1. Мова, суспільство, людина. Походження й розвиток української мови, її місце серед інших мов світу.

2. Сучасна українська літературна мова та її ознаки. Мовна норма. Усна й писемна мова. Функції мови.

3. Рідна мова. Національна мова. Державна мова.

4. Лексикографія як наука. Типи словників. Словники у професійному мовленні.

5. Поняття стилю та жанру української літературної мови. Функціональні стилі української літературної мови та сфери їх застосування.

6. Науковий стиль у професійному спілкуванні. Лексико-стилістичні мовні засоби наукового стилю та його підстилів.

7. Офіційно-діловий стиль: його варіанти, лексико-стилістичні мовні засоби.

8. Публіцистичний стиль: добір лексики. Особливості розмовного стилю української мови.

9. Документ та його ознаки. Призначення і класифікація сучасних ділових паперів.

10. Формуляр службового документа та рівень його стандартизації. Склад реквізитів документів, вимоги до їх змісту та оформлення.

11. Загальні вимоги до укладання й оформлення документів. Оформлення сторінки та тексту документа.

12. Особливості вживання іменникових форм у ділових паперах.

13. Прикметник та займенник у ділових паперах.

14. Особливості вживання дієслівних форм у ділових паперах

15. Числівник у ділових паперах

16. Мова і професія. Професійна лексика. Місце непрофесіоналізмів в офіційних писемних документах.

17. Терміни й канцеляризми в професійному спілкуванні. Нормування, кодифікація й стандартизація термінів.

18. Особливості вживання та перекладу дієприкметників та дієприкметникових зворотів у науковому стилі.

19. Особливості усного й письмового професійного спілкування. Культура писемного ділового мовлення. Етикет професійного спілкування. Професійна комунікативна компетенція.

20. Види, типи і форми (жанри) професійного спілкування.

21. Телефонна розмова як різновид ділового спілкування

22. Публічний виступ. Внутрішня структура та композиція виступу. Найголовніші вимоги до мови оратора. Мовні засоби переконування.

23. Публічні виступи (заява, доповідь, промова, лекція, бесіда).

24. Мовленнєвий етикет як феномен-виразник кожного народу.

25. Суржик. Зайві слова в діловому мовленні.

26. Культура усного ділового мовлення. Усне спілкування як інструмент професійної діяльності. Монологи. Діалоги. Полілоги.

27. Іншомовні слова в діловій українській мові.

28. Колективні форми (нарада, дискусія) фахового спілкування.

29. Різновиди наукових робіт, їх призначення, структура, вимоги до змісту, особливості оформлення (план, тези, конспект, анотація, реферат, курсова, бакалаврська та дипломна роботи).

30. Літературна вимова.

1. Мова, суспільство, людина. Походження й розвиток української мови, її місце серед інших мов світу.

Мова — це характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією. Жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не було, не може існувати без мови. Оскільки мова — явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації.

Формування людини як особистості з високим інтелектуальним рівнем неможливе без досконалого володіння мовою. Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства, тому закономірною є теза про те, що мова є засобом творення людини як члена соціуму. Українська мова - єдина національна мова українського народу. Нині вона входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 46 млн. людей. Це мова не тільки тих, хто мешкає в Україні, а й мільйонів українців, що проживають за межами України. Українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської гілки індо-європейської мовної сім'ї, і найближчими до неї є білоруська та російська мови.

Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов’янської. Згідно з першою з них, українська мова виникла після розпаду давньоруської XIV ст. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої починається в VII ст.

У становленні української мови інші вчені виділяють такі періоди:

1) протоукраїнська мова (VII-XII ст.);

2) староукраїнська мова (ХІ ст. час появи перших писемних пам’яток – кінець ХІV ст.);

3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняють три підперіоди (кінець ХІV ст.– початок ХІХ ст.);

4) нова українська мова. Остання сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя.

Вихід сучасної української мови на історичну арену пов’язують з конкретною датою – виданням у 1798р. поеми «Енеїда» І.П.Котляревського, яка стала першим друкованим твором.

2. Сучасна українська літературна мова та її ознаки. Мовна норма. Усна й писемна мова. Функції мови.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей, та вважається найвищою формою існування мови. Ознаки:

-унормованістю (тобто наявністю усталених мовних норм — найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи);

-уніфікованістю— літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти;

-наддіалектністю (полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України);

-поліфункціональністю (літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства);

-стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені у сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Мовна норма — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі мовної комунікації. Типи норм: орфоепічні, акцентні, графічні, орфографічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні. Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися.

Функції мови:

Комунікативна функція полягає в тому, що мова є найважливішим засобом спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві.

Ідентифікаційна функція виявляється в тому, що за допомогою мови можна встановити, вирізнити, ідентифікувати одну особистість серед інших, тому що кожен із нас має свій “портрет”, мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри.

Експресивна функція полягає в тому, що мова є засобом вираження внутрішнього світу людини.

Імпресивна функція виявляється в дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Гносеологічна функція полягає в тому, що вона є своєрідним інструментом пізнання навколишнього світу.

Мислетворча функція полягає в тому, що формуючи думку, людина мислить мовними формами.

Естетична функція полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей.

Культуроносна функція мови реалізується в тому, що культура кожного народу дістала відображення та фіксацію найперше в його мові.

Номінативна функція полягає в передаванні у процесі спілкування певної інформації в позамовну дійсність. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості.

Націєтвірна функція полягає в тому, що умирання мови спричиняє зникнення нації.