2. Основи об’єктної технології. Класи і об’єкти. Відношення між класами.

Ідея об’єктного підходу до проектування систем полягає в створенні сукупності об’єктів, кожен з яких представляє якусь сутність в системі. Тобто, система є набором об’єктів, що мають стан і поведінку. Об’єкти, взаємодіючи між собою, досягають коректної роботи всієї системи.

Об’єкт – це екземпляр деякої сутності. Кожній сутності системи відповідає певний об’єкт. Властивості об’єкта: унікальність (він відрізняється від інших), стан (набір даних, які він зберігає; ці параметри – переважно теж об’єкти), поведінка (набір методів для обробки повідомлень від інших об’єктів).

Згідно з об’єктним підходом, об’єкт не може напряму міняти стан іншого об’єкту, а може надіслати повідомлення з проханням змінити стан чи виконати певну операцію. Тоді адресат, використавши відповідний метод, обробить повідомлення, виконавши для цього певну послідовність дій. Це може бути зміна свого внутрішнього стану, або надсилання повідомлень іншим об’єктам.

Клас – загальний опис об’єкту. Об’єкт - екземпляр класу. Клас - дескриптор множини об’єктів, що мають однаковий набір параметрів і поведінку. Кожен об’єкт створюється за шаблону, який задається класом об’єкта. Поняття класу узагальнює поняття об’єкту. В системі одночасно може існувати і взаємодіяти з іншими об’єктами дуже багато екземплярів одного класу.

Клас в об’єктному підході – фундаментальне поняття, оскільки описує поведінку і внутрішню структуру об’єктів.

Справжньої сили об’єкти набувають, взаємодіючи між собою, створюючи відношення між собою. Є 3 основні типи відношення між класами – узагальнення (між батьком і нащадком [працівник, менеджер]), агрегація (відн. типу “частина-ціле” між класом-зібранням компонент і самими компонентами [полиця, містить книжки]), залежність (об’єкт класу-підмножини не може існувати без зв’язку зі класом-супермножиною [заголовок вікна не існує без вікна]).

3 основні принципи об’єктного підходу до створення програмного забезпечення - поліморфізм, інкапсуляція, наслідування.

Поліморфізм – спільний інтерфейс для обробки однотипних операцій різних об’єктів.

Інкапсуляція – об’єкт не може напряму міняти стан іншого об’єкта.

Наслідування – за принципом узагальнення.

3. Діаграма варіантів використань (прецедентів). Відношення на діаграмі використань. Документування прецедентів.

Діаграма прецедентів (ДП) — узагальнене представлення функціонального призначення системи. Дає розуміння: що робить система у зовнішньому світі?

На ДП – 2 типи базових сутностей: варіанти використання (прецеденти) і діючі особи (актори), між якими встановлюють такі відношення:

- асоціація між актором та прецедентом;

- узагальнення між акторами;

- узагальнення між прецедентами;

- залежності чи асоціації (різних типів) між прецедентами.

Під час задання прецедентів акцентують на поводженні системи стосовно заданого актора. Прецеденти допомагають визначити можливості та межі системи.

Нотація для прецеденту — це текст у наказовій дієслівній формі, який розташований в овалі або під ним.

Актором може бути будь-який взаємодіючий із системою зовнішній суб’єкт.

Відношення між прецедентами:

- узагальнення (прец.-нащадок успадк.поведінку і семантику предка);

- включення (деякій точці базового прецеденту використовують поведінку іншого прецеденту; зображають у вигляді залежності чи асоціації зі стереотипом include);

- розширення (базовий прецедент неявно містить поведінку інших, які виконуються за певних умов; зображ. зі стереотипом extend).

Документація прец. Кожен прец. приховує послідовність дій. Її можна описати так:

1) назва прецеденту

2) короткий зміст

3) cуб’єкти, актори, хто взаємодіє

4) передумови виконання

5) основнй потік подій

6) (opt.) альтернативні потоки подій

7) післяумова

Оформляється у вигляді текстового документа і називаєится специфікацією прецедента.