Герман Гессе (1887-1962)

Герман Гессе – видатний німецький письменник-гуманіст, впевнений і послідовний пацифіст і антифашист, людина величезної ерудиції, глибоких знань історії літератури, мистецтва, філософії та релігії, надав неповторного звучання проблемам своєї епохи. Гессе закликав людство до роздумів і залишив йому в спадок свої думки. Життя з його конкретикою висвічувалося в світогляді Гессе у філософському аспекті і тому набувало в його творах узагальненого та абстрактного характеру. Письменника завжди цікавив світ ідей, життя ідей, буття духовного, а не світ речей, предметів, не буття матеріального. Він переймався долею культури і цивілізації у ХХ ст., долею інтелігенції, його хвилювало місце художника серед людей, що привело письменника до філософських міркувань про двоїсту природу людини, про діалектику буття, про добро та зло. У свої пошуках письменник прийшов до віри у високе призначення людини, в невичерпні можливості людської натури і в остаточну перемогу добра.

Герман Гессе народився в 1877 році невеличкому містечку Кальв майже на самому кордоні зі Швейцарією. Через деякий час сім’я переїхала до Базеля, потім знову повернулася до Німеччини. Та зв’язки зі Швейцарією підтримувалися, батько майбутнього письменника навчався в Базелі і був швейцарським громадянином, а сам Гессе багато років жив і працював у цьому місті, маючи, проте, німецьке підданство.

Батько Гессе, як і сім’я матері, був місіонером, тому їхнє життя тісно пов’язане зі Сходом. Дід, Герман Гундерт, був відомим у Швейцарії вченим-сходознавцем. Цим пояснюється ранній інтерес письменника до Сходу та його філософії, що знайде відбиток у подальших духовних пошуках митця та в художній творчості.

У 1891 році Герман Гессе відвідував теологічний семінар у монастирі Маульбронн. Події цього періоду письменник відобразив у романі “Під колесами”, а спогади про монастир знайдуть втілення і в його подальших романах. Євангелічний семінар відкривав шлях до вступу на богословський факультет Тюбінгенського університету. Гессе повинен був стати священиком, та через півроку навчання у монастирі він зрозумів, що не може зробити такий вибір. Деякий час він був учнем механіка Перрота в Кальве, а з 1895 – учнем і помічником книговидавця.

В цей період виходять перші книги віршів та прози, видані за власні кошти Гессе (“Романтичні пісні”, 1899; “Година після опівночі”, 1899; “Герман Лаушер”, 1901). Вони свідчать про захоплення поета німецькими романтиками Новалісом, Гофманом. В них головними темами є кохання і природа, осяяні ореолом туги, смутку, меланхолії. Пізніше лише деякі з них автор включав у свої поетичні збірки.

У 1904 році виходить роман “Петер Каменцид”, який зробив ім’я автора відомим, а у 1906 році роман “Під колесами”. Обидва вони є романами виховання, але відрізняються своєю направленість та настроєм. “Петер Каменцид” – це історія романтичного юнака з витонченою душею, який шукає своє призначення, мріє стати поетом. Його розвиток нічим не обмежений, він може вільно подорожувати і знаходити відгук своїм настроям у природі. Та серед людей він почувається чужим, самотнім, люди його не розуміють. Таким чином, окреслюється найсуттєвіша і для зрілої творчості Гессе тема розладу між людиною і світом.

Доля Ганса Гібенрата, героя роману “Під колесами”, трагічна, він попадає “під колесо” механічної, потворної, антигуманної системи виховання і освіти, яка знищує в молодій людині все природне, людське. Життя хлопчика виявляється зламаним міщанськими уявленнями про сімейне щастя та кар’єру, що приводить його до самогубства. Твір сповнений викривальним пафосом, насичений сатиричними характеристиками міщансько-філістерського середовища провінційного містечка. Антибюргерська тенденція молодого письменника стане однією з провідних у його подальшій творчості.

Отже, головні теми прози Гессе окреслилися вже в перших двох романах.

В 1907 та 1912 роках виходять друком три збірки оповідань, які в подальшому утворять дві книги – “На цьому боці” та “Маленький світ”. Героями цих книг стали люди, протиставлені суспільству, ізгої, злодії, “маленька людина”.

У 1911 році Гессе подорожує Індією. Враження від цієї поїздки знайдуть втілення у подальших романах письменника. З 1912 року Гессе живе у Швейцарії, залишаючись громадянином Німеччини.

В 1914 році виходять “Три історії із життя Кнульпа”, пов’язані з романом про Петера Камінцида. В цьому творі ще чіткіше й реальніше проявилось те, що було лише окреслено в першому романі: Кнульп, бродяга, співак, протиставлений міщанам з їхніми ницими дрібними інтересами й потребами. Коли, помираючи, Кнульп оглядається на своє життя, то Бог говорить йому, що сенс його існування як раз і полягав у тому, щоб приносити людям радість, дитячий сміх, пісні, робити їхнє життя хоч трішечки світлішим і змушувати обивателів згадувати про те, що вони не вільні. Ця тема в подальшому пройде через усі основні романи Гессе.

1914 рік – переломний для Гессе. Роки війни виявились серйозним духовним випробуванням. Гессе вважав війну наслідком занепаду культури, гуманістичних традицій, духовних досягнень людства. Він посів принципову і послідовну антивоєнну позицію. Свої погляди на епохальні події він виклав пізніше в “Короткій автобіографії” (1925) та збірці “Війна і мир” (1946). Невдовзі після початку війни з’явилася стаття Гессе “Друзі, не треба цих звуків”. Це було гнівне послання до інтелігенції всіх країн, в якому письменник закликав зберігати вірність духовним, культурним традиціям людства. Офіційна Німеччина не пробачила Гессе цього виступу, тим паче що своїх поглядів він не змінював на протязі всього життя. В тому ж 1914 році відбулося знайомство письменника з Роменом Роланом. Їхнє листування тривало до самої смерті французького митця. Це була дружба близьких за духом і переконаннями людей.

Революційні події в Німеччині 1918 року Гессе зустрів з надією на кращі зміни в житті суспільства. Але утворення Веймарської республіки та її політика зруйнували його сподівання. Письменник не приймав будь-якого насильства та диктатури. До того ж, він не вірив у перетворюючу силу натовпу і масових рухів. Тому в 1923 році Гессе з політичних причин відмовляється від свого німецького підданства і стає громадянином Швейцарії.

Не поділяючи думки про можливості колективних рухів, Гессе все частіше замислюється над можливостями і місією особистості. Так виникає в його творчості проблема відповідальності особистості за долю світу, яка вирішується в етичному плані. Починаються складні пошуки самого себе, “шлях всередину”. І оточуючий, і внутрішній світ особистості втратили усталеність, це продемонструвала війна. Письменник прагне віднайти причини розпаду глибинних “я”, визначити нові можливості розвитку, нові шляхи. Це були пошуки цілісної й гармонійної особистості.

До дослідження глибин свого “я” Гессе підштовхнуло захоплення психоаналізом, яке знайшло відображеннях у творах письменника 1920-х років. Однак Гессе не поділяв думки про те, що творчий процес є видозміною психічних комплексів, тому вплив психоаналізу поступово слабшає.

Роман “Деміан” (1919) відкриває новий етап творчості письменника. Пошуки вирішення проблеми провини і відповідальності особистості привели письменника до дослідження людської природи взагалі. Головний герой Еміль Сінклер знаходиться на шляху пошуків самого себе. Провідником і супутником його на цьому шляху є Деміан, фігура таємнича і містична. В романі піднімається питання боротьби в душі людини двох начал – духовного, піднесеного та стихійного, приземленого, ницого.

В “Поверненні Заратустри” (1919) Гессе, що захоплювався свого часу ідеями Ніцше, закликає молодь до самовдосконалення, пізнання своєї долі, прийняття її, з якими б стражданнями не був пов’язаний цей шлях. Та не все в концепції Ніцше приймав письменник. Сучасна молодь, на його думку, повинна не повторювати чужі слова чи наслідувати чужі вчення, а, повернувшись ыз війни, виплекати свій власний голос. Не агресивний нігілізм Ніцше, не боротьба за владу, а усамітнення, зосередженість, самоосмисленння особистості, самопізнання її були девізом Гессе.

“Погляд в хаос” (1929) включає три статті про Достоєвського, яким Гессе захоплюється і вважає провісником азіатських ідей. В цих статтях вперше в творчості Гессе окреслюється інтерес до філософських і психологічних проблем.

В 10-20 роки пробуджується інтерес європейської інтелігенції до Сходу. Здавалося, що шлях, який пройшла Європа за останнє сторіччя, був помилковий, тому погляди європейців повернулися до Азії, до Сходу, до його давніх філософсько-релігійних традицій. На думку сучасників, східна людина на шляху смирення, самозречення та містичного екстазу ближче підійшла до розгадування сенсу життя, ніж гордий, непримиримий бунтар-європеєць, що обрав пріоритетним розум та можливості особистості. Різне ставлення до світу обумовило і різну життєву поведінку – європейці прагнуть утвердити себе в дії, а люди східної культури прагнуть розчинитися у всесвіті, все приймаючи з терпінням і смиренням. Навернути хвору європейську душу до східної ідеї намагалися письменники Р.Ролан, Л.Фейхтвангер, Г.Гессе та ін.

В 1922 році Гессе, на підставі своїх вражень від поїздки до Індії, місіонерського досвіду сім’ї, а також під впливом духовних шукань часу, пише роман “Сіддхартха” – “індійський роман”. Син брахмана Сіддхартха відмовляється від спадку, від віри батьків і йде у світ, сподіваючись знайти істинне вчення. Але ні в житті (купецька діяльність, кохання куртизанки), ні в релігійних системах саманів, йогів і Будди він його не знаходить. Річка, у якої він вчиться мудрості, виявляється в романі не лише символом життя, але й вихователем. Сідхартаха знаходить себе (а саме це й було метою його пошуків) в служінні людям. (Хоча ця ідея реалізується в романі ще не зовсім чітко.) Він залишається перевізником на річці, а сенс життя вбачає в єдності протилежностей. Так, індійський сюжет дає можливість письменнику по-новому розглянути тему, що його хвилює – шлях до себе, пошуки виходу з протиріч оточуючого світу.

Приблизно в цей час складається система філософсько-естетичних поглядів письменника. В 1924 році з’явилась автобіографічна повість «Курортник» , а в 1927 році – подорожні нототки «Нюрнберзька подорож». Ці два твори цікаві не лише суто реалістичною формою, а й тим, що в них формується естетичний принцип письменника: «… я бачу смисл літератури перехідного періоду, літератури, що стала невизначеною й непевною, в тому, щоб вона відкрито висловила власні проблеми, а також проблеми й питання свого часу з найбільшою щирістю”.

Таким чином, Гессе точно визначив характер епохи як перехідний і в зв’язку з цим вбачав своє завдання як художника не у відході від цієї епохи, а в об’єктивному її відображенні.

В “Нюрнберзькій подорожі” автор розробляє свою теорію гумору, що стає для нього світоглядною категорією. Гумор для Гессе – це не спроба відійти від життя, не помічати його, сховатися в світі мрій, видінь, снів, створеним уявою художника, а, навпаки, спроба розв’язати життєві конфлікти, знайти єдність, вірніше, зібрати її з розрізнених уламків, на які розпалися світ і людина. Таким чином, гумор та іронія у Гессе – це шлях переборення життєвої та світоглядної кризи, але шлях безумовно утопічний, бо він полягає в межах етичних і естетичних категорій.

Ставлення до гумору у Гессе тісно пов’язнане з поняттям гри. Ідеї неначе починають своє незалежне життя – вони ворогують, борються, поєднуються в напрузі чи, навпаки, гармонійній єдності. Автор може поєднувати ідеї, тенденції, проблеми різних нардів і різних часів. Сам Гессе розумів абстрактність такого ставлення до життя і називав його витонченою грою розуму. Тема гри набуває в творчості письменника філософського смислу.

Отже, роки кризи стали водночас періодом становлення нового світогляду Г.Гессе. Пошуки конкретних шляхів призводять письменника до найрізноманітніших напрямків. Сам письменник серед своїх духовних пріоритетів називав християнство, дух якого він увібрав ще в батьківській домівці, “великих китайців” та історика Якоба Буркхарда. Хоча філософсько-етичні погляди художника цим не обмежуються. Він захоплюється філософією Нішце, Бергсона, Шпенглера. Смисл своєї творчості вбачав у знаходженні шляхів відтворення єдності і гармонійності світу, людської душі, встановленні зв’язку людини з природою і суспільством.

Ідея єдності набуває в творчості письменника провідного значення і отримує різні прояви. Єдність – точка опори, стрижень і підґрунтя самого життя, єдність світу, природи, єдність людини зі світом, її необхідна причетність до цього світу. Ідея єдності всього сущого відома з давніх давен як на Заході, так і на Сході. Для письменника важливою є ще й ідея розвитку, бо єдність вміщує в собі суперечливі протилежності. Захоплення Гессе Сходом пояснюється в значній мірі інтересом до діалектики східних філософій та релігійно-містичного тлумачення єдності світу (упанішади, веданта). Найбільший інтерес викликало у Гессе вчення Лао-цзи, який абсолютизував єдність, вважаючи її основою змін, і вважав спокій головним елементом руху. Звідси його проповідь недіяння, споглядання і медитації.

Лі Бу-вей цікавив Гессе своїм вченням про музику, яке в значній мірі успадкував від конфуціанців. для них музика нерозривно пов’язана з етикою і політикою і є символом гармонії протилежних сил. Філософія музики – стала важливим елементом світогляду Гессе. З музикою пов’язував він поняття про гармонію, втрачену в реальному житті оточуючого світу. Письменник – прихильник класичної музики Моцарта, Баха, Гайдна, Бетховена – вбачав у ній не лише емоційну цінність, але й морально-етичну та філософську.

Музика для Гессе – не спосіб втечі від світу і життя, а можливість досягнення гармонії в самому житті і в людині. Вона втілює ідею єдності, гармонії, і не лише музика, але й всі вічні цінності культури. Духовні досягнення цивілізації є наче протилежним полюсом щодо абсурдної сутолоки оточуючого світу, вони – свідчення того, що існування людини має сенс. Моцарт і Гете для Гессе – майже символічні фігури, що втілюють у собі класичну гуманістичну традицію культури.

В 1927 році побачив світ роман “Степовий вовк”, а в 1930 – “Нарцис і Гольдмунд”. Майже одразу Гессе починає роботу над найвизначнішим роман свого життя – “Гра в бісер”, який був надрукований уже в роки Другої світової війни (1943) в Швейцарії. Прелюдією до нього була повість “Паломництво до країни Сходу” (1932), в якій окреслені майже всі провідні теми “Гри в бісер”.

В роки війни письменник підтримає антифашистську опозицію. Своє ставлення до трагедії епохи і ролі Німеччини в ній Гессе виразив у відкритому “Листі до Німеччини” (1946).

В 1946 році Герман Гессе був нагороджений Нобелівською премією за свою творчість загалом і за роман “Гра в бісер” зокрема. Після цього роману він уже не писав художніх творів.

В 1962 році Герман Гессе помер в Монтаньоле (Швейцарія) у віці 85 років.

“Степовий вовк” (1927). Роман Гессе автобіографічний, сповідальний, і це, безумовно, співвідноситься з головною вимогою письменника до літератури епохи – вимогою щирості.

Герой роану – Гаррі Галлер – відлюдник, самотня і нещасна людина. Він досягнув тієї життєвої межі, коли безвихідь і відчай змушують його шукати смерті. Трагедія Галлера – це трагедія розколотої, розірваної свідомості. Гаррі – творча особистість, художник в тому широкому смислі, який надавався цьому слову літературою ХХ століття. Проблема людської особистості часто трактується на початку століття як проблема художника, яка згуртовує навколо себе всі болючі питання часу. “Нице” життя протиставляється “високому” мистецтву, горньому світу культури, духа, краси, але обидва полюси залишаються лише абстрактними ідеями, які незалежні одна від одної і не перетинаються.

Важливим елементом естетики роману є гумор – філософське поняття, що має на увазі певну гру категоріями свідомості та життя. Ця гра породжує постійну неоднозначність взаємовпливаючих ідей. Будь-яка думка роману має подвійне висвітлення. Так, реальна дійсність знаходиться по сусідству з фантастичними подіями, які породжені свідомістю. Для письменника це рівноправні величини, хоча світ свідомості має більшу цінність у порівнянні зі світом реальності. Кожен із героїв роману “грає” декілька ролей і, будучи самим собою, водночас є також кимось іншим.

Композиція роману відзначається наявністю принципу “розпаду”. Все, до чого торкається автор роману, розпадається на дві частини, обидві вони можуть існувати в романі окремо, ворогувати між собою, перетинатися, виявляти суперечності в собі самих, і ніяк не можуть знайти єдність і гармонію. Така особливість побудови образів роману, стилістичних прийомів, композиції.

Роман складається з декількох майже самостійних частин. У вступі видавця Гаррі Галлер побачений очима доброзичливого стороннього спостерігача, він повідомляє дещо про зовнішнє життя персонажа. Нотатки героя – це його спроба розібратися в самому собі і визначити своє ставлення до самого себе. Події, відомі зі вступу видавця, отримують свій істинний смисл і набувають значення не так подій, як духовних переживань. Так існування героя розпадається на зовнішню і внутрішню частину. До нотатків Гаррі входить “Трактат про степового вовка”, дешева ярмаркова книжечка, яку йому дав чудний чоловік. В “Трактаті” герой бачить себе зі сторони, крім того, з читачем розмовляє сам автор книги, він висловлює свою думку щодо змісту роману. Автор як критик філософськи, історично, науково обґрунтовує проблеми, поставлені в романі, і передбачає те, що відбудеться потім. Хоча це трактат, науковий твір, він має казковий зачин, і крім того, це дешева масова література. Тобто, автор і сам до свого твору ставиться двобоко: і серйозно, й іронічно. До роману входять два вірші – “Степовий вовк” і “Безсмертні”; це ліричний план оповіді.

До нотатків Гаррі входить також магічний театр, навіяна Фрейдом подорож до глибин власного “я”. Тут реальне, що на протязі роману існує поряд зі своїм двійником – фантастичним, відступає на задній план. Логічна послідовність подій змінюється асоціативною.

Таким чином, композиція роману підкреслює процес розпаду особистості, який Гессе так важливо показати, бо він вважає, що це хвороба часу, покоління, вражаюча не слабших, а найсильніших, найбільш обдарованих, найбільш одухотворених. Сам Гаррі говорить, що він стоїть на перехресті двох епох, двох культур.

Гаррі прагне вимірювати своє життя мистецтвом, він “носить в собі” Моцарта, Гете і багатьох тих, хто вже втрачений для сучасного суспільства. В цьому герой вбачає виправдання свого існування. Всі інші боки життя він відкинув від себе. Та водночас Гаррі розуміє, що для нинішньої епохи культура не потрібна, і тому від відчуває себе зайвим, відчуженим. Якщо всі вони – люди, то він серед них – степовий вовк. Життя інтелігенції та її функція збереження традицій і цивілізації втрачають сенс. З гіркотою герой помічає, що епоха технічного прогресу спокійно обходиться без істинного мистецтва, без краси і не відчуває в них потреби.

Гессе протиставляє істинне мистецтво, класичне, і мистецтво масове, світ духовний і обивательський, зовнішню обмеженість і внутрішню свободу, інтелігенцію і суспільство, техніку і людину. Письменник піднімає в романі найваживішу, на його погляд, проблему розпаду особистості. Подолання її письменник вбачає в розвитку, взаємодії, боротьбі і водночас в єдності, гармонійності протилежних начал життя. До того часу, поки герой не пізнає їх, неможливе одужання, зникнення роздвоєння особистості. Починається воно з пізнання самого себе, глибин своєї душі, осягнення протиріч в самому собі. Це пізнання в романі відбувається в магічному театрі. Автор у романі не дав однозначної відповіді на жодне з поставлених питань. Але вже однією їх постановкою він окреслив шлях виходу особистості з духовної кризи. Подальший шлях розв’язання проблеми зображено в романі “Гра в бісер”.

“Гра в бісер” (1943). Роман побачив світ у 1943 році в Швейцарії. Це найвидатніший твір Гессе, бо він в певному смислі підсумковий. Його залежність від сучасної проблематики, однак, замаскована складною символічно-утопічною формою.

Сюжетом роману є вигадана історія життя Йозефа Кнехта, який потрапляє до фантастичної провінції Касталії. Реальна дійсність, сучасність присутня в романі лише у вступі оповідача як об’єкт його нещадної критики. “Фельєтонічна епоха”, як називає Гессе ХХ століття, - це епоха занепаду мистецтва, епоха суррогатів у сфері духовного, яка втратила поняття про істину і красу. Касталія – вічно існуюче царство духа, царство прекрасного, ідеальна частина буття суспільства, матеріалізована в романі, - відділилась від світу, щоб зберегти досягнення людської цивілізації, які виявились зайвими і споствореними в реальному житті. Серце Касталії – гра скляного намиста, чи гра в бісер, - вишукана філософська розвага для небагатьох обраних і причетних таїн. В Касталії обережно вирощують еліту в особливих школах, застосовуючи особливі методи виховання. Пройшовши через всі необхідні щаблі, Кнехт стає магістром гри (вищий кастальський сан) для того, щоб через деякий час покинути провінцію та повернутися до світу людей, і тут на початку нового етапу життя знайти героїчну смерть.

Автор роману свідчив, що він продовжує в своєму романі традиції “Вільгельма Мейстера”, зокрема, традиції Педагогічної провінції, спадкоємицею якої він вважає свою Касталію.

В ХХ столітті, в роки другої світової війни, Гессе звернувся до цієї традиції, щоб знайти витоки, причини сучасної трагедії і шляхи виховання нової людини в сучасну епоху. В збереженні моральних і етичних цінностей, в продовженні гуманістичних традицій культури і духовності, в вихованні Гессе вбачає єдиний шлях порятунку від воєн і шлях реорганізації суспільства.

Центральною проблемою роману є проблема культури, проблема цивілізації та її долі. Автор, з позиції стороннього спостерігача, людини “кастальського” часу показує сучастність, ХХ століття епохою воєн, епохою кінця, “фельєтонічним часом”. Сучасного суспільства Гессе не приймає саме тому, що він не приймає його культури, критика ХХ століття витікає з критики культури цього суспільства. Автор вважає, що війни та їх страхіття стали можливі лише внаслідок нехтування традиціями культури, істинно духовного.

Автор дає розгорнуту характеристику “фельєтонічної епохи”, її культури, мистецтва, її способу життя. Як заперечення фельєтонічної епохи, як її антитеза виникає дещо протилежне за своїми завданнями – провінція Касталія, орден гравців і сама гра в бісер. Смисл її полягає в поєднання і збереженні духовних цінностей, здобутих людством в ході розвитку культури й науки. В цій провінції провідну роль виконує музика. Дух музики ідентифікується з мораллю, музика стає активним виховним елементом. І сам роман побудований як музичний твір.

Однак Касталія, утопічно-ідеальна духовна провінція, не позбавлена протиріч. Прагнення до гармонії в ній перетворилось на самоціль, переросло само себе і стало пустою формулою. Тому Йозеф Кнехт покидає Касталію, щоб бути реально корисним світові, заради виховання сина свого друга Плінію Дизіньорі. І хоча Магістр гри в бісер помирає на самому початку свого нового шляху, його смерть символічна. Автор трактує її як “жертву”, яку приносить герой “мужньо і з радістю”.

Таким чином, сам письменник, простуючи шляхом складних духовних пошуків, прийшов до висновку – справою, якій можна присвятити і віддати життя, є боротьба за людину, її виховання і служіння їй.