Розділ 2. Політичні вчення Івана Золотоуста

Іоан Золотоуст (347—407) — християнський богослов, один із засновників Константинопольського патріархату, вселенський учитель, блискучий оратор, адвокат і релігійний полеміст, надзвичайна за колоритом постать, яка виділяється серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви.

«Іван Золотоустий, народився 347 року в Антіохії (тодішній столиці Сирії) на Сінгонській вулиці, де, за переказами, певний час жив апостол Павло. У той час близько половини з 200 тисяч антіохійців вважали себе християнами. Батьки Золотоустого також сповідували християнство; батько Івана був значним воєначальником, але помер, коли він був ще дитиною, тому виховувала майбутнього святого мати — Анфуса. Вона всю себе присвятила синові, а головне, вона розуміла важливість навчання. Оскільки у той час, за розпорядженням імператора Юліана, у християнських школах заборонялося викладання вищих наук, вона змушена була віддати Івана на навчання до язичницьких вчителів, перед тим зародивши синові любов до своєї віри та посіявши у його душі знання Священного Писання.

Двадцятирічний святитель, закінчивши курс навчання, не одразу пішов по шляху служіння Богові — він зайнявся адвокатською практикою.

Після кількох років адвокатської практики Іван дійшов до тієї межі, коли твердо вирішив змінити світський одяг на чорне вбрання християнина.

Під впливом праведного життя свого друга Золотоуст відкрив і для себе церковний світ. Прийнявши хрещення у двадцять два роки (близько 370 року), Іван назавжди зв'язав себе з Церквою та служінням Богові та людям» [4].

«Константинопольський єпископ Іоанн Златоуст у своєму тлумаченні «Послання до римлян» апостола Павла вимагав від усіх віруючих суворого додержання предписань Біблії та покори політичній владі. Покора владі як божественному встановленню — належне і необхідне, у нагороду добрим і на кару злим. Ціль її: дати можливість людям вести тихе і спокійне життя. Тому їй варто підкорятися безумовно, відплачувати не тільки даниною, але честю і страхом. За опір і непокору владі, учив Златоуст, грозить Боже покарання — «адже якщо ти корабель позбавляєш керманича, ти губиш саме судно». Водночас він підкреслював: не всякий цар чи князь діють за законом Божим. «Істинний цар той, хто панує над гнівом, заздрістю і насолодами, хто усе підчиняє Закону Божому, хто, зберігаючи вільний розум, не дозволяє пристрастям панувати над душею». Таким чином, Бог, заснувавши розмаїття влади і підпорядкування їй, адже рівність честі породжує війну, писав Іван Златоуст, вимагає від володарів і відповідних моральних якостей.

Златоуст підкреслював пріоритет духовної влади над світською. Царська влада має свої межі: вона діє лише в громадських справах. Він ставить священиків вище за царів — «царю доручені тіла, священику — душі», «священство настільки вище царської влади, наскільки велика відстань між плоттю і духом». Священик — посередник між Богом і людиною. «Закон світський не має стояти вище божественного», — учив Іван Златоуст» [5].