Педагогічна етика

Педагогічна етика — це наука про моральну цінність сто­сунків, вироблених у навчально-виховній діяльності. Педагогіч­на діяльність — це процес, суб´єктами якого є вчитель та учні. Суб´єкт-суб´єктний процес покладає в собі творчу взаємодію сторін. Мета його — становлення людської особистості в про­цесі засвоєння духовного досвіду людства у безпосередніх та опосередкованих формах. Ставлення педагога до учня, шир­ше — способи організації освітянського процесу — відобража­ють ставлення суспільства до особи, а отже, — перспективність суспільства або, навпаки, її відсутність. Суспільство, що дбає про своє майбутнє, приділяє особливу увагу освіті та вихованню молодого покоління. Впродовж історії людства найвагомішим чинником його поступу залишається безпосередня передача мо­лодому поколінню найважливішого в досвіді шляхом спеціально організованої пізнавальної діяльності. Мета її — забезпечувати ефективність пізнання та виховання у безпосередньому процесі спілкування. Школа — одна з найважливіших суспільних інсти­туцій, що формує покоління носіїв культури, а отже, і її творців. У педагогічному процесі моральність є і його метою, і засобом. Вона — умова ефективної діяльності школи та її кінцевий на­слідок. Моральна спрямованість педагогічного процесу — під­става стійкості його як системи. Ефективною вона є за умови змістової наповненості.

Професія педагога покладає на особу, що обрала її, особливі моральні зобов´язання. Педагог покликаний не лише дати дитині необхідні знання основ наук та певні навички інтелектуальної діяльності, а й спрямувати у відповідне русло. Він, отже, несе моральну відповідальність за її долю. В сім´ї, що заснована на кровній родинності стосунків, зміст їх не опосередкований нія­кими зовнішніми чинниками, окрім любові. Школа — суспільна інституція. В ній дитина входить у суспільне життя на основі цілеспрямованої діяльності опанування знання. Воно — умова її повноцінного входження в суспільне життя.

Історично усталена система освітянського процесу покладає моральні зобов´язання на її суб´єктів. Школа зобов´язана дати систему знань, а отже, сприяти організації мисленнєвих струк­тур дитини в діяльності пізнання. Вона покликана прищепити інтерес до пізнання, потребу в постійному накопиченні знань та застосуванні їх на практиці. Прищеплення навичок інтелек­туальної діяльності не вичерпує цінності педагогічного проце­су. Школа озброює навичками міжособистісного спілкування у формах культури (принаймні, покликана це робити). Дитина в школі — це суб´єкт суспільного життя, а отже, творець його. Досвід творення суспільності стосунків (їх якість) задається саме школою, оскільки спілкування тут опосередковане соці­альними ролями: ввести молодь у сферу суспільного життя на основі опанування досвідом засвоєння знання та способів, у які процес відбувається.

Суспільство делегує учителю повноваження говорити від його імені та висуває моральний обов´язок гідно виконувати своє при­значення. Найважливішими умовами тут є фахова підготов­леність та рівень людської небайдужості, любові до дітей, чуй­ності та розумної вимогливості. Фахова підготовленість передба­чає не лише володіння належним обсягом знань, але й уміння донести їх іншим, тобто методичну озброєність. Не менш важ­ливим у моральному плані є чинник небайдужості вчителя до свого предмету. Своєю небайдужістю вчитель здатний запали­ти учнів, зосередити їх увагу, пам´ять, інтуїцію на пізнаваль­ному процесі. За такої умови він набуває творчого характеру-Байдуже, що знання, якими опановують учні, уже давно уста­лені. Творчий характер має сам процес пізнавальної діяльності-Як такий, він є розгортанням пізнавальних здібностей дитини-Потреба пізнання закладена в природі кожної психічно і ро­зумово повноцінної дитини. Відомо, що діти не знають страху і щоразу відважно кидаються назустріч новому, досі не знано­му предмету. Ними керує потреба налагодити негайне спілку­вання з об´єктом небайдужості. Чуттєво дана предметність у її цілісній життєвості є першим об´єктом пізнання і цікава для дитини саме в її цілісній життєвості.

Світ, яким повинна опанувати дитина в школі, має якісно інший зміст. Чуттєва даність предметної дійсності, укладена в систему наукового знання, — це світ символічних значень. Предметність у її безпосередній життєвості переходить у си­стемі наукових знань в інший спосіб буття. Вона визначається не в її особливому (яким є її цілісне, конкретно визначене бут­тя), а в її закономірному. Для науки важливо віднайти закони буття явищ предметного світу, визначити ступінь їх всеза­гальності, а отже, організувати свідомість всезагальним змістом духовного досвіду людства. Вкладена у систему законів дійсність відкривається в пізнавальному процесі в єдності її загального і особливого. Під емпіричні досвідні знання дитини школа підво­дить ґрунтовну теоретичну базу. Більше того, знання набува­ють рівня науковості, системності, наступності тощо. Процес має морально визначене спрямування тою мірою, якою вводить дитину в світ символічних значень, що, власне, і є культурою. Об´єктивна даність природного світу відкривається свідомості не лише як фізична реальність, але і як духовна, завдяки включеності її в людське життя (останнє за способом здійснення є культурним феноменом).

Наукове знання є тою духовною реальністю, якою має ово­лодіти дитина, щоб стати суб´єктом культури та відбутися як суб´єкт культури. Для цього ж вона має оволодіти методами, способами "розкодування" культурних символів, а отже, сфор­мувати мисленнєві здібності діяльністю пізнання. Методика організації навчального процесу — це, власне, і є здатність пе­дагога відкривати дітям світ символічних значень, у які вкла­дена реальність.

Спосіб, у який здійснюється пізнання, покликаний органі­зувати собою мисленнєві структури учня. Розвиток здатності сприймання та розуміння мови науки (поняття, закони, кате­горії, ідеї, теорії, гіпотези тощо), уміння оперувати отрима­ними знаннями є діяльністю формування наукової свідомо­сті. У навчальному процесі вона є основною метою. Творення пізнавальних образів у педагогічному процесі — складна про­цедура саме тому, що дітям важко переходити від чуттєвого сприймання до логічних узагальнень. Те, що звичайно назива­ють педагогічною творчістю, пов´язане не з діяльністю творен­ня нового знання, а з творенням нових способів (методів) введен­ня у світ знання.

Умовою майстерної методики творення пізнавальних образів, доступних дітям, є ґрунтовні знання вчителя. Він зможе відкри­ти багатошаровість символічних значень, у які наука спромог­лася вкласти багатство якостей та властивостей реального світу (природного і соціального), лише при майстерному володінні предметом. Тоді він легко переходить від світу предметності до світу понять — і навпаки. Цей педагогічний прийом надзвичай­но важливий тим, що дозволяє поєднувати два рівні досвіду: індивідуальний та суспільний, чуттєвий та логічний, емпірич­ний та теоретичний.

Учитель має усвідомлювати зростаюче ускладнення мови сучасної науки та небезпеку виникнення бар´єру розуміння її дітьми. Тому йдеться не лише про професійність педагога, але також про моральний обов´язок полегшити дітям опанувати світом знання. Оскільки пізнання — процес безмежний, а зміст знання — невичерпний, школа дає базові знання. Вони відкри­вають шляхи до подальшого накопичення знання. Процес пі­знання має моральне спрямування за умови, що прищеплює дітям потребу подальшого прирощення знання, тобто, коли пізнавальна діяльність має творчо-пошукове спрямування. Роз­виток пізнавальної потреби та уміння вчитися можна вважати двома складниками успішної взаємодії вчителя та учнів.

Не менш важливою складовою педагогічної професії є озбро­єння учнів навичками суспільних взаємодій, виходячи з усві­домлення навчально-виховної діяльності як суспільно визначе­ної. Моральний обов´язок школи — формувати культуру су­спільних відносин, не переносячи реально наявну обмеженість повсякденного спілкування в межі школи. Школа покликана озброїти досвідом творення стосунків у формах культури. Тво­рення ідеального образу стосунків педагога та учнів не вигля­дає ідеалізацією процесу, якщо виходити з принципу єдності мети та засобів у педагогічній діяльності. Справді, мета педаго­гічного процесу — творення особистості знаючої і налаштованої на потребу знати. Предмет пізнання — дійсність, укладена _Б логічні образи науки. Можливість пізнання досягається на основі вироблення моральних взаємодій із природним світом (чуттєва реальність) та світом культури (духовна реальність).

Створюючи атмосферу міжособистісного спілкування у фор­мах культури, педагог налаштовує на творче відношення до світу загалом. За умови, що вчитель уособлює культуру відно­шення до знання, до дітей, до колег, він є для учнів живим, реальним носієм культури як процесу, а не деякої умоглядної ідеї. У живому спільному (суспільному) процесі творення сто­сунків, потреба в яких об´єктивно зумовлена суспільним спосо­бом здобування знання, пізнавальна діяльність набуває сенсу об´єктивно необхідної. Наголосимо, що в сенсі об´єктивної не­обхідності процес пізнання визначається завдяки суспільному способу опанування ним. Лише в подальшому — чи то внаслі­док відсутності в школі культури організації навчального про­цесу, чи внаслідок корекції ідеалу реаліями життя — частина людей втрачає інтерес до пізнання та потребу виходу в пізнанні за ті межі, що задовольняють запити повсякденного існування.

Предметність любові педагога до учнів — у творенні атмо­сфери співпраці: суб´єкт-суб´єктних зв´язків, мета яких — рух до опанування знаннями. Творення образу знання в цікавих, доступних дитячому сприйманню формах — це творення мо­рально визначеної атмосфери творчої взаємодії зі змістом знан­ня. Творча атмосфера, в свою чергу, несе в собі відчуття напов­неності, радості, осмисленості життя.

Зміст знання у педагогічному процесі завжди опосередкова­ний особою вчителя — носія певного виду знання. Цим пояс­нюється той факт, що одні знання (навчальний предмет) викли­кають інтерес та радісну готовність сприймання. Інші, навпа­ки — байдужість, роздратування і навіть ворожість. Від вчителя (вчителів) залежить, чи будуть шкільні роки щасливими для дитини, чи перетворяться на тяжке випробування. Невмілий, байдужий педагог може зробити людину нещасною на усе по­дальше життя, сформувати в ній комплекс неповноцінності, Невпевненості в собі, байдужість до навколишнього світу і до себе самої. Ситуація щасливої зустрічі дитини з талановитим педагогом, навпаки, дає в результаті естафету творчості. Відомі особистості, осмислюючи витоки власної творчої здійсненості, часто згадують своїх перших учителів.

Колективність процесу пізнання містить у собі ще один важ­ливий аспект творення людської особистості: озброєння навич­ками соціальних взаємодій. Відомо, що неуважність або недис­циплінованість одного учня здатна розбалансувати увагу всьо­го класу. Талановитий педагог не той, хто читає настанови порушнику, а той, хто вміє перевести увагу класу з особи по­рушника на предмет, організувати учнів на сприймання значно цікавішої, ніж недоречні репліки порушника, думки вчителя. Звичайно, вчитель не повинен (не має морального права) зали­шати непоміченою недоречну поведінку учня. Однак робити це він зобов´язаний у формах культури. А отже, це не має бути крик чи образа, а скоріше дотепний жарт, що розвінчує пове­дінку порушника, але не принижує його людську гідність. У та­кий спосіб вдається зберігати загальну атмосферу приязні та доброзичливості. Вона має важливе значення для психічно ком­фортного самопочуття кожного з учнів. Разом з тим, вона вчить дітей творенню культури взаємин.

Отже, школа — суспільна інституція, а педагогічна діяль­ність — це об´єктивно зумовлений засіб прищеплення культу­ри новим людським поколінням. Клод Лоренц, визначаючи сутність культурної традиції, говорить про її двоїсту природу. З одного боку, їй властива тенденція переростання в "забо­бонність" або "доктрину". Однак те, що на перший погляд ви­дається "недоліком конструкції", з іншого боку, є насправді її сильною стороною. "Виявляється, що величезна консерватив­ність у збереженні одного разу відчутого належить до життєво необхідних властивостей апарату традиції, що виконує в роз­витку культури те ж завдання, яке в розвитку виду виконує геном" [6, с 45]. Вказана закономірність творення традиції простежується на рівні індивідуальної, суспільної свідомості та свідомості людства. Скажімо, визначеність способу переживан­ня спільнотами предметів всезагальної небайдужості задає кожному індивіду, включеному у суспільне буття, якісно визначе­ний образ предмета та досвід реагування на нього. Те, що за­звичай визначається як культура, є не що інше, як стійкість реагування на явища дійсності відповідно до їх об´єктивної цінності. Специфічно людська здатність культури реагування виробляється в суспільному способі життя. Школа є його орга­нічною складовою. Педагогічна професія виконує благородну функцію: удосконалення виду "людина" шляхом розвитку здібностей кожного окремого індивіда. Принаймні так бачиться її справжнє призначення.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок. По-перше, педагогічна етика ґрунтується на моральності відношення до духовного світу дитини як культурної цінності. Вона виходить із необхідності розвивати і вдосконалювати закладені в природі людини її творчі здібності.

По-друге, вона ґрунтується на моральності відношення до духовних цінностей людства. В педагогічному процесі вони є джерелом розвитку здібностей дитини. Зміст цінностей є фор­муючим началом свідомості.

По-третє, педагогічна етика ґрунтується на засвоєнні досві­ду культури шляхом творення спілкування з культурою у фор­мах культури.

32. Види і форми перевірки знань студентів вищої школи

Кожна з форм контролю має особливості й залежить від мети, змісту та характеру навчання.

Усне опитування допомагає контролювати не лише знання, а й вербальні вміння, сприяє виправленню мовних помилок. Відтворення студентом раніше вивченого матеріалу сприяє кращому запам'ятовуванню, активному використанню наукових понять, що неможливо без достатнього застосування їх у мові.

Усне опитування може бути індивідуальним і фронтальним. За фронтального опитування студенти відповідають з місця, доповнюючи один одного. Частковим випадком фронтального опитування є групове опитування, коли опитується 5-6 осіб одночасно. Індивідуальне опитування здійснюється у процесі проведення співбесіди під час лабораторних робіт, семінарських занять, при вирішуванні задач біля дошки, під час захисту рефератів, курсових і дипломних робіт.

Запитання для усної перевірки знань поділяють на основні, додаткові і допоміжні. Основні запитання передбачають самостійну розгорнуту відповідь (наприклад, запитання щодо змісту лабораторного заняття). Додаткові - спрямовані на уточнення того, як студент розуміє певне питання, формулювання, формулу та ін. Допоміжні запитання мають на меті виправлення помилок та неточностей, якщо такі мали місце у відповіді студента. Усі запитання викладача мають бути логічними, чіткими, зрозумілими і посильними, а їх сукупність - послідовною і системною.

Письмовий контроль можна здійснювати у вигляді диктантів, відповідей на запитання, розв'язання задач, виконання вправ, тестових завдань, лабораторних робіт, графічних робіт, написання рефератів, доповідей тощо. Письмові роботи допомагають за короткий час з'ясувати рівень засвоєння матеріалу у великої кількості студентів. Результати письмових робіт зберігаються, і тому можна з'ясувати деталі і неточності у відповідях та діагностувати їх причини. Але при письмовому опитуванні слід виключити можливість списування. Письмові роботи також потребують великої кількості часу для перевірки, і оскільки викладачі не завжди вимагають правильної орфографії, то є ризик зниження грамотності студентів.

У деяких випадках можна організувати комбіноване (ущільнене) опитування, за якого викладач одночасно запрошує до відповіді декількох студентів, один з яких відповідає усно, один - два готуються до відповіді біля дошки, інші - виконують індивідуальні письмові завдання на місцях.

Програмований контроль здійснюється за допомогою перфокарт, посібників з друкованою основою, комп'ютерних програм.

Практичний контроль - контроль, за якого виявляються вміння і навички студентів, набуті під час практичної діяльності (проведення дослідів, лабораторних експериментів, проходження різних видів виробничої практики). Така перевірка дає змогу виявити, на якому рівні студент засвоїв теоретичні основи цих дій.

Тестовий контроль (від англ. test - випробування, іспит) все ширше використовується для визначення рівня сформованості знань і вмінь з навчальної дисципліни. Такий вид передбачає однакові вимоги до усіх студентів, допомагає уникати надмірних хвилювань, надає можливості ефективніше використовувати час, стимулює студентів до самоконтролю. Однак тестування краще використовувати для виявлення знання фактів, для визначення вмінь творчо використовувати набуті знання більш ефективними є інші методи контролю.

Дидактичний (педагогічний) тест - система завдань специфічної форми, певного змісту, що дозволяє якісно оцінити і виміряти рівень знань, умінь і навичок студентів. Тест має містити достатню кількість тестових завдань.

Тести можуть бути:

- короткими (10-20 завдань);

- середніми (до 300 завдань);

- довгими (більш як 300 завдань).

Оптимальна кількість - 40-60 завдань (B.C. Лозниця). Складання тестів передбачає таку послідовність дій:

1. Визначення мети тестування.

2. Структурування навчального матеріалу.

3. Вибір оптимальної форми тестових завдань.

4. Визначення методики оцінювання.

5. Складання тестових завдань та їх апробація.

6. Визначення якості тесту.

7. Організація тестування. Існує декілька форм тестових завдань.

Закрита форма - коли студентам пропонується декілька готових відповідей, що мають правдоподібний зміст, але тільки одна (декілька) з них є правильною. Відповідей може бути 2, 5 та більше. Завдання закритої форми будуються у вигляді стверджувального речення, тобто висловлювання, правильного чи неправильного. Це речення має бути завершеним, коротким, чітким і ясним. Зрозумілість завдання повинна бути абсолютною. Завдання в тесті позначається послідовною цифровою нумерацією, відповіді можуть позначатися цифрами або літерами. До кожної групи завдань подаються інструкції.

Час тестування має бути регламентованим з урахуванням потреби 1-1,5 хв. для відповіді на кожне запитання

Завдання відкритої форми - такі завдання, відповіді до яких не додаються. Студенти повинні відповідати, висловлюючи власну думку та відношення до проблеми.

Приклад. ІНСТРУКЦІЯ. Для виконання пропонуються завдання, до яких немає готових відповідей. Ці відповіді необхідно написати власноруч розбірливо і чітко.

Акції-це ...

Функції грошей полягають у ... Банк - це...

Для студента вищої школи великого значення набувають вміння самоконтролю. Самоконтроль, самоаналіз і самооцінка формує критичність мислення, адекватну самооцінку, позитивно впливає на розвиток здібностей рефлексії.

Для самоконтролю студенти можуть використовувати: тестування, перевірку знань за допомогою комп'ютера, авторецензування, виконання контрольних завдань з подальшим обговоренням результатів з викладачем та інші методи.

За призначенням і характером контроль поділяють на попередній, поточний, періодичний, підсумковий, взаємоконтроль, самоконтроль.

Попередній контроль проводять, щоб визначити рівень підготовленості студентів на початку нового навчального року чи періоду. Результати цього контролю суттєво впливають на з'ясування початкової ситуації для подальшої організації навчального процесу у вищому навчальному закладі, конкретизування, оптимізації та більш цілеспрямованого визначення його змістового компонента, обґрунтування послідовності опрацювання розділів і частин навчальних предметів, визначення основних методів, форм і засобів його проведення та ін.

Поточний контроль застосовують для перевірки і окремих студентів, і академічних груп, як правило, у повсякденній навчальній діяльності, насамперед, на планових заняттях. Педагог систематично спостерігає за навчальною роботою студентів, перевіряє рівень опанування програмного матеріалу, формування практичних навичок та вмінь, їхньої міцності, а також виставляє відповідні оцінки за уст відповіді, контрольні роботи, практичне виконання певних нормативів, передбачених збірниками нормативів і програмою навчальних дисциплін.

Поточний контроль має виховний характер, бо спрямований на стимулювання у студентів прагнення систематично самостійно працювати над навчальним матеріалом, підвищувати свій рівень знань, а також на вдосконалення педагогічної майстерності викладача.

Періодичний контроль має системний, плановий і цілеспрямований характер. Він полягає у визначенні рівня та обсягу оволодіння знаннями, навичками і вміннями наприкінці тижня, місяця, кварталу, півріччя, навчального року. Цей контроль здійснюють і у процесі планових занять (навчань), і в спеціально відведений резервний час.

Підсумковий контроль спрямовано на визначення рівня реалізації завдань, сформульованих у навчальних програмах, планах підготовки та в інших документах, які регламентують навчально-виховний процес. Він охоплює і теоретичну, і практичну підготовку студентів, проводять його, як правило, наприкінці зимового й літнього періодів навчання, під час спеціальних заходів перевірки.

Безумовно, існує встановлений порядок виконання контролю, який визначено директивами, наказами, спеціальними інструкціями, порадниками й методичними вказівками.

У навчально-виховному процесі діє взаємоконтроль у формі порад, консультацій, обміну досвідом, допомоги найкращих студентів тим, які відстають у навчанні.

Важливим засобом контролю є самоконтроль^ який реалізує на практиці принципи активності й свідомості, міцності знань, навичок і вмінь студентів.

Розрізняють дві форми самоконтролю: індивідуальна і групова. У разі індивідуальної форми контролю студент самостійно визначає ступінь опанування професійними знаннями, навичками та вміннями. Груповий самоконтроль передбачає оцінку власної навчальної діяльності та досягнутих успіхів, а також визначення недоліків, обґрунтування шляхів їх подолання.

До основних форм організації перевірки знань, навичок і вмінь, окрім самоконтролю, належать індивідуальна, фронтальна і групова перевірки.

Мета індивідуальної перевірки — визначити, на якому рівні кожен студент оволодів сукупністю знань, навичок і вмінь, розвитком професійних якостей, а також визначити основні недоліки й шляхи їх усунення.

Фронтальну перевірку застосовують, щоб за відносно короткий термін часу з'ясувати рівень опанування програмного матеріалу. Педагог готує з певної теми короткі запитання, які він задає студентам, і вимагає коротких відповідей на них з місця. Наприклад, фронтальна письмова робота.

Групова перевірка спрямована на з'ясування рівня колективних дій, злагодженості й згуртованості під час виконання завдань.

Інколи виправдовує себе комбінована перевірка - поєднання зазначених вище форм.

Відповідно до цілей контролю, які визначають педагоги, для реалізації цих форм перевірки використовують певні методи.

Методи перевірки - це сукупність прийомів і способів педагогічної діагностики ефективності навчально-ггізнавальної діяльності студентів забезпечувати повну й змістовну інформацію про перебіг дидактичного процесу у навчальних закладах та про його дієвість і результативність.

Основні методи перевірки успішності студентів у дидактичному процесі та визначення ефективності цього процесу, побічне спостереження, усне опитування, вправляння, програмований контроль, письмові роботи, дидактичні тести тощо.

За допомогою методу спостереження за навчально-пізнавальною діяльністю студентів педагог докладно пізнає їх діяльність, ставлення, волю й бажання, з'ясовує нахили і здібності, успіхи, поведінку, можливості та способи дій у певних ситуаціях, визначає обсяг і глибину оволодіння професійними знаннями, рівень опанування відповідними навичками та вміннями, ступінь сформованості особистіших якостей, визначає недоліки й шляхи їх усунення тощо. Контрольне спостереження можна здійснити в будь-який час і на будь-яких заняттях.

Письмовий контроль забезпечує глибоку й всебічну перевірку опанування програмного матеріалу. За допомогою письмових робіт одночасно контролюють значну кількість студентів у різних галузях знань.

Цей метод досить об'єктивний, бо надає можливість порівняти знання різних студентів за допомогою стандартних запитань, виявити теоретичні знання, практичні навички та вміння, а також адекватне їх застосування для розв'язання конкретних професійних завдань. У результаті такого аналізу в педагога формується уявлення про кожного студентами, про його переваги та недоліки.

Об'єктивний і всебічний аналіз має надзвичайно сильний виховний та дидактичний вплив і на науково-педагогічного працівника, так і на інших студентів.

Ще одним методом перевірки є усне опитування. Його здійснюють за допомогою бесіди, оповідання студента, тлумачення певних теорій, ідей, поглядів професійних явищ тощо, їхня найбільша методична цінність - те, що вони забезпечують безпосередній живий контакт педагога з тими, хто навчається. В основі усного опитування - монологічна відповідь студента або бесіда. Цей метод, завдяки своїй специфіці й характеру застосування, використовують і щоденно на планових заняттях, і на різноманітних перевірках.

Під час опитування особливу увагу слід приділяти формуванню доброзичливої морально-психічної атмосфери в групі, яку опитують. Спочатку педагог чітко формулює запитання, і тільки після певної паузи (15 — 20 секунд) визначає студента, який має відповісти.

На вищу оцінку заслуговують студенти, які активно пропонують нестандартні шляхи розв'язання проблеми. Тільки тоді, коли студенти не спроможні дати правильну відповідь, потрібно спрямувати їхні обмірковування у правильне русло, уміло підказавши необхідний напрям пошуку правильної відповіді

Досить ефективним методом перевірки результатів навчання студентів є метод вправляння - практичні заняття, практикуми, практики тощо.

У дидактичній практиці дедалі частіше використовують дидактичні тести, які становлять стандартизований комплект завдань щодо певного навчального матеріалу, за допомогою яких визначають рівень його опанування. Тести дають змогу об'єктивно оцінювати рівень опанування теоретичних знань" практичних навичок та вмінь.

Щодо цілей навчання тести поділяють на чотири види:

■ перевірки знань (фактів, понять, законів, теорій), тобто знання таких відомостей, які необхідно було раніше запам'ятати і тепер відтворити. Головне тут-репродукування знань;

■ виявлення вмінь виконати певні розумові дії на основі здобутих знань. Вимагають уміння розв'язати типові завдання;

• виявлення вмінь самостійно здійснити критичний аналіз вивченого матеріалу;

■ визначення вмінь студентів творчо використовувати здобуті знання під час розв'язання нестандартних завдань.

Варто зазначити, що нині в українській педагогічній і психологічній літературі не існує узгодженого погляду на використання дидактичних тестів і у виявленні рівня опанування знань, навичок і вмінь, і для перевірки їх міцності, надійності.

У вищих навчальних закладах також починають застосовувати для контролю та оцінки знань студентів програмований контроль. У цьому широкі можливості дають комп'ютери, які забезпечують негайний зворотний зв'язок між відповіддю того, хто навчається, і запрограмованим навчальним матеріалом, дають змогу відразу отримати інформацію про рівень відповіді.

33. Культура вербального і невербального спілкування викладача вищої школи

ВЕРБАЛЬНЕ Й НЕВЕРБАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ВИКЛАДАЧА

ВИЩОЇ ШКОЛИ

Ж.С. Свиренко

Зміни, які відбуваються у нашому суспільстві, потребують перегляду

суспільної свідомості формування спілкування і розуміння цього процесу.

Від пріоритетів у ціннісному розумінні молодої людини залежить майбутнє

України. Від того, наскільки її спілкування вільне від соціальних ілюзій,

яким змістом наповнені поняття вербального і невербального спілкування,

наскільки вона зможе бути головною силою розбудови демократичного,

стабільного гуманного суспільства.

Завдяки спілкуванню особистість відчуває себе цілісно в оточуючому

світі. Світ спілкування – це передусім світ культури, сфера духовної

діяльності людини, її моральної свідомості, оцінок тощо. Тому проблема

спілкування – це не тільки і не стільки особиста справа кожного викладача

або студента, скільки суспільна проблема. Вербальне й невербальне

спілкування як ціннісна орієнтація є тим вихідним і необхідним

психологічним механізмом, який обумовлює спрямованість людини на

соціальну самореалізацію в тій сфері, яка видається їй найбільш значущою.

Розв’язання проблеми підготовки фахівців, які відповідають вимогам

сьогодення, безпосередньо залежить від змісту і організації навчально-

виховного процесу, а особливо процесу спілкування, оскільки саме в його

перебігу проходить професійне становлення особливості. Засобом Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

166

визначення якісних параметрів виступає вербальне невербальне

спілкування.

На всіх етапах розвитку педагогіки вищої школи питаннями

вербального й невербального спілкування опікувались багато дослідників.

Психолого-педагогічні аспекти спілкування грунтовно висвітлені в працях

Д. Карнегі, В. Лабунської, В. Біркенбіла, С. Степанова, В. Боягузова,

Е. Петрова, А. Толстих.

Сучасні підходи до мови спілкування відображені в роботах

В. Скалкіна, Д. Александрова, О. Зарецької.

Таким чином, метою даної статті є огляд спілкування як вербального,

так і невербального в системі вищої школи. Оскільки про проблему

спілкування можна говорити із різних точок зору, то зупинимося тільки на

навчальному процесі у вищій школі.

У даній статті мова йтиме про вербальне й невербальне спілкування.

Але спочатку з'ясуємо, що таке спілкування.

Спілкування – це процес обміну інформацією, ідеями, почуттями. Він

містить у собі не тільки сказані або записані слова, але й мову тіла, стиль

говоріння, фізичне оточення, тобто все, що доповнює повідомлення, мета

якого - обмін інформацією, ідеями, почуттями.

Навчальний процес неможливий без спілкування або, іншими

словами, без процесу обміну інформацією. Безпосереднє місце в цьому

процесі належить викладачу, який, виходячи з поточних потреб, щодня

спілкується зі своїми студентами, звертаючись до них і спостерігаючи їхню

реакцію або одержуючи їхні відповіді. Схематично це можна зобразити в

такий спосіб. [1-2]

Чотирифази процесу обміну інформацією

Повідомлення

Зона взаємного

впливу

Зворотний

зв'язок

кодування

Відправникі

інформації

декодування

Одержувачіі

інформаціїДуховність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

167

Як видно зі схеми, процес спілкування складається із чотирьох фаз.

Відправник повідомлення спочатку надає(кодує) повідомленню форму, яка,

як він сподівається, буде зрозумілою одержувачеві, і передає своє

повідомлення. Передане повідомлення декодується одержувачем, який свою

реакцію кодує у форму повідомлення й передає її. Часто реакціяє

невербальною й використовується для того, щоб дати зрозуміти, що

повідомлення було зрозуміле або незрозуміле. Потім одержувач відсилає

свою закодовану реакцію відправникові (процес зворотного зв'язку), який її

декодує й реагує на це посилання. Причому реакція відправника на

зворотний зв'язок може бути різною: продовжувати спілкування

відправленням нового повідомлення, внести ясність у первісне

повідомлення або повторити повідомлення.

Наприклад, на заняттях ви прагнете повідомити студентам щось

важливе, ви кодуєте (тобто представляєте за певною системою правил

інформацію у вигляді послідовності елементів, сукупності символів, слів

або сигналів) і посилаєте таке повідомлення: «Цей момент слід

запам'ятати». Студенти одержують ваше повідомлення, декодують його як

якусь важливу інформацію, яка, скажімо, буде включена в наступний тест.

Вони записали цю інформацію у свої зошити. І якщо ви бачите (зворотний

зв'язок), що інформація записана в зошиті, ви продовжуєте урок і

повідомляєте нову інформацію. Якщо ж ви бачите, що студенти не

відреагували на ваше повідомлення, ви, можливо, закодуєте й відправите ще

одне повідомлення, наприклад, таке: «Цей момент настільки важливий, що,

я гадаю, мені слід повторити його ще раз!» Мета другого повідомлення – за

їхньою реакцією (зворотний зв'язок) переконатися, що студенти правильно

зрозуміли вас. Уміння викладача правильно розуміти реакцію студентів

(зворотний зв'язок) залежить від його вміння спілкуватися на вербальному й

невербальному рівнях, від його вміння спостерігати й слухати [3-4].

Вербальне спілкування. Викладач для того, щоб повідомити

інформацію. Але часто процес засвоєння інформації залежить не тільки від

того, що виговорите, але й від того, як виговорите, тобто мовне

повідомлення складається з вербальноїй голосової складових. Вербальна

складова – це власне вимовлені викладачем слова й їхнє значення, а

голосова складова включає такі змінні величини, як твердість голосу,

модуляція голосу, тон, темп, тембр і гучність. Вербальне навчання залежить

від того значення, яке вкладається у вимовні слова, а значення ці залежать Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

168

від життєвого досвіду, через який студент пропускає ці слова. Тому,

незважаючи намовленнє від омовленості й формальні визначення,викладач

має переконатися, що його вербальна вказівка(настанови, доручення)

відповідає життєвому досвіду його студентів, тобто що студенти знають і

можуть. (Не ставте знак рівності між вашим ставленням до студентів і

вашими очікуваннями щодо їхніх здібностей) [5].

Іноді до змінних величин вербального компоненту, які так чи інакше

впливають на сприйняття повідомлення, відносять:

• організація – добре організована вербальна інформація

запам'ятовується краще. Інформація, подана на початку або наприкінці

повідомлення, утримується в пам'яті краще;

• яскравість мови – вербальне повідомлення, вимовлене не зі

звичайною інтонацією, запам'ятовується краще;

• конкретність – чим конкретнішим є повідомлення, тим воно краще

запам'ятовується.

Усі ці особливості вербального повідомлення мають одну мету:

привернути увагу студентів і інтенсифікувати навчальний процес.

Голосова складова. Людський голос дає життя словам. Змінюючи

гучність голосу, тембр, інтонацію, швидкість говоріння, можна не тільки

розставити наголоси в повідомленні, але й змінити значення слів.

Наприклад, такі повідомлення, як «Ідіть сюди», «Сідайте», можуть мати

різні значення залежно від сили голосу, тембру й інтонації.

Хоча не кожний має сильний, голосний голос, взаємодіючи зі

студентами, викладачі мають вчитися виділяти голос у потрібні моменти.

Важливо, щоб викладач умів змінювати силу голосу таким чином, щоб його

почули всі студенти. Так, для цього потрібен час, але це варте ваших зусиль.

Важливо й те, з якою швидкістю виговорите. Якщо виговорите швидко, то

може створитися враження, що ваше повідомлення не містить нічого

важливого і його передачу можна скоріше завершити. І навпаки, слова,

вимовні повільно, часто підкреслюють їхню значимість і вимагають більшої

уваги. Про це слід пам'ятати, оскільки іноді викладачам доводиться вчити

студентів тому, у чому вони не вбачають особистого інтересу або викладати

тему, до якої ви недостатньо добре підготувалися. І тут ви мусите особливу

увагу обертати на швидкість говоріння.

Тон, тембр та інтонація також впливають на передане повідомлення.

Інтонація може додати словам особливої серйозності або ваги,

умотивованість, наприклад, коли ви передаєте такі повідомлення: «ЯДуховність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

169

говорю серйозно». «Сідайте!» або «Я втрачаю всяке терпіння із цією

групою!» Більше того, як відзначають деякі психологи, розмова на

підвищених тонах може дратувати слухачів і вони просто перестануть

вслуховуватися в слова. Надзвичайно напружений голос може відволікти

увагу від самого повідомлення.

Гучність, тембр, інтонація можуть також передавати додаткові емоції.

Гучний голос, швидка мова й нерівномірна висота звуку передають

збудження або захоплення, а повільне й монотонне мовлення свідчить про

відсутність інтересу. Радість, сильне бажання, гнів, подив, страх,

невдоволення й нерішучість можна виразити через зміни у голосі. Уміння

користуватися голосом дуже допомагає викладачеві підтримувати в

студентів інтерес до виконуваного завдання, створювати позитивний

настрій в аудиторії, підтримувати увагу студентів. Щоб переконатися,

наскільки важлива голосова складова,поспостерігайте (послухайте) розмови

людей, наприклад, учасників ток-шоу на телебаченні. Зверніть увагу на

вербальну складову (слова) і голосову складову (манера, з якою

розмовляють учасники, що вони повідомляють:збудження, інтерес, страх і

т.д.). Зверніть увагу на те, чи завжди ці дві складові збігаються. [5]

Невербальне спілкування. Не будь-яке повідомлення можна почути.

Особливий інтерес для викладачів має невербальне спілкування, яке, за

оцінкою деяких дослідників,становитьбільш80%від загального спілкування.

Ми часто посилаємо повідомлення за допомогою поз, поглядів, як ми

стоїмо, рухаємося, манери говоріння, через наш одяг. Ці невербальні

повідомлення можуть підсилити, змінити або навіть вступити в протиріччя з

нашим вербальним повідомленням, наприклад, коли відсутня, байдужа

посмішка супроводжує звичайне вітання «Привіт. Радий бачити тебе».

Нерідко саме невербальна частина спілкування виявляється більш

важливою, ніж вербальна. Часто дії говорять голосніше, ніж слова.

Невербальне спілкування може бути випадковим або ж воно може

бути запланованим, навмисним. У кожному разі невербальні знаки

впливають на одержання повідомлення й ставлення до нього. Іноді ми не

тільки відзначаємо ці знаки, але й по них судимо про ситуацію. І вчителі і

студенти часто, не бажаючи того,проявляють своє ставлення й почуття один

до одного цими невербальними знаками. Тому ви мусимо пам'ятати про свої

невербальні сигнали й про те, який вплив вони можуть мати на студентів.

Розглянемо деякі невербальні сигнали. [6]Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

170

- Міміка. Друге місце в процесі повідомлення внутрішніх почуттів

після слів належить обличчю. Вирази обличчя можна легко спостерігати або

ж вони можуть бути швидкоплинними, усвідомленими й ненавмисними. У

кожному разі вони можуть дуже сильно впливати на сказане. Ті вирази

обличчя, які легко читаються, звичайно носять навмисний характер. Вони

можуть передавати повідомлення (наприклад, посмішка свідчить про

задоволення) або приховувати наші дійсні почуття (наприклад,

безпристрасне обличчя може приховувати невдоволення, досаду); складки

начолі свідчать про глибоку задумливість; підняті брови виражають подив

або несподіванку; глузлива посмішка може виражати гнів, а виступаюче

уперед підборіддя свідчить про рішучість. Скороминущі вирази обличчя, з

одного боку, часто бувають ненавмисними й швидко змінюють сяіншими

виразами. Мимовільні вирази звичайно з'являються під впливом сильних

емоцій, наприклад, коли ми відчуваємо сильний переляк, гнів, радість або

подив. У навчальному процесі ці вирази часто скороминущі й швидко

змінюються іншими виразами. Однак у деяких ситуаціях вам,

можливо,захочеться втримати ці вирази, щоб передати повідомлення

студентам. Наприклад, викладачі часто використовують вирази

гніву,роздратування, щоб контролювати студентів, які поводяться

неправильно, а жартівливий вираз обличчя знімає напруженість ситуації й

підвищує уважність студентів. Звичайно ж, викладачі мають уміти

користуватися деякими виразами обличчя для передачі певних повідомлень,

наприклад, посмішка викладача – свідчення його схвалення роботи

студентів, а насуплені брови або похмурий погляд свідчать про зворотне.

Але, мабуть, найвиразнішим і багатозначним чином невербального

спілкування, який доступний нам,є очі і їхні вирази, вони можуть бути

непостійними, швидкоплинними можуть передавати любові ненависть,

страх і провину, довіру й готовність допомогти. За допомогою очей ми

можемо почати спілкування, підтримувати його й припинити. Часто

викладачі очима контролюють процес взаємодії в аудиторії. Коли викладач

прагне, щоб студент почав говорити, він може зробити це за допомогою

зорового контакту зі студентом. І навпаки, якщо студенти прагнуть

продовжувати розмову між собою, вони намагаються уникати зорового

контакту із викладачем. Крім того, за допомогою зорового контакту

викладач може визначити готовність студента відповідати на його

запитання, непідготовленість студента до заняття, або те, що студент

говорить неправду, тому що в цьому випадку студенти, як правило, Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

171

уникають зорового контакту із викладачем. Прямий зоровий контакт,

наприклад, пильний погляд, може змінити поведінку студента. Такий

погляд у комбінації з мовчанням викладача часто виявляється дуже

корисним для привернення уваги студентів і може змусити їх поводитися

відповідно. [7-9]

- Мова тіла - це невербальні засоби комунікації, що включають

жести, пози й інші невербальні знаки, що і є досить розповсюдженим

способом невербального спілкування. За допомогою жестів можна описати

вповітрі якусь модель; кивком голови можна підсилити свою згоду або

незгоду з тим, про що говорить співрозмовник; різкий стукіт крейдою по

дошці або ногою по підлозі допомагає привернути увагу. Кожен із цих рухів

повідомляє якусь інформацію. Але намагайтеся не зловживати жестами.

Надмірна кількість жестів при говорінні відволікає увагу й заважає

зрозуміти, що ж є найважливішим у повідомленні, оскільки слухач в

основному стежить за жестами.

Ваша постава, те, як ви тримаєтеся, також передає інформацію.

Напруженість вашої поведінки свідчить про закритість вашого характеру й,

можливо, про можливу небезпеку. Вільна постава, невимушеність

поведінки свідчать про силу, відкритість і дружелюбність. Якщо ви

дивитеся студентам прямо в обличчя, це свідчення вашої надійності,

впевненості в успіху спілкування.

Ще одним потужним засобом спілкування є дотик. Але застосування

цього засобу безпосередньо пов'язане з віком учнів. Чим молодші діти, тим

більше вони потребують дотику, тому що це створює почуття захищеності й

безпеки, але чи навряд це буде доречним у спілкуванні з дітьми в середній

школі або зі студентами. [10-11]

- Мова простору й руху. Те, як ви використовуєте простір і

створюєте навчальну атмосферу, так само можна використовувати для

передачі повідомлення. До важливих факторів, що створюють середовище

навчання, відноситься й те, де і як ви рухаєтесь в межах навчального

простору і як ви розставили всі предмети в просторі. Навчальне середовище

носить територіальний характер. Стіл викладача створює територію

викладача, а парта або навіть місце кожного студента – це територія

кожного окремого студента. Рух учителя в цьому просторі або допомагає,

або перешкоджає процесу спілкування. Рух викладача убік студента

свідчить про його інтерес до студента й навпаки. А це у свою чергу або

ведедо завершення процесу спілкування, або сприяє його продовженню.Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

172

Організація середовища навчання, тобто, як виглядає навчальна

аудиторія - неохайно або красиво, створює настрій і сприяє спілкуванню

між студентами. Неприваблива аудиторія викликає почуття втоми, головний

біль, дратівливість і навіть ворожість; у той час як красиво обставлена й

організована класна кімната створює почуття комфорту, задоволення,

бажання виконати поставлені завдання, сприяє відкритому дружньому

спілкуванню. [11]

- Мова часу. Важливим є й уміння викладача використовувати час

заняття. Якщо темі заняття приділяється мало часу, то створюється

враження, що тема ця не дуже важлива або ж нецікава викладачу. І студенти

дуже швидко починають це розуміти.

Паузи – це ще один спосіб використання навчального часу для

підтримки процесу спілкування. Пауза в мові перед або відразу після

якогось повідомлення вказує на важливість того, про що йде мова. Пауза

свідчить,що зараз сказане щось важливе або що останній пункт був

важливий і студентам необхідно про нього подумати. Однак тривалі паузи

можуть свідчити про занепокоєння або спробу при сховати непевність або

страх.

Упродовж заняття викладач задає студентам багато запитань, але не

завжди йому вдається дати студентові досить часу для відповіді. Дуже часто

викладач прагне одержати негайну відповідь на своє запитання й, якщо не

чує відповіді, то починає відповідати сам. Якби такі викладачі могли

збільшити час очікування відповіді, це б тільки поліпшило спілкування в

групі. [11]

- Мова голосу. Як уже говорилося, ми часто посилаємо голосові

повідомлення, І більшу роль при цьому відіграє інтонація. Інтонація часом

ледь помітно розкриває багато чого промовця, наприклад, про його

приховані упередження, сильні емоції й переконання, і навіть часто

повідомляє таку інформацію про мовця, як його соціально-економічне

оточення, рівень освіти й навіть про місце народження.

Висловлення «Важливе не те, що ми говоримо, а те, як ми говоримо»

цілком обґрунтоване. Якщо викладач, звертаючись до студента,виголошує

«Дуже добре!» з інтонацією, що підвищується, це свідчить про те, що він

дійсно так вважає. Монотонно, без емоційно вимовлене «Дуже добре!»

насправді свідчить, що все не так уже й добре.

Зовсім очевидно, що різні голосові інтонації мають різні значення. Те

саме повідомлення набуває різних значень, якщо воно вимовлене голосно Духовність особистості: методологія, теорія і практика 4 (45) - 2011

173

або спокійно або навіть ласкаво, на високих або низьких тонах. І звичайно

ж, викладачу слід пам'ятати про це й звертати увагу на інтонацію і її роль

при передачі повідомлення. Викладач має навчитися говорити так, щоб не

було протиріччя між його вербальним і голосовим повідомленнями. [7]

Таким чином, на основі аналізу психолого-педагогічної літератури,

виходячи з гуманістичного підходу до розуміння вербального й

невербального спілкування, можна виділити їхні характерні ознаки:

голосова складова, міміка, мова тіла, мова простору і руху, мова голосу

тощо. Можна стверджувати, що цей процес має дві сторони: одна

теоретична, через засвоєння знань студентами на заняттях; інша –

практична, коли студенти самостійно як професій фахівці беруть участь в

організації своєї діяльності.

Відзначимо, що всі ми потребуємо спілкування. Успішне спілкування

приносить нам радість і задоволення, допомагає змінити не тільки наше

ставлення до інших людей, але й ставлення й поведінку інших людей

стосовно нас, допомагає підтримувати й поліпшувати наші взаємини.

Спілкування – це постійно триваючий процес обміну ідеями й почуттями і

часто він залежить від того, як учасники цього процесу «грають свою роль».

Як організувати самонавчання? Поміркуймо над цим, визначивши орієнтовні напрями самостійної роботи з удосконалення власного мовлення.

Готуючись до публічного виступу в інститутській аудиторії, намагайтеся визначити для себе, для кого і з якою метою ви будете говорити, які роздуми, почуття ви хотіли б викликати у своїх слухачів, яку атмосферу створити, яким повинен бути інтонаційний малюнок, ритм, темп вашого мовлення.

Спробуйте, конструюючи свою розповідь, використати різні описи, деталі, уривки з художньої літератури, власні оцінки та враження. При цьому не забувайте про вимогу виправданого використання зображальних засобів.

Самоконтроль розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні. Якщо умовою продуктивної комунікативної поведінки викладача є його індивідуальний стиль спілкування, то в процесі професійного самовиховання важливо не тільки розібратися в питаннях техніки комунікації, а й з'ясувати свою соціальну позицію у спілкуванні. Для цього спробуйте відповісти щиро на питання, чи думаєте ви про партнера у процесі спілкування, чи намагаєтеся побачити ситуацію його очима, чи допомагаєте йому спілкуватися, чи вам цікавий сам процес спілкування з людиною чи його результат, чи завжди розуміють вас люди, з якими ви спілкуєтесь, чи намагаєтеся ви зрозуміти їх.

Продуктивна мовленнєва комунікація викладача передбачає також розвиток у нього низки спеціальних здібностей:

соціально-перцептивних (розуміти внутрішній стан партнера через сприйняття його зовнішньої поведінки, вигляду);

здібності до ідентифікації (здатність поставити себе на місце іншої людини й передбачити її можливу реакцію);

3) саморегуляції, вольового впливу, навіювання, керування своїм психічним станом у спілкуванні.

Звичайно це лише програма самоосвіти майбутнього викладача з удосконалення навичок і вмінь професійно-педагогічного мовлення, яку можна завжди доповнювати.

Наведемо погляд І.А. Зязюна, який зробив значний доробок в напрямку педагогічної майстерності, як можна навчитися керувати собою, яка внутрішня і зовнішня техніка допомагає викладачеві в цьому ?

За його визначенням, педагогічна техніка — це вміння використовувати власний психофізичний апарат як інструмент виховного впливу.

Тобто це — володіння комплексом прийомів, який допомагає викладачеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у виховній роботі. У поняття "педагогічна техніка" містить дві групи складових.

Перша група пов'язана з умінням викладача керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опанування уміння соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення).

Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням, організація колективних творчих справ тощо.

Складові першої і другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття викладача, або на вміння це почуття адекватно виявити зовні. Тому ми слідом за театральною педагогікою будемо умовно поділяти педагогічну техніку на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка в створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання викладача на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття.

Зовнішня техніка у втілення внутрішнього переживання особистості вчителя в його тілесній природі міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці.

Внутрішня техніка

Психоемоційний стан викладача не є особистою справою, бо його настрій відбивається і на студентах, і на колегах, впливає на стосунки в аудиторії, створює певну атмосферу у навчанні. Досягти оптимального внутрішнього стану у педагогічній діяльності важко, бо сама вона емоційно напружена, "це робота серця і нервів, це буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил".

Викладач повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синтезом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевнено, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою професійну діяльність:

— педагогічний оптимізм;

- впевненість у собі, відсутність страху перед аудиторією;

вміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;

наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовладання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у професійній діяльності. В основі її — позитивне емоційне ставлення до себе, студентів, праці. Саме позитивні емоції активізують, надихають викладача, надають йому впевненості, зумовлюють почуття радості, позитивно впливають на стосунки з студентами, колегами. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру.

Викладачеві треба вміти грати, причому не тільки зовні. Доброзичливий вираз обличчя потрібний не лише для того, щоб настроїтися на мажор. Він збуджує центри позитивних емоцій і створює хороший настрій. При такій грі прийоми поведінки закріплюються і характер змінюється. Тому не можна ходити з похмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій у вас поганий.

Зовнішня техніка викладача

Для успішного творчого процесу варто знати про поєднання внутрішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Тому педагог повинен навчитися адекватно й емоційно виразно відбити свій внутрішній стан, свої думки, почуття.

Складовими зовнішньої техніки викладача є вербальні (мовні) й невербальні засоби. Саме через них педагог виявляє свої наміри, саме їх "читають" і розуміють студенти. Розгляньмо докладно невербальні засоби.

Маємо на увазі зовнішні особливості і способи вираження свого "Я" (успадковані — зріст, комплекція, форма носа, розріз очей тощо; сформовані — зачіска, хода, постава, міміка, дикція, одяг тощо). Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним.

Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виділити у зовнішності головне, малює образ. Викладач має виробити манеру правильно стояти (ноги на ширині 12—15 см, одна нога трохи висунута вперед). Усі рухи і пози повинні відзначатися витонченістю і простотою. Жест педагога мусить бути органічним і стриманим, без різких широких вимахів і гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції.

Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість і доцільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше попереджають хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею.

Для того щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не схрещувати руки, стояти обличчям до аудиторії, зменшити дистанцію, що створює ефект довір'я. Рекомендуються рухи вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії.

Міміка— виражальні рухи м'язів обличчя. Ми зазначали, що нерідко вираз обличчя і погляд впливають на студентів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню.

Студенти "читають" з обличчя викладача, згадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід "нести" до аудиторії тягар домашніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє здійсненню навчально-виховних завдань.

Досягнення виразності педагогічної техніки — лише одна із сходинок до педагогічної майстерності.

Виходячи з вище сказаного доречно нагадати парадоксальну істину: педагогічного мистецтва можна якоюсь мірою навчитись, однак це не означає, що з мистецтвом народжується і педагог. Той, хто на все життя обирає педагогічну професію, має володіти бодай трьома особливостями: вмінням шанувати і любити людей більше за себе; вмінням усе життя поповнювати знання; збагачувати свій досвід, теоретичний, практичний естетичний, умінням передавати цей досвід студентам.

Ораторська майстерність педагога

Для формування професійної майстерності викладача він повинен володіти прийомами ораторського мистецтва. П'ятдесят років тому відомий спеціаліст з ораторської майстерності Є. Адамов сформулював шість вимог до оратора, які він образно назвав "шість Б", а саме: ерудиція, енергія, емоційність, експресивність, етика, естетика.

1.Ерудиція

Це найважливіша якість оратора. У наш динамічний час нам трапляється мати справу з найрізноманітнішими питаннями, тому актуальним є старе правило: треба знати небагато про багато чого і багато про небагато.

Що означає "багато про небагато"? Це знання оратора про предмет його мовлення. А "небагато про багато чого"? Це загальнокультурний рівень. Існує три вимірювачі ерудиції:

глибина — проникнення до витоків знань зі спеціальності;

широта — охоплення суміжних галузей знання;

достовірність — відповідність знань останнім даним науки.

Підкреслимо, що жодна ораторська школа, тренінги, практикуми не допоможуть тому, хто має вузький кругозір та поверхові знання.

2.Енергія

Мовлення має бути енергійним, пружним. Млявий, неенергійний оратор виключається з аудиторії.

3. Емоційність

Це здатність не тільки інформувати, переконувати, а й запалювати слухачів, змушувати їх переживати те, про що говориться. Люди не тільки слухають промову, а й бачать та відчувають її. Слова, що не викликають образів, стомлюють. Емоції мовця впливають на публіку і, навпаки, емотивне сприйняття мовлення слухачами стимулює діяльність оратора.

Емоційній виразності мовлення сприяють дієслова. Наприклад, надають промові динамічності та передають емоційний стан людини такі дієслова:

- захоплення: насолоджуватись, милуватися, пишатись, надихатись і та ін.;

— дивування: вразитись, дивуватись;

- любові та ненависті: обожнювати, боготворити, цінувати, ненавидіти, зневажати та ін.;

— невдоволення: нарікати, гарчати, ремствувати, дутися, злитись, обурюватися та ін.;

- хвилювання: боятися, переживати, тремтіти, хвилюватись, тріпотіти та ін.;

— турботи, хвилювання та скорботи: уболівати, тужити, сумувати, турбуватися, журитись та ін.

Для передачі різноманітних емоційних значень жінки широко використовують різноманітні інтонаційні засоби. У чоловіків палітра інтонаційних фарб бідніша та більш бліда. їх емоційна зброя, у переважній більшості, вміщується у лексиці та граматиці.

4. Експресивність

Суть цієї вимоги полягає у виразності мовлення, його образності, вмілому використанні стилістичних та риторичних засобів (приказок, прислів'їв, афоризмів, цитат, віршованих рядків, думки відомої людини та ін.).

5. Етика

Простота та відповідальність, природність та доброзичливе ставлення до слухачів, комунікабельність — усі ці якості проявляються по-різному; залежно від індивідуальності оратора, вони повинні стати заслоном від зарозумілості та неповажного ставлення до слухачів. У чому ж може проявитися неповага? У запізненні, порушенні регламенту, недоброзичливому ставленні до реплік та питань, в ігноруванні інтересів та запитів слухачів.

6. Естетика

Це майже найскладніше питання ораторського мистецтва — виступати не тільки змістовно, цікаво, а ще й красиво, естетично привабливо. Чи потрібен артистизм ораторові? Можливо, в тому вигляді, в якому він необхідний для актора, ораторові не потрібен. Однак елементи артистизму можуть бути корисними. Які саме? Те, що К.С. Станіславський називав "внутрішнім баченням" того матеріалу, який оратор збирається викладати. Важливо працювати над голосом та дикцією. Говорять, що хороша дикція — це ввічливість актора. Але й оратора також.

Враховуючи, що кожен ритор, тим більше оратор, має своє неповторне психологічне обличчя, можна сказати, що існує декілька типів ораторів. Як справедливо підкреслив В.Г. Бєлінський: "Один оратор панує над натовпом силою свого бурхливого натхнення; другий — обережною грацією викладення; третій — переважно іронією, глузуванням, дотепністю; четвертий — послідовністю та ясністю викладення та ін.".

64. Характеристика сучасних педагогічних технологій. Їх застосування у навчальній роботі викладача-філолога.

Гуманістична спрямованість сучасної освіти полягає в постановці мети - розвинути людину, її особистісні якості, адже розвиток людини визначає розвиток суспільства. Нині актуальним є створення нових освітніх технологій, які мають сприяти загальному розвиткові особистості, формуванню її світоглядної культури, індивідуального досвіду, творчості.

Сучасна психолого-педагогічна наука та практика використовують термін "інноваційна діяльність", який означає оновлення технології навчання та перебудову особистісних установок викладача.

Такою сучасною засадою є розуміння навчального процесу як діалогу особистостей - викладача й студента, які є суб'єктами процесу педагогічної дії. В рамках цієї системи оптимально поєднуються активізуючий та сугестопедичний методи навчання.

Проведені соціологічні дослідження різних форм і методів викладання свідчать, що засвоєння матеріалу лекції складає 20 %, лекції з використанням наукових джерел підвищує даний показник до 30 %, лекція с використанням аудіовізуальних засобів дає 50 % умов інформації, дискусія - 70%, гра - 90 % [1].

На цій основі у навчальному процесі вищого навчального закладу (ВНЗ) активно використовуються діяльнісні методики, а також технології, спрямовані на візуалізацію інформації, методика укрупнення дидактичних одиниць, ігрові методики.

Найбільш  емоційно привабливими і професійно необхідними в інноваційному навчанні є імітаційні активні методи, які поділяються на неігрові (аналіз конкретних ситуацій, імітаційні вправи, індивідуальний тренаж) та ігрові (ділові ігри, розігрування ролей, ігрове проектування). Саме вони є найбільш суттєвими у професійній направленості навчального процесу юридичного ВНЗ, бо є важливим засобом орієнтування студента на такі цінності, як краще засвоєння майбутньої спеціальності, оволодіння професійною майстерністю, створення нових, більш цінних, алгоритмів діяльності.

Рівень сформованості концептуальної моделі навчання у більшості студентів не може забезпечити достатньо високого рівня активності в навчальній діяльності. По ряду предметів дуже низькі як оцінки емоційної привабливості, так і оцінки професійної необхідності цих предметів. За цих предметів пізнавальна активність студентів підмінюється системою зовнішнього впливу, що приводить до формального вивчення "аби здати". Отже, ефективність засвоєння цих предметів в професійному плані невисока.

Ось чому використання нетрадиційних методів викладання   різних предметів у вищій школі є актуальним і раціональним одночасно.

В навчально-виховній системі традиційного ВНЗ існують певні суперечності, які істотно ускладнюють ситуацію впровадження сучасних освітніх технологій. Це суперечності:

-   між орієнтацією на систему знань як основу підготовки фахівця високого рівня та його особистісним розвитком;

-   між традиційним підходом до оцінки якості підготовки спеціаліста та соціальним оточенням сучасного освітнього простору;

-   між потребою у впровадженні результативних освітніх технологій і недостатнім науково-методичним та психолого-організаційним супроводом їх розробки й поширення (включно з розвитком відповідних структур).

Розробка та впровадження сучасних освітніх технологій потребує нових підходів до управління, залучення до традиційної системи навчання і виховання принципово нових елементів, оскільки цей процес не зводиться лише до збільшення суми знань та розвитку професійної спрямованості майбутніх фахівців, а передбачає досягнення нової якості організації навчально-виховного процесу, урахування сучасних підходів до організації суб’єктів  діяльності в процесі професійної підготовки.   

Особливої актуальності в навчально-виховному процесі набуває створення розвивальної ситуації. Основним функціональним полем розвивальної ситуації у ВНЗ є аудиторні та практичні заняття, де взаємодіють викладач та студент.

Традиційний об'єктно-орієнтовний підхід до встановлення мети, змісту та методики навчання (коли для вивчення пропонуються, в основному, об'єкти та явища навколишнього світу, а не проблеми) показує низьку ефективність. Безумовно, без знань про окремі об'єкти та явища навколишнього світу не обійтись, але тільки цим обмежуватися не можна. Реальні життєві ситуації синкретичні, їх роз'єднання на окремі складові (об'єкти вивчення) доволі штучно. В житті людина зіштовхується не стільки з окремими об'єктами, скільки з проблемами - цілісними життєвими завданнями, розв'язання яких і складає зміст життєдіяльності.

Необхідність навчання вирішенню проблем стає особливо актуальною сьогодні, так як тенденції розвитку світової спільноти, в яку все в більшому ступені інтегрується українська освіта, характеризуються наступними ознаками:

- прискорення темпів розвитку суспільства, розширення можливостей політичного і соціального вибору, що викликає необхідність підвищення рівня готовності громадян до такого вибору;

- поява та ріст глобальних проблем, які можуть бути вирішені лише за результатом співпраці в рамках міжнародного співтовариства, що потребує формування сучасного мислення у молодого покоління.

Протиріччя між об'єктно - та проблемно-орієнтованим навчанням не є виключно сучасними, але загострюються вони саме в періоди активного соціального розвитку, супроводжуються змінами потреб суб'єктів освітнього процесу. Це проходило, наприклад, в епоху промислової революції, коли найбільш важливою соціальною задачею була підготовка кваліфікованих робітників. В перші роки радянської влади в СРСР спроби впровадження проблемно-орієнтованого навчання („комплекс – проекти”, лабораторно - бригадний метод), навпроти, були припинені та замінені „типовими” програмами. Однак в повоєнні роки, коли розвиток радянського суспільства був підпорядкований завданням науково-технічного прогресу, традиційна освіта не мала можливості забезпечити необхідного рівня і якості інновацій. В цей час в школах вводяться факультативні курси, а в системі вищої освіти утворюється система „фізтехів” - елітних вузів та факультетів, де за оригінальними навчальними планами готовили інженерів - дослідників.

Помітнім явищем в педагогіці стала поява елементів проблемного навчання (ПН) [2], яке і було призначено сприяти активізації пізнавальної діяльності студентів в індивідуалізації навчання. На жаль, на практиці, в рамках єдиного навчального плану і типових освітніх програм з усіх дисциплін, ПН не могло бути реалізовано в „чистому вигляді”, що вимагало суттєвої перебудови не тільки змісту , але й організації навчання. На практиці ПН реалізовувалося у вигляді проблемного викладання деяких окремих елементів навчального матеріалу, а також вирішення проблемних завдань, в основному, „сильними” студентами, а також на факультативах, олімпіадах, конкурсах.

Впровадження нових технологій в навчальний процес завжди вважалося прогресивним кроком і підвищувало мотивацію навчання. Сьогодні до інноваційних технологій можна віднести і використання комп'ютерних моделюючих систем, і впровадження ситуаційних, так званих, кейсових  технологій [3], і вирішення фахових задач за допомогою комплексного використання знань з загальноосвітніх та фахових дисциплін.

Впровадження сучасних інтерактивних методів навчання вимагає глибокого залучення студентів до навчального процесу.

Кейс-метод ґрунтується на принципах, які фактично змушують переглянути ролі викладача і студента. Зобов'язання викладача при застосуванні кейс-методу полягає в тому, щоб створити в навчальної аудиторії такі умови, які б дозволили розвинути у студентів вміння критично мислити, аналізувати, спонукати їх до того, щоб в процесі дискусії поділитися власними думками, ідеями, знаннями та досвідом. Зобов'язання студента полягає в тому, щоб збагачуючи своєю творчою енергією навчальний процес, прийняти на себе частку відповідальності за його результативність. При цьому студенти повинні усвідомлювати, що викладач знаходиться в аудиторії для того, щоб допомогти їм, і вони мають скористатися цим у повній мірі, проте основна відповідальність за те, чому вони навчились, лежить на них.

Одним з ключових сучасних методів викладання дисципліни безпека життєдіяльності є ситуаційний метод навчання, тому що мова йде про реальні ситуації[4,5], а не такі які були придумані в аудиторії. Відмінність кейс-методу від традиційних засобів засвоєння знань полягає у специфічному навчальному ефекті, до якого він повинен привести.

Завданням кейс-методу є не просто передача знань, а навчання студентів здатності справлятися з такими унікальними та нестандартними ситуаціями, які вимагають знань з багатьох наук, які, як правило, виникають в реальній установі чи підприємстві і вимагають вирішення таких проблем, що реально виникли чи можуть виникнути і потребують прийняття управлінського системного рішення.

Використання цього інтерактивного освітнього методу, що вимагає активної індивідуальної участі студентів і не передбачає єдиної „правильної" відповіді, є дуже природним для суспільства з невеликою владною дистанцією, домінуючими цінностями індивідуалізму і слабким прагненням уникнути невизначеності.

Кейсів метод є дуже ефективним у розвитку навичок ідентифікації фахових проблем, систематизації і аналізу викладених фактів та розробки альтернативних рішень. Творче і аналітичне мислення стає необхідною рисою сучасного правознавця за умов зростання конкуренції.

В найбільш загальному вигляді процес розробки будь-якого кейсу може бути представлений як такий, що передбачає проходження наступних етапів: підготовка загального плану кейсу; проведення досліджень, необхідних для підготовки кейсу; написання вихідного варіанту кейсу; обговорення кейсу з фахівцями і редагування; підготовка нотаток для викладачів щодо того, яким чином доцільно презентувати кейс; презентація кейсу в навчальній аудиторії і редагування як самого тексту, так і нотаток для викладачів, якщо це є необхідним; розповсюдження кейсу.

Індивідуальний аналіз кейсу і його обговорення в групі дають набагато більші можливості для розвитку фахової майстерності, ніж заучування підручника чи конспекту лекцій.

Даючи студентам завдання у формі кейсів, ми відкриваємо їм значно більшу можливість поділитися своїми знаннями, досвідом і уявленнями, тобто навчитися не тільки у викладача, а й один у одного. Такий метод піднімає впевненість студентів у собі, у своїх здібностях. Студенти активно вчаться слухати один одного і точніше висловлювати свої думки.

В умовах глобалізації економіки кейсів метод допоможе краще розуміти психологію наших іноземних партнерів, для яких цей метод складає основу їх вищої освіти.

Навички, які формуються при застосуванні кейс-методу: спостереження, відбір даних, ідентифікація проблеми, розробка щодо прийняття альтернативних рішень, спілкування, мотивація.

Таким чином, світовий досвід підготовки фахівців у вищій школі доводить, що найголовнішою навичкою, яку здобуває студент під час навчання, є вміння  під професійним кутом зору сприймати будь-яку наочну, вербальну інформацію, самостійно осмислювати, приймати рішення, оцінюючи його можливі наслідки, визначати оптимальні шляхи реалізації цього рішення.

Тобто, з погляду на основи своєї навчальної підготовки, спеціаліст оцінює, яким саме чином сформувалось його професійне мислення, розвинулись аналітичні здібності, здатність до формалізації уявлень, понять, до наукової абстракції.

Сучасна освіта повинна вирішувати подвійне завдання:

- по перше, забезпечити загальний розвиток, який спрямований на формування інтелектуальних, естетичних, духовно-творчих, моральних, психофізичних якостей людини;

- по друге, сприяти професійному розвитку, який передбачає  наявність загальних здібностей для вирішення спеціальних завдань.

Для успішної побудови методики навчання слід спиратися на такі компоненти як: індивідуальні здібності студентів; здатність викладачів до ефективного впровадження сучасних освітніх технологій; дидактична орієнтація на вироблення позитивно мотивованого ставлення студентів до нового; тести оцінки результатів діяльності; аналіз схеми управління впровадженням сучасних освітніх технологій.

Сучасна освітня технологія у ВНЗ - це науково-обґрунтована і унормована за метою підготовки спеціалістів, змістом освіти, місцем та терміном навчання система форм, методів, засобів і процедур, що використовуються для організації та здійснення спільної навчальної діяльності тих, хто навчає, та тих, хто навчається.

Сучасні освітні технології сприяють підвищенню ефективності діяльності ВНЗ за умов:

-   їх науковості (включно з психологічною обґрунтованістю самих освітніх технологій);

-   дотримання принципу безпосередньої взаємодії, делегування повноважень лінійного керівника (викладача) функціональному (студенту), посилення вимог до навчальних матеріалів, розширення психологічного поля динамічних процесів в оволодінні інформацією;

-   володіння викладачами активними методами навчання, позитивною мотивацією до підвищення професіоналізму студентів у процесі активного навчання.

Професійне становлення студентів у ВНЗ залежить від рівня розвитку їх пізнавальних властивостей, зокрема таких як: наполегливість, інтернальність, емоційна стійкість. Величезний вплив на професійне становлення студентів у ВНЗ здійснюють їх професійна спрямованість, значимість навчальної задачі і власна активність.

В сучасних освітніх технологіях інноваційні процеси носять дискретний, циклічний характер, тісно пов'язаний з життєвим циклом нововведення, та залежать від дії низки чинників, серед яких головними є:

-   готовність студентів до сприяння сучасних освітніх технологій та позитивна мотивація навчальної діяльності в цій ситуації;

-   готовність викладачів і студентів до творчої діяльності;

-   оптимальний психологічний клімат освітнього процесу та майстерність педагогів;

-   врахування аспектів управління вищим навчальним закладом.

Недоліками діяльності ВНЗ в сучасних умовах є:

-   недостатні психолого - педагогічна інформація та характеристики на студентів, які щойно вступили до ВНЗ;

-   недостатнє вистежування особистісного змінювання студентів за етапами навчання та оволодіння ними професійними навичками;

-   відсутність даних про рівень готовності педагогів до впровадження сучасних освітніх технологій в навчально-виховний процес.

Таким чином, переорієнтація функціонального змісту навчально-виховного процесу сприяє концентрації функцій освітньої діяльності на досягнення ідеальної мети. Виходячи з вище викладеного зроблено такі висновки:

1.   Найбільш оптимальні динамічні процеси у освітній діяльності в умовах сьогодення можуть бути реалізовані за такої організації навчально – виховного процесу, яка ґрунтується на формуванні організаційно - психологічного клімату, створенні ситуації освітніх технологій.

2.   Педагогічна діяльність має бути чіткіше зорієнтована щодо її кінцевого результату. Порівняння цього результату з поставленою метою дозволить визначити ступінь розробленості моделі, ефективність запропонованого комплексу засобів реалізації мети. Близькою метою може бути формування загальної культури, достатнього та професійного рівня молодого фахівця, віддаленою - формування професійної майстерності.

3.   Запланований результат можна одержати лише за умови системного підходу до процесу впровадження сучасних освітніх технологій підготовки спеціалістів у вищому навчальному закладі.

4.   Деякі уміння в галузі оргуправлінської діяльності у студентів, які виконують різноманітні рольові функції, можна сформувати, поступово переходячи з початкового етапу навчання до подальшого набуття спеціальних навичок на заняттях із спеціальних предметів, практичних заняттях та ін.

За наявності впливу психологічних чинників сучасних освітніх технологій, самооцінки і самоконтролю індивідів зростає міра узгодженості дій навчальної групи, що спрямовує суб'єктну активність кожного учасника освітнього процесу. Безперервність паритетної соціальної взаємодії за умов модульно - розвивального навчання сприяє становленню позитивної "Я - концепції" особистостей викладача та студентів.

Педагогічна технологія є предметом вивчення багатьох наукових напрямів у сучасній педагогіці, залежно від яких вона розглядається, зокрема:

як компонент педагогічної майстерності, що становить науково обґрунтований професійний вибір операційного впливу педагога на дитину в контексті взаємодії її зі світом з метою формування у неї ставлення до цього світу, гармонійно поєднуючи свободу особистісного виявлення і соціокультурну норму (Н.Є. Щуркова);

як проект педагогічної системи, яка реалізується на практиці (В.П. Беспалько);

як сукупність психолого-педагогічних установок, які визначають спеціальний вибір і компонування форм, методів, способів, прийомів, виховних засобів (схем, рисунків, діаграм, карт) (Б-Т. Лихачов);

як систематичний метод планування, використання й оцінювання всього процесу навчання та засвоєння знань шляхом урахування людських і технічних ресурсів і взаємодії між ними для досягнення більш ефективної форми освіти (A.M. Вороній, В.Д. Симоненко);

як упорядковану сукупність дій, операцій і процедур, які інструментально забезпечують досягнення передбачуваного результату в умовах освітнього процесу, що постійно змінюється (В.О. Сластьонін);

як продуману в усіх деталях модель спільної педагогічної діяльності з проектування, організації та проведення навчального процесу з безумовним забезпеченням комфортних умов для учнів і вчителя (В.М. Монахов).

Отже, характерними ознаками педагогічної технології є процеси програмування, проектування, конструювання, прогнозування, моделювання, спрямованих на упорядкування педагогічного середовища.

На думку Б.Т. Лихачова, педагогічна технологія реалізується в технологічних процесах, що становлять визначену систему технологічних одиниць, орієнтованих на конкретний педагогічний результат. Технологічним процесом в освіті насамперед є навчання, тому слід розглянути поняття "технології навчання111.

За визначенням В.В. Сєрікова, технологія навчання — це законовідповідна педагогічна діяльність, яка реалізує науково обґрунтований проект дидактичного процесу і якій притаманний більш високий ступінь ефективності, надійності та гарантованості результату, ніж традиційним способам навчання2.

Розглянемо можливості технологічних процесів, а саме різноманітних технологій навчання, реалізація яких сприятиме вдосконаленню освітнього простору вищої педагогічної школи з метою оновлення професійної підготовки вчителя.

Одним із напрямів удосконалення професійної підготовки вчителя, як відомо, є підвищення його творчого потенціалу, серед умов якого першорядну роль відіграють інтелектуалізація та індивідуалізація підготовки вчителя. Провідним засобом досягнення поставлених завдань є проблемне навчання, що трактується як технологія розвивального навчання3.

Проблемне навчання насамперед передбачає системне застосування широкого кола завдань проблемного типу, спрямованих на формування у студентів таких умінь: формувати проблему; будувати гіпотезу; планувати систему дій, спрямованих на вирішення завдання; актуалізувати наявну інформацію; здійснювати реконструкцію відомої інформації; контролювати хід розв'язання завдання; аналізувати й обговорювати результати; виправляти помилки, допущені під час розв'язання завдання; здійснювати пізнавальний процес в умовах нової ситуації; застосовувати загальнонаукові та конкретні методи дослідження1.

Характерний приклад упровадження нових технологій навчання у навчально-виховний процес вищого навчального закладу — модульна технологія, яку вперше в Україні запропонував A.M. Алексюк2.

Модульне навчання в системі вищої освіти грунтується на багатьох філософських, соціально-психологічних та педагогічних теоріях і концепціях. Воно зародилось наприкінці 60-х років в англомовних країнах як удосконалений варіант програмованого навчання. Розробка модульного навчання почалася ще в період Другої світової війни, коли виникла необхідність у навчанні за короткий проміжок часу точних знань, потрібних у конкретній трудовій діяльності. Виникнення модульного навчання давало можливість усунути недоліки в тогочасній системі професійної підготовки. Скорочення терміну професійного навчання за умов підвищення його ефективності мало на меті навчити виконувати роботу, враховуючи індивідуальні особливості тих, хто навчався, оскільки модульному навчанню властиві ідеї гуманізму, оптимізму, успіху в навчанні та діяльності, індивідуально-особистісного підходу й водночас програмованості та структурної чіткості в організації навчально-виховного процесу.

Як свідчать дослідження, первинно модульне навчання — це пакет науково адаптованих навчальних програм для індивідуального навчання, що оптимізує на практиці академічні й особистісні досягнення учня з певним рівнем попередньої підготовки. Воно здійснюється за окремими, функціонально автономними вузлами, відображеними в змісті, організаційних

формах і методах, тобто за модулями, призначення яких — розв'язання конкретного кола психолого-педагогічних завдань1.

У сучасних умовах здійснення модульного навчання застосовують п'ять підходів до створення модульної системи залежно від географії та змістово-структурних особливостей: американську, німецьку, литовську, російську, українську моделі.

Крім досліджених напрямів оновлення педагогічного процесу має місце комплексне (комбінаторне) оновлення, яке розглядають як поєднання традиційних технологічних процесів з процесами, спрямованими на їх удосконалення (модифікація, модернізація, раціоналізація) та радикальні зміни.

Комплексне оновлення традиційного педагогічного процесу здійснюють, застосовуючи нові інформаційні технології, що набули відображення в інтелектуальних системах навчання, гіпертекстових та гіпермедіа-технологіях. Вони є комбінацією багатьох технологічних процесів, які реалізують теоретичні та практичні досягнення такої галузі інформатики, як штучний інтелект.

Впровадження інформаційних технологій у галузь освіти, за рахунок яких розширюються обсяги інформації і вдосконалюються методи маніпулювання нею, передбачено національною програмою інформатизації України. Цією програмою накреслено такі шляхи інформатизації вищих навчальних закладів:

1. Насичення навчальних закладів сучасною комп'ютерною та телекомунікаційною технікою, комп'ютерними технологіями навчання, які інтенсифікують процеси навчання у всіх предметних галузях.

Організація комп'ютерних дидактичних лабораторій для підготовки викладачів нового типу.

Упровадження перспективних сучасних технологій для формування знань: електронні підручники, довідники, навчальні посібники.

Створення мереж знань та засобів доступу до державних та зарубіжних баз даних і знань.

Багато досліджень присвячено проблемам застосування комп'ютерних технологій під час викладання та вивчення педагогічних дисциплін. Такі технології полягають у науково-методичному обгрунтуванні побудови педагогічного змісту комп'ютерної програми за певними принципами, а саме: індивідуалізації навчання, розвивального навчання, поєднання педагогічної теорії з практикою, креативності, тобто орієнтації на творчі потенції студентів у навчанні. Педагогічну основу автоматизованої навчально-контролюючої програми становлять тестові завдання кількох типів: завдання, в яких студенти мають заповнити пропуски у тексті; тестові завдання з вибором відповідей; тестові завдання на пошуки відповідей, на визначення послідовності відповідей.

Комплексне оновлення здійснюють, використовуючи модульні технології, поєднані з розвивальними та проблемними, наприклад: модульно-розвивальна технологія (A.M. Фурман), проблемно-модульна технологія (М.А. Чошанов).

Технології, за допомогою яких здійснюють комплексне оновлення освітнього процесу та технології, які є комбінацією кількох технологій, отримали назву інноваційних.

До інноваційних технологій, наприклад, належить технологія, яка становитиме комбінацію двох технологій — інформаційної та модульної.

Нові інформаційні технології забезпечують комп'ютерну підтримку навчання, а модульні — спрямовані на його індивідуалізацію.

Комбінація технологічних процесів у вигляді нової інформаційної та модульної технологій сприятиме створенню технології, яка отримала назву "інформаційно-модульна". її мета полягає в оновленні навчально-виховного процесу педагогічного вищого навчального закладу.

Започаткування інформаційно-модульної технології навчання реалізує новий підхід до організації професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів на основі посилення її цілеспрямованості, системності та індивідуальності через:

визначення ієрархії комплексних, інтегративних і локальних навчально-виховних цілей та завдань, шляхів їх досягнення;

переструктурування змісту навчання у вигляді сукупності змістових, технологічних та пізнавально-операційних модулів;

технологічне забезпечення навчального процесу шляхом усвідомленої фіксації процедур навчальної діяльності студентів із запропонованими модулями;

• поєднання проміжного та підсумкового контролю навчальних досягнень студентів із засобами безперервного самоконтролю.

Для запровадження інформаційно-модульної технології необхідно розробити "Інтегрований курс педагогіки", в основу якого слід покласти синтез основних педагогічних дисциплін, окремих їх галузей і дисциплін, суміжних з ними, з використанням ідеї модульного структурування і комп'ютерної підтримки.

Модуль визначають як одиницю змісту навчання, яку відібрано та дидактично оброблено для досягнення певного рівня знань, норм і цінностей з продуманою системою контролю на вході й виході.

Модулі розробляють за допомогою положень, покладених в основу розгляду питань з погляду: історії, що описує зміну норм педагогічної дійсності; теорії, що описує систему знань, норм і цінностей; технології, що описує засоби реалізації теоретичних знань; творчості як культури діяльності.

Модульне структурування дисципліни дає можливість виділити групи фундаментальних питань, логічно компактно їх поєднати з метою уникнення дублювання в єдину адаптовану та відкриту систему знань, норм і цінностей, що утворює основу змістового модуля. Кожен змістовий модуль складається з чотирьох компонентів — міні-модулів, послідовно розроблених відповідно до окреслених положень.

Міждисциплінарний аналіз суміжних дисциплін створив умови для доповнення новоутворених дисциплін новими розробками, теоріями, концепціями та ідеями, які дали змогу розширити межі відомих традиційних теоретичних і практичних положень.

Вивчення питань теорії та технології модульного навчання дало змогу дійти висновків щодо переорієнтації акцентів у навчально-виховному процесі, тобто головним стає процес спрямованого учіння, а не процес викладання.

Розглянемо приклад комплексного оновлення освітньої моделі навчання, реалізація якої можлива завдяки впровадженню нових технологічних процесів, спрямованих на комбінацію традиційних форм, методів, засобів навчання з нетрадиційними. Однією з новоствореннх моделей навчання є дистанційне навчання, реалізацію якого забезпечує дистанційна технологія1.

Дистанційне навчання — це універсальна гуманістична форма навчання, що базується на використанні можливостей широкого спектра традиційних, нових інформаційних, телекомунікаційних технологій і технічних засобів, які створюють для користувача умови вільного вибору дисциплін, діалогового обміну з викладачем без урахування відстані та часу.

Характерні риси дистанційного навчання такі:

гнучкість — можливість займатися у вигідний для себе час і наявність його нерегламентованого відрізка, у зручному місці й індивідуальному темпі;

модульність — можливість формувати з незалежних навчальних курсів-модулів власний індивідуальний або груповий навчальний план;

паралельність — здійснення навчання паралельно з професійною діяльністю;

повнота інформаційного доступу — одночасне звернення до багатьох джерел навчальної інформації (електронних бібліотек, банків даних, баз знань тощо) великої кількості користувачів;

економічність — ефективне використання технічних і транспортних засобів, навчальних площ, концентроване й уніфіковане подання навчальної інформації та мультидоступ до неї, що знижує витрати на підготовку спеціалістів;

технологічність — використання в освітньому процесі нових досягнень інформаційних і телекомунікаційних технологій, що сприяють просуванню користувачів у світовий постіндустріальний простір;

соціальна рівноправність — однакові можливості для всіх здобути освіту, незважаючи на місце проживання, стан здоров'я, елітарність і матеріальну забезпеченість;

інтернаціональність — експорт та імпорт світових досягнень на ринку освітніх послуг;

пізнавальна спрямованість — користувачі мають виявляти більшу наполегливість до набуття знань, організованість, уміння працювати самостійно та мати навички роботи з комп'ютером і телекомунікаційними засобами зв'язку;

діагностичність — оцінка рівня розвитку здібностей, професійних якостей користувачів, побудова відповідного соціально-психологічного портрета з метою вибору ефективних засобів та методів навчання;

• гуманність — спрямованість навчання на особистість, урахування її індивідуальних особливостей, створення сприятливих умов для оволодіння знаннями й розвитку творчих здібностей.

Засоби дистанційного навчання значно ширші від традиційних. До них належать: електронні видання навчального призначення; комп'ютерні системи навчального призначення; аудіо- та відеонавчальні матеріали; глобальна мережа Інтернет.

Електронні видання навчального призначення мають всі ознаки традиційних видань та цілу низку особливостей, зокрема: компактність збереження в пам'яті комп'ютера або на дискеті; гіпертекстові можливості, мобільність, тиражованість; можливість оперативно вносити зміни й доповнення; зручність пересилання електронною поштою. До електронних видань навчального призначення належать автоматизовані системи навчального призначення, які мають дидактичні, методичні й інформаційно-довідкові матеріали з навчальної дисципліни, а також програмне забезпечення, яке дає змогу комплексно їх використовувати як для самостійної роботи, так і для контролю знань.

Комп'ютерні системи навчального призначення — це програмні засоби для використання в освітньому процесі, які дають можливість: диференціювати процес навчання, застосовувати індивідуальний підхід; контролювати особистість із діагностикою помилок та здійснювати зворотний зв'язок; забезпечувати самоконтроль й самокоригування навчально-пізнавальної діяльності; скорочувати час навчання за рахунок виконання комп'ютером складних обчислень; демонструвати візуальну навчальну інформацію; моделювати та імітувати процеси і явища, проводити лабораторні роботи, експерименти й досліди в умовах віртуальної реальності; прищеплювати уміння приймати рішення тощо.

Аудіо- та відеонавчальні матеріали — інформаційні матеріали на магнітних носіях, аудіо- та відеокасетах, лазерних компакт-дисках CD-ROM, які можуть бути надані користувачу за допомогою як магнітофона, так і відеомагнітофона та комп'ютера.

Глобальна мережа Інтернет (Internet). Слово Internet складається з двох слів: inter (лат.) — міжнародний, net (англ.) — мережа. Комп'ютерні мережі виникли з практичної необхідності в сумісній роботі різних обчислювальних машин, в обміні інформацією між ними на місцевому, локальному та глобальному рівнях. Інтернет — мережа високого рівня, яка дає змогу комп'ютерам усього світу обмінюватися інформацією. Одним із найпопулярніших додатків Інтернет є World Wide Web, або WWW, — "всесвітня павутина", яка становить групу серверів, що підключені до мережі Інтернет і пропонують сторінки інформації у графічному вигляді. У WWW реалізуються інтерактивні видання навчального призначення з гіперзв'язками.

Отже, розглянуті приклади комбінованих технологічних процесів, здійснюваних з поєднанням людських і технічних ресурсів з метою досягнення більшої ефективності функціонування, є інноваційними.

Техноматика як специфічний напрям педагогічної інноватики включає науковий потенціал, спрямований як на вивчення удосконалення виховного процесу вищого навчального закладу, так і професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя.

Відповідно до запропонованих підходів до сучасної підготовки майбутніх учителів можна запропонувати сукупність концептуальних положень, які можна покласти як в основу моделі підготовки, так і в основу технології для її реалізації. їх розглядають як цілісні, взаємопов'язані та невіддільні один від одного компоненти.

65. Сучасні проблеми, шляхи і засоби виховання студентської молоді на заняттях з української літератури.

Виховання — це насамперед "вбирання в себе" кожною особистістю культури рідного народу, що допомагає передачі, освоєнню і творчому використанню нині сущими поколіннями досвіду попередніх поколінь, забезпечує продовження у віках культурно-історичних традицій батьків, творить з вихованця людину цієї епохи, вводить його у сферу загальнолюдських цінностей. Як писав видатний мислитель XIX століття Й. Гійо, виховання — це мистецтво, яке добуває з глибини душі людини і пробуджує до життя все, що в ній дрімає; яке розвиває одночасно всі її сили і допомагає їй прямувати до мети, словом освічує людину. В. Сухомлинський підкреслював, що "виховання в широкому розумінні цього слова — це багатогранний процес духовного збагачення й оновлення і тих, кого виховують, і тих, хто виховує". Він розумів виховання як самостійну бажану соціальну дію. Виховання в сучасному навчальному закладі має поєднувати виховання потреб нації, держави, людської цивілізації і особистості.

Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об'єднавчого, консолідуючого фактора в суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави.

Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За формами й методами воно спирається на народні традиції, кращі надбання національної та світової педагогіки.

Важливу роль у регулюванні дитячих, молодіжних, сімейних проблем нині відіграють Закони України "Про освіту", "Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про зайнятість населення", Основи законодавства України про охорону здоров'я, культуру тощо. Розроблено також національні цільові програми "Освіта (Україна XXI століття)", "Діти України", "Молодь і дозвілля", "Патріотичне виховання молоді", "Молодь — за майбутнє України" та ін.

Особлива увага приділяється організації виховної роботи в закладах освіти у Концепції національної системи виховання. Національна система виховання є умовою цілісного формування особистості; це створена упродовж століть самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій та професійної діяльності, що має на меті формування світоглядної позиції та ціннісних орієнтацій молоді, передачу їй соціального досвіду, надбань попередніх поколінь. Науково обґрунтоване, належно організоване виховання відображає духовний поступ народу, процес збереження й збагачення його культури.

Гуманістичний характер виховання передбачає побудову всього його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованця, його індивідуальних рис і можливостей, поваги до особистості дитини, турботи про її гармонійний розвиток.

Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна й національно свідома людина, наділена глибокою громадянською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими, фізичними і духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, господарською кмітливістю, підприємливістю й ініціативою.

Процес виховання у вищому навчальному закладі органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опануванням основами наук, багатством національної й світової культури.

Формування творчої особистості за допомогою посилення організаційно-виховної, культурно-освітньої роботи серед студентів у національній моделі вищої освіти нерозривно пов'язане з відродженням нації, демократизацією і гуманізацією суспільства, поглибленням самоврядування народу, яке передбачає висунення молоді на керівну роботу в різних сферах управління і виробництва.

Цей процес не може бути стихійним, він передбачає співробітництво, співдіяльність, співтворчість педагога і студента. Кожен педагог, який би предмет він не викладав, завжди є перш за все вихователем. К.Д. Ушинський стверджує, що "дух навчального закладу живе не в стінах і не на папері, а в характері більшості викладачів і звідти переходить у характери вихованців".

Перебудова виховного процесу у вищій школі — важливе і складне завдання, розв'язання якого вимагає, з одного боку, пошуку і приведення в дію нових форм та методик організації виховного процесу, а з іншого — активізації традиційних видів діяльності, збереження досягнень минулого. Такого поєднання вимагає загальнопедагогічний принцип безперервності й наступності, сутність якого відносно виховання полягає в досягненні цілісності й наступності, перетворення виховання в процес, що триває впродовж усього життя.

Навчання у вищій школі повинно мати не лише освітню орієнтацію, а й обов'язкову виховну спрямованість. Навчально-виховний процес покликаний формувати в студентів високу культуру, гуманістичний і демократичний світогляд, високі моральні якості, виховувати їх громадянами — патріотами, інтелігентами, творчими й цілеспрямованими спеціалістами.

У вищому закладі освіти виховання має здійснюватися за нових умов, з урахуванням фізичної, психічної зрілості особистості, а також її інтелектуального і духовного розвитку.

Громадянське виховання зорієнтоване на введення молоді у систему вартостей демократичного (громадянського) суспільства, передбачає підготовку студентства до участі у розв'язанні сьогоденних і перспективних завдань держави щодо управління нею, до виконання функцій трудівника й господаря, керівника й виконавця, громадського діяча, захисника Батьківщини.

Особливе місце в організації виховного процесу вищої школи відводиться розв'язанню завдань професійного виховання, метою якого є формування у студентів поваги до обраної спеціальності, вироблення необхідних для неї рис, умінь і навичок, розвиток творчого потенціалу майбутнього фахівця.

Домінантою всієї системи виховання у вищій школі має бути його національний характер як форма самовизначення українського народу й особистості українця.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань;

формування національної свідомості, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею своєї світоглядної позиції;

утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди" справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності та інших доброчинностей;

забезпечення повноцінного розвитку дітей та молоді, охорони й зміцнення їх фізичного, психічного та духовного здоров'я;

формування соціальної активності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин;

розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації, формування наукового світогляду.

Принципи національного виховання такі:

Принцип народності — єдність національного і загальнолюдського. Національна спрямованість виховання, формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; оволодіння рідною мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.

Принцип природовідповідності виховання — врахування багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей студентської молоді, їх психологічних, національних і релігійних особливостей.

Принцип активності, самодіяльності та творчої ініціативи студентської молоді — поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю студентства, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення.

Принцип гуманізації і демократизації виховання полягає В утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволення різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і довкілля, суспільстві природи.

Принцип гуманітаризації освіти покликаний формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення.

Принцип безперервності і наступності виховання — досягнення цілісності та наступності у вихованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню особистості.

Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу — врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного.

Принцип культуpoвідповідності виховання — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими традиціями, народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності, наступності та спадкоємності поколінь.

Принцип гармонізації родинно-шкільного виховання — організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу, дотримання гуманних вимог до дітей.

Виховання студентства — це процес творчий, зорієнтований на проблеми, пов'язані зі специфікою вищого закладу освіти, особливостями регіону. В ідеальній перспективі вищі заклади освіти мають стати школою саморозвитку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва й творчості викладача й студента.

Вищі навчальні заклади мають здійснювати підготовку свідомої національної інтелігенції, сприяти оновленню і збагаченню інтелектуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів. Цього можна досягти через:

виховання майбутніх спеціалістів авторитетними, високоосвіченими людьми, носіями високої загальної, світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціально-психологічної, емоційної, фізичної та екологічної культури;

створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури шляхом залучення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідної, технічної, культурно-просвітницької, громадської, оздоровчо-спортивної, правоохоронної та ін.);

збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу, розвиток художніх здібностей студентів;

формування "Я"- концепції людини-творця на основі самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної самозавершеності;

пропаганду здорового способу життя, запобігання вживанню студентами алкоголю, наркотиків, викорінення шкідливих звичок.

Для організації виховного процесу у вищих закладах освіти створюється інфраструктура, до складу якої входять такі суб'єкти виховної роботи: професорсько-викладацький колектив; ректорат; проректор з гуманітарної освіти та виховання;

заступник декана з питань організації виховної роботи; куратор студентської групи, студентська рада, студентська профспілка та ін.

З метою координації діяльності всіх суб'єктів виховної роботи у вищих навчальних закладах освіти готується спільний план, до якого доцільно ввести такі розділи:

1. Організаційно-методичне забезпечення виховного процесу (формування плану виховної роботи закладу освіти, факультетів; організація контролю за їх виконанням).

2. Видання методичної літератури для наставників, кураторів, студентських груп, органів студентського самоврядування.

3. Тематика засідань студентських рад з питань виховної роботи серед студентів.

4. Основні напрями виховання (національне, громадянсько-патріотичне, правове, трудове, морально-етичне, фізичне, статеве, екологічне).

5. Робота з іноземними студентами.

6. Матеріально-технічне та фінансове забезпечення виховного процесу.

Плани на рік, що складаються на кафедрах, факультетах, формують загальний річний план виховної роботи ВНЗ, який затверджується ректором. Безпосереднє керівництво та організаційно-методичне забезпечення виховною роботою здійснює проректор з гуманітарної освіти та виховання. На засіданні кафедр, факультетів, вченої ради закладу вищої освіти періодично заслуховують та аналізують дані про виконання виховних заходів

Виховання - процес цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовленого законами суспільного розвитку, дією об'єктивних і суб'єктивних чинників.

У вихованні особистості беруть участь сім'я, родина, навчально-виховні заклади, на нього впливають мікро і макро-середовище, соціально-політична та економічна ситуація в країні, засоби масової інформації, громадські організації та ін. Усе це робить процес виховання, з одного боку, більш керованим, оскільки існує чимало ефективних способів і засобів впливу на особистість, а з іншого — ускладнює управління ним, тому що важко інтегрувати всі фактори впливу, застерегти особистість від негативних впливів.

Різноманітність виховних факторів впливу на особистість зумовлена "варіативністю наукових визначень самого поняття "виховання". Крім того, у процесі розвитку педагогічної науки виховання зазнало істотних змін. Спочатку феномени виховання досліджували насамперед з позиції соціальної функції, іноді навіть ототожнювали із соціалізацією, що неправомірно.

Поняття виховання, як базову категорію педагогіки, нині вживають у широкому і вузькому соціальному значенні слова, а також у широкому і вузькому педагогічному розумінні.

У широкому соціальному значенні виховання - передавання соціального досвіду, накопиченого людством упродовж усієї історії, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному значенні виховання — спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передати їй певні знання, сформувати необхідні навички і вміння, гідну поведінку, наукові переконання, суспільні цінності, моральні та політичні орієнтири, життєві настанови і перспективи.

У широкому педагогічному значенні виховання - цілеспрямований, організований і систематичний вплив вихователів, організованого соціального педагогічного середовища з метою сформувати всебічно розвинену особистість. Поняття "виховання" в такому разі охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному значенні виховання - процес, спрямований на розв'язання конкретних виховних завдань щодо формування, розвитку і професійної підготовки особистості.

Теорія виховання як розділ педагогічної науки має свій об'єкт і предмет.

Об'єкт виховання - процес формування особистості разом з її ставленням до суспільства, себе й інших людей, до праці. Деякі стосунки відповідають структурі психічних якостей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольових дій і вчинків.

Предмет виховання - специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, технології, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію мети й завдань виховання.

Виховувати - означає створювати системи таких стосунків між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості до себе й інших, до суспільства, до праці. Виховання, як розвиток і навчання, - безперервний процес

Психологічна сутність виховання - у переведенні-особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього щодо неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психологічний план, у її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання поєднано емоційно-чуттєву та вольову сфери психіки, поведінку особистості.

Процес формування, розвитку особистості, який містить цілеспрямований зовнішній вплив, самовиховання особистості, за визначенням І. П. Підласого, характеризують як процес виховання. Його не можна вважати стихійним, хаотичним явищем. Він підпорядкований певним діалектичним закономірностям і має свою структуру. Схематично її можна подати так (рис. 5.1).

Зазначені компоненти діють не лінійно, а перебувають у діалектичному взаємозв'язку.

Рис.5.1. Структура процесу виховання.

По-перше, практична діяльність особистості є, з одного боку, спонукальним чинником до вияву зусиль на оволодіння нормами поведінки (дій), навичками і вміннями, а з іншого через практичну діяльність можна перевірити рівень володіння вміннями поводити себе в конкретній ситуації.

На певному етапі виховання життєві обставини потребують від людини володіти відповідними нормами поведінки. Колишні учні, а сьогодні студенти перших курсів розпочинають свою життєдіяльність у новій для них ситуації (незнайома раніше форма навчання, нове оточення, система взаємостосунків та ін.). За допомогою педагогів, куратора своєї навчальної групи вони мають своєчасно і безболісно пройти адаптаційний період, засвоїти новий стиль життя та нормативні правила, які потрібно виконувати. З цього починається виховна робота на початку кожного етапу.

В основі процесу - система стосунків, які завжди мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Наявність їх - результат поведінки вихователя та вихованця в певній педагогічній ситуації. Деякі вчені розглядають процес виховання як проходження основних педагогічних ситуацій.

Педагогічна ситуація - спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя та вихованця, змістом якої є обмін інформацією, пізнання особистості, надання допомоги, вирішення конфлікту тощо. Як наслідок, виникають нові потреби, мотиви поведінки, зміни ставлення до різних об'єктів свого життя.

Послідовність, єдність і наступність процесу виховання пов'язана з психологічною структурою особистості. Складовими процесу виховання є категорії самовиховання і перевиховання, які одночасно відображають і специфіку виховання, і становлять понятійно-категоріальний апарат педагогіки.

Самовиховання — "вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок". Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей.

Потреба у самовихованні - вища форма розвитку особистості.

Перевиховання - "виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні особистості". Перевиховання спрямовано на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільно визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспільно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, зміна поведінки.

Виховання як педагогічна категорія та процес має свої особливості:

■ двоаспектний характер;

■ безперервність та довготривалість;

■ взаємозв'язок, взаємодоповнюваність процесів виховання, самовиховання і перевиховання;

■ багатофакторність різноманітних виховних впливів (батьки, друзі, навколишнє середовище, засоби масової інформації тощо);

• латентний (прихований) характер результатів виховання;

■ концентризм формування якостей особистості з урахуванням індивідуальних, психічних і вікових можливостей;

■ різноманітність форм, методів і прийомів виховання;

■ специфіка й труднощі оцінювання поведінки та якостей особистості у зв'язку з неточністю методів діагностики виховання.

■ багатогранність завдань і різноманітність змісту;

■ залежить від специфіки професійних завдань і необхідність формування громадянина - патріота України;

■ самокерованість.

Виховання - цілеспрямований процес формування особистості; він має свою внутрішню логіку і його можна визначити у вигляді функцій, які послідовно реалізують.

Мета виховання - те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці традиційно вважають остаточний результат формування особистості.

Водночас, таке означення досить умовне, бо "остаточного" результату формування особистості не існує. Людина формується впродовж усього життя залежно від об'єктивних та суб'єктивних умов її онтогенезу. Але, оскільки педагогічні системи (дошкільна, шкільна і позашкільна) мають хронологічні межі, які дають змогу фіксувати рівні і якості сформова-ності особистості, можна говорити й про відносно завершені результати освіченості й вихованості на певних етапах.

Визначення мети виховання молодого покоління - прерогатива держави, яка за широкої участі науки і громадськості формулює її як головний компонент свої педагогічної політики. Держава зобов'язана конституювати, узаконити забезпечення економічних, правових і організаційних умов досягнення декларованих виховних завдань.

Меті виховання підпорядковано все: зміст, організація, форми і методи. Тому проблема мети виховання є важливою в педагогіці.

Виокремлюють загальну та індивідуальну мету виховання.

Загальна мета виявляє якості, які потрібно сформовані у всіх людей, а індивідуальна - те, що стосується виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Мета виявляє загальну цілеспрямованість виховання. На практиці її реалізують через систему конкретних завдань. Мета та завдання співвідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання - система виховних завдань.

До основних функцій виховання належать: організаційно-мотиваційна - формування мотивації розвитку особистості, її вдосконалення і самовдосконалення, організація діяльності, спілкування та творче залучення всіх вихованців до виховного процесу;

діагностична - виявлення реального рівня розвитку людини, факторів впливу на особистість;

прогностично-проективна - планування бажаного результату та умов його досягнення, розроблення плану та програми досягнення виховної мети;

формуючо-розвивальна - формування та постійне вдосконалення у людини соціально-ціннісних якостей, забезпечення гармонійного розвитку особистості та максимальної реалізації її творчого потенціалу;

інформаційно-комунікативна - цілеспрямований психолого-педагогічний та інформаційний вплив на свідомість, інтелектуальну, духовно-перцептивну, вольову і мотиваційну сфери особистості, формування високої культури спілкування, правил загального етикету і поведінки, розвиток соціально-значущих цінностей;

контрольно-оцінювальна - виявлення й оцінка результатів виховання, ефективності системи виховної роботи та внесення відповідних коректив і змін.

Структуру виховного процесу розкривають через єдність мети, змісту і способів досягнення результату. Провідні компоненти цієї структури - мета і завдання сучасного виховання, які надають йому цілеспрямованого, систематичного, послідовного характеру.

Система актуальних виховних завдань розкривається через конкретні характеристики основних напрямів виховання.

Національне виховання - історично зумовлена і створена в народі сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності молодого покоління, у процесі якої засвоюють духовну і матеріальну культуру нації, формується національна свідомість і досягають духовної єдності поколінь.

Завдання національного виховання:

■ формувати національну самосвідомості, любов до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

■ виховувати повагу до Конституції, законодавства України, державної символіки формування правової культури;

■ забезпечувати єдність поколінь, виховувати повагу до батьків, рідного народу;

■ формувати високу мовну культуру, оволодіння українською мовою:

■ виховувати духовну культуру особистості та створювати умови для вільного формування її світоглядних позицій;

■ утверджувати принципи загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності та ін.;

■ культивувати найкращі риси української ментальності - працелюбність, індивідуальна свобода, глибокий зв'язок із природою, гостинність тощо;

• виховувати шанобливе ставлення до рідної мови, культури, традицій;

■ забезпечувати повноцінний розвиток молода, охорону й зміцнення її фізичного, психічного та духовного здоров'я;

■ формувати соціальну активність особистості через залучення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин;

■ розвивати індивідуальні здібності й таланти молоді, забезпечення умов для соціалізації, формування наукового світогляду;

■ формувати високу етику міжнаціональних стосунків тощо.

Розумове виховання - цілеспрямоване й систематичне управління розвитком розуму і пізнавальних здібностей через пробудження зацікавлення та інтелектуальної діяльності, озброєння знаннями, методами їх набуття і використання на практиці, розвиток культури розумової праці.

Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелектуальних здібностей людини, зацікавлення пізнанням навколишнього світу й себе.

Завдання розумового виховання:

■ розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, культури мислення, раціональної організації навчальної праці;

■ формування культури навчальної й інтелектуальної праці;

• стимулювання інтересу до роботи з книгою й новими інформаційними технологіями;

■ засвоєння системи знань (фактів, понять, термінів, законів, закономірностей, правил, алгоритмів діяльності тощо);

■ формування потреби в постійному розвитку й саморозвитку;

■ вироблення вміння самостійно здобувати знання;

■ готовність до застосування знань і вмінь у практичній діяльності.

Завдання розумового виховання розв'язують засобами навчання й виховання, спеціальними психологічними трені-нгами і вправами, бесідами про вчених, державних діячів різних країн, вікторинами й олімпіадами, залученням до процесу творчого пошуку, дослідження й експерименту.

Моральне виховання - виховна діяльність вищого навчального закладу, спрямована на формування у студентів стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. У письмовій традиції людства основні постулати моральної поведінки людини представлено в Біблії та Корані.

Завдання морального виховання:

* формування у вихованців розуміння норм загальнолюдської та народної моралі;

■ розвиток моральних почуттів: порядності, тактовності, чесності, доброти, милосердя тощо;

■ виховання почуття власної гідності: честі, свободи, рівності, самодисципліни, працелюбності;

■ накопичення морального досвіду й знань про правила суспільної поведінки (у родині, на вулиці, у школі й інших громадських місцях);

• формування культури статевих і сімейних відносин, формування готовності укласти шлюб і виконувати сімейні обов'язки.

Естетичне виховання - цілеспрямоване формування естетичних смаків та ідеалів особистості, розвиток її здібностей естетичного сприймання явищ дійсності і предметів мистецтва, а також до самостійної творчості в галузі мистецтва.

Завдання естетичного виховання:

формування системи знань про світову культуру й мистецтво;

розвиток естетичних потреб і почуттів; оволодіння основами народного мистецтва, усної народної творчості, музики, побуту тощо;

готовність будувати власне життя за законами краси.

Фізичне виховання - цілеспрямоване й систематичне управління формуванням фізичного і психічного здоров'я особистості.

Завдання фізичного виховання:

• формування позитивного ставлення до здорового способу життя;

■ виховання відповідального ставлення до зміцнення свого здоров'я;

■ формування навичок дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

■ фізичне, духовне і психічне загартування.

Трудове виховання - цілеспрямований процес формування творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря своєї Батьківщини і під впливом соціального середовища, і в процесі трудового навчання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та вмінь професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин, гордості за свою професію.

Завдання трудового виховання:

■ вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини й суспільства;

■ розвиток потреби у творчій праці;

■ виховання діловитості, підприємливості;

■ формування готовності до праці в умовах ринкової економіки.

Екологічне виховання - педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентів екологічної культури. Завдання екологічного виховання:

■ формувати в особистості розуміння залежності людини від природи, необхідності жити в гармонії з нею;

■ формувати підвалин глобального екологічного мислення;

■ виховувати почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

■ формувати активну позицію щодо впровадження

норм екологічної культури. Економічне виховання спрямоване на вироблення у студентів економічного мислення, бережливого ставлення до індивідуальної, колективної і суспільної власності, умінь застосовувати здобуті економічні знання у повсякденному житті та діяльності.

Завдання економічного виховання:

■ формування системи економічних знань, певних навичок і вмінь;

■ формування нового економічного мислення, здатність адаптуватися в ринкових умовах;

• раціональна організація праці та часу;

• бережливе ставлення до продуктів людської праці;

■ розвиток особистісних якостей; ініціативи, організованості, самостійності, підприємливості.

Правове виховання - виховна діяльність вищого навчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на формування у студентів правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки.

Завдання правового виховання:

■ виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (герба, прапора, гімну);

■ формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадською відповідальністю;

■ прищеплення поваги до прав і свобод людини й громадянина;

■ негативне ставлення та протидія випадкам порушення законів.

Антинаркогенне виховання студентів — педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентства несприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю, наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин у тих молодих людей, яким вони притаманні. Завдання атинаркогенного виховання:

■ озброєння молоді знаннями про згубний вплив вживання тютюну, алкоголю, наркотиків на організм людини та її діяльність;

• формування у студентів психологічних гальм, які б утримували їх від вживання шкідливих речовин;

■ прищеплення непримиренності до їх вживання ровесниками;

■ своєчасне виявлення студентів, які вживають ці речовини, проведення з ними відповідної виховної роботи.

Види виховання. їх класифікують за принципом змістового різноманіття виховних цілей і способів їх досягнення.

За інституційною ознакою виокремлюють сімейне, шкільне, позашкільне і конфесійне (релігійне), а також виховання за місцем проживання (общинне), виховання в дитячих, юнацьких організаціях і в спеціалізованих освітніх установах (дитячих будинках, школах-інтернатах).

Сімейне виховання - організація життєдіяльності дитини в умовах родини. Саме родина впродовж перших шести-семи років життя дитини формує основи майбутньої особистості. Сімейне виховання продуктивне, якщо воно відбувається в атмосфері любові, розуміння і поваги. Значну роль також відіграє професійна самореалізація й матеріальний добробут батьків, які створюють умови для нормального розвитку дитини. Наприклад, "силові відносини" поширюються там, де наявні розбіжності й сварки між товаришами, сусідами, дружиною чи чоловіком, батьками й дітьми, де вживають алкоголь і наркотики.

Шкільне виховання - організація навчальної діяльності й життя дітей в умовах школи, а також позанавчальна виховна робота, до якої належить підтримання шкільних традицій і свят, організація самоуправління. У таких умовах важливе значення має особистість учителя і позитивний характер спілкування з учнями, освітньо-виховна й психологічна атмосфера занять і відпочинку.

Позашкільне виховання передбачає, щоб зазначені вище завдання розв'язували позашкільні освітньо-виховні установи, організації. До них належать центри розвитку, будинки творчості дітей, кімнати школяра при відділеннях міліції (куди поміщають підлітків, які порушили суспільний порядок чи переступили закон), спілки "зелених" (юних натуралістів та екологів).

Конфесійне виховання реалізують за допомогою релігійних традицій та обрядів, залучення до системи релігійних цінностей і конфесійної культури, звернених до "серця", до віри в божественне походження людини. Оскільки вірні становлять приблизно 90% людства, роль релігійного чи церковного виховання дуже значна.

Виховання за місцем проживання - організація суспільно корисної діяльності людей за місцем проживання. Це спільна з дорослими діяльність (садіння дерев, прибирання території, надання шефської допомоги самотнім старим та інвалідам), а також гурткова робота, спортивні змагання і свята, які організовують батьки й педагоги.

На думку польського вченого С. Гінецинського, виховний процес загалом і в межах окремого напряму можна спостерігати чи організовувати на декількох рівнях.

Перший, так званий, соцієтарний рівень, дає уявлення про виховання як постійну функцію суспільства на будь-якій стадії його розвитку в контексті загальної значущості культури, а саме такого аспекту життя соціуму, який пов'язаний із трансляцією культури в усіх її формах і виявах. В Україні виховні цілі цього рівня визначено в законі "Про освіту", у Конституції України, у Міжнародній конвенції про права людини та інших державно-політичних документах, у яких виявлено освітньо-виховну політику нашої країни і всього міжнародного співтовариства.

Другий, інституційний рівень передбачає реалізацію виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних інститутів. Тобто організацій і установ, що їх спеціально створюють для цього, наприклад, дитячі будинки і школи-інтернати, дитячі садки, школи й ВНЗ, будинки творчості й центри розвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень зумовлює виховання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпорацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства впливає на своїх співробітників, асоціація бізнесменів - на своїх колег, асоціація матерів загиблих воїнів, виступаючи проти війни, - на державні органи, асоціація педагогів - на розвиток творчого потенціалу педагогів.

Четвертий, .міжособистісний рівень визначає специфіку виховання як практику взаємодії між вихователем і вихованцями, з урахуванням індивідуально-психологічних та особистісних особливостей вихованців. Приклади такої практики: батьківське виховання, праця соціального психолога і педагога в роботі з дітьми, вищі навчальні заклади мають здійснювати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

П'ятий, інтраперсональний рівень, власне кажучи, є процесом самовиховання, що його людина здійснює як виховний вплив на саму себе в різних життєвих обставинах, наприклад, у ситуаціях вибору й конфлікту, у процесі виконання навчальних завдань, у період складання іспитів чи під час спортивного змагання.

У процесі теоретичного обгрунтування і пояснення природи виховання виокремлюють три основні парадигми, які репрезентують ставлення до соціальних і біологічних детермінант.

Парадигма соціального виховання (П. Бурд'є, Ж. Крапля, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. її прихильники пропонують корегувати спадковість за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

Прихильники другої, біопсихологічної парадигми (Р. Галь, А. Медичі, Г. Міаларе, К. Роджерс, А. Фабр) визнають важливість взаємодії людини із соціокультурним світом і одночасно обстоюють незалежність індивіда від впливів останнього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної й біологічної, психологічної та спадкоємної складових у процесі виховання (А. Макаренко, В. Сухомлинський).

Вищі навчальні заклади мають готувати свідому національну інтелігенцію, сприяти оновленню і збагаченню інтелектуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який Забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Цієї мети можна досягнути через:

■ виховання майбутніх фахівців авторитетними, високоосвіченими людьми, носіями високої загальної, світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціально-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та екологічної культури;

■ створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури, через залучення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідницької, технічної, культурно-просвітницької, правоохоронної та ін.);

■ збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу; • формування "Я - концепції" людини-творця на основі самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної досконалості; пропаганду здорового способу життя, запобігання вживанню студентами алкоголю, наркотичних речовин, викорінення шкідливих звичок, зокрема тютюнокуріння.

Отже, виховання студентів - процес творчий, зорієнтований на проблеми, пов'язані зі специфікою вищого навчального закладу, на особливості регіону. В ідеальній перспективі вищі навчальні заклади освіти мають стати школою саморозвитку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва й творчості викладача й студента.

66. Дипломна робота як етап науково-дослідної роботи майбутнього фахівця.

Дипломна робота - це кваліфікаційне навчально-наукове дослідження студента, яке виконується на завершальному етапі навчання у вищому навчальному закладі.

Дипломна робота має комплексний характер і пов'язана з використанням набутих студентом знань, умінь та навичок зі спеціальних дисциплін. У більшості випадків дипломна робота є поглибленою розробкою теми курсової роботи студента-випускника. Передбачено, що вона сприяє систематизації, закріпленню, розширенню теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосуванню їх під час вирішення конкретних наукових, виробничих та інших завдань.

До дипломних робіт висуваються такі основні вимоги:

- актуальність теми, відповідність її сучасному стану певної галузі науки та перспективам розвитку, практичним завданням відповідної сфери;

- вивчення і критичний аналіз монографічних та періодичних видань з теми;

- вивчення й характеристика історії досліджуваної проблеми та її сучасного стану, а також передового досвіду роботи у відповідній галузі;

- чітка характеристика предмета, мети і методів дослідження, опис та аналіз проведених автором експериментів;

- узагальнення результатів, обґрунтування їх, висновки та практичні рекомендації.

Екзаменаційна (курсова, дипломна) робота як самостійне навчально-наукове дослідження має за мету виявити рівень загальнонаукової та спеціальної підготовки студента, його здатність застосовувати одержані знання під час вирішення конкретних проблем, схильність до аналізу та самостійного узагальнення матеріалу з теми дослідження.

Студенту надається право вибирати тему екзаменаційної (курсової, дипломної) роботи з числа визначених викладачами випускаючих кафедр. Незалежно від обраної теми, структура екзаменаційної (курсової, дипломної) роботи має бути такою: титульний аркуш; зміст; перелік умовних позначень (за необхідності); вступ; кілька розділів (підрозділів), що розкривають теорію питання та досвід практичної роботи; висновки; список використаної літератури; додатки.