2.2. Вплив різних народів

Кожен із етносів, що мешкав на території України до появи тут нинішнього, мав власну історію. Попередників українців на заселених ними землях можна вважати їхніми пращурами, культурний та генний спадок яких частково отримав новіший етнос, але не українцями на трипільському чи скіфському етапах етнічного розвитку.

Принципово неправильно додавати всі етноси, що мешкали колись на нашій території ,для визначення окремого . Ми звикли вважати своїми прабатьками трипільців, скіфів й навіть арів Індії (які ніколи тут не жили), але ігноруємо реальних мешканців регіону з недавнього минулого – тюрко-монголів середньовіччя (гуни, авари, хозари, печеніги, половці, татари).

Наприклад, маємо виразні сліди потужних впливів тюркських народів на етнокультуру українців, які простежуються в нашій лексиці, традиційному одязі, господарстві, кухні, фольклорі. Ці войовничі племена скотарів і землеробів, за даними грецького історика Ефора, прийшли в Азію з нинішньої території України, з якою нерозривно були пов’язані впродовж усієї своєї історії.

Загалом в їхньому суспільстві виокремлюють три групи населення: стан воїнів (стародавня індоіранська назва вояків «ратайштар» – «ті, що стоять на колісниці»); стан жерців, атрибутами яких була жертовна чаша й особливий головний убір, і стан хліборобів-общинників – «восьминогих», тобто тих, які мають двох волів для запрягання в плуг. Кожному з названих станів відповідали свої традиційні кольори. Воїнам добирали червоний і золотисто-червоний, жерцям – білий, а хліборобській громаді – жовтий і синій.

Поєднання двох останніх було притаманне впродовж віків і символіці населення Північного Причорномор’я, втілившись у сучасному прапорі України.

Пізній палеоліт (доба оріньяк) представлений в Україні багатьма стоянками: села Пушкарі на Чернігівщині, Мізин на Десні, Гонці на Полтавщині, Костенки на Воронежчині - всього понад 200 поселень тільки на території України. І це порівнюючи з північчю Білорусі й територією Росії, де в той час ще лежав шар льоду завтовшки 2 км, а подекуди й вище, а в Україні вже розцвітало життя.

Типовий візерунок чи орнамент - безконечник (т. зв. "меандр"), вперше був створений в Україні (нині Чернігівщина), а вже звідси помандрував на південь (Греція, Мала Азія), де й отримав свою назву за назвою однойменної річки. Тут же, у Мізині, знайдені й найперші в світі фігурки птахів із зображенням свастики - символу духовного польоту (від свасті - найвище небо, святість, благоденство, процвітання, успіх).

За пізнього палеоліту (в епоху мадлен) виробляється мовне поле індоєвропейців: мовотворення, відмінювання, порядок слів у реченні, часи дієслова та ін.

Тобто вже на такому ранньому етапі творення та розвитку не тільки українського етносу,а й загально європейського ,можна виділити та наголосити на розвиткові наших земель та їхньому міжконтинентальному значенні.

Давня трипільська цивілізація на теренах України існувала з кінця VІ до початку ІІІ тисячоліть до н. ч.

Трипільці мали розвинуте ремісництво: тут працювали майстерні з обробки каменю, кременю, виготовлення посуду, тканин.

На думку багатьох вчених, трипільці започаткували більшість сільських поселень у місцях, де вони існують і досі. Вони ж і культивували наші українські землі, впродовж кількох тисячоліть займаючись не просто землеробством, але й відвойовуючи в природи все ширші ділянки землі й підготовляючи їх до засіву (вирубування лісу, спалювання, переорювання тощо). Хлібу надавали священного значення. Це увійшло в ментальність місцевого населення і, безперечно, успадковане слов´янами від попередніх поколінь.

Одним із народів,які тривалий час проживали на теренах сучасної України,також, були кіммерійці - перший з народів на території України, ім´я якого записане в писемних пам´ятках.

Матеріальна культура кіммерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням, спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кіммерійські ковалі, які виробляли крицю і високо вуглецеву сталь, знали ковальське зварювання.

Також важливим фактором є те,що кіммерійці вірили і в наявність душі, і в особливе значення Жінки-Матері.

Також одними з племен,які залишили свій слід на наших землях були скіфи й сармати залишили на території України багату й різноманітну культуру. Скіфи прийшли до Північної Понтіди зі Сходу близько 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

З кінця VІ ст. до н. ч. починається інтенсивне заселення скіфами Північного Причорномор´я.

Головною справою збереження свого етносу скіфи вважали продовження роду. Так, коли чоловіки, підкоривши Азію перебували там кілька десятиліть, їхні жінки через посланців повідомили їм таке: "Якщо чоловіки не повернуться додому, то жінки подбають, щоб прижити дітей із сусідами і не допустять, щоб скіфський рід загинув із вини жінок". Також у Скіфії спостерігаються залиши матріархату.

Вважають, що після розпаду решта скіфського населення, змішавшись з автохтонним слов´янським і прийдешнім сарматським населенням України поступово перейшла до осідлого способу життя і в пониззях Дніпра та Дунаю утворила державу Малу Скіфію

Якщо скіфи перейшли від кочового до осідлого способу життя, то вони, природньо, змінили й свою морально-вартісну орієнтацію, ідеологію та свідомість.

Скіфи-орачі та скіфи-землероби, які мешкали на півночі Скіфії (південна смуга Лісостепу) та вздовж Дніпра, з V ст. до н. ч. постійно перебували в смузі міжетнічних контактів. Тому нині прийнято вважати, що "це було значно скіфізоване фрако-праслов´янське населення".

За легендою у зв’язку союзу скіфів із амазонками і утворилися сармати – ще одні племена,які мешкали на наших теренах під час зародків такого поняття як «етнос», «народ».

Відомо, що внаслідок контактів з місцевими племенами багато слів сарматської мови потрапило й до слов´янських мов, наприклад, собака, топор, хата та ін. А фонетичними особливостями скіфської мови є відсутність звука ф та фрикативний звук г (лат. h на відміну від g), що так само відрізняє й українську мову, в якій слова з ф - переважно іншомовного походження (пор. народну вимову хв, п замість ф в словах Хведір, Пилип, хвабрика). Ареал поширення цього мовного явища збігається з ареалом скіфсько-сарматської топоніміки та археології.

Слов’яни. Корені слов’ян знаходять ще серед скіфських племен.

Слов´янські території простягалися від Середньої Вісли й Карпат на заході до Середнього Дніпра на сході, Прип´яті на півночі та Південного Буга (Бога) на півдні. Саме тут, за спостереженнями лінгвістів, розміщені найдавніші слов´янські гідроніми.

Населення України ще з епохи бронзи не було однорідним в етнічному плані. Якщо лісостепові й поліські землі були заселені племенами східних слов´ян, осілих хліборобів, то південь степової зони займали племена скотарів, яких найчастіше пов´язують з іраномовними скіфами й сарматами.

Слов´яни - автохтонне населення Європи. Прабатьківщиною слов´ян, на думку більшості сучасних вчених, є басейни річок Прип´яті та Вісли, а також північні схили Карпат. Саме звідси вони розселилися в інші регіони Європи.

Українці є нащадками східнослов´янського племені антів, з яких утворилися відомі нам праукраїнські племена: поляни (в Центральній Україні, середнє Подніпров´я), древляни (на північний захід від полян), сіверяни (північний схід), уличі й тиверці (на півдні), волиняни й дуліби, а також білі хорвати (на Заході України). Крім цих плем´яних культур можна назвати Лука-райковецьку культуру, яку ототожнюють з деревлянами, бужанами, волинянами, уличами, тиверцями і хорватами, а також Волинцівську і Роменську археологічні культури, що отожнюються з сіверянами. Всі ці племена склали етнічну основу Київської Русі.

Висновок: Отже, було б неправильно називати скіфів,трипільців, або ж взагалі всі слов’янські племена, з яких згодом була сформована Велика держава Київська Русь, суто праукраїнськими. Адже по наших землях пройшла чимала кількість завойовників та племен,які змінювалися одні за одними. Всі ці племена та фактори лише дали підґрунтя на формування окремого унікального у своєму роді етносу – українського.