15. Основні етапи розвитку римського права

Римське право, що становило найвищий ступінь у розвитку рабовласницького права, посідає особливе місце в правовій історії людства. Його виняткова роль в історії права визначається тим, що воно, відверто закріплюючи класові інтереси рабовласників, виявилося водночас вельми розробленою і досить абстрактною правовою формою, пристосованою для регулювання будь-яких приватновласницьких відносин, насамперед відносин простих товароволодільців. Римляни вперше розроби­ли право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

За більш ніж тисячолітній період історії Римської держави право пройшло великий шлях розвитку. Але його зміст у меншій мірі відображав зміни в державному устрої Риму, ніж у більш глибоких пластах суспільних відносин, особливо тих, які були безпосередньо пов'язані з рабовласницькою економікою. Крім того, римське право пережило ту рабовласницьку державність (Західну Римську імперію), на базі якої воно історично склалося і досягло найвищого розквіту. Тому періодизація історії римського права, незважаючи на її найтісніший зв'язок з найважливішими подіями в політичному житті Риму, не може бути зведена до періодизації Римської держави. Література з римського права містить різні варіанти виокремлення головних і більш дрібних етапів його розвитку. Найзагальнішою і найзручнішою для навчальних цілей видається така періодизація історії римського права.

Найдавніший період (VI ст. до н. е. — середина III ст. до н. е.). Римське право цього періоду характеризується ще національно-полісною замкненістю, архаїчністю, нерозвиненістю і простотою основних інститутів права.

Класичний період (середина III ст. до н. е. — кінець III ст. н. е.). Саме на кінець цього періоду римське право досягає найвищого ступеня розробленості і досконалості, стає класичним юридичним вираженням життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує «чиста» приватна власність.

Посткласичний період (IV—VI ст. н. е.). У цей час у зв'язку з розпадом рабовласницького суспільства і державності римське право має на собі відбиток загальної економічної і політичної кризи. Зміни в римському праві цього періоду пов'язані головним чином з його систематизацією і поступовим пристосуванням до нових феодальних відносин, які формуються, що відбувається, однак, вже в східній частині Римської імперії (Візантії).

16.Соціальний та правовий статус осіб за римським правом

Усе населення Рима за ступенем правоздатності було розподілене на три групи: cives, latini і реregrini. Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах, тобто статус cives optimo jure. Але поряд з ними існували неповноправні римські громадяни: пролетарі, які не були приватними власниками, та вільновідпущеники. Особи, що мали правовий статус latini, належали до громадян формально самостійних латинських держав, що знаходилися в союзі з Римом. Вони мали в Римі часткову цивільну правоздатність і користувалися jus commercii практично у тому ж обсязі, що і римляни. Проте їх право jus conubii було обмежене. Згодом римляни приєднали частину латинських міст до своєї території, дарувавши приєднаним право повного римського громадянства. З іншими, неприєднаними містами, укладали нерівноправний союз (foedus iniquum), відповідно до якого населення цих міст продовжувало користуватися jus conubii та jus commercii з певними обмеженнями. Після видання едикту імператора Каракали (212 р.) всі латини начебто набули римського громадянства і повністю зрівнялися з римськими громадянами у цивільній правоздатності. Проте лише мешканці області Лаціо мали право брати законний шлюб з римськими громадянами. Ім'ям рeregrini називали всіх тих, хто не мали ані римської, ані латинської правоздатності, тобто не були civis romanus або latinus. Перегрін міг бути іноземцем у буквальному значенні цього слова або римським підданим.  Перегріни у сфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом, закріпленим римськими законами про провін­ції з особливим публічно-правовим статусом. У місцях розселення діяла дуже строката система правового регулювання майнових відносин. Тому претор перегрінів разом з міським пре­тором римлян постійно намагалися знаходити точки перетину інтересів осіб, які користувалися різними системами права. Вільновідпущені (liberti), тобто раби, які одержали свободу на підставі рішення свого володаря, відрізнялися від вільнонароджених римських громадян за обсягом публічних прав. Цей обсяг визначався тим, від кого лібертин одержував свободу – римського громадянина чи перегріна.  Що ж стосується приватних прав вільновідпущених, то вони перебували у певній залежності від колишнього володаря (patronus) і мали шанувати свого благодійника. Це виявлялося через допомогу патрону у публічних справах і наданні йому приватних послуг. Відносини патронату були на все життя, але діти лібертинів не вважалися вільнонародженими. Ці відносини передавалися лише низхідною лінією спадкування і переходили як частина спадку патрона до дітей колишнього господаря. Лібертин був позбав­лений судового захисту від сваволі володаря. Він не міг звинувачувати патрона або його дітей у crimen publicum. Він мав звертатися до претора з проханням викликати патрона до суду, але позитивна реакція римського посадовця на це прохання була винятком.  Рабство (servitus) було звичайним явищем у всіх тих країнах, де на уламках первісного ладу виникали територіальні общини. Раб (servus, homo) знаходився за межами політичного суспільства і не був суб’єктом ані jus civile, ані jus gentium. Він вважався річчю (res) і у такій якості міг стати об'єктом будь-якого права (права власності, права застави, особистих сервітутів) і предметом будь-якої приватноправової угоди (купівлі-продажу, міни, майно­вого найму) й цивільного спору. У добу республіки раби не могли мати власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею, і взагалі з будь-якою жінкою, не ви­знавався шлюбом і не породжував правових наслідків. Діти, народжені жінкою-рабинею, не підпадали під батьківську владу.  Розвиток економічних відносин у Стародавньому Римі викликав не лише перехід від республіки до імперії, а й суттєве послаблення жорсткого режиму утримання рабів. Усупереч повній неправоздатності раба з метою розвинення господарства йому виділяли в управління певне майно (peculium). Поява інституту рабського пекулія сприяла підвищен­ню зацікавленості раба у результатах власної праці. Особливо помітним це було під час здійснення операцій купівлі-продажу, зиск від яких приносив бариші й господарю раба. Юридична діяльність раба, зумовлена наданням йому пекулія, строго регламентувалася, а все набуте рабом у ході управлінні пекулієм, ставало власністю його володаря. Ясно, що раб всупереч принципам римського права, у реальному житті міг мати певну цивільну правоздатність.