Міністерство освіти і науки України Київський Університет імені Бориса Грінченка

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАВЧАЛЬНО-ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

з курсу «Політологія»

на тему:

«Політичні ідеї раннього християнства»

Виконав студент

Гуманітарного інституту

III курсу КББб-1-12-4.0д групи

Купрієнко Володимир Миколайович

Перевірив викладач

Бурак Оксана Сергіївна

Київ – 2014

ЗМІСТ

Вступ 3

Розділ 1. Політичні і правові вчення раннього християнства 4-9

Розділ 2. Політичні вчення Іоана Золотоуста  10-11

Розділ 3. Політичні вчення Августина Блаженного 12-15

Висновки 16

Список використаної літератури 17

Вступ.

Християнство вважається найчисельнішою релігією в світі. Воно з’явилося з приходом нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, якому належить велике місце в історії людства, у тому числі і в політико-правовій думці. Ісус Христос вчив людей не тільки як правильно жити для Бога, для церкви та ближніх, а й як правильно ставитись до керівництва та держави. Він мав багато своїх послідовників, які й поширили його вчення по всьому світу.

Після поширення християнства апостолами та учнями Ісуса Христа, з роками воно було прийняте державною релігією в Римській імперії. З прийняттям такого рішення християнам можна було вільно проводити богослужіння, будувати молитовні будинки, займати керівні посади тощо. Також, зявляється багато християнських вчителів, теологів та духовних наставників, які поширюють християнське вчення по всьому світу. Одними з найвідоміших з них в ранній період християнства були Іоан Золотоуста та Августин Блаженний, які зробили великий внесок у поширенні Істини.

В даній роботі мною досліджено: політичні і правові вчення раннього християнства, політичні вчення Іоана Золотоуста та політичні вчення Августина Блаженного. Робота описує християнські погляди на політично-правові ідеї раннього християнства починаючи від вчення Господа і Спасителя Ісуса Христа до Августина Блаженного.

На мою думку, досліджувану тему необхідно знати для того, щоб порівняти як ставились перші християни до керівництва та держави, і як вони ставляться зараз. Також, я вважаю, що кожен істинний християнин повинен знати початок заснування, історію та вчення раннього християнства, для того, щоб знати істинне вчення, адже на сьогоднішній день так багато християнських церков.

Розділ 1. Політичні вчення раннього християнства

Раннє християнство — період в історії християнства починаючи із смерті Ісуса Христа (приблизно на початку 30-х років I століття) до Першого Вселенського Собору в Нікеї (325 р.). Іноді термін «раннє християнство» вживається в більш вузькому сенсі християнства апостольського століття.

Християнство виникло в Палестині в I столітті н. е. В його основі лежали вчення Ісуса Христа і віра в його воскресіння з мертвих. Виділення християнства як особливої, відмінної від юдаїзму, релігії супроводжувалася конфліктами, які супроводжувались протягом кількох десятиліть як з традиційним юдаїзмом того часу, так і всередині самої християнської громади.

У І ст. н. е. у Римській імперії стала швидко поширюватися християнство. У розвитку й організації християн розрізняють два етапи: "апостольська церква" (I ст. н. е.) і "єпископальна церква", яка прийшла їй на зміну (II ст. н. е.). Про це описується в книгах «Нового Заповіту».

Основні твори раннього християнства з'явилися в другій половині І ст. - в середині ІІ ст. З них 27 було канонізовано, тобто офіційно визнано церквою, і вони склали Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. Це - чотири євангелія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна), Діяння святих апостолів, 21 послання апостолів та «Апокаліпсис» («Одкровення») Іоанна Богослова. Є також ряд неканонізованих книг. 

В межах Римської імперії також з'являється доктрина в християнстві, яка виступила з проповіддю ідей загальної рівності і волі людей.

Ранні християни обрушувалися з нападками і прокльонами всіх багатих і можновладців, таврували порядки Римської імперії, заперечували приватну власність, поділ людей на вільних і рабів, багатих і бідних, віддавали своє майно у розпорядження своїх християнських церков.

В «Одкровенні» Іоанна Богослова, написаному в 68-69 рр., передрікає загибель Риму, "…лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи! І земні царі з ним розпусту чинили, а земні купці збагатіли від сили розкоші його! (Об'явлення 18:3)" [1, 291]. Захист бідних та критика багатих виразно звучить у "Євангелії від Луки": "Блаженні голодні тепер, бо насититесь... Навпаки, горе вам, багаті! Бо ви вже одержали свою втіху (Євангеліє від Луки 6:24)" [1, 79].

У ранньохристиянських громадах, як про це повідомляється в "Діяннях святих апостолів", ніхто не мав свого майна, "але все в них було спільне (Дії святих апостолів 4:32)" [1, 147], а засоби для життя члени громади ділили між усіма дивлячись по потребі кожного.

У ранньохристиянській літературі "Откровення Іоанна" або "Апокаліпсис" християни мріяли про знищення "великої блудниці" - Римської імперії. Вони чекали пришестя месії Ісуса Христа - рятівника, Божого посланника, який розтрощить зло та встановить обіцяне пророками Царство Небесне. В очікуванні месії проповідувалася смиренність і непротивлення злу насильством: "Тому, хто вдарив тебе по щоці, підстав і іншу (Євангеліє від Матвія 5:39)" [1, 8]. В очікуванні месії християни виокремлювались у свої громади, які створювалися на демократичних засадах.

З II- III ст. н. е. в християнські громади вступають і багаті власники. До середини II ст. н. е. в християнстві складається церковний апарат, і керування громадами переходить до рук єпископів, які утворили клір (духівництво), що стоїть над віруючими. Духівництво розробляє свою систему обрядів і служб.

Також, в II- III ст. життя в християнських громадах помітно змінюється. Посилюється влада керівників громад, налагоджується постійний зв'язок між ними, формується церковна бюрократія (духовенство). Одночасно з цим йде процес формування офіційного віровчення, канонізації християнської літератури. Церква починає робити акцент на божественному характері всякої влади, проповідуючи покірність владі і засуджуючи опір насильству.

Вже апостол Павло підкреслював у своєму "Посланні до римлян": "Усяка душа нехай буде покірна вищій владі; бо немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені. Тому противиться владі, противиться Божій постанові; а противники самі візьмуть на себе осуд (Послання до римлян Святого Апостола Павла 13:1,2)" [1, 191]. Павло зазначав, що начальник є Божий слуга, тому треба коритися не тільки зі страху покарання, але і по совісті.

З IV ст. н. е. імператори вже змушені брати до уваги християнство, церкву цієї релігії і навіть шукати у неї підтримки. У 313 р. за правління імператора Костянтина християнство оголошене рівноправним з іншими релігіями, а в 324 р. пануючою релігією.

Починається боротьба між церквою і різними єресями (опозиційні вчення). Виникають секти єретиків монтанистів, гностиків. Вони проповідують інші вчення, погляди, теорії. У Північній Африці секта донатистів виступила за чистоту церкви. У відповідь на дії єретиків церква звертається до імператора, вимагаючи збройним шляхом розгромити секти єретиків. Всі секти заважали розвитку та поширенню істинного вчення християн, яке поширювалось з допомогою Священного Писиння.

«За п'ять століть (I-V ст.) християнство зі вчення невеликої іудейської громади виросло у космополітичну релігію Середземномор'я. На протязі цього періоду в християнстві проходили суттєві зміни з ряду питань, включаючи і то стосувалися держави та права. Головним рубежем цих змін є перетворення християнства з опозиційної і гнаної релігії в релігію офіційну і панівну.

Важливими є також твори пізніших християнських авторів. Так, в другій половині ІІ - ІІІ ст. з'являються твори Тертуліана, Кепріана, в IV ст. - Євсевія та Іоанна Златоуста, у першій треті V ст. - Августина Блаженного. 

Головні правові ідеї раннього християнства. На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої - бо всі ви один у Христі Ісусі. Таким чином, ідея рівності возводиться до трансцедентної сутності, тобто бога, і означає, перш за все, рівність людей перед Богом. 

Конкретизуючи поняття свободи і рівності, в християнстві присутній ще один надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквіваленту (рівним за рівне). «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви (Євангеліє від Матвія 7:12)» [1, 7]. 

Кардинальний переворот, який зробило християнство, полягає у тому, що праця почала розглядатися, як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Це була своєрідна революція в розумінні людини взагалі; те, що греко-римська цивілізація вважала недостойним вільної людини, піднімалося на божественну висоту. Трудитися повинні всі, ніхто не повинен жити чужою працею: "Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть" (2 до Солунян 3:10) [1, 239]. 

Послідовним продовженням попереднього принципу стає засудження багатства, розподілу людей на багатих і бідних» [2].

Для праворозуміння ранніх християн, апеллировавших до божественного "закону свободи", характерно використання в дусі вимог нової релігії цілого ряду колишніх природно-правових ідей і уявлень. Істотне значення при цьому надавалося принципом рівності всіх людей і дотримання такої рівності в різних сферах людських взаємин. Вельми енергійно ранні християни проповідували (в загальному контексті прагнень, ідей і цінностей своєї нової релігії) основний принцип природного права і природно-правової справедливості - відплата рівним за рівне. Цьому присвячений ряд максимально ранньохристиянської правової ідеології: "Яким судом судите, таким будете судимі (Євангеліє від Матвія 7:2)" [1, 10]; "Якою мірою міряєте, такою відміряють вам (Євангеліє від Матвія 7:2)" [1, 10].

Учні Христа проповідували смиренність і непротивлення злу насильством: не противтеся злому, любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творить добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує. Головне ж — чекання близького пришестя Месії: «Се, гряду незабаром, — говориться в Новому заповіті, — і відплата Моя зі Мною, щоб воздати кожному по справах його (Одкровення 22:12)» [1, 296].

Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків людини. В Біблії написано, що закон – це істина. Його божественне походження підтверджується притчею про передачу Господом через пророка Мойсея кам´яних скрижалей з викарбованими на них заповідями. Із десяти заповідей, що стали канонічними, перші чотири заповіді присвячені служінню Богу, а наступні шість заповідей присвячені служінню людям, про це в Біблії написано так: «І Бог промовляв всі слова оці, кажучи: Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою,а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив тому поблагословив Господь день суботній і освятив його. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі! Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідкуй неправдиво на свого ближнього! Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого! (Вихід 20:1-17)» [1, 77,78]. Таким чином, норми заповідей вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки.

Суд - справа Божа. Бог дав напуття суддям через пророка Мойсея: «Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд — справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до Мене і Я вислухаю її (Повторення закону 1:17)» [1, 181]. Таким чином, вищою судовою інстанцією проголошувався Божий суд.

«З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли християнська ідеологія, теологічні вчення. Відображенням поглядів християнської церкви цього періоду на політику, право і самі правові норми були твори знаменитих теологів Іоанна Златоуста (345—407) і Аврелія Августина (Блаженного) (354—430)» [3].