Милорад Павич (народ. 1929 р.)

Образ Книги є художньо-смисловим центром роману «Хозарський словник», який належить перу одного з найпопулярніших сьогодні письменників-постмодерністів Милорада Павича.

Милорад Павич народився 15 жовтня 1929 p. y Белграді (Сербія). Його батько був скульптором; мати викладала філософію у гімназії. Після закінчення школи майбутній письменник навчався на відділенні літератури філософського факультету Белградського університету, де він студіював сербську літературу XVIII-XX ст. Пізніше М. Павич викладав літературу в університетах Белграда, Відня, Парижа, Фрайбурґа.

За словами М. Павича, у його родоводі траплялися майстри красного письменства. Один із них, Емерік Павич, жив у XVIII ст.; книжка його віршів датована 1768 р. Ім'я другого, Ніколи Павича, було добре відоме читачам у Сербії середини XX ст. «Я хотів продовжити літературні традиції нашої родини, - зазначав М.Павич, - і радію з того, що мені вдалося це зробити». До речі, його дружина, Ясмина Михайлович, - також письменниця.

Написані М. Павичем «Хозарський словник», «Пейзаж, намальований чаєм», «Зоряна мантія» є яскравими зразками сучасної постмодерністської романістики.

Ознакою сучасної доби є орієнтація М. Павича на використання комп'ютерних технологій у спілкуванні читача з художнім текстом. Вона виявляється, зокрема, у грі письменника з електронною та книжковою версіями його творів. Наприклад, наявні в електронній версії два розділи «Зоряної мантії» не ввійшли до книжкового видання, а роман «Шухляда для письмового приладдя» мав, за задумом автора, два різних завершення: одне - для книжки, друге - для комп'ютерного читання.

З цього приводу в одному з інтерв'ю М.Павич зазначав: «Література повинна пристосуватися до нової електронної ери, де перевага надається не плавному, лінійному творові, що складається з послідовних ланок, а іконізованому образу, знаку, семіотичному сигналу, який можна передати миттєво, бо XXI ст. саме цього і потребує. Ідеальним можна було вважати той текст, який роїться і розгалужується, подібно до наших думок або сновидінь... Такий текст легко читати в Інтернеті...» Саме з огляду на це письменник розробляє оригінальні форми своїх романів, прагнучи «засвоїти і запропонувати читачеві нові види прози нелінійного типу, наприклад, романи у формі словника, водяних годинників, кросворда, карт Таро чи астрологічних приписів».

Наполягаючи на розвитку зв'язків між роботою письменника та комп'ютерними технологіями і тим самим визнаючи величезний вплив реалій «електронної ери» на сучасну культуру, М.Павич у той же час підкреслює виняткову роль, що її відіграє художня література у духовному житті людства: «Світ, - твердить він, - був би гіршим, ніж він є, якби починаючи від Гомера і до сьогодення не існувало б художньої творчості, яка все ж таки робить світ кращим».

Задум найвідомішого роману, що має назву «Хозарський словник», зародився у письменника ще за студентських років, у 1953 p., коли він займався темою хозарської місії Кирила та Мефодія - святих, що стояли біля витоків слов'янської писемності. Павич повернувся до цієї теми лише за двадцять років, коли вона поєдналася з ідеєю написати роман у формі словника. Робота над книжкою тривала п'ять років. 1984 р. «Хозарський словник» був надрукований і дуже швидко знайшов мільйони своїх шанувальників у різних країнах світу.

Отже, роман «Хозарський словник» побудований у вигляді словника, у якому представлені три суперечливі версії фактів з історії зниклого хозарського народу, що існував за доби середньовіччя на території між Чорним і Каспійським морями. Ці три версії викладені у трьох «книжках», що представляють відповідно християнські (Червона книжка), ісламські (Зелена книжка) та юдаїстські (Жовта книжка) джерела. У своїй сукупності вони створюють притаманну постмодерній культурі ситуацію плюралізму істин.

Важливою особливістю роману є розчинення кордонів між сном і дійсністю (герої тут блукають чужими снами, внаслідок чого їхні свідомості «зрощуються»), наукою та цариною художньої вигадки, між конкретними подіями та найрізноманітнішими їхніми трактуваннями, що належать різним епохам, країнам, релігійним традиціям. Фантазія митця перетворює історію на низку напівміфічних подій, а людську долю - на примхливу суміш реальних фактів і сновидінь. Завдяки словниковій структурі, що надає романові вигляду зібрання упорядкованих за абеткою статей, лінійний сюжет руйнується, розпадається на окремі фрагменти, які варіюються у різних версіях. Така форма є яскравою ілюстрацією характерного для постмодерністської літератури уявлення про фрагментарність світу, ілюзорність знань про нього, незбагненність історії.

В усіх трьох частинах словника, наприклад, по-різному тлумачиться ключовий момент хозарської історії, коли правитель хозарів, намагаючись обрати нову віру для свого народу, запросив до себе представників християнства, юдаїзму та ісламу. Якими були наслідки цієї зустрічі, зрозуміти неможливо. Адже кожна з книжок, що складають «Хозарський словник», вирішує суперечку релігій на користь тієї традиції, до якої вона належить. Відтак виходить, що, згідно з Червоною книжкою, хозари прийняли християнство, відповідно до Зеленої - іслам, а за Жовтою, вони стали юдеями. Історичні ж факти достеменно невідомі. Оповідач, що використовує маску видавця словника, пояснює, що залишилося надзвичайно мало пам'яток хозарської культури: ані хозарські книжки, ані хозарська мова не збереглися.

Відтак історія як наука позбавляється достовірності. Ефекту її розвінчання сприяють, зокрема, іронічні поради оповідача: він рекомендує читачеві пробиратися крізь книжку про історію хозар, на свій розсуд комбінувати статті цього словника на кшталт кубика Рубика. «Кожен читач, - лукаво зауважує він, - сам складе свою книжку в єдине ціле, як у грі в доміно чи в карти, і отримає від цього словника, як від дзеркала, стільки, скільки в нього вкладе...».