Габріель Гарсіа Маркес

(нар. 1928 р.)

Постать Габріеля Гарсіа Маркеса — одна з найпомітніших інайцікавіших у сучасній латиноамериканській літературі. Найсуттєвішою рисою його творчості є звернення до фольклорно-міфологічної традиції, класичні зразки якої створили Т.Манн і У.Фолкнер, Дж.Джойс і М.Булгаков, Дж.Апдайк і А.Карпент'єр та багато інших письменників. Ім'я Гарсіа Маркеса відоме не тільки на його батьківщині — Колумбії, а й на всіх континентах. Адже в його творах йдеться про те, що хвилює усіх людей, незалежно від місця їх проживання.

Народився Габріель Гарсіа Маркес 6 березня 1928 р. в м. Аракатака (Колумбія). Дитяча уява хлопця формувалася під впливом, з одного боку, страшних казок про потойбічне життя, які розповідала йому бабуся, а з другого - переказів діда, полковника у відставці, про реальні події, "...бажаючи бути таким, як дід, — розумним, сміливим, надійним, — я не міг упоратися зі спокусою заглянути в казку", — згадував письменник.

Від бабусі Г.Гарсіа Маркес перейняв деякі стилістичні засоби. "Найстрашніші історії бабуся розповідала цілком спокійно, нібито все це бачила своїми очима. Я зрозумів, що безстороння манера оповіді й багатство образів найкраще сприяють правдоподібності оповідання", — згадував митець.

У 1940—1942 рр. навчався в Барранкільї, у шкільній газеті почалася проба його пера. Перші контакти з літературним середовищем відбулися під час навчання в Сіпакірі (1943). Велике враження на юнака справило знайомство з творчістю Ф.Кафки. Через день після прочитання новели "Перевтілення" він написав своє перше оповідання "Третя відмова" (1947).

У 1947 р. вступив на юридичний факультет Національного Університету в Боготі. В університетському журналі опублікував ряд оповідань. Читацькі інтереси молодого письменника розширюються, він вирішив тоді перечитати все, що було написано "до нього", починаючи з Біблії і класики. Однак студентське життя швидко закінчилось. Університет закрили, Г.Гарсіа Маркес покинув Боготу. Працюючи в журналістиці, якийсь час продовжував навчання в університеті м. Картахена, згодом полишив заняття юриспруденцією. Найважчий період його юнацької біографії — 1953 р., коли він перебивався випадковими заробітками, зокрема працював, бродячи продавцем довідників і енциклопедій у віддалених районах

У 1954 р. повернувся до Боготи, працював газетним репортером, а через рік виїхав до Європи кореспондентом газет "Ель Еспектадор" ("Спостерігач"). Його статті, що викривали факти перевезення контрабанди колумбійськими військовими кораблями, стали причиною закриття журналу, а кореспондент залишився без засобів до існування.

Займаючись журналістикою, Г.Гарсіа Маркес основну увагу зосередив на художній творчості. Повість "Опале листя” (1955) засвідчила появу в літературі талановитого прозаїка.

У 1961 р. переїхав до Мехіко, писав сценарії, журнальні статті. Після повісті "Полковникові ніхто не пише" (196І) вийшла збірка оповідань "Похорони Великої мами" (1962). Успіх письменникові приніс роман "Сто років самотності" (1967). Перше видання твору розійшлося за тиждень і спричинило, за словами перуанського прозаїка Варгаса Льоси, "літературний землетрус". У цьому романі вигадане селище Макондо символізує собою Латинську Америку, а його засновник Буендіа зі своїми нащадками — історію світу. В наступному романі "Осінь патріарха" (1975) порушено гостру для літератури тему боротьби проти диктаторських режимів, створено гротескно-сатиричний образ тирана. "Хроніка вбивства, про яке всі знали заздалегідь" (1981) — повість про відповідальність кожного за все, що відбувається в селі, регіоні, світі, про небезпечну властивість пам'яті прикрашати минуле в ім'я самовиправдання, забувати уроки, які не можна не пам'ятати., "Кохання під час чуми" (1985) — філософський роман про подолання самотності, гімн або реквієм коханню, розповідь про те, що могло б статися, але не сталося або відбулося пізно чи трагічно. Ця гірка історія сповнена надії та віри в людину. У 1982 р. Г.Гарсіа Маркес став лауреатом Нобелівської премії з літератури "за романи та оповідання, в яких фантазія і реальність, поєднуючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту".

Більшість творів Г.Гарсіа Маркеса написана в дусі так званого магічного реалізму. Письменник широко використовував міфологічну народну образність, що увібрала в себе елементи індіанського, негритянського, іспанського фольклору, поєднала народні традиції бачення і відображення світу, а також здобутки сучасної латиноамериканської й взагалі світової культури.

"Сто років самотності" (1967). Цей роман є водночас історією маленького, загубленого серед боліт і лісів колумбійського містечка Макондо і життєписом родини Буендіа, що заснувала це містечко. Її спадкоємці управляли, визначали стиль і напрями макондівського життя протягом усього його столітнього існування. Автор відтворює у метафоричній, асоціативно-символічній формі історію Колумбії й усієї Латинської Америки після колоніального періоду приблизно за 100 років (із середини 40-х років XIX до 30-х років XX ст.) з її проблемами та соціальними суперечностями. Але найголовнішими у романі, на думку самого письменника, є загальнолюдська мораль, духовність.

За жанровою структурою "Сто років самотності" — сімейна епопея на зразок "Ругон-Маккарів" Е.Золя, "Будденброків" Т.Манна, "Саги про Форсайтів" Дж.Голсуорсі, "Йокнапатофи" У.Фолкнера. Перед нами проходять шість поколінь родини Буендіа, вражаючи своєю життєвою правдою і незвичайністю окремих долей.

Роман значною мірою — це біографія родини самого Г.Гарсіа Маркеса: дідусь і бабуся письменника, як і центральні персонажі роману, були двоюрідними братом і сестрою, прізвище бабусі, як і головної героїні роману, Ігуаран. Дід його також скоїв убивство, кинув своє село і шукав іншого місця проживання. Він став прототипом полковника Ауреліано Буендіа.

У свій твір Гарсіа Маркес переніс спогади дідуся про реальні історичні події. Перша з них — це громадянські війни між лібералами і консерваторами. Письменник не ставить за мету показати історію громадянської війни в Колумбії, а лише з гіркою іронією розповідає, як згубно вона вплинула на її учасників. Юний Ауреліано Буендіа пішов на війну з деспотизмом, проте, домігшись загального визнання і слави, повернувся додому жорстоким і самотнім, утративши і любов до батьківщини, й інтерес до ідеалів, за які боровся. Подібна доля спіткала й інших героїв твору.

Друга історична подія — грубе втручання в життя країни північноамериканської бананової кампанії. Кульмінація її — страйк робітників і варварський розстріл натовпу людей, які зібралися на залізничному майдані. Ця трагедія дійсно відбулася у сусідньому з Аракатакою містечку в рік народження автора.

На макондівців обрушилася стихія не тільки історії (громадянські війни, нашестя бананової кампанії), а й природи. Тема природи набула для Г.Гарсіа Маркеса масштабу космічної відплати, потопу, який ринув на людей, що затоптали в крові та бруді своє високе людське призначення. Крім історичного та автобіографічного автор включив у роман величезний фольклорно-міфологічний, літературний, політичний, психологічний матеріал.

Різними є стильові елементи, що зв'язують окремі частини роману в єдине художнє ціле. Найістотнішою рисою поетичного світу письменника є поєднання фантастичного та реального: стихія казково-міфічних уявлень про дійсність, атмосфера магічного, у якій чудесне сприймається як буденне, природне, а у звичайному відкривається джерело поетичного і дивовижного. Часом виникає враження, що перед нами казка, точніше багато казок, стародавніх легенд, притч, які настільки органічно переплетені з об'єктивною історичною розповіддю, що інколи неможливо відділити реальне від фантастичного, правду від вигадки. Сам же автор стверджував: "У моєму творі немає жодного рядка, який би не спирався на реальність, і кожна його вигадка має основу в дійсності, породжена уявою, близькою до дитячої".

В романі зустрічаються казкові сюжети і поетичні образи. Наприклад, всемогутній Джек Браун постає казковим чарівником-перевертнем, солдати, яких викликано на розправу зі страйкарями, — багатоголовим драконом, а похмуре місто, батьківщина Фернанди, де вулицями бродять привиди і дзвони тридцяти двох дзвіниць щоденно оплакують свою долю, - царством злого чаклуна. Казка, спираючись на історичну основу твору, надає романові поетичності. Так, добрі руки казки піднімають падре Ніканора над землею тільки для того, щоб зібрати серед вражених дивом макондівців гроші на побудову храму.

Невід'ємними атрибутами казки є смерть і привиди. У романі смерть не карнавальна, гротескна маска з її обов'язковими символами: черепом, скелетом, косою. Це проста жінка в синьому. Вона, як у казці, наказує Амаранті шити собі саван, але її, так само, як у казці, можна обдурити і продовжити життя на довгі роки. Привиди тут також "одомашнені".

Є в романі і казкові пророцтва — ворожіння на картах і передбачення долі. Ці пророцтва поетичні, загадкові, але обов'язково добрі. Проте вони мають один недолік — реальна життєва доля складається їм наперекір. Так, Ауреліано Хосе якому карти пообіцяли довге життя, сімейне щастя, шістьох дітей, натомість отримав кулю в серце. "Ця куля, очевидно, погано розумілася на передбаченнях карт", — сумно іронізує письменник.

Водночас "Сто років самотності" — роман-притча. В його основі народна мораль: у праці закладено моральний принцип. Герої роману зазнають краху тому, що відірвалися від землі, втратили свою моральну опору — працю — і захопилися "підприємництвом". Показовими в цьому плані є останні роки полковника Ауреліано Буендіа. Його утримує в житті тільки праця, начебто і безглузда.

Автор синтезував фольклорні матеріали бачення і відображення світу і здобутки сучасної латиноамериканської й всієї світової культури. Він використав у романі мотиви й образи з Біблії та Євангелія, античної трагедії, Платона, Ф.Рабле і М.Сервантеса, Ф.Достоєвського і У.Фолкнера. Герої твору Хосе Аркадіо Буендіа і його дружина Урсула Ігуаран після дворічних блукань у пошуках нового життя зупинились у гарному місці на березі річки, де й заснували Макондо. Тут виразно виявляються біблійно-євангельські витоки роману: паралель з біблійними Адамом і Євою, мотив вигнання їх і одночасно покарання Каїна. Так само кінець роману — своєрідний апокаліпсис, що знищує Макондо за гріхи.

Інші асоціації стосуються проблеми кровозмішання і покарання за цей гріх (про це йдеться в античній трагедії Евріпіда "Едіп"). У пари останніх коханців родини Буендіа — Амаранти Урсули та Ауреліано Бабілонія — народжується дитина із свинячим хвостом, бо Амаранта доводиться Ауреліано і тіткою, і сестрою.

Умовну асоціацію з прикутим до скелі Прометеєм викликає образ старого Хосе Аркадіо Буендіа, прив'язаного до каштана.

У дусі творів Ф.Рабле змальовано ненажерливість Ауреліано Другого. Ось, наприклад, його змагання з жінкою на прізвисько Слониха у кількості з'їденого: "Кожен випив соку з п'ятдесяти апельсинів, вісім літрів кави і тридцять яєць. На другий ранок після довгих годин неспання, подолавши двох свиней, з'їли гроно бананів і випили чотири ящики шампанського..." Є багато й інших образів такого типу. Але все це не просто "запозичено" письменником, а послідовно переосмислено в пародійному плані.

Одним із провідних у романі є мотив родового прокляття, фатуму. Невидима доля керує усіма вчинками героїв, які впевнені, що самі будують своє життя. Кожен їх крок, наперед визначений, лише наближає Буендіа і все Макондо до трагічного фіналу. Уся історія цих людей, які кохали, мріяли, воювали, виявляється до останнього подиху передбаченою Мелькіадесом, а самі вони постають, немов тіні, що зійшли зі сторінок його рукопису.

Ми бачимо діалектику взаємозв'язків двох світів: життя і смерті. Кордони між ними у автора знято. І "цей", і "той” світи спілкуються між собою, і це спілкування не підвладне страхові, навпаки, сповнене природності, невимушеності. Так, Пруденсіо Агіляр, якого убиває Хосе Аркадіо, постійно приходить до нього поговорити; Хосе Аркадіо помирає, а залишається сидіти під тим самим деревом, до якого його прив'язали, і його бачать ті, хто здатен бачити, а Урсула постійно розмовляє з ним про домашні справи; Амаранта збирається помирати і забирає з собою листи від жителів Макондо, щоб відвезти їх у "той" світ. Нероздільність життя і смерті втілює Мелькіадес, який постає у романі як "мовчазний” оповідач. Це він відшукав у Нострадамуса передбачення долі родини Буендіа і зашифрував її. З ним пов'язана трагічна сила — смерть. Вона приходить у Макондо вперше. Помирає саме Мелькіадес, відкриваючи дорогу смертям. Але його смерть не є кінцем, Мелькіадес воскресає і поселяється у домі Буендіа.

Удається письменник і до так званої повторюваності мотивів, зокрема змальовуючи епідемію втрати пам'яті. Коли макондівці під дією безсоння писали "це корова", "Бог є", це викликало сміх. Іншого характеру набуває ця хвороба після масового розстрілу страйкарів у Макондо. Один із Буендіа, профспілковий ватажок, який врятувався від смерті, помічає відразу після кривавих подій, що ніхто не пам'ятає того, що сталося. Причиною хвороби стали брехлива офіційна пропаганда і страх репресій.

Домінуючим у романі є мотив кохання. Усі біди — від нездатності Буендіа любити. Для них любов — це або грубий вияв плоті (усіх, хто носить ім'я Хосе Аркадіо), або спопеляюча пристрасть (ті, хто зветься Ауреліано), або ж холод, страх, самоїдство, боягузтво (Амаранта, Фернанда). Підсумок один: любов — це не об'єднання, а роз'єднання, не гуманізація, а дегуманізація. Навіть Ремедіос Прекрасна, яка, здавалось би, уособлює тему кохання, стає символом нездатності любити. Їй взагалі не властиве таке почуття, і тому краса її несе усім не кохання, а смерть.

У світі Г.Гарсіа Маркеса все можливо, і ніхто нічому не дивується. "Не важить, що говорити, — зазначає письменник, — головне говорити так, щоб тобі повірили". В епізоді вознесіння Ремедіос Прекрасної підкреслюється буденність події реакцією макондівців. Не в тому дивина, що Ремедіос вознеслася, а в тому, що це відбулося на нових простирадлах, за якими жалкує Фернанда.

Перетворення буденного на незвичне відбувається у письменника просто і невимушено — це метод побутової брехні — гіперболізації звичайного явища настільки, що воно виходить за межі реального. Відштовхується письменник завжди від реальності, сприймаючи її очима художника, часто дитини.

Складною є система образів роману. У центрі — родина Буендіа, яка вирізняється серед макондівців своєю яскравою індивідуальністю. Автор наділяє їх казковою фізичною силою, сміливістю. Це героїчні люди, якщо не високих почуттів та ідеалів, то, в усякому випадку, великих пристрастей, їх характери формуються під впливом родинної спадковості, соціального середовища, біологічних законів розвитку. Щоб підкреслити належність членів родини Буендіа до однієї сім'ї, письменник наділяє їх не тільки спільними рисами зовнішності та характеру, а й спадковими іменами (як це прийнято в Колумбії).

Патріарх родини Хосе Аркадіо, з його богатирською силою, невичерпною працелюбністю, почуттям справедливості, суспільним авторитетом, — справжній батько сім'ї макондівців. Але ним заволоділа безмежна дитяча уява, що завжди пов'язана з якоюсь річчю, найчастіше з іграшкою. Мелькіадес дарує Хосе Аркадіо "науково-технічні іграшки" (магніт, лупу) і спрямовує його уяву в наукове русло. Однак засновник Макондо ставить перед науковими винаходами завдання, які під силу хіба казці. Гіпертрофована уява переповнює мозок Хосе Аркадіо. Переконавшись у нездійсненності своїх мрій, він вибухає протестом проти всесвітньої несправедливості. Охоплений жадобою руйнування, трощить усе, що потрапляє під руку, вигукуючи прокляття. Хосе Аркадіо вважатимуть божевільним і прив'яжуть до дерева. Однак втратить він глузд пізніше, в результаті тривалого неробства.

Справжнім главою родини Буендіа стає не батько-фантазер, а мати. В Урсулі втілено всі достоїнства жінки: працелюбність, терплячість, природна кмітливість, чесність, твердий характер тощо. Вона в міру релігійна, в міру забобонна, їй притаманний здоровий глузд. Мати утримує дім у зразковій чистоті. Саме вона, жінка, а не чоловіки, своєю працею і заповзятливістю підтримує матеріальний добробут сім'ї.

Урсула постає берегинею. За трагічних обставин громадянської війни вона виявляє надзвичайну мужність, шмагає канчуком свого знахабнілого внука Аркадіо, незважаючи на те, що він правитель міста. Вона заприсягається своєму синові убити його, якщо той не відмінить наказу про розстріл друга сім’ї Герінельдо Маркеса. І Ауреліано скасовує наказ.

Але духовний світ Урсули обмежений. Поглинута турботами про дім, дітей, чоловіка, вона не має душевного тепла, у неї відсутнє духовне спілкування навіть з дочками. Вона любить своїх дітей, але сліпою материнською любов'ю. І коли блудний син Хосе Аркадіо розповідає їй, як йому довелося одного разу їсти тіло свого загиблого товариша, вона зітхає: "Бідний синочку, а ми тут стільки їжі викидали свиням". Вона не замислюється над тим, що їв її синок, а бідкається з того, що він голодував.

Багатогранними постають також інші члени родини Буендіа: старший син Хосе Аркадіо, другий син Ауреліано, діти Аркадіо — Хосе Аркадіо Другий і Ауреліано Другий, невістка Урсули Фернанда, Ауреліано Бабілонія, якому суджено розшифрувати пергаменти Мелькіадеса.

Головною ідеєю роману, як вважає сам письменник, є утвердження солідарності — єдиної альтернативи самотності Відсутність солідарності у Буендіа автор пов'язує з їх нездатністю на духовну любов. Письменник не розв'язує проблему, а тільки називає її. Своїм романом він спростував передбачення Мелькіадеса: "Макондо буде стерто з пам'яті людей". Твір Г.Гарсіа Маркеса — це урок і попередження.

У творчості Г.Гарсіа Маркеса стикаються життя і смерть, міф і реальність, дух і плоть. У цій боротьбі, на думку письменника, формуються умови для перетворення світу, головне — щоб вона тривала, щоб людство, помиляючись і падаючи, не зупинялося у своїх пошуках. У Нобелівській лекції Г.Гарсіа Марксе зазначив, що людина зможе вистояти, перемогти, але тільки разом з усім народом, з усім родом людським, зростання дерева якого й гарантує перевагу життя над смертю.