Макс Фріш (1911-1991)

Макс Фріш народився 15 травня 1911 р. в Цюриху в родині архітектора. По закінченні гімназії студіював германістику в Цюрихському університеті. 1932 р. раптова смерть батька змусила юнака перервати навчання й заробляти на хліб нелегкою репортерською працею, яка, однак, відкрила перед ним шлях у широкий світ. Як кореспондент М.Фріш 1933 р. відвідав ряд європейських країн. А незабаром написав і свій перший роман (1934).

Здавалося, потік життя впевнено вливався у річище літературної творчості. Та раптом усе: і рукописи, і творчі задуми, і внутрішня потреба у творчості, що владно заявляла про себе, - все «від літератури», як «від лукавого», було поставлене під сумнів. Одного дощового дня рукописи стосами полетіли у вогонь - так молодий автор вирішив звільнитися від спокуси літературної творчості. Не обійшлося й без зарікань більше нічого не писати, яких Фріш чесно дотримувався протягом двох років. Література перетворилася на «журавля у небі», а роль «синиці у руці» дісталася архітектурі, яку Фріш почав студіювати у 25-річному віці.

1939 р. його мобілізували для охорони кордонів Швейцарії - уряд побоювався, що бойові дії можуть перекинутися на країну. Там, однак, Фріш знову взявся за перо - почав вести щоденник, який був опублікований 1940 р. під назвою «Листи з речового мішка». Того ж року він, скориставшись відпусткою, захистив диплом архітектора. Невдовзі Фріш переміг у престижному конкурсі проектів великого басейну, а згодом відкрив власне архітектурне бюро. Втім, справжнім його покликанням була література. Створені ним п'єси («Санта-Крус», 1944; «Знову вони співають», 1945; «Китайська стіна», 1946; «Граф Едерланд», 1951; «Дон Жуан, або Любов до геометрії», 1953) швидко завойовували сцени вітчизняних і закордонних театрів. Вони полонили публіку свіжими темами, парадоксальними поворотами сюжетів, незвичними художніми рішеннями. 1955 p., продавши архітектурне бюро, Фріш дістав можливість повністю присвятити себе письменству. У цей період, тобто з кінця 50-х до 80-х років, побачили світ його найкращі драми - «Андорра» (1961) та «Біографія. Гра» (1967, 2-а редакція -1984). Однак з часом він дедалі глибше занурювався у художню прозу, блискучими зразками якої вважаються романи «Гомо Фабер» (1957), «Назову себе Ґантенбайн» (1964), повісті «Мон-ток» (1975), «Людина з'являється в епоху голоцену» (1979) та ін.

Доля була щедрою на визнання літературного обдарування М.Фріша. Його творчість була відзначена численними національними й міжнародними преміями. Письменник став почесним доктором кількох університетів Європи та США, ще за життя було засновано його архів у Вищій технічній школі Цюриха. Про Фріша знімали фільми, його твори широко видавалися й перекладалися багатьма мовами. Втім, попри численні знаки визнання, письменник був далекий від самозаспокоєності. Раз у раз він ніби навмисне тікав від стабільного, зручно влаштованого життя, раз у раз створював для себе труднощі, бажаючи уникнути компромісів. Таким Фріш залишався до кінця свого життя. Він помер 4 квітня 1991 р. Узагальнюючи свої враження від особистості Фріша, швейцарський письменник і критик А. Мушґ підкреслював, що цей митець передусім вирізнявся незвичайним «потягом до масштабності». Цей потяг, безперечно, закарбувався і в його драматургії.

«Людська душа - ось постійний ігровий майданчик!» - стверджував М. Фріш. У його п'єсах сцена дійсно перетворюється на відгороджений рампою простір свідомості, і все, що тут відбувається, є матеріалізованими в картинах, втіленими у плоть і кров порухами внутрішнього життя людини: переживаннями, спогадами, спробами пізнання і впізнавання власного «я».

Таким був задум першої зрілої п'єси М. Фріша «Санта-Крус», що стала своєрідним прологом до його «театру рефлексії». У примітках до неї автор наголошував: «"Санта-Крус" — це назва чужого, очевидно, іспанського порту, проте не варто шукати його на карті, швидше, - якщо взагалі можливо його десь знайти, - у власному досвіді, у царині тієї приголомшливої істини, яку пізнає кожний, коли потрапляє у певну життєву ситуацію і усвідомлює: все це я вже колись пережив, я не знаю коли і де, але по суті точно так, і там, куди я іду, я буду знову й знову це переживати. Це і є Санта-Крус».

У центрі драми - ситуація «переживання колись пережитого». Ця ситуація подрібнюється на кілька свідомостей, розтягується на ціле людське життя, обмежене дужками Тоді й Тепер, оздоблюється м'якими лірико-іронічними фарбами, в які мимоволі пірнає пензель, що змальовує картину колишніх щасливих сподівань.

Дія п'єси, пояснював Фріш у коментарі, відбувається водночас у теперішньому й минулому. Тоді, тобто сімнадцять років тому, капітан піратського судна Пелеґрін викрав наречену Ротмістра Ельвіру - дівчину, в яку був закоханий і якою натішився однієї безвітряної ночі, а потім покинув, бо більше за кохану приваблювала його морська широчінь і поклик невідомих далеких країн. Дівчина повернулася до нареченого, який теж поривався до морських мандрівок і навіть мало не вийшов у море на кораблі Пелеґріна. Однак аристократ по крові та лицар по духу, Ротмістр залишився з Ельвірою і взяв на себе відповідальність за неї - жінку, яку кохав більше за море. За сімнадцять років, що минули з тієї пори, Ротмістр і Ельвіра влаштували респектабельне життя. Вони оточили одне одного ніжністю та турботою. У замку, де вони мешкають, панують порядок і затишок. Однак за зовнішньою ідилією, як з'ясовується по ходу дії, причаїлися нудьга, породжена буденністю, і туга за яскравим життям, яке Ротмістр і Ельвіра пізнали колись у залитому сонцем порту Санта-Крус.

І коли до замку незваним гостем приходить вже смертельно хворий Пелеґрін, неблагополуччя, що роками ховалося у засіках свідомості щасливого, здавалося б, подружжя, раптово проривається назовні. Картини минулого, що начебто осіли у мріях та снах, воскресають, знову проживаються і переживаються кожним із трьох героїв. І все повторюється, хоча це повторення вже обтяжене досвідом років, що спливли з того часу, коли юнаки та дівчина робили свій життєвий вибір у порту Санта-Крус. На «ігровому майданчику» свідомості Ельвіра знову ступає на м'який килим в каюті Пелеґріна, хоча й знає, що розплатою за ніч «невинності й пристрасті» будуть десятиліття потай пролитих сліз. І Пелеґрін, котрий, як і раніше, вважає шлюб тенетами для себе і труною для кохання, знову приносить у жертву морю можливість спільного життя з дівчиною своєї мрії. І Ротмістр знову звертає зі шляху, що веде до вільготного бездоріжжя моря, заради того, щоб залишитися з Ельвірою. «Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе, - говорить Ротмістру поет Педро, - якщо ви ще раз приїдете до Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і захочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні».

Так зімкнулись море, біля якого двоє чоловіків і жінка пережили драматичну ситуацію вибору власного щастя, і замок, де двоє чоловіків і жінка продемонстрували одне одному здійснення свого тодішнього вибору. Так зімкнулися Тоді й Тепер, і в посталому з їхньої єдності Завжди кожен з героїв упізнав власну долю. Пелеґрін — свою, що символічно означена у п'єсі морем, — тобто той спосіб існування, коли можна вільно линути стихією життя, кидаючи якір, де випаде. Ротмістр - свою, символом якої є замок, тобто затишне життя біля сімейного вогнища, життя, що спирається на сталість взаємин, обов'язок перед близькими та щоденну відповідальність за них.

Зустрівшись через сімнадцять років, Ротмістр і Пелеґрін ясно усвідомлюють, що вони - двійники, розкидані по світу половинки цілісного буття. Поєднати їх, за Фрішем, неможливо, як неможливо Пелеґріну стати власником замку, а Ротмістру - капітаном піратського корабля. Втім, у кожному з цих героїв мрією або тугою живе його антагоніст: так само заздрісно, як Пелеґрін оглядає книжки у замку, яких він ніколи не читав, Ротмістр говорить про те, що Пелеґрін живе його «другим» життям, зробивши з Ротмістрової туги вітрило для свого корабля. Обравши на роздоріжжі молодості свій єдиний шлях, кожен з них тим самим зрікся можливості змінити свою долю. «Так помирає в нас вічний інший», - скаже у коментарі до п'єси М.Фріш. Однак, пропустивши крізь сумнів своє прожите так, а не інакше життя, віддавши данину смутку нездійсненим сюжетам своїх біографій, вони переконуються у правоті зробленого колись вибору.

Наприкінці п'єси Ротмістр, Пелеґрін та Ельвіра приходять до усвідомлення й прийняття власної долі - як хреста, «важкого і водночас втішного», «святого хреста» (саме так перекладається назва порту, а отже, й п'єси) людського життя.