41.Обгрунтувати граматичну правильність мовлення

Правильність мовлення — одна з його суттєвих ознак. Це, з одного боку, повна відповідність мовлення нормам літературної мови, а з другого — одна з основ мовленнєвої культури.

Тільки широкий розвиток мови, багатство її лексики і фразеології, точність фонетичних і граматичних форм мови, усталеність усіх мовних норм забезпечує належний рівень мовленнєвої правильності і, отже, культури кожного, хто послуговується певною мовою. Найвищий рівень користування мовою — це досконала стилістика мови, її найширший вияв у кожному індивідуальному мовленні. Правильне в мовленні наочно пізнається в порівнянні з неправильним. Виявлення неправильного в мовленні слугує імпульсом до встановлення правильного. Правильність і неправильність властиві лише мовленню, бо в мові як системі, що становить колективний, всенародний продукт, який зафіксований у різноманітних наукових джерелах, усе правильне, нормативне.

Правильність мовлення має суто лінгвістичне підґрунтя і встановлюється на основі зв'язку мовлення із системою мови. Правильність — одна з найголовніших комунікативних ознак мовлення. Правильність мовлення є, по суті, об'єктом шкільного навчання. Програма середньої школи передбачає формування навичок правильного мовлення, але, звичайно, з досить широ-кою орієнтацією шкільного вчителя на озброєння учнів також і основами стилістики, бо лише так досягається найвищий рівень мовленнєвої культури будь-кого.

Норми української мови допускають паралельні форми: директорові, Харченкові, товаришеві, секретареві, ведмедеві, Олексієві і (рідше) директору, Харченку, товаришу, секретарю, ведмедю, Олексію. Закінчення -ові, -еві, -єві природніші для іменників чоловічого роду, що є назвами осіб чоловічої (зрідка й жіночої) статі. Слова з такими закінченнями переважають у народ- нолітературній мові, особливо в творах українських до- радянських письменників: А її батькові низенько кла- нямось я (В. Білозерський); Батьку мій рідний, порай мені, Як синові, що мені робить? (Т. Шевченко).

У розмовно-побутовому й публіцистичному мовленні трапляються неприйнятні мовленнєві неправильності, які суттєво дискредитують літературне українське мовлення. Зрештою, такі мовленнєві негативи широко відомі, про них уже немало говорено й писано. Дехто з мовців, наприклад, забуває, що українське не дивлячись на відповідає російському не глядя на, напр.: А дівчата наче й не дивилися на Василя, одказали йому «доброго здоров'я», не піднімаючи очей від землі. Одні дівчата вміють розглядати, не дивлячись прямо в очі (І. Нечуй-Левицький); а незважаючи на відповідник російського несмотря на; не підписка газет, журналів, а передплата; складати екзамени, заліки, а не здавати (але Ми здали речі в камеру схову; відчиняти або відмикати двері (замком), а не відкривати та ін.).

Отже, правильність мовлення — одна з основ його стилістичності, складовими якої є точність, логічність та інші позитивні ознаки мовлення.

42.Розповісти про документ як основний вид ділового мовлення. Перечислити загальні вимоги до складання документів

ДОКУМЕНТ (лат. documentum – повчальний приклад, доказ) — основний вид ділової мови; засіб фіксації певним чином на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумової діяльності людини.

Документи широко використовуються у нашій повсякденній діяльності як джерела та носії інформації, вони сприяють удосконаленню внутрішньої організації будь-якого підприємства, закладу чи установи, є підставою для прийняття рішень, узагальнень, довідково-пошукової роботи.

Документи є засобом засвідчення, доведення певних фактів і, отже, мають велике правове значення.

У людському суспільстві документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська.

Документ має відповідати таким основним вимогам:

видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;

не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади;

бути максимально точним, достовірним і переконливим;

бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;

містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;

бути придатним для тривалого зберігання.

Класифікація документів.

Відповідно до цих вимог виділяють такі види документів за ознаками класифікації та групами.

ОЗНАКИ КЛАСИФІКАЦІЇ	ГРУПИ ДОКУМЕНТІВ
За спеціалізацією	Загальні З адміністративних питань Спеціалізовані з фінансових, комерційних питань та ін.
За призначенням	Організаційні Розпорядчі Інформаційні Колегіальних органів
За походженням	Внутрішні Зовнішні
За напрямом	Вхідні Вихідні
За джерелами виникнення	Первинні Вторинні
За формою	Стандартні Індивідуальні
За технікою відтворення	Рукописні Відтворені механічним способом
За секретністю	Для службового користування Секретні Цілком секретні
За терміном виконання	Звичайні безстрокові Термінові Дуже термінові
За складністю	Односкладні Складні
За стадіями створення	Оригінали Копії
За терміном зберігання	Постійного зберігання Тривалого зберігання (понад 10 років) Тимчасового зберігання (до І0 років)

За рівнем стандартизації виділяють:

1. Документи з низьким рівнем стандартизації, в яких обов’язковим є тільки виклад найзагальніших відомостей, інші можуть мати конкретний і довільний виклад (доручення, автобіографія, розписка, звіт, протокол, рапорт, довідка, інформація, офіційний лист тощо).

2. Документи з високим рівнем стандартизації (паспорт, анкета, диплом, посвідчення, свідоцтво, типові заяви, бланки), в яких укладач чи заповнювач документа тільки вписує необхідні дані, вибирає варіант запису чи ставить прочерк. У таких документах думка уже стандартизована. До них належать і науково-ділові документи, що сформувалися на межі наукового і ділового стилів: анотації, каталоги, інструкції, огляди, проекти, програми конференцій, проспекти.

За видом інформації документи можна поділити на цифрові (статистичні бюлетені, кошториси, фінансові звіти, накладні) і текстові. Серед текстових можна назвати регламентуючі (конституція, статут, акт, угода, дипломатичний протокол), інформативні (повідомлення, оголошення, меморандум, звіт) і підсумовуючі (протокол засідання, витяг з протоколу, резолюція, резюме, декларація, заява партії, відозва).