№ уроку_______ Дата__________

Тема. Мова і мовлення. (Вправи 1-5.)

Мета. Поглибити знання учнів про мову як найважливіший засіб людсько­го спілкування; навчити дітей диференціювати зміст термінів "мова" і "мовлення"; розвивати індивідуальне мовлення кожного учня.

Обладнання. Малюнки із зображенням просторів космосу, вулкана, ма­монта.

Хід уроку

I. Організація класу.

II. Ознайомлення з підручником м.С. Вашуленка, с.Г. Дубовик, о.І. Мельничайко, л.В.Скуратівського "Рідна мова" (частина перша).

1. Звернути увагу на:

а) прізвища авторів підручника;

б) назву підручника ("Рідна мова");

в) умовні позначення.

2. Заучування строфи вірша Сидора Воробкевича "Рідна мова".

Мово рідна, слово рідне,

хто вас забуває,

той у грудях не серденько,

тільки камінь має.

— Як називається наша рідна мова?

— Чому наша рідна мова називається українською?

Ми маємо свою державу. Пригадайте і назвіть символи нашої держа­ви.

— Розгляньте с.3 у підручнику і прочитайте, що там написано.

— З попередніх класів ви пам'ятаєте, що гімн — це урочиста патріо­тична пісня, яка уславлює державу.

3. Робота над текстом Гімну України.

а) Читання вірша.

б) Словникова робота.

в) Повторення правил поведінки під час слухання гімну.

III. Вивчення нового матеріалу.

1. Проблемна ситуація.

— Чому кажуть, що мова — жива скарбниця історії народу?

— На це запитання можна дати відповідь, лише ретельно опрацював­ши кожну вправу, правила і завдання підручника "Рідна мова".

2. Колективне виконання вправи 1 (усно).

Вправа вимагає розмірковувань учнів з подальшими відповідями на запитання.

— Що ви знаєте про українську мову?

— Чим відрізняється усне мовлення від писемного?

• Як допомагають у спілкуванні міміка, жести, інтонація?

Інформація для вчителя.

"Розв'язуючи проблему: "як люди спілкуються і розуміють одні одних, якщо вони розмовляють по-різному?", — великий швейцарський учений Фердинанд де Соссюр дійшов висновку про доцільність розрізняти мову і мовлення.

Мова — це система засобів спілкування (звуки, слова, схеми словоспо­лучень, моделі речень та відношення між одиницями), яка існує в свідо­мості її носіїв. Мова — явище соціальне. В повному обсязі вона може існу­вати лише в спільноті людей. Жодна окрема людина не володіє і не корис­тується всією мовою. У цьому неважко пересвідчитися, погортавши слов­ник рідної мови та посібник із граматики, у яких з більшою чи меншою мірою повноти й докладності зафіксована мова. З'ясується, що аж ніяк не всі слова й усталені вислови нам відомі, що не всі граматичні форми й сти­лістичні фігури ми використовуємо. Можна прожити сто років, жодного разу не вживши сотень відомих людині слів, не кажучи вже про десятки тисяч слів, невідомих їй.

Мовлення — це реалізація засобів мови конкретними людьми в конк­ретних актах спілкування. Воно має індивідуальний характер і залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти, становища в суспільстві, темпераменту, стану здоров'я та багатьох інших прикмет й особливос­тей, властивих конкретній людині. Мова живе в мовленні. Через мов­лення людина засвоює мову. Якщо немає людей, які б використовували мову в щоденному спілкуванні, у мовленні, вона стає мертвою. Отрима­ти уявлення про таку мову дає можливість тільки "застигле" мовлен­ня — писемні тексти, а в наш час — також грамофонні та магнітні записи. Якщо, звичайно, їх було зроблено". (Радевич-Винницький Я. Ети­кет і культура спілкування. — Львів: Видавництво "Сполом", 2001, — с. 14).

Д оступне пояснення вчителем змісту термінів "мова" і "мовлення".

(Пояснення супроводжується кресленням на дошці необхідних кілець і записом термінів.)

— Діти, уявіть собі такий дивний океан слів, що вміщує всі слова україн­ської мови, які тільки існують від часу створення і розвитку нашої мови.

Це — МОВА. Але жодна людина не здатна ово­лодіти всіма словами рідної мови. Ось, наприк­лад, коли маленька дитина починає говорити, вона знає кілька слів, потім, пізнаючи світ, ця дитина пізнає й нові слова, які називають ото­чуючі предмети. А коли дитина навчиться чита­ти, то її запас слів збагачується ще більше, бо черпає вона це багатство з книг. Отже, запас слів, яким володіє конкретна людина, — це МОВ­ЛЕННЯ. Кожна людина здатна розвивати своє мовлення. Тому мовлення є одним із показників загальної культури особистості.

Висновок. Мова — це ширше поняття, а мовлення — вужче. У мовленні, крім лексичного запасу, велике значення мають міміка, жести, інтонація.

Інформація для вчителя.

"Міміка (від грецького — "наслідуваний") — це рухи м'язів обличчя, що виражають психічний стан, почуття, настрій людини. Особливо "промовис­тими" є рухи м'язів навколо очей і рота. За ними досвідчені "людинознавці" можуть сказати про характер людини, її настрій, налаштованість на співрозмовника не менше, а часом більше, ніж за словами мовця.

Особливим порухом м'язів обличчя (очей, губ) є усмішка. Дослідники розрізняють майже два десятки видів усмішки, які відбивають різні почут­тя й душевні стани: задоволення, недовіру, зніяковіння, симпатію, погор­ду, презирство і т.д. Синонімом усмішки в українській мові є слово по­смішка, однак воно частіше вживається у значенні "глузлива усмішка", яка "відбиває глузування, іронічне ставлення до кого-, чого-небудь".

Усмішка є винятково важливий несловесний знак етикетного спілку­вання. Друж­ня усмішка усуває настороженість або агресивність, долає всілякі пере­шкоди у спілкуванні з людьми". Вона створює позитивну атмосферу спілку­вання. Вважається, що відкрите обличчя, прямий погляд, привітна усміш­ка — це прикмети людини чесної, розумної, вихованої.

В американському суспільстві вже не один десяток років поширене гасло Keep smiling. — "усміхайтесь!". З усміхненою людиною приємніше мати справу, ніж із насупленою, похмурою. А по-друге, за твердженням тамтешніх психологів, коли людина усміхається, то, якщо вона навіть має якийсь клопіт, негаразди, зіпсований настрій, через 10-15 хвилин їй по­легшає на душі. Радимо й читачеві за відповідної нагоди спробувати цього засобу. Потрібно силою волі втримати на обличчі впродовж чверті години усмішку — і тоді неодмінно на душі розпогодиться.

Як спостерегли дослідники, жінки значно краще аналізують емоції, настрій людини за мімікою і виразом обличчя, ніж чоловіки. Так, вони здатні розрізнити не менше 10 емоційних станів співрозмовника: сором, страх, відразу та ін. Чоловіки ж здебільшого помічають один стан — відра­зу (антипатію).

Жести (франц. geste — "жест, рух") — це виражальні рухи рук. Із жес­тикуляцією те ж, що й з мімікою: одні народи дуже полюбляють жестику­лювати, інші чинять це значно меншою мірою, ще інші намагаються уни­кати жестикуляції назагал. За даними досліджень, якщо впродовж годин­ної розмови італієць жестикулює в середньому 120 разів, француз 80, то фінн — тільки 1 раз. Проте і в межах однієї країни, на різних її теренах, ставлення до жестикуляції часом помітно відрізняється. Так, на півночі Франції майже не жестикулюють, а той, хто це робить, не вважається надто вихованим. На французькому півдні, навпаки, не справляють пози­тивного враження ті, хто не жестикулює, до того ж не торкається співроз­мовника руками. Марсельців у Парижі впізнають насамперед за жестику­ляцією. Є відмінності щодо жестикуляції в межах однієї країни і в со­ціальному плані. Скажімо, у США, "що вище соціальне становище лю­дини, то менше вона жестикулює".

У Вірменії протягом багатьох років у школі, вдома і в громадських місцях дітей навчають не жестикулювати. Жести, особливо вказівні, вва­жаються поганим тоном, і тому всі виховані, інтелігентні люди намага­ються уникати жестів і прищеплюють своїм дітям навички говоріння без супровідних жестів. Це, звичайно, приводить до емоційного збіднення мовлення, до втрати живого колориту й виразності. Значно менше, ніж росіяни, жестикулюють татари і башкири.

Українці щодо жестикуляції займають у Європі серединне становище. Нам далеко як до італійців, так і до фіннів. Проте і серед нас є індивіди, котрим інколи дають слушні поради чи настанови: не махай руками, як вітряк крилами, не роби вітру руками та под. Буває, що співроз­мовник просто відсувається чи відступає на безпечну відстань, натякаючи, що не хотів би стати жертвою надміру запальної жестикуляції партнера.

Для того, щоб висловити окрему думку (волевиявлення, почуття), у мові існує спеціальна одиниця — речення. Будь-який зв'язний текст, включно з діалогом чи полілогом, являє собою послідовність речень. Од­нією з прикмет речення як найменшої комунікативної одиниці є інтона­ція.

Якщо слухати мовлення з-за стіни, то, напевно, не вдасться розпізна­ти слова і довідатися, про що йдеться, але за інтонацією можна встанови­ти, скільки було вимовлено речень, точніше висловлювань.

Як синонім терміна "висловлювання", у мовознавчій літературі ви­користовується також слово "фраза".

Інтонації як виражальному засобові усного мовлення належить дуже істотна роль. Наприклад, фразу Дякую! можна вимовити м'яко або грубо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадли­во і т.д. Якщо ця фраза прозвучить іронічно, глузливо, єхидно, то на адре­сата така інтонація справить більше враження, ніж зміст слова дякую.

Інтонація — явище складне. Кожен із її компонентів має своє функці­ональне призначення у вираженні змісту висловлювання, досягненні ко­мунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мов­лення ".

(Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — Львів: "Сполом", 2001. - с. 54, 55, 69-71, 72).