7. Антропосфера - земная сфера, где живет или куда проникает человечество.

Антропосфера - сфера Земли и ближайшего Космоса, которая в наибольшей степени прямо и косвенно видоизменена человеком в прошлом или которая будет изменена им в ближайшем будущем.

Антропосфера - используемая людьми часть биосферы

составная часть социосферы, охватывающая человечество как совокупность индивидов.

Социосфера - совокупность социальных факторов, характерных для данного этапа развития общества в его взаимодействии с природой.

Социосфера включает в свой состав человечество с присущими ему на данном этапе развития производственными и общественными отношениями, а также освоенную человеком часть природной среды.

Параметри антр.: площа, потужність, інтенсивність об’єму речовин(активність)

З появою людини в історії біосфери розпочався новий період. Об'єднавшись у групи, роди і племена, застосовуючи знаряддя праці і вогонь, люди стали активно впливати на біосферу і самі пристосовуватися до умов природного середовища. Коли біологічні механізми пристосування до нових природних умов виявлялись недостатніми, включалися соціальні механізми, тобто людина змінювала природу у відповідності зі своїми потребами. В системі "суспільство — природа" з'явилася нова рушійна сила — антропогенний фактор.

Для визначення тенденцій подальшого розвитку системи "суспільство — природа" важливе значення мають особливості суперечностей, що виникають всередині цієї системи внаслідок взаємодії її елементів. Суперечності між суспільством і природою виникають з появою людини і зумовлені двояким ставленням людини до природи. По-перше, людина є частиною природи і не тільки біологічною, а й соціальною істотою, виразником інтересів суспільства. По-друге, людина протистоїть природному середовищу, відповідно до своїх потреб змінює його разом з іншими людьми. А тому в системі суспільних відносин людина виступає і як елемент продуктивних сил, і як сила природи.

Зіставляючи різні точки зору, можна зробити висновок, що найбільш адекватно сутність сфери взаємодії суспільства і природи передає термін "соціосфера". Тому, що в цьому терміні за основу береться визначальний фактор соціоприродної сфери — "соціо", який співзвучний з терміном "біосфера". Але якщо біосфера — це земна оболонка, в якій провідна роль належить живій речовині — біоті, то соціосфера — навколоземний простір, який охоплює людство і змінюване ним природне середовище.

Біотехносфера і антропосфера є підсистемами соціосфери. Вживаючи термін "біотехносфера", ми маємо на увазі перетворену людьми біосферу разом з технічними засобами, промисловим і сільськогосподарським виробництвом, житловими й іншими будівлями, транспортом і т. ін. Антропосфера — це люди, людство. Це провідна підсистема соціосфери. З появою людини на Землі виникає і проблема її взаємодії з природою. По-перше, людина — невід'ємна частина природи, вона має спільну біологічну основу з усім тваринним і рослинним світом. По-друге, людина активно змінює природу за допомогою знарядь праці з метою задоволення своїх потреб.

Враховуючи, що основною формою взаємодії суспільства і природи є матеріальне виробництво, частина науковців розрізняють етапи такої взаємодії на основі етапів розвитку матеріального виробництва, зміни його технологічних способів. Виходячи з цього, виділяються три найважливіші етапи взаємодії суспільства і природи: перший — ручного, або інструментального, виробництва; другий — машинного виробництва; третій — автоматизованого виробництва.

Інші дослідники розглядають історію розвитку взаємодії суспільства і природи як історію поступового зняття природних обмежень у зростанні потоків речовини та енергії від природного середовища до суспільства на основі зростання й ефективного використання знань. На підставі цього перший етап в історії взаємодії природи і суспільства характеризується тим, що виробництво функціонує на природній енергетичній основі. Другий — пов'язується з промисловою революцією XVIII—XIX ст., тобто з переходом до штучного виробництва енергії. Третій етап охоплює науково-технічну революцію. Подолання внутрішніх обмежень у зростанні потоків речовини і енергії у розвитку виробництва призвело до значного розширення масштабів впливу суспільства на природу. Але з'явилося нове, зовнішнє обмеження — обмежені можливості біосфери забезпечувати масштаби і темпи суспільного розвитку.

Частина дослідників в основу періодизації і взаємодії суспільства та природи кладуть поділ суспільства на п'ять суспільно-економічних формацій.

Певного поширення набула точка зору, згідно з якою історію взаємодії суспільства і природи поділяють на 4 періоди: 1) привласнення, 2) аграрний, 3) індустріальний, 4) ноосферний. Ця класифікація грунтується на різних принципах. Перший період — привласнення — грунтується на способах здобування засобів існування. Другий і третій відповідають домінуючому виду виробництва — сільськогосподарському чи промисловому. Четвертий період пов'язується з виникненням ноосфери.

Для біогенного періоду характерно, що люди жили за рахунок полювання, ловлі риби, збирання і присвоєння готових продуктів природи. На цьому етапі суспільного розвитку люди ще не знали законів природи. Враховуючи примітивність знарядь праці і малу чисельність людей, можна дійти висновку, що ці фактори зумовили визначальну роль природного середовища в соціоприродній сфері. Вплив людей на природу здійснювався на перших порах головним чином за допомогою тілесних органів. Взаємодія людини з природою на той час носила переважно біологічний характер. Людина безпосередньо спілкувалася зі світом природи, будучи частиною природних екосистем, до умов існування в яких їй постійно доводилось адаптуватись. На це були розраховані і знаряддя праці. Тому характерною ознакою першого періоду в історії взаємодії суспільства і природи була домінуюча роль біотичних факторів, що дає підстави назвати цей період біогенним і адаптаційним.

Зрозуміло, протягом біогенного періоду переважав вплив природи на суспільство. Але він не був одностороннім. Адже будь-який біологічний вид справляє певний вплив на навколишнє природне середовище. З'явившись у природі, людина з самого початку справляла певний вплив на навколишнє середовище, тваринний і рослинний світ. Натуралістичне розуміння історії, якого дотримуються деякі природодослідники, хибує на однобічність, не враховує, що й людина зі свого боку впливає на природу, змінює її, створює собі нові умови існування.

Враховуючи об'єктивні обставини, можна стверджувати, що вплив людини на природу тоді був малопомітним і неістотним. Але і в тих умовах діяльність людей у процесі взаємодії з природою призводила до негативних наслідків. Це — лісові пожежі, вирубування лісів, знищення деяких видів тварин, м'ясо яких служило їжею для людей тощо. Є переконливі докази того, що первісний вигляд незайманої природи зазнавав великих змін від одночасного впливу різних видів діяльності античного суспільства.

Подальший розвиток людини і суспільства зумовив перехід від присвоєння готових продуктів природи до виробництва їх завдяки землеробству і скотарству. Це означало вступ суспільства в другий, техногенний період взаємодії з природою. Відбувалась докорінна зміна характеру впливу людей на природу. Людина виділилася із біосфери в її специфічну частину. Перехід від господарства, що грунтувалося на присвоєнні, до господарства, що грунтується на виробництві, у десятки разів підвищив продуктивність праці людини. Це був революційний переворот у способі одержання засобів існування. За даними вітчизняних і зарубіжних дослідників, поява господарства, що грунтується на виробництві, відноситься до 6-7 тисячоліть до нашої ери. Проведені археологами і антропологами розкопки на Близькому Сході і в Туреччині підтверджують такі висновки. В Україні землеробство вперше виникло у межиріччі Бугу та Дністра на рубежі V і IV тисячоліть до н.е. Саме до цього часу відносять створення перших землеробських общин.

Землеробство, на відміну від полювання та збирання плодів, вимагало порівняно більшої робочої сили, вдосконалення засобів виробництва, сприяючи тим самим зростанню населення і виникненню найпростіших форм суспільно-політичної організації.

Поступово кам'яні знаряддя праці замінювались металевими. Проводилась селекція домашніх тварин і культурних рослин. Дослідження останніх років свідчать про високий рівень землеробства Трипільської культури, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. У період свого розквіту між 3500 та 2700 років до н.е. трипільці жили великими селами по 600-700 чоловік, мешкали в довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім'я займала власне приміщення з окремою глинобитною піччю. Поряд з гончарним мистецтвом трипільці вже використовували свердло для пророблювання отворів у камені та дереві, дерев'яний плуг, вироби із першого металу — міді. На початку III ст. до н.е. на території сучасного Єгипту культивувалася сірійська пшениця, в Італію було завезено з Індії високоврожайний сорт проса чорного кольору. Культивувались рис, ячмінь, овес, кукурудза. Римські садоводи виводили нові сорти плодових дерев.

Землеробство перетворилося в основне заняття людини. Впроваджується нова для того часу техніка, насамперед знаряддя обробітку грунту і збирання врожаю. Люди почали здійснювати цілеспрямований вплив на природне середовище.

Впровадження більш досконалих знарядь праці значно підвищило її продуктивність. З'являється додатковий продукт, а потім і приватна власність на засоби виробництва. Відбувається диференціація суспільства на різні групи за майновим статусом. Техногенна революція в способі виробництва призводить до виникнення класового суспільства.

Необхідно виділяти два етапи техногенного періоду. Перший аграрний, оскільки основну роль у ньому відігравала сільськогосподарська праця і відповідні їй знаряддя. Цей етап характеризується розширенням масштабів впливу суспільства на природу і зростанням негативних наслідків цього процесу. Прагнення до збагачення найбільш енергійних та підприємливих верств населення призвело до хижацького використання природи і стало однією з причин наростаючого конфлікту між суспільством і природою. Значної шкоди природі завдавав стихійний беззастережний характер використання земних благ.

Людям, які в Месопотамії, Греції, Малій Азії та в інших місцях викорчовували ліси, щоб здобути таким чином орну землю, і не снилось, що вони цим поклали початок теперішньому спустошенню цих країн, позбавивши їх, разом з лісами, центрів нагромадження й зберігання вологи. Таке господарювання призвело до перетворення територій деяких класичних рабовласницьких держав у пустелі.

Третій період в історії взаємодії суспільства і природи — ноогенний. Його назва походить від грецького слова ноос — розум. Ноосфера — це сфера розуму. Термін ноосфера вперше ввели в науку французькі вчені Е.Леруа і П.Тейяр де Шарден у 20-ті роки нашого століття. Важлива роль у теоретичному обгрунтуванні ідеї ноосфери, а пізніше у розробці вчення про ноосферу належить видатному вченому XX ст. В.І.Вернадському. Спочатку він вважав, що з появою на Землі наділеної розумом живої істоти планета переходить в нову стадію своєї історії, біосфера переходить у ноосферу. В працях більш пізнього періоду він доходить висновку, що тільки в XX ст. біосфера перетворюється в ноосферу.

Доцільно розрізняти два поняття ноосфери. В одному випадку поняття ноосфери розглядається як сфера виникнення й існування розуму, що дійсно виникає з біосфери. В другому випадку термін ноосфера характеризує виникнення такої сфери взаємодії суспільства і природи, у якій домінуюча роль належить розуму, діяльності людини. Розум, праця, діяльність людини перетворюються в найбільший геологічний фактор. Ноосфера включає географічне середовище, геосферу, біосферу і людську діяльність, людський розум у всіх формах його вияву: будівлі, дороги, телезв'язок, виробництво і обмін товарів, транспортний зв'язок, різні види електростанцій, зброї, втручання у такі процеси, завдяки яким підтримується рівновага самої природи. Наприклад, втручання в генофонд рослин, тварин і самої людини, вплив на зміну клімату, зміну напрямку руху річок, рівня води у світовому океані, забруднення атмосфери і вод, грунтів канцерогенними речовинами, радіоактивним опроміненням тощо. Тобто людина, а точніше людство, сьогодні уже так впливає на біосферу своєю діяльністю, що сама собою без участі розуму, без цілеспрямованих і послідовних зусиль з боку людства (держав, організацій, колективів, рухів, партій) рівновага у цій сфері не може підтримуватись.

Це означає, що людство, аби забезпечити умови свого існування, зобов'язане прораховувати і передбачати наслідки своїх дій, свого впливу як на природу, навколишнє середовище, так і на свою власну природу. Ось чому важливим завданням сучасної науки є подальший розвиток вчення про ноосферу. Адже нинішня антропогенна діяльність людства може порушити той стан біосфери, який дає змогу людям жити. Подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом людини, або цивілізація зникне з її поверхні.

9. Розвиток природи! прагнення до збереження гармонії людини з природою. Виходячи з того, що культура формується перш за все внаслідок особливостей взаємодії людини з природою (й тому взаємодія одних суспільств з іншими також значною мірою зумовлена особливостями взаємин кожного з них із природою), в розвитку культури ми виділяємо три основні хронологічні частини: 1) час плейстоцену (час палеоліту); 2) час переходу від плейстоцену до утвердження голоцену (час епохи мезоліту); 3) час голоцену (час епохи протонеоліту - сучасної епохи). Загалом у післяльодовиковий час населення передових районів світу прожило шість культурно-історичних епох: мезоліту, протонеоліту, неоліту (останньою третиною цієї епохи був мідний вік), бронзи, раннього заліза та сучасну епоху (остання, очевидно, закінчиться на початку XXI ст.). Всі ці епохи виступали водночас і як соціально-економічні, етнічні та природно-кліматичні формації.

Кожна з трьох основних частин у розвитку культури була й особливою стадією розвитку уявлень про всесвіт: 1) повністю до-космічна стадія окремих уявлень про існування людства та природи; 2) перехід до формування понять про закономірності існування всесвіту; 3) космічна стадія мислення - час усвідомлення всесвіту як організованої моделі, складовою частиною якої є людство. На рубежах епох зазнавала краху вся система старої епохи, що виражалося в розпаді сформованих структур, зв'язків, ідеології тієї чи іншої людності, в соціальних, міжетнічних, міждержавних війнах, міграціях тощо, в екологічних катаклізмах (жахливі землетруси, потопи, різкі зміни берегових ліній морів та ін.), натомість народжувалися риси нової епохи.

Складніше, ніж для голоцену, використати поділ на епохи та періоди для плейстоцену. Епохами палеоліту плейстоцену є олдувайська, ашельська (останню іноді поділяють на ранньоашельську й середньо-пізньоашельську), мустьєрську та пізній палеоліт. Тривалість їх визначається від десятків тисяч до мільйона років. Із цього зроблено висновок, що в плейстоцені розвиток культури був сповільнений. Цікаво, що й основні зміни в культурі палеоліту відповідали, як уважають, глобальним змінам у житті природи. Щоправда, датування епох палеоліту, основане на радіоактивних методах (точність котрих, як відомо, є сумнівною), не допомагає пояснити причини, які викликали настільки довгі - порівняно з голоценовими - епохи. На наш погляд, не виключено, що тривалість плейстоценових епох дорівнювала тривалості епох голоцену, й остання зумовлювалася тими ж самими глобальними (насамперед екологічними) причинами та космічними циклами. А отже, можна припускати, що протягом палеоліту людство прожило п'ять-шість епох, які охоплювали загалом близько 8-10 тисяч років, а визначена за радіоактивними методами занадто довга тривалість епох палеоліту пояснюється лише надзвичайною активністю глобальних змін у плейстоцені й пов'язаною з цим високою концентрацією радіоактивних елеменгів у тогочасній природі Землі й навколо неї.

Зміни у біосфері планети, що мали місце протягом четвертинного періоду пояснюється не тільки природними факторами, але й впливом господарської діяльності людини. До її початку всі структури і системи біосфери, в тому числі і ліси розвивались тільки за законами природи. Еволюція лісової рослинності відбувалась під впливом виключно природних причин, тобто без втручання людини. З плином часу, під впливом глобальних, континентальних, регіональних та локальних клімато-гідрологічних змін, ліси поступово змінювали свої складові компоненти (різноманіття рослинних та тваринних організмів), межі поширення, продукували біомасу і кисень, нагромаджували органічний відпад, а з нього утворювався ґрунт, торф, а потім буре та кам’яне вугілля. 

У тісному взаємозв’язку з рослинними організмами у лісі знаходили оптимальні умови для життя, розмноження та еволюції різноманітні мікроорганізми, представники тваринного світу, гриби, тощо. Поступово у лісі сформувалося сприятливе середовище не лише для існування та еволюції плазунів, комах, птахів та ссавців, але й представників родини гомінідів. Ця родина охоплює роди і види давніх людей, а також підвид людини розвинутої (сучасної).

Поява людини у біосфері є найбільш визначною особливістю її розвитку протягом останніх кількох мільйонів років. Процес формування сучасної людини відбувався поступово, протягом тривалого відрізку часу. Припускають, що взаємопов'язана, єдина соціально-біотична еволюція роду людина тривала близько 20 млн. років. Такий висновок зроблено на підставі палеонтологічних знахідок кіток древніх еволюційних предків людини, яких однак дуже мало. Зокрема, в Індії було знайдено кістки гомоніда, ростом 1,2 м. Його відносять до роду рамапітеків. Представники цих людиноподібних істот населяли Північну Індію та Східну Африку приблизно 9 млн. років тому, тобто ще у середині неогенового періоду.

Для знахідок первісних людей пізніших періодів характерна більша еволюційна розвинутість. Зокрема у плейстоценових відкладах Південної Африки виявлено скелети інших людиноподібних двоногих мавп, що віднесені до роду парантропів. Вони на відміну від австралопітеків мали більш масивний череп (об’єм мозкової порожнини біля 650 куб. см), ікла малих розмірів. Маса їх тіла могла досягати 50 кг.

У плейстоцені також з'явилися археоантропи (пітекантропи, синантропи та ін.), що належать уже до роду людини. Рання група пітекантропів (мавпо-людей) існувала приблизно 1,8 —1,5 млн. років тому, тобто на початку четвертинного періоду. Характерною анатомічною особливістю для них був значний об’єм мозку (приблизно 800 куб. см) та пристосованість скелету для прямоходіння. Синантропи (від лат. Sina — Китай і грецького людина) жили на території Китаю, приблизно 350—400 тис. років тому. Вони мали більший ніж пітекантропи об’єм мозкової коробки, приблизно 1050 куб. см. Ці людиноподібні істототи вже виготовляли кам’яні знаряддя праці і користувалися вогнем.

Археологічні знахідки пізнішого часу вказують на те, що ранньо­голоценове потепління клімату (14—8 тис. років тому) забезпечило подаль­ше розширення чисельності людей і уможливило широке розселення люд­ських популяцій по значній території Євроазійського та Американського суходолу, а також сприяло швидкому розвитку людської культури і господарства

Палеоліт – давній кам’яний вік, перший і найранійший період кам’яної доби, під час якого склався первіснообщинний лад. Люди навчилися добувати вогонь, виготовляти знаряддя праці (з каменю, кісток і деревини), одяг, споруджувати житла. Характерною формою суспільного устрою був матріархат. Материнська сім’я була осередком і господарською одиницею суспільства. Люди займалися збиральництвом і мисливством. 

За часів палеоліту розпочалося масштабне спалювання лісів і суттєве скорочення популяції мисливських тварин. 

Протягом майже всього палеоліту суть пред­ків людини залишалася в основному біотичною. Однак роль соціального чинника у спільнотах людей поступово зростала. 

З появою людини ліси хоч і залишалися надалі під безпосереднім впливом сил природи, проте поступово почали набувати значення як середовище господарської діяльності людини. Надалі розпочалася у житті лісу взаємодія сил природи і господарської діяльності людства. Як компонент природного середовища ліси і далі розвивалися за законами природи. Однак, одночасно на стан і розвиток лісів безпосередньо впливала господарська діяльність людини, тобто — економічні фактори. 

Господарське значення лісів бере свій початок від зародження первинної цивілізації, що співпадає із середнім і верхнім палеолітом, у якому започатковувалися найпримітивніші форми первіснообщинного ладу. 

16.Першим технічним здобутком людства епохи палеоліту, який спричинив значні зміни в біогеоценотичному покриві, був вогонь. Використання його під час полювання на дичину десятки тисяч років тому зумовило масштабне винищення рослинних угруповань в Африці, Центра­льній Європі та інших регіонах земної кулі. Пожежі були причиною незво­ротного знищення величезних масивів первинних лісів у тропічних і по­мірних широтах Азії, Африки та Америки. У наслідок спалювання лісу виникли савани у за­хідній частині Африки і у Південно-Східній Азії, а також прерії в| Північній Америці. Зміни в рослинному покриві потягли за собою значну трансформацію тваринного світу, зокрема, видового складу великих хребетних.

Щоб урятуватися від холоду, люди поселялися в природних печерах, а також стали одягатися в шкури. Як і раніше, вони використовували вогонь, що виникав від блискавки. Але люди вже навчилися добувати його й штучно— тертям. Завдяки вмінню добувати вогонь і користуватися ним люди стали менш залежними від природних умов і розселилися на великих територіях Європи й Азії.

На території Європи у кунці палеоліту (приблизно 10 тис. Років тому) траплялися печерні поселення людей, які займалися мисливством, рибальством, збиральництво. Це, так звана Мадленська культура (назва від печерної стоянки Ла-Мадлен у Франції). В той час виникло і первісне мистецтво: скульптура, графіка, живопис. 

10 .Переважна більшість дослідників виділяє в пізньольодовиковому часі два (відносно теплий інтерстадіал аллеред, коли збільшилися площі лісів, та холодний пізній дріас, коли частково відновилися й поширилися прильодовикові позбавлені лісу ландшафти), а в післяльодовиковому - п'ять (пребореальний, бореальний, атлантичний, суббореальний, субатлантичний) кліматичних періодів. Однак датуються вони по-різному. Зокрема, схема М.А.Хотинського, яку часто вважають найкращою, має такий вигляд:

1) пізній (або верхній) дріас (9000-8300 рр. до н.е.); 2) пребореальний період (8300-7500 рр. до н.е.). Тоді відбулося короткочасне «половецьке» потепління, яке змінилося похолоданням - «переславським інтервалом»; 3) бореальний період (7500-6000 рр. до н.е.). Потепління з помірною або недостатньою вологістю. Загалом було дещо тепліше, ніж тепер; атлантичний період (6000-2500 рр. до н.е.). Найтеплший, порівняно із сучасним, клімат. Максимально поширилися широколисті ліси, досягаючи аж Білого моря. Через найсприятливіші умови для проживання людей цей період одержав назву кліматичного оптимуму голоцену. Наприкінці періоду похолоднішало; 5) суббореальний період (2500-500 рр. до н.е.). Різке похолодання, що призвело до вимирання теплолюбних рослин та погіршення умов для широколистих лісів. Протягом періоду клімат був нестійким; 6) субатлантичний період (500 р. до н.е. - наш час). Утвердження клімату з холодними вітряними зимами та теплим літом.

Запропоновано й сучасний варіант тричастинної періодизації голоцену для Причорномор'я: його нижньоголоценовий період складається з пребореального (або субарктичного) та бореального періодів (7-11 тисяч років тому), середньоголоценовий - з атлантичного та субборсального (3-7 тисяч років тому), верхньоголоценовий відповідає субатлантичному періоду (від 3 тисяч років тому по наш час).

За іншою періодизацією голоцен поділяють на ранню, середню та пізню частини, датовані відповідно 8150-5000 рр. до н.е.; 5000-2500 рр. до н.е.; 2500 р. до н.е. - по наш час.

У деяких періодизаціях атлантичний та субатлантичний періоди поділяють на дві фази: ранню (старшу) та пізню (молодшу). Остання фаза субатлантичного періоду є кліматом нашоїсучасності.

основні зміни в природі голоцену відбувалися через кожні два його періоди, а дещо менші - на рубежах періодів. Майже загальноприйнятою є точка зору, за якою мезоліт відповідав пребореальному та бореальному кліматичним періодам, епоха неоліту (наприкінці якої на деяких територіях існували пам'ятки мідного віку) - атлантичному, епоха бронзи - суббореальному, а залізний вік - субатлантичному, тобто основні зміни природи голоцену мали місце при переходах до мезоліту, неоліту й залізного віку.

За традиційною схемою, весь час між палеолітом і неолітом вважається епохою мезоліту. Її поділяють на дві частини - ранню (або азильську) та пізню (тарденуазьку): ранній мезоліт почався ще в плейстоцені (в пізньому дріасі) й тривав протягом пізнього дріасу, пребореалу та початку бореалу, а пізній мезоліт відповідав бореальному та початку атлантичного періоду. Ми вважаємо такий поділ дещо застарілим. На нашу думку, стосовно України, Молдови, Близького Сходу та Подунав'я період між палеолітом і неолітом являє собою дві самостійні епохи. Його рання частина (що відповідає добореальному кліматові) є епохою мезоліту, а пізня (відповідає бореальному періоду) - вже епохою протонеоліту, в яку населення практично всього Півдня (до широти Надпоріжжя) стало протонеолімичним, а далі на північ у цей час продовжувало існувати населення пережиткового мезоліту.

Епохи мезоліту та протонеоліту належали до раннього, неоліту та бронзи - до середнього, а раннього заліза й сучасна - до пізнього голоцену; на зламах трьох частин голоцену особливо різко мінялася берегова лінія Чорного моря. Мезоліт у цілому відповідав переходові від плейстоцену до голоцену, протонеоліт - утвердженню голоцену, неоліт - кліматичному оптимумові голоцену, а мідний вік - кульмінаційного оптимуму. Післяльодовиковий кліматичний оптимум змінився ранньосуббореальним похолоданням (близько 2600-2200 рр. до н.е.), що спричинилося до занепаду землеробських культур мідного віку та поширення пам'яток, основу господарства яких становило тваринництво або орне (для Близького Сходу - зрошуване) землеробство.

11.ГКТ – істор сформований комплекси гос-тва і к-ри етносів,які проживають у схожих геогр.. умовах і знах прибли. На однак соц-політ і госп-культ рівні роз-ку. Господарсько-культурний тип включає такі складові: особливості господарства, знаряддя праці, специфічне для даного господарсько-культурного типу хатнє начиння, одяг, системи харчування, оздоблення жител. Зазначені складові матеріальної і духовної культури є втіленням у собі не тільки господарських, а й етнічних рис.

На основі археологічних джерел та системного підходу виявляено риси етнічної специфіки в побуті, предметах матеріальної і духовної культури первісних мисливців на мамонтів, бізонів та північного оленя.

Вихідними для етнокультурних реконструкцій протоетносів є господарсько-побутові відмінності, які є найбільш доступними для дослідника. Господарсько-побутові відмінності фіксуються в способах життя первісних колективів.

Самосвідомість за пізньопалеолітичної доби виступає як чинник групової консолідації через кровну та соціальну спорідненість. Самосвідомість тісно пов’язана з соціальним середовищем, уявленням про спільне походження (від єдиного предка). Слід зазначити, що первісні протоетнічні утворення могли ще не усвідомлюватися їх носіями повною мірою як такі. Проте наявність останніх певним чином впливала на стереотипи поведінки людей, які у відповідних ситуаціях неусвідомлено чинили саме так, а не по-іншому.

Господарсько-культурні варіанти є сукупністю археологічних культур. Сучасні археологи господарсько-культурні типи розглядають як моделі адаптації до навколишнього середовища, які, головним чином, залежали від рівня розвитку первісних колективів та природного оточення. Кожен людський колектив взаємодіяв з конкретним ландшафтним оточенням і міг мати різну господарську спеціалізацію, що призводило до появи в кожному районі місцевої специфіки в матеріальній та духовній культурі

Тер-ія є необ умовою формув етніч спільності,оскільки передбачає спілкув людей,які на ній прожив і є основою для роз-ку ЕК,мовних, культ зв’язків.

Гкт несе в собі етнічне навантаження,що простеж. В мат к-рі ранньопервіс соціумів. Наявність сировини суттєво вплив на геогр. Розселення пізньопалеоліт людини. ГКТ безпосередньо впливає на ІЕС

Господ. Спеціалізація пер колективів проявляється у вир-цтві одягу та взуття. За етног. Данними, ескімоси викор глухий хутряний одяг в 2 шари з капюшоном. Такий одяг носили й мешканці при льодовикової зони,на що вказують зображ на пізньопалеол статуетках з бивня мамонта,які поз з тер-ії Сибіру!(Мальта та Буреть)

Пн чукчі і ескімоси –гос-тво схоже, але відріз мат к-ра

13. Етнос (грец. ethnos — група, плем'я, народ) — загальновизнаного визначення не існує. Найчастіше етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об'єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії. У російській етнології термін «етнос» уживається майже у всіх випадках, коли мова йде про народ і навіть націю.

В епоху первісного ладу вже існували етнічні спільності різного порядку у вигляді племен або групи споріднених племен. Найбільш адекватним для пізньопалеолітичних угруповань є застосування терміна “протоетнос”, який означає, що етнос знаходився в процесі формування та динамічного розвитку. У первісних колективах етнос був одним із засобів прояву та оформлення локальної культури, завдяки чому могли виявлятися адаптивно-адаптуючі механізми. Протоетнічні угруповання пізнього палеоліту принципово відрізнялися від сучасних, оскільки етнічні традиції виявлялися через господарсько-культурний тип. Адаптаційні процеси в пізньому палеоліті відбувалися через господарську стратегію первісних колективів, їх побутову діяльність, а також первісну творчість.

Археологічні матеріали у зв’язку з проблемами етнічної атрибуції можуть використовуватися остільки, оскільки відображена в них традиційно-побутова культура може бути визначена як вичленування етнічних ознак і властивостей. Основними етнічними ознаками є наступні: мова, антопологічні риси, спільність походження або спільність історичних доль людських колективів, єдність території, господарсько-побутові відмінності, самосвідомість. Їх виникнення та розвиток пов’язуються з соціально-економічною структурою суспільства, а це свідчить про те, що ознаки етносу та чинники, котрі суттєво впливають на етногенетичні процеси, слід вивчати у динаміці.

Основою культури будь-якого народу є мова. Очевидно, що в пізньому палеоліті існувала ностратична мовна спільність, яка, за висновками лінгвістів, включає в себе ряд мовних сімей і мов Євразії та Африки. Проте, ностратична мовна спільність у пізньому палеоліті є занадто широкою категорією, щоб бути використаною в етнокультурних реконструкціях пізнього палеоліту.

17. залишки матеріальної і духовної культури, які зафіксовано в археологічних джерелах, є єдиною основою для етнічних реконструкцій. Сукупність археологічних джерел (знаряддя праці, поселення, житла, вогнища, витвори мистецтва), доповнена фауністичними залишками, які містять інформацію про господарську орієнтацію мешканців поселень, є вихідною базою даних в інтерпретаційній археології.

(11)У первісних колективах мисливців на мамонта, бізона і північного оленя вдалося простежити особливості розвитку матеріальної і духовної культури, притаманні виключно даним громадам. Поселення мисливців на мамонтів вирізняються складною планіграфією. Розвиток структури поселень характеризується еволюцією господарсько-побутових комплексів від нерозчленованого поселення до відокремлення господарсько-побутового комплексу. Центром господарсько-побутового комплексу було житло, виготовлене з кісток мамонтів, навколо якого розміщувалися зовнішні вогнища, ями-сховища, призначені для зберігання м’яса та кісток, дренування поверхні, ями виробничого призначення, виробничі центри. Сезонні поселення мали спрощену структуру планування. Первісні мисливці на мамонтів володіли складною технікою житлобудування. Етнічні риси в оформленні та конструкції жител можна побачити на прикладі четвертого межиріцького житла. В його забудові використане симетричне та ритмічне розташування групи кісток. Кістки мамонтів в зовнішній обкладці утворюють об’ємно-архітектурний орнамент.

Обрядовість носіїв даного господарсько-культурного типу була пов’язана з культом жінки-прародительки. На поселеннях мисливців на мамонтів знаходять чимало жіночих статуеток, виготовлених з бивня мамонта.

Мисливці Півдня полювали, головним чином, на бізона. В південно-східній частині України полювання на бізона доповнювалося полюванням на коня. Характерною рисою цього господарсько-культурного варіанта є існування поселень двох типів: складної планіграфії (Анетівка ІІ, Амвросіївка) та таких, які вирізняються спрощеною забудовою. На поселеннях зі складною планіграфічною структурою простежуються спеціалізовані ділянки для виготовлення мисливського спорядження та знарядь праці, білування здобичі, місця культового призначення. Житла, очевидно, були легкої конструкції, конусоподібної форми, які зверху мали покриття зі шкір бізонів. Первісні мисливці на бізонів використовували в полюванні списи з кістяними (Амвросіївка) або роговими (Анетівка ІІ) наконечниками, довжина яких досягала 20 см. З розвитком мисливської техніки пов’язаний і високий відсоток мікролітів. Для зберігання м’яса могли застосовувати метод сушіння. Особливо високого розвитку досягли мисливці на бізонів в обробці кістки, з якої виготовляли знаряддя праці. Світоглядні орієнтації мешканців поселення були пов’язані з культом бізона.

Носії господарсько-культурного типу на північного оленя, які населяли територію Подністров’я та Волині, будували житла легких конструкцій, округлої чи овальної форми, а також куріньоподібні. В центрі житла розміщувалося вогнище. Виробничі центри розташовувалися поза житлом. Складовою поселень були зовнішні вогнища. Житла вкривалися шкурами північних оленів. Значну роль у господарській діяльності мало збиральництво. На поселеннях в значній кількості виявлені морські та річкові черепашки, пести-терочники, відбійники, велики видовжені ножі, мотикоподібні знаряддя. Знаряддя праці та мисливську зброю виготовляли з рогів північного оленя. Одяг, скоріш за все, шився з оленячих шкір і був глухим за кроєм. Для виготовлення предметів мистецтва застосовувався ріг північного оленя, ікла мамонтів, мергель. В обрядових діях використовувалися музичні інструменти (сопілки та ранньопервісні флейти).

Господарсько-культурний тип несе в собі етнічне навантаження, що простежується в матеріальній культурі ранньопервісних соціумів. Навколишнє середовище зумовлювало господарську діяльність населення. Так, наявність крем’яної сировини суттєво впливала на географію розселення пізньопалеолітичної людини. Картографування пам’яток цього періоду показує концентрацію значної кількості пам’яток в районах, багатих на поклади сировини: Кримський регіон, Новгород-Сіверський район, Середнє Подністров’я. Часто стоянки розміщувалися в районах із вдалим рельєфом. Пам’ятки південної зони мисливців на бізона вказують, що первісні колективи цього регіону оселялися в місцях з добре вираженою розчленованістю рельєфу, що значно полегшувало загоне полювання (Амвросіївка, Анетівка ІІ, Велика Аккаржа). Пізньопалеолітичні пам’ятки мисливців на мамонта розташовувалися в долинах річок з широкими заплавами (Мізин, Межиріч, Гінці, Кирилівська).

Розвиток первісних колективів проходив переважно за часів холодного клімату. За таких природних умов мисливці на мамонта не могли мешкати поза утеплених жител. Такі житла, виготовлені з кісток мамонта, виявлено на поселеннях Середнього Подніпров’я: Мізин, Межиріч, Добранічівка тощо. На поселеннях Південного регіону України знайдено залишки легких наземних жител каркасного типу. Такі житла, ймовірно, вкривалися шкурами бізонів. Поселення цього регіону тяжіють до складної планіграфічної структури (Амвросіївка, Анетівка ІІ, Велика Аккаржа). Поселення Муралівка, Сагайдак, Ями мали спрощену структуру.

Полювання на тварин, які населяли Південний та Північний регіони України, потребувало різних прийомів та навичок. Носії господарсько-культурного типу мисливців на бізона для полювання використовували штучні загони або природні урвища. Розташування більшості пізньопалеолітичних поселень мисливців на мамонта поблизу водних джерел дає підстави вважати, що первісні колективи могли добувати цей вид тварин, заганяючи їх в болото або на тонкий лід. Поселення пізньопалеолітичних мисливців на північного оленя розташовані, головним чином, поблизу води, що значно полегшувало колективне полювання на оленів.

Господарська-культурна належність населення простежується в матеріалах інвентарю, пов’язаного зі специфічними видами діяльності населення.

Матеріали поселень Подністров’я (Молодове V, Кормань ІV) свідчать про значну роль збиральництва в регіоні, на що вказують пести-терочники, виявлені у великій кількості. Проявом господарської спеціалізації є великий відсоток мікроінвентаря на поселеннях степової зони. Характерною рисою пізньопалеолітичної техніки в Західному регіоні України є використання м’яких порід каменю, придатного для шліфування та свердління.

Господарська спеціалізація первісних колективів проявлялася у виробництві одягу та взуття. За етнографічними даними, ескімоси використовували глухий хутряний одяг в два шари з капюшоном. Такий одяг носили і мешканці прильодовикової зони, на що вказують зображення подібного одягу на пізньопалеолітичних статуетках з бивня мамонта, які походять з території Сибіру (Мальта та Буреть).

Відповідно до господарської спеціалізації носіїв конкретних господарсько-культурних типів, у пізньому палеоліті простежуються відмінності в споживанні, способах зберігання та обробки їжі, домінуванні чи відсутності рослинного компонента тощо. На території Прикарпаття та Подністров’я значна роль у господарській стратегії належала збиральництву (пести-терочники з поселень Молодове І, V). У північних регіонах роль рослинної їжі була значно меншою, що зумовлене небагатою рослинністю в прильодовикових степах. Мисливці на мамона зберігали м’ясо в спеціально призначених для цього місцях – ямах-сховищах. Мешканці Півдня могли застосовувати для зберігання м’яса метод сушіння або в’ялення.

На прикладі пізньопалеолітичних поселень України в межах єдиного регіону простежується існування археологічних культур з однаковим типом господарства, що свідчить про етнічну специфіку цих людських колективів. Під дією цілої низки факторів (природного, функціонального, соціального тощо), господарсько-культурний тип набував етнічних рис, відбувалася його етнізація.

17.Найдавнішою стоянкою первісних людей на території України є поселення, розкопане археологами на високому (100 м) лівому березі ріки. Тиси біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. У десятиметровій товщі суглинкових відкладів тут знайдено вісім культурних горизонтів (шарів), які відносяться до різних часів від 1 млн до 35 тис. років до нашої ери. Всього на Закарпатті відкопано 20 палеолітних стоянок первісних людей.

Пізній палеоліт Внаслідок піднесення продуктивності мисливства й збиральництва люди могли створювати деякі запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони будували, переважно на берегах річок, житла — землянки і напівземлянки. З кількох таких жител утворювалось поселення (стоянка)

Стоянки мезолітичної епохи, де родові общини жили в наметоподібних житлах і печерах недовгий час, після чого переходили в інше місце,

Жили трипільці в селищах які були поселеннями матріархальних родових общин. Найчастіше вони розташовувалися на берегових схилах річок, там, де був м'який грунт (чорнозем), що давав можливість успішно займатися землеробством. Житла були наземні, дещо заглиблені, будувалися з дерева та глини, підлога була глиняною.