§7. Основний закон чистого практичного розуму

Чини так, щоб максима твоєї волі повсякчас могла заразом правити за принцип загального законодавства.

Примітка

Чиста геометрія має постулати як практичні положення, котрі, однак, містять за передумову лише те, що щось можна зробити, у разі, коли вимагається, що це повинне бути зробле­не¹²¹; і вони суть єдині її положення, ш,о стосуються існування [ein Dasein). Це є, отже, практичні правила, [чинні] за пробле­матичної умови волі¹²². Але тут правило мовить: ми повинні бе­зумовно діяти в певний спосіб \'7bmail solle schlechthin auf gewisse Weise verfahren). Практичне правило, отже, є безумовне (unbe­dingt), відтак презентоване a priori як категорично практичне  

положення, яким воля абсолютно (schlechterdings) і безпосе­редньо (самим практичним правилом, яке тут, отже, є зако­ном), об'єктивно визначається. Адже чистий, сам по собі (an sich) практичний розум тут уже є безпосередньо законодавчий. Воля мислиться [тут] як незалежна від емпіричних умов, отже, як чиста воля, [тобто] як визначена самою лише формою зако­ну¹²³; і ця підстава [її] визначення розглядається як найго­ловніша (die oberste) умова всіх максим. Річ досить дивна, не має аналога в цілому позосталому практичному пізнанні. Адже думка a priori про якесь можливе загальне законодавство, яка, отже, є суто проблематична, безумовно імпутується [нам] як закон, нічого не запозичуючи з досвіду чи якої-небудь зовнішньої волі. Але це не є й припис, за яким вчинок повинен здійснюватись, завдяки чому можливим є бажаний результат [Wirkung] (адже тоді правило було б завжди зумовлене фізич­но), а правило, яке a priori визначає саму лише волю з погляду форми її максим, і тоді принаймні не є неможливим, щоб за­кон, який служить тільки задля суб'єктивної форми засад, мис- лився як визначальна підстава через об'єктивну форму закону взагалі. Усвідомлення цього основного закону можна назвати фактом розуму, бо його¹²⁴ не можна вирозумувати (Ьег- ausvemünfteln) з попередніх даних розуму, наприклад свідо­мості свободи (адже цю свідомість нам гте дано наперед), — во­но само по собі (lür sich selbst) напрошується нам як синтетич­не положення a priori, яке не ґрунтується тті па якому — пі па чистому, ні емпіричному — спогляданні, хоча воно[, це поло­ження,] було б аналітичним, якби передбачати [тут] свободу волі, але для неї, як для позитивного поняття, було б потрібним інтелектуальне споглядання, якого туї’ припускати ніяк не вільно. Та щоб розглядати цей закон без кривотлумачень як да­ний, слід зауважити, що він — не емпіричний [закон], а єди­ний факт чистого розуму, [ — розуму,] який проголошується тим самим як первинно законодавчий (sic vol о, sic jubeo¹²⁵).

Висновок

Чистий розум є практичним цілком самостійно (für sich allein), і дає (людині) загальний закон, який ми називаємо мо­ральним законом (das Sittengesetz¹²⁰).  

Примітка

Вищезгаданий факт є неспростовним. Треба тільки про­аналізувати (zergliedern) судження, яке лтоди вирікають про

ікономірність своїх вчинків: тоді всякчас виявиться, що, по­при будь-яке втручання голосу схильності, усе ж таки їхній розум, непідкупний і спонукуваний (лише] самим собою, при [здійсненні] вчинку завжди зіставляє максими волі з чистою волею, себто з самим собою, — розглядаючи себе як a priori практичний. А цей принцип звичаєвості саме через за­гальність законодавства, яку він робить найголовнішою фор­мальною підставою визначення волі, незалежно від усіх її суб'єктивних відмінностей, розум проголошує воднораз зако­ном для всіх розумних істот, оскільки вони взагалі мають во­лю, себто спроможність визначати свою причиновість уяв­ленням про правила, отже, оскільки вони здатні до вчинків з-i певними засадами, отже, і за практичними принципами а priori (адже тільки вони мають ту необхідність, якої розум ви­магає для засад). Таким чином, принцип звичаєвості не обме­жується тільки людьми, а поширюється на всіх скінченних істот, які мають розум і волю, включаючи навіть нескінчен­ну істоту як найголовнішу (oberste) інтелігенцію. Але в пер­шому випадку закон має форму імперативу, бо в людини як розумної істоти молена, щоправда, передбачати чисту волю, але як у істоти, афектованої потребами та чуттєвими мотива­ми (BewegUrsachen¹²⁷), у неї не молена передбачати святої волі, себто такої, яка не була б здатна до [творення] максим, суперечних моральному закону. Тому моральний закон у них ( імператив, який повеліває категорично, бо закон є безумов­ний; відношення такої волі до цього закону с залежність, під назвою обов'язковості (der Verbindlichkeit), яка означає при­мушення (eine Nötigung) — хоча й самим лише розумом і йо­го¹²» об'єктивним законом — до вчинку, і яка називається че­рез те обов'язок (Pflicht), бо патологічно афектована (хоча

2, пм і не детермінована, відтак завжди вільна) самоволя (Willkür) несе з собою певне бажання (einen Wunsch bei sich liiliil), що виникає з суб'єктивних причин, і тому може часто пуги супротивною чистій об'єктивній підставі визначення, отже, потребує, як морального примушення, певного опору   практичного розуму, який можна назвати внутрішнім, але інтелектуальним примусом (Zwang). У вседостатиій інтелігенції самоволя слушно уявляється як нездатна до жод­ної максими, яка не могла [б¹²⁹] водночас бути й об'єктивним законом¹³⁰; і поняття святості, яке їй(, згаданій інтелігенції,] через це притаманне, ставить її хоча й не понад усі прак­тичні, та все ж таки вище за всі практично обмежувальні за­кони, отже, [вище за] обов'язковість і обов'язок. Ця святість волі є все ж таки практична ідея, яка необхідно мусить слу­жити за прообраз (zum Urbilde), що до нього наближатися до нескінченності — єдине, що личить усім скінченним розум­ним істотам, і про яку постійно й слушно нагадує їм чистий звичаєвий закон, і сам званий через те священним¹³¹, [а] ; впевненість у нескінченному прогресі своїх максим і в незмінності їх для [такого] постійного просування вперед, себто честтота, є найвище, що може звершити скінченний практичний розум, який сам, своєю чергою, принаймні як і природно набута спроможність, ніколи не може бути завер­шеним, бо впевненість (Sicherheit) у такому разі ніколи не j стає аподиктичною певністю й як переконаність (Überre­dung) є дуже небезпечна.