41. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.

Як зазначалося вище, вже в ході революції 1789—1794 рр. було скасовано багато суто середньовічних цивільно-правових інститутів і закладені основи сучасного права. Але лише на початку XIX ст., у період правління Наполеона Бонапарта, сформувалися умови для прийняття єдиного і стабільного цивільного кодексу.

У його розробці взяли участь такі видатні французькі юристи, як Порталіс, Тронше, Мальвіль та ін., які спиралися на римське право, дореволюційну судову практику і кутюми, які вони переробили відповідно до потреб нового суспільства. Перший консул особисто брав участь в обговоренні деяких статей Кодексу. Він усунув із проекту положення, що асоціювалися з революцією, а у післяреволюційний період видавалися надто радикальними.

Незважаючи на окремі консервативні відступи, саме в Кодексі Наполеона цивільне право Франції дістало класичний вираз. Тому і сам Кодекс мав для своєї епохи революційне значення, відіграв дуже важливу роль у розробці і закріпленні багатьох принципів нового цивільного права.

Кодекс відзначався стрункістю викладу, стислістю юридичних формулювань і дефініцій, визначеністю і чіткістю трактувань основних понять та інститутів цивільного права. Цивільний кодекс (ЦК) Наполеона налічував 2281 статтю і складався із вступного титулу і трьох книг. Його структура відобразила схему побудови інституцій римського права: особи речі, спадкування і зобов'язання. Така структура одержала в цивільному праві назву інституційної.

Перша книга («Про осіб») перекладала такі загальні ідеї своєї епохи, як рівність і свобода, на конкретну мову цивільно-правових норм. Згідно зі ст. 8 ЦК «будь-який француз має цивільне право». Отже, принцип рівності осіб у приватноправовій сфері проводився законодавцем з найбільшою послідовністю. У ст. 7 спеціально підкреслювалося, що здійснення цивільних прав не залежить від «якості громадянина», яка може змінюватися в конституційному законодавстві. Цивільне право, передбачене Кодексом, не поширювалося лише на іноземців.

Характерною ознакою ЦК Наполеона було те, що в ньому було відсутнє поняття юридичної особи. Це пояснювалося тим, що на початку XIX ст. капіталізм ще не вийшов за рамки інди­відуалістичних уявлень, а тому будь-який громадянин виступав у майновому обігу, як правило, самостійно (як фізична особа). Крім того, сам законодавець відчував певну недовіру до усіляких об'єднань, побоюючись, що під їх виглядом відродяться цехові й інші феодальні корпорації. Ця позиція дістала відображення ще в Законі Ле Шапельє 1791 р.

Роблячи крок назад порівняно з революційним законодавством, ЦК відновив «цивільну смерть» як міру кримінального покарання (відповідно до цього покарання засуджений втрачав право власності на все майно, «так, якби він помер природним чином»), встановив ряд обмежень цивільних прав жінок (вони, наприклад, не могли бути свідками при складанні актів цивільного стану).

У першій книзі закріплювалися також основні принципи сімейного права. У цій сфері Кодекс помітно відрізнявся від деяких положень революційного періоду, коли декларувалася рів­ність особистих та майнових прав жінок і чоловіків, була послаблена влада батька над дітьми тощо.

Хоча окремі статті ЦК Наполеона підкреслювали рівність чоловіка і дружини, наприклад: «Подружжя зобов'язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки» (ст. 212 та ін.), у цілому чоловік займав у сім'ї панівне становище. Згідно зі ст. 213 «чоловік зобов'язаний бути покровителем своєї дружини, а дружина — виявляти послушність чоловіку». Чоловік мав право визначати місце проживання сім'ї, дружина була зобов'язана йти за своїм чоловіком.

Характерними є статті Кодексу про розлучення через невірність одного з подружжя. Відповідно до ст. 229 перелюбства дружини було достатньо, щоб чоловік міг вимагати розлучення. Стаття 230 інакше визначала право дружини на розлучення у разі невірності чоловіка: «Дружина може вимагати розлучення через перелюбство чоловіка, якщо він тримав свою коханку в загальному будинку». Ця принизлива для жінки умова була скасована лише в 1884 р.

Нерівноправність жінки діставала вияв і у її майновому становищі в сім'ї. За загальним правилом передбачався режим спільності майна чоловіка і дружини. При цьому розпорядження сімейним майном цілком надавалося чоловіку, який міг діяти без участі та згоди дружини. Кодекс передбачив можливість й інших майнових відносин подружжя, зокрема режим роздільного володіння. Але навіть у цьому разі дружина, користуючись своїм майном і доходами від нього, не могла відчужувати без згоди чоловіка свою нерухомість.

ЦК встановлював нерівні права чоловіка і дружини й стосовно дітей. Батьківська влада, про яку йшлося у першій книзі, по суті зводилася до влади батька. Він, маючи «серйозні підстави до невдоволення поведінкою дитини, яка не досягла 16 років», міг позбавити її волі строком до одного місяця.

Сини, які не досягли 25 років, і дочки до 21 року не мали права брати шлюб без згоди їхнього батька і матері, але у разі, якщо між батьками не було згоди, бралася до уваги думка батька.

Кодекс допускав можливість визнання батьком своїх позашлюбних дітей, але ст. 340 забороняла встановлення батьківства. Це реально погіршило становище дітей, які народилися поза шлюбом, навіть порівняно з дореволюційним законодавством.

Але в цілому норми сімейного права в ЦК Наполеона мали для свого часу прогресивне значення. Кодекс секуляризував шлюб,розвиваючи тим самим положення Конституції 1791 р. про те, що шлюб — це цивільний договір; підтвердив запропадіте у період революції розлучення, що означало відхід від вимог канонічного права. Щоправда, у 1816 р., після реставрації Бурбонів, в умовах посилення впливу католицької церкви цивільне розлучення було скасоване. Його було відновлено лише у 1884 р.

Друга книга («Про майно та про різні різновиди власності»), що була присвячена регламентації речових прав, також виходила з класичної римської класифікації: право власності, узуфрукт, узус та ін. Було ліквідовано поділ майна на родове і придбане, на перший план висувався поділ речей на рухомі і нерухомі.

Центральне місце в другій книзі ЦК посів інститут власності. У тлумаченні права власності, сприйнятому Кодексом, бачимо відмову від феодальних уявлень про умовність, розщепле-ність і родовий характер речових прав. ЦК використав римське тлумачення поняття власності як абстрактного й абсолютного права. Стаття 544 вказувала: «Власність — це право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, щоб користування не було таким, яке заборонено законами або регламентами».

У цьому визначенні законодавець підкреслює універсальний індивідуалістичний характер права власності. Розвиваючи революційні уявлення про непорушність і недоторканність права приватної власності, Кодекс передбачав, що власник «не може бути примушений до уступки своєї власності, якщо це не робиться в інтересах суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування».

Індивідуалістичний підхід до права власності в ЦК Наполеона дістав вияв також у широкому тлумаченні правомочності земельного власника. Стаття 522 передбачала: «Власність на землю включає власність на те, що знаходиться зверху, і на те, що знаходиться знизу».

Практично це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним господарем усіх природних багатств, виявлених на його ділянці. Така редакція статті стала нереальною і дуже невигідною для промисловців. Вона не враховувала й інтереси держави в цілому. Тому вже в 1810 р. було видано закон, відповідно до якого копальні могли експлуатуватися лише на підставі концесії, наданої державою.

У третій, найбільшій за обсягом книзі ЦК («Про різні способи набуття права власності») вказувалося, що власність на майно набувається і передається шляхом спадкування, дарування, за заповітом чи в силу зобов'язань (ст. 711).

ЦК підтвердив здійснене ще в період революції скасування Феодальних принципів спадкування. Спадкоємцями померлого ставали у передбаченій законом послідовності діти й інші низхідні, а також висхідні і побічні родичі до 12-го ступеня споріднення.

Спадкові права позашлюбних дітей були значно звужені - Такі діти, якщо вони були визнані в законному порядку, могли успадковувати тільки майно батька і матері.

Кодекс розширив свободу заповітів і дарувань, що нерідко використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Однак французький законодавець зайняв у цьому питанні компромісну позицію, не наслідуючи приклад англійського права, яке визнавало повну свободу заповіту.

Дарування або заповіт не могло перевищувати половини майна, якщо після смерті особи, яка здійснила заповідальне розпорядження, залишалася одна законна дитина, 1/3 майна — якщо залишалося двоє, 1/4 — троє і більше дітей. За такого порядку спадкування за законними дітьми резервувалася більша частина майна, що ділилося між ними порівну незалежно від їх віку і статі. Отже, статті ЦК про спадкування сприяли дробленню сімейного майна.

Основне місце в третій книзі законодавець відводив зобов'язальним, насамперед договірним, відносинам. У точних і зрозумілих положеннях договірного права ЦК можна побачити багато визначень, що походять від відомих суджень римських юристів. Так, договір розглядався як угода, за допомогою якої одна з кількох осіб зобов'язується «дати що-небудь, зробити що-небудь або не робити чого-небудь».

Французький законодавець запозичив з римського права ідею рівності сторін договору, його добровільності і беззапеереч-ності. Згода сторін була необхідною умовою дійсності договору. Згідно зі ст. 1109 «немає дійсної згоди, якщо згода була дана лише внаслідок омани або якщо вона була досягнута насильством чи обманом».

Законодавець не висував будь-яких застережень щодо змісту договорів. Характерною з цього погляду є ст. 1118, відповідно до якої за загальним правилом збитковість угоди не може опорочити договір. «Угоди, законно укладені, — вказувала ст. 1134, — займають місце закону для тих, хто їх уклав».

У разі невиконання договору, в якому передбачалося зобов'язання боржника надати річ кредитору, останній міг витре­бувати через суд передання йому цієї речі. Згідно зі ст. 1142 «будь-яке зобов'язання зробити або не робити призводить до відшкодування збитків у разі невиконання з боку боржника».

У Кодексі містилися загальні вказівки щодо умов укладення і змісту окремих договорів: купівлі-продажу, міни, зберігання, найму тощо. Але в ньому майже не було статей, що регламентували б відносини між хазяями і працівниками, хоча для капіталістичного суспільства Франції трудовий договір мав величезне значення.

Самі підприємці, які вважали за норму інтенсивну експлуатацію найманої праці, розглядали державне втручання у трудовий договір як небажане явище. Ті окремі положення Кодексу, що були пов'язані з трудовими відносинами, свідчили про відкриту підтримку інтересів хазяїв. Так, у ст. 1781 (вона була скасована за Наполеона III у 1868 р.) зазначалося: «Хазяїну вірять стосовно його тверджень: про розмір плати, про сплату винагороди за минулий рік і про платежі, зроблені у рахунок винагороди за поточний рік».

У разі дотримання зазначених у ЦК загальних умов договору будь-якій особі надавалася повна свобода дій, вибору контрагентів і визначення змісту договорів. Кодекс, таким чином, юридично закріпив у майновому обігу свободу особи і підприємницької діяльності.

У період панування вільної конкуренції кожен французький підприємець прагнув діяти на свій розсуд, без дріб'язкової державної опіки і регламентації. Тому свобода договору діставала вияв не тільки у свободі волевиявлення сторін, а йв автономії особи, у державному невтручанні у договірні відносини.

Норми ЦК Наполеона були присвячені найзагальнішим питанням майнового обігу. Вони не регламентували багато специфічних аспектів торгової діяльності підприємців (комерсантів). У 1807 р. після серії скандальних банкрутств був прийнятий спеціальний Торговельний кодекс (ТК), який доповнив ЦК Наполеона положеннями про юридичні дії, здійснювані комерсантами. Цей Кодекс закріпив у французькій правовій системі, а потім і в праві інших країн континентальної системи дуалізм приватного права, тобто його поділ на цивільне і торговельне.

За обсягом (648 статей), а головне, за юридичною технікою ТК значно поступався ЦК. Він складався з чотирьох книг, перша з яких містила загальні положення щодо комерсантів, торгових книг, товариств, поділу майна, торгових бірж, біржових агентів і маклерів, комісійних угод тощо.

У ст. 1 комерсант визначався як «особа, яка вчиняє торгові акти». Причому це вважалося звичним для них заняттям. Далі вказувалося, що дружина не може бути комерсанткою без згоди свого чоловіка. ТК поклав на комерсантів, як і на торгові товариства (повні, командитні), обов'язок «день за днем» вести звітність (ст. 8).

Друга книга ТК була присвячена питанням міжнародної та морської торгівлі. Вона встановлювала правовий статус морського судна, містила ряд правил, що стосувалися морських перевезень і страхування, морських деліктів і аварій. Третя книга регулювала порядок банкрутства, четверта була пов'язана з торговою юрисдикцією, з торговими судами.

ТК багато в чому був складений менш вдало, ніж ЦК. Він більшою мірою спирався на норми дореволюційного права, зокрема на ордонанси Кольбера «Про торгівлю» (1673 р.) і «Про мореплавство» (1681 р.). У ньому були і внутрішні протиріччя, і очевидні прогалини. Так, такій важливій торговій угоді, як купівля-продаж, присвячувалася лише одна стаття. Тому судам під час розгляду спорів між комерсантами доводилося керуватися загальними положеннями ЦК про купівлю-продаж.

Зовсім були відсутні в ТК загальні положення про банківські та страхові операції. Тому текст ТК почав перероблятися з моенту його прийняття. А у багатьох випадках він доповнювався самостійним торговельно-промисловим законодавством.

42. Повернення Людовика XVIII викликало загальне незадоволення. Одне ім'я Бурбонів нагадувало про страшне минуле. Буржуазія і селянство, які придбали землю за часів революції, побоюються втратити її.

Разом з Бурбонами повертаються емігранти, які вимагають свої володіння, майно, землю. Але відновити минуле після якобінців було вже неможливо.

Умови повернення Бурбонів були сформульовані в Хартії 1814 року, підписаній Людовиком XVIII після вступу на престол. Хартія визнавала встановлену революцією громадянську рівність (ст. 1), скасування станових привілеїв дворянства і духовенства, дію Цивільного кодексу Франції 1804 року, збереження нової судово-адміністративної системи. Вона гарантувала законно набуту земельну власність. Як було сказано в статті 9, «усі види власності недоторканні, не виключаючи так званої національної».

Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Король, особа якого вважалася недоторканною і священною, проголошувався верховним главою держави і командувачем усіма збройними силами. Він мав право оголошувати війну, укладати міжнародні договори, видавати розпорядження і укази. Відповідно до Хартії виконавча влада належала винятково королю, а законодавча влада здійснювалася спільно королем, палатою перів і палатою депутатів.

Законодавчий орган був двопалатним. Палата перів призначалася королем. Палата депутатів обиралася на п'ять років. Виборчі права мали французи старші тридцяти років, що сплачували прямий податок у розмірі трьохсот франків. Депутат повинен був досягти сорокалітнього віку і сплачувати прямий податок у розмірі тисячі франків.

Король мав право призначати на всі посади у сфері державного управління, формувати Раду міністрів. Відповідальність уряду перед законодавчим органом не була передбачена Хартією.

Бурбони провадили реакційну внутрішню політику: роздавали пенсії, посади, ордени колишнім емігрантам, повертали землі, які не були ще продані, колишнім власникам звільняли офіцерів із армії. Тому поширилися чутки, що будуть відбирати землю, отриману за часів революції.

Скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції,а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона », однак,закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.

Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа з діячами революції і імперії. У 1824 році вмирає Людовик XVIII. Престол посідає його брат—Карл X (граф д'Артуа). У 1825 році були видані закони, що передбачали смертну кару за святотатство та інші злочини проти церкви, про виплату емігрантам величезної грошової компенсації за втрачені землі. Було відновлено орден єзуїтів, розпущено національну гвардію. Все це викликало протести, демонстрації, маніфестації.

Однак Карл X переходить у наступ. Двадцять шостого липня 1830 року він видає серію указів (ордонансів), які відверто порушували Хартію 1814 року. Розпускалася щойно обрана палата депутатів, вдвічі була зменшена кількість її членів, ще більше звужувалося виборче право, ліквідувалася «свобода друку і зборів».

Ордонанси Карла X викликали страшенне обурення. Робітники, ремісники, дрібні службовці, студенти, колишні офіцери і солдати будують барикади, беруться до зброї. Вісімдесят тисяч чоловік взяло участь у цих подіях під гаслом «Геть Бурбонів! Хай живе Хартія!»

Липнева 1830 року революція перемагає. Карл X зрікається престолу і тікає в Англію. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Намісником королівства, а потім королем було проголошено герцога Орлеанського Луї Філіпа. Так з`явилася липнева монархія, де владу захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія.

Король присягає новій конституції, основу якої склала Хартія 1814 року, до якої були внесені певні зміни, як, наприклад: скасоване спадкове перство, розширені права палати депутатів, очищений від реакційного дворянства державний апарат, відновлено національну гвардію, обмежено духівництво і т.д. Були також переглянуті цензи на виборах у палату депутатів. Тепер віковий ценз становив: для виборців двадцять п'ять років, для депутатів — тридцять. Нижчим став і майновий ценз: відповідно двісті і п'ятсот франків прямого податку. Було також збережено систему централізованого бюрократичного управління. Все це знайшло своє відображення в Хартії 1830 року.

Але липнева монархія мала і прогресивне значення. Вона остаточно покінчила зі спробами реакційного дворянства і духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.

43. Засилля фінансової аристократії у сфері економіки й політики викликало невдоволення не лише середніх та малоімущих верств населення, а й великих промисловців і торговців. У країні почався масовий рух за виборчу реформу і насамперед за зниження виборчого цензу.

Політично активнішим став пролетаріат. Багато робітників вважали, що парламентська реформа допоможе їм добитись прийняття життєво важливих декретів. Вони сподівались на встановлення республіки нового типу, яка гарантувала б їм на тільки широкі політичні свободи, а й поліпшення економічного становища. В цьому полягала особливість нової революційної ситуації, для якої популярним було гасло: «За соціальну республіку”.

Революція була підготовлена усім попереднім розвитком Франції. Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку.

Двадцять другого лютого 1848 року в Парижі відбулася демонстрація на підтримку виборчої реформи, яка перетворилася на зіткнення з поліцією, під час яких загинуло декілька демонстрантів. Другий день розпочався збройним виступом народу, який побудував у Парижі 1513 барикад, захопив казарми, стратегічні пункти столиці.

Революція перемогла. Створюється Тимчасовий уряд у складі семи членів і чотирьох секретарів. Серед секретарів вперше двоє були представниками робітників — Луї Блан і Альбер.

Під тиском робітників Тимчасовий уряд 25 лютого 1848 року проголошує Францію республікою. Це була буржуазна республіка, що дуже скоро виявилося у взаєминах між урядом і робітничим класом. Робітники вимагають від уряду видання декрету про право на працю. Такий декрет був виданий 25 лютого 1848 року. В ньому було сказано: «Уряд Французької республіки зобов'язується гарантувати робітникові його існування працею, він зобов'язується забезпечити роботу для всіх громадян». Але цей декрет не мав реальних наслідків, обіцянка залишилася тільки на папері. Тому нові демонстрації вимагають створити міністерство праці. Тимчасовий уряд заснував Урядову комісію по праці, яку повинні були очолити Луї Блан і Альбер. Комісії було виділене окреме приміщення, таким чином Луї Блан і Альбер були відокремлені від уряду.

Щоб заспокоїти народні маси, Тимчасовий уряд йде на незначні поступки: звільнення політичних в'язнів, зниження цін на хліб, скорочення робочого дня на одну годину, скасування рабства в колоніях, проголошення свободи слова, зборів.

Уряд видає декрет про Національні майстерні. Тут було зайнято близько ста тисяч робітників, які виконували некорисну, нікому не потрібну роботу і одержували за це заробітну плату. В умовах, коли уряд заявляв, що всі податки «стягуються на попередніх підставах», і вводив нові податки, така нікому не потрібна праця в Національних майстернях викликала незадоволення такою політикою селянства та дрібної буржуазії.

Намагаючись посилити свою владу, буржуазні політичні діячі поспішають провести вибори до Установчих зборів, покликаних розробити конституцію республіки.

Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Замість Тимчасового уряду створена Виконавча комісія з п'яти правих буржуа, яка розпочала відразу наступ проти робітників. У червні 1848 року був виданий наказ про розпуск Національних майстерень. Молоді за віком робітники повинні йти до армії, інші — на земляні роботи в провінцію. Такі дії уряду викликали червневе повстання паризьких робітників, що було жорстоко придушене військовим міністром Кавеньяком, який отримав від Установчих зборів диктаторські повноваження.

Після розгрому червневого повстання Установчі збори відновлюють обговорення нової конституції. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.

Конституція 1848 року була документом, який відбивав суперечності свого часу. Основний Закон містив численні «соціальні» декларації. Франція проголошувалася Республікою, принципами якої були свобода, рівність, братерство, а основами — сім'я, праця, власність, громадський порядок. Конституція обіцяла недоторканність особи, житла. «Ніхто не може бути арештованим або затриманим інакше, — було сказано в статті 2, — як у силу закону». Йшлося про свободу совісті, свободу друку, свободу навчання. Однак гарантії здійснення цих прав і свобод Конституція не надавала.

«Всяка власність недоторканна», — заявляла Конституція в статті 11. Вона гарантувала громадянам «свободу праці і промисловості», встановлювала «рівність у відносинах хазяїна і робітника», обіцяла організувати громадські роботи для безробітних (ст. 13).

Система державних органів, за Конституцією, базувалася на принципі розподілу влади. Законодавча влада доручалася Національним зборам, до складу яких входило сімсот п'ятдесят депутатів. Виборче право було прямим і загальним з таємним голосуванням. Виборцями могли бути всі чоловіки старші двадцяти одного року. Майновий ценз було скасовано. Національні збори обиралися на три роки. Реальної сили і авторитету вони не мали.

Центральне місце в державі Конституція відводила незалежному від парламенту президенту. Відповідно до статті 43 «французький народ передає виконавчу владу одній особі — президенту», який обирався загальним голосуванням на чотири роки. Президент отримав дуже широкі повноваження: право внесення законопроектів, право вето, право помилування і т.д. Він призначав і звільняв міністрів, а за порадою останніх — дипломатів, префектів, суддів, прокурорів, роздавав офіцерські посади. Йому фактично були підпорядковані збройні сили. Однак президент не міг бути переобраним відразу на другий строк, не мав права розпускати Національні збори. Проте він безконтрольно розпоряджався сильним поліцейсько-бюрократичним апаратом, йому підкорялася армія.

У країні була утворена також Державна рада, члени якої призначалися Національними зборами на шість років. До її компетенції належав попередній розгляд законопроектів. У той же час Конституція залишила недоторканною всю стару організацію управління, суд, муніципалітети.

У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. Йому віддали свої голоси і буржуазна аристократія, і дрібна буржуазія і селянство.

Гаслом бонапартистів став перегляд Конституції 1848 року. Чекати довелося недовго. Другого грудня 1851 року під виглядом захисту республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот: війська зайняли всі стратегічні пункти, в Парижі оголосили військовий стан; Національні збори розігнали, ряд депутатів заарештували. Так було встановлено відкриту військову диктатуру. Показово, що плебісцит схвалив цей переворот: селянство довіряло Луї Бонапарту.

Чотирнадцятого січня 1852 року була затверджена нова Конституція. Вся повнота влади надається президенту, який тепер обирається на десять років. Він є главою збройних сил, призначає міністрів, від його імені здійснюється правосуддя, парламентарії та посадові особи приносять йому присягу на вірність. Величезну роль відігравав президент у законодавчому процесі, в якому брали участь Державна рада, Законодавчий корпус і Сенат. Президент проголошував стан облоги, видавав декрети і затверджував закони.

У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Плебісцит схвалює це рішення. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму, який характеризувався широким використанням у державно-політичному житті армії, поліції, бюрократичного чиновництва, церковного апарату з метою придушення революційного руху народних мас.