та змушує співпереживати; збуджує інтерес до розв'язки, звертається до почуттів	сцена розповідає про дію, ставить глядача в позицію спостерігача; стимулює його активність, змушує приймати рішення; показує глядачеві інше оточення, протиставляє його обставинам та змушує вивчати; збуджує інтерес до розвитку подій, звертається до розуму

Б. Брехт вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини ("глядач повинен не співпереживати, а сперечатися"), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які витікають з них.

Письменник закликав читача до інтелектуально-полемічного сприйняття дії й застосовував "прийом відчуження" (коментування тексту п'єс), мета якого — "викликати у глядача аналітичне, критичне ставлення до зображених подій". "Метод відчуження" притаманний майже всім п'єсам драматурга. У них часто трапляються окремі елементи, що переривають послідовність дії, але не порушують при цьому сприйняття в цілому. Так, Б.Брехт вільно переносив дію в різні часи, місця, ситуації, до різних персонажів, немовби проводячи аналогію між далекими, на перший погляд, подіями або, навпаки, протиставляючи їх. Лінія дії переривається відомими брехтівськими зонгами (піснями), що доволі часто не пов'язані з розвитком сюжету і навіть з персонажами, які виконують їх, а відбивають думки самого автора з приводу почутого та побаченого (наприклад, "Пісня про капітуляцію" у п'єсі "Матінка Кураж та її діти"). Він також застосовував спеціальні віршові заставки (п'єса "Страх та відчайдушність у Третій імперії"), де стисло викладав зміст наступної сцени, вводив цитати з відомих класичних творів, які пов'язували події історичного минулого з сучасністю.

Якщо у статті "Про оперу" (1930) Б.Брехт розглядав театр як два види мистецтва — емоційний та інтелектуальний, то в наступних працях, зокрема в "Маленькому органоні" (1948), відзначав їхнє злиття. Емоції в його розумінні повинні апелювати до розуму, волі та активності людини.

Художні засоби письменника завжди оригінальні, самобутні. Уродженець південної Німеччини, він використовував у своїх текстах окремі елементи південнонімецького діалекту, його твори відзначаються своєрідним лаконізмом та простотою, повною відсутністю патетики. Мова Б.Брехта — жива і яскрава, діалоги, незважаючи на загальний суворий колорит, відбуваються в швидкому темпі, монологів та самоаналізу, як правило, немає. Багато уваги драматург приділяв композиції п'єс. Він не використовував класичного розподілу на акти, а запровадив численні сцени — епізоди, які найчастіше мали заголовок, що визначав їх зміст.

Узагалі, "теорія епічного театру" зумовлювала художні пошуки Б.Брехта протягом усього життя. Вона постійно змінювалася та розвивалася. Про це свідчить і велика кількість критичних праць, присвячених цій проблемі (етюд "Про оперу" – 1930, "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва" — 1940, "Маленький органон" — 1948).

У 30-і роки драматург піддається цензурним і адміністративним гонінням. За антивоєнну направленість творів прізвище Б.Брехта було внесено до списку осіб, що підлягають знищенню. Він розумів, що за умов фашистської диктатури живим не залишиться, і тому наприкінці лютого 1933 р. разом із сім'єю покинув батьківщину. Шлях його пролягав через Прагу, Відень, Цюріх, Париж. Антифашистська діяльність Б.Брехта ускладнювала і робила небезпечним його проживання в країнах Європи. У 1941 р. він відвідав Радянський Союз і звідти відплив на кораблі в еміграцію до США. П'ятнадцять довгих років йому довелося провести у вигнанні.

Це був важкий період для Б.Брехта як німецького письменника і особливо як драматурга та театрального діяча: емігранти практично не мали можливості видавати свої твори рідною мовою, а тим більше ставити їх на сцені. Так було в Данії, Швейцарії, Фінляндії, США. Але саме в еміграції Б.Брехт написав свої найкращі п'єси: "Страх і відчай у Третій імперії" (1935—1938), "Добра людина з Сезуану" (1938—1940), "Матінка Кураж та її діти" (1939), "Життя Галілея" (1939), "Кавказьке крейдяне коло" (1944).

22 жовтня 1948 р. Б. Брехт повернувся до Берліна, де разом з дружиною, актрисою Е.Вейгель, започаткував театр "Берлінський ансамбль". У виставах він нарешті втілив роками вироблені творчі ідеї, експериментував, прокладав нові шляхи. Свою роботу почав з постановки п'єси "Матінка Кураж та її діти", прем'єра якої 11 січня 1949 р. здобула славу драматургові та його театру.

Вплив і слава літературної творчості й театру Б.Брехта поширились далеко за межами Німеччини. Його п'єси ставилися в багатьох театрах світу. У кожній з них йдеться про діалектику добра та зла в людині, про соціальну залежність та необхідність позбутися її, про відповідальність за завтрашній день всієї планети.

Б. Брехт помер 14 серпня 1956 р. в Берліні.

"Життя Галілея" (1938-1957). П'єса має три редакції. Перша (датська) написана протягом 1938—1939 рр., коли письменник перебував в еміграції у Данії. В центрі її — видатний вчений Галілей, що постає не лише як діяч науки, а й як борець проти насильницької системи інквізиції. Обдуривши наглядачів, він потай переправляв свої рукописи закордонним видавцям. Створена напередодні Другої світової війни, п'єса сприймалася як заклик до антифашистської боротьби.

Друга редакція "Життя Галілея" належить до 1945-1946 рр., коли світ став свідком випробування атомної зброї в японських містах Хіросіма й Нагасакі. Письменник замислюється над темою відповідальності вченого за свої відкриття. "Атомна бомба як технічне і суспільне явище — кінцевий результат наукових досягнень і громадянської неспроможності Галілея", — писав Б.Брехт. На створення образу головного героя у другій редакції вплинуло знайомство автора з діяльністю Альберта Ейнштейна, а також інших вчених з галузі атомної фізики. Б.Брехт знав про конфлікт А.Ейнштейна з власною совістю: вражений жорстокими наслідками використання його досліджень, він докоряв собі за те, що хоч "і не винайшов атомної бомби, але натиснув кнопку власноручно".

У другій редакції письменник викреслив окремі епізоди, ремарки, переписав деякі сцени, створив нові образи (Федерцоні й Ванні). Підхід до образу Галілея ускладнюється. Він публічно зрікається свого вчення, потрапляє в полон до інквізиції, але продовжує дослідження, хоч і невідомо заради чого. Б.Брехта цікавить вплив науки на долю людства й водночас проблема моральної відповідальності кожного за все, що діється на землі.

У третій (берлінській) редакції 1957 р. автор зняв п'яту ("Чума") і п'ятнадцяту (Андреа перевозить рукопис Галілея через кордон) картини. Готуючи п'єсу для постановки в театрі "Берлінський ансамбль", він лише поміняв місцями деякі сцени, нічого не дописуючи, знявши цим ореол високої самопожертви з образу Галілея. Як же автор ставиться до свого героя: засуджує його за підкорення інквізиції чи розуміє трагедію вченого?

За жанром "Життя Галілея" — філософська драма, вона може мати різні тлумачення, спонукати до перегляду власної позиції й світобачення, адже письменник підкреслював, що прагне створювати "корисний театр — корисний всім і кожному".

Дія у творі відбувається протягом 1609—1642 рр. в Італії, що була колискою епохи Відродження. Образ Галілея став символом перевороту не лише в науці, а й у сфері людського духу. Його відкриття мали велике значення як для науки, так і для пробудження свідомості народу, звільнення його від влади церковних забобонів і прагнення до свободи.

Галілей показаний передусім як творець. Подібно до Бога, він бачить те, про що інші й не здогадуються, знаходить не лише модель сонячної системи, а й точку опори, що може перетворити весь світ. "Уже багато років людство неначе чекає чогось, — каже Галілей. — Постала велика мета — люди хочуть знати причини всього, що є на світі. Чому камінь, випущений з рук, падає, а підкинутий — полетить уверх? Кожний день приносить щось нове... Кожна крапка може вважатися центром, кожна і ніяка. Тому що світ, виявляється, дуже широкий".

У п'єсі підкреслюється величезна роль "світла знань", що може подолати морок реальності, змінивши життя людства. У багатьох сценах детально показано наукову діяльність Галілея, його пояснення своїх досліджень (спостереження за рухом Сонця, відкриття телескопа, створення моделі всесвіту тощо). Ці епізоди мають не лише науковий, а й філософський зміст. Коментарі Галілея суттєво впливають на переоцінку системи цінностей. "Я вірю в людину, а отже — і в її розум!" — проголошує вчений. Усім своїм життям він доводить, що людина здатна творити, тобто змінювати навколишню дійсність. "А де ж Бог?" — запитує його Сагредо, на що вчений відповідає: "В нас самих або ніде". Головний конфлікт п'єси не релігійного, а світоглядного плану. Не заперечуючи Бога як моральний ідеал, герой виступає проти схоластичного розуміння церковних істин, що стримують прогрес і виправдовують насильницьку політику щодо народу.

Б. Брехт змальовує життя Галілея як постійну боротьбу: з владою, яка не здатна належно оцінити його відкриття, з церквою, що сприймає його діяльність як "замах на святих", а насправді боїться втратити вплив на людей, з відсталістю й нерозумінням (так, для багатого учня Людовіко, який удає з себе освічену людину, має значення не телескоп, а футляр до нього). Це боротьба із злиденним існуванням (вчений живе на мізерну платню, не в змозі забезпечити собі нормальні умови для роботи), боротьба із самим собою за кожне наукове відкриття, що народжується в муках і протиріччях розуму.

За що ж бореться Галілей? За перемогу істини. "Істина — дитя часу, а не авторитету. Наше неуцтво безмежне. Так зменшимо його хоча б на крихту! До чого вважати себе розумниками, якщо ми можемо нарешті стати менш дурними!" — говорить він.

У п'єсі показано еволюцію головного героя. Його конфлікт з кардиналом та інквізицією загострюється. Теорії Галілея поширюються в народі, його славлять у піснях бідні люди, які прагнуть скинути з себе тягар насильства й приниження. Церква була занепокоєна "духом бунту і сумнівів". Кульмінацією твору є суд над Галілеєм і зречення ним свого вчення 22 червня 1633 р. Церковні дзвони сповіщають про перемогу інквізиції.

Коли Галілей, стомлений і постарілий, повертається додому, учні зрікаються його. При зустрічі його улюблений учень Андреа звинувачує вчителя у зраді: "Нещасна та країна, яка не має героїв. Я не можу дивитися на нього. Хай він іде... Врятував свою дорогоцінну шкуру?!.." Але Галілей "спокійно" зауважує: "Ні! Нещасна та країна, що потребує героїв".

Як розуміти цю зустріч з учнями? Чи дійсно Галілей зрадив свої ідеї, науку, а Андреа правий у своїх звинуваченнях? Відповідь на ці запитання дають останні картини п'єси. Галілей під наглядом інквізиції повинен продовжувати наукову діяльність і віддавати рукописи в руки можновладців. Він мучиться докорами совісті, але істина вища за нього. Він — творець, і головне його призначення — працювати далі. Він вважає, що "наукова діяльність потребує особливої мужності". Дуже легко померти у боротьбі й стати героєм, але народу потрібні не герої, а полегшення важкого існування. У цьому полягає мета науки. Галілей страждає від того, що його творіння потрапляють у чужі руки, адже невідомо, чи будуть вони використані й коли це станеться. Однак його справа — робити відкриття, якщо не для сучасників, то хоча б для нащадків.

Б.Брехт подає незвичайне розуміння подвигу вченого, який полягає, на думку автора, в його творчій праці попри всі обставини. Формально інквізиція здобула перемогу, але дух Галілея залишається нездоланним. Незважаючи на це, він сам називає себе "зрадником", хоча насправді вчений не зрадив істини, а звідси — не зрадив і людство, хоч і не зміг допомогти йому в певний момент. Є речі, які вимірюються не історією, а вічністю, — вважає автор. Можливо, наукові досягнення Галілея будуть використані не так, як він того хотів, але головне, щоб істина нарешті знайшла собі дорогу в світ і через затримки й помилки вивела людство на шлях прогресу. Ніхто із вчених не застрахований від неправильного і навіть злочинного застосування їхніх винаходів (як, наприклад, А.Ейнштейн), але це не означає, що наука має зупинитися. Навпаки, знання і творчість допоможуть людям зрозуміти відповідальність за власну долю і долю всесвіту.

Сцена зустрічі Галілея з учнями нагадує відповідні біблійні сюжети про розмову Христа з апостолами під час Таємної вечері, коли вони не зрозуміли його попередження, а також про Іуду, який зрадив свого вчителя. Подібна асоціація дозволяє авторові утвердити думку, що всі видатні особистості — і Христос, і Коперник, і Галілей та інші — мають одну спільну рису: вони до кінця йдуть своїм шляхом, незважаючи на ставлення оточення.

У другій редакції п'єси Андреа прощає свого вчителя, співчуває його трагедії, а згодом, дізнавшись про те, що той потай написав книгу, яку слід переправити за кордон для широкого загалу, захоплюється силою духу наставника. Однак Галілею не потрібне його прощення. Символічно, що він не потиснув простягнутої руки Андреа, хоч і любив учня. Для автора несуттєво, буде переданий рукопис за кордон чи ні, головне, що Галілей залишився собою і навіть у в'язниці інквізиції служить не владі, а істині, яка врешті переможе. Тому у третій редакції Б. Брехт знімає сцени про перевезення книги Галілея через кордон і працю його під час чуми, що сприяли однозначному трактуванню образу вченого як борця і прикладу самопожертви. В останній редакції посилена роль підтексту. Читач (або глядач) має сам усвідомити, у чому полягає справжній подвиг, яку позицію обрати в світі, як боротися за утвердження високих ідеалів. Викреслюючи п'яту картину ("Чума"), письменник, напевне, хотів сказати, що набагато складніше продовжувати творчу працю під час "чуми духовної", коли існує загроза смерті не фізичної, а моральної, коли знищується сам дух людини. Не відаючи про те, коли його рукописи побачать світ, Галілей живе і творить умови для нового майбутнього.

Автор дає зрозуміти, що вчений, вдаючи втрату зору, продовжує потай працювати протягом "світлих ночей". Це потрібно йому для збереження внутрішньої свободи, без якої неможлива творчість. "Світла ніч" стає символічним фоном фінальних сцен твору. Б.Брехт викриває суспільну темряву, морок насильства, що змушує людство блукати у всесвіті, однак такі постаті, як Галілей, несуть із собою світло розуму й істини, і саме вони здатні вивести народ на правильний шлях.

Поетика п'єси відзначається поєднанням наукового, соціального і морально-філософського аспектів. Розмова про творчі відкриття поступово переходить у дискусію про долю людини й суспільства. Це драма ідей. Кожний з героїв має свою думку і позицію, що створює особливу поліфонію твору. Автор надає перевагу діалогічному пошуку істини.

П'єса невипадково називається "Життя Галілея". Б.Брехт створює п'єсу житійного характеру, але не про життя церковного святого, а про людину, яка захищає священні ідеали — право на знання, свободу, творчість. Розвиток сюжету зумовлює процес пізнання Галілеєм не лише наукових законів, а й суспільних порядків і себе самого. Він робить відкриття, що стосуються руху зірок, суспільства і власної душі.

Велику роль у розкритті образу головного героя відіграють його монологи, надто останній, що сприймається як його духовний заповіт. Промови Галілея сповнені героїчного пафосу і водночас усвідомлення власної трагедії, подолати яку йому допомагає іронічне ставлення до себе і навколишнього світу. Гірка посмішка відчувається й тоді, коли він говорить, що "поганий той вчений, який не може заробити на шматок хліба", і коли погоджується з дочкою про свою "належність" до віруючих й одразу починає їсти. Прихований сміх над собою і реальністю є засобом боротьби з важкими обставинами, утвердженням сили духу.

У п'єсі поєднуються земний, буденний і високий, космічний плани. Сам Галілей є водночас людиною землі і космосу, він розглядає людські проблеми з позиції вічності. Така точка зору збігається й з прагненням автора зазирнути в таємниці світобудови.

Ліричний підтекст п'єси створюють невеличкі віршовані епіграфи, що передують кожній картині. Вони мають піднесений характер, який відповідає житійному задуму письменника, і відбивають народну оцінку подій. У п'єсі неодноразово підкреслюється, що прості люди краще розуміють Галілея, ніж освічені, а він вірить, що народ, блукаючи й помиляючись, врешті знайде шлях до істини.

"Матінка Кураж та її діти" (1939). П'єса була написана напередодні Другої світової війни як пересторога про небезпеку. Літературним джерелом її стала повість німецького письменника XVII ст. Г.Гріммельсгаузена "Дивовижний життєпис бувалої обманщиці та заброди Кураж". Використавши окремі мотиви повісті, Б.Брехт створив свій оригінальний твір. Уже порівняння заголовків свідчить про це: Г.Гриммельсгаузен писав про шахрайські пригоди маркітантки, Б.Брехт — про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі.

За жанром — це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства.

П'єса складається з 12 епізодів, кожен з яких починається ремаркою, що викладає головну подію наступної сцени (таким чином Б.Брехт упровадив прийом "відчуження"). Зовнішня інтрига не має першорядного значення. Істотним для автора є спосіб показу подій, реакція діючих осіб на них, думки, що їх висловлюють персонажі, а також висновки, які робить глядач.

"Матінка Кураж..." — один з найдовершеніших у драматургії Б.Брехта прикладів поєднання сценічної дії, діалогу та зонгів (пісень), які, виконуючи найрізноманітніші функції, утворюють органічно необхідний елемент художнього цілого. Зонги "відчужують" дію, коментують її, дають додаткову характеристику персонажів. Так, у піснях Анни Фірлінг про війну та торгівлю втілено лейтмотив усієї теми Кураж: війна — джерело комерції. Пісня про солдата та його жінку символічна — це немовби проекція на майбутнє Ейліфа; зонг про страсті господні побудовано на тонких асоціаціях з долею другого сина Кураж, Швейцеркаса. Особливе значення має зонг про великих людей, у якому перехрещуються всі основні мотиви. Це ключ до загальної концепції п'єси: добро властиве природі людини, і якщо воно й може знівечити її, то зло не в ньому, а в тих обставинах життя, що перетворюють його на знаряддя смерті.

Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Б.Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає їй філософсько-епічну оцінку).

Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший — роздуми Б.Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." — застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план — блукання маркітантки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Порівняння першого та останнього епізодів п'єси містить параболічну загальну ідею — несумісність материнства (ширше — життя, щастя) з війною і насильством.

У п'єсі можна виділити такі риси епічного театру: викладення змісту на початку кожної картини; запровадження зонгів, що коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, 3-я картина — торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього злиття, що спричиняє потік асоціацій у глядача; параболічність; ефект "відчуження".

Дія п'єси відбувається в епоху Тридцятилітньої війни (1618—1648), до подій якої не раз зверталися в німецькій літературі. Оригінальність підходу Б.Брехта до цієї теми виявилася насамперед в зосередженні уваги на долях простих людей, а не на чварах князів та полководців.

Героїня п'єси Анна Фірлінг, на прізвисько "Матінка Кураж" — маркітантка часів Тридцятилітньої війни — наче й не бере в ній безпосередньої участі. Вона — мати трьох дітей, людина мирної професії — лише торгує різними дрібницями. Але в той же час Кураж їздить зі своїм возиком, з цією крамницею на колесах, за військом; її діти народилися від різних батьків, її покупці — солдати, її прибутки залежать від успіху військових справ. Усе, що має матінка Кураж, дала їй війна.

Енергійна, жива, гостра на язик, героїня Б.Брехта вірить, що повністю забезпечила себе, але війна наносить їй удар за ударом. Збуваються слова фельдфебеля, що на початку п'єси проводжає фургон зловісною реплікою:

Хоче війною жити,

Мусить їй щось та сплатити.

(Переклад М. Зісмана)

Спочатку Кураж втрачає старшого сина, красеня Ейліфа, який, спокусившися військовою романтикою, пішов до армії і безславно загинув. Другого сина, Швейцеркаса, не приваблюють військові подвиги. Він потрапляє в полон, а його мати зайнята торгівлею, не встигає його викупити, і Швейцеркаса розстрілюють. Катрін, донька Кураж, гине по-геройськи. Вона —німа: жахливі видовища війни позбавили її мови. Б.Брехт символічно втілює в її образі німоту німецького народу, який не опирається сіячам смерті. Але настає час, коли Катрін не може більше мовчати. Ціною свого життя вона рятує занурене у сон місто від несподіваного штурму солдат. Катрін — антипод матінки Кураж. Якщо в душі Кураж материнські почуття борються з жадобою до грошей, причому остання неодноразово переважає, то Катрін мріє про свій дім, своїх дітей і гине, думаючи не про себе, а про інших. Протягом усієї п'єси між матір'ю та дочкою назріває конфлікт: Кураж, наприклад, відмовляється віддати сорочки на бинти пораненим, а Катрін, не вагаючись, це робить; Кураж живе війною, а Катрін спить і бачить мир. Ніщо не може змінити бажання Кураж продовжувати свої торговельні справи, навіть смерть дітей. Після загибелі Ейліфа вона тільки мить кляне війну і майже відразу заявляє: "Я не дам вам зробити так, щоб війна мені остогидла. ...Слабкі гинуть і в мирний час. Тільки війна краща за мир, годує людей". Саме цей погляд гітлерівці прищеплювали простим німцям в роки Другої світової війни. Провина й біда Кураж у тому, що вона бачить у війні джерело не смерті, а життя. У фіналі п'єси вона тягне свого візка, примовляючи: "Треба знову торгівлю налагоджувати". П'єса закінчується зонтом, сповненим гіркого докору простим людям, що вірять агресорам:

Війна, то щедра, то убога,

Тривати може цілий вік.

Але від неї анічого

Не має простий чоловік.

Він носить дрантя, вкрите брудом,

Жере гидоту на обід,

Але уперто марить чудом:

Ще не закінчено похід!

Змальовуючи події XVII ст., Б.Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. Він писав: "Завдання автора п'єси не в тому, щоб примусити прозріти у кінці матінку Кураж... Авторові потрібно, щоб глядач прозрів". Прозріння Кураж суперечило б не тільки її характеру, а й перебігу подій у Німеччині 30-х років XX ст. Таке трактування образу могло б замаскувати небезпеку "звичайного фашизму", проти якого насамперед і спрямована п'єса. На думку Б.Брехта, глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель.

Б.Брехт розглядав своє мистецтво як "бойове", що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але "бій" письменник розумів по-своєму — це боротьба за душу людини, за правду, за "прекрасні паростки добра", що є в кожному. Він бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над "клятими питаннями епохи". "Від літератури до дії!" — таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п'єс у житті.