30. Валютні курси та методи їх регулювання

Щодо поняття "валютний (обмінний) курс", то це вартість грошової одиниці однієї країни, що виражена у валюті іншої країни, групі валют або міжнародних грошових одиницях.  Валютне регулювання посідає провідне місце в економічній політиці держави. Валютне регулювання — це діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на регламентацію валютних відносин економічних суб’єктів. Залежно від мети, валютне регулювання може стимулювати або стримувати економічний розвиток у країні та, відповідно, впливати на стан окремих галузей та підприємств, а також на місце держави на світовому ринку.  Поняття “інструменти валютного регулювання” слід розуміти як сукупність методів і важелів, за допомогою яких здійснюється вплив на валютний курс шляхом виконання державними органами своїх повноважень у сфері регулювання валютних відносин .  Інструменти валютного регулювання, виходячи зі специфіки використовуваних методів і важелів, а також об’єктів їх спрямування, можна умовно розділити на дві групи:  1) інструменти прямого впливу: економічні та адміністративні.  2) інструменти опосередкованого впливу. 

Під інструментами прямого впливу розуміють сукупність методів і важелів, розроблених спеціально для регулювання валютних відносин в країні. Дану групу можна умовно розділити на дві підгрупи: економічні та адміністративні.  Економічні інструменти валютного регулювання передбачають використання різних засобів стимулювання економічної зацікавленості суб’єктів ринку у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу.  До числа основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать: 

1)девізна політика; 

2) диверсифікація валютних резервів;  3) регулювання режиму валютного курсу;  4) політика девальвації і ревальвації валют 

Адміністративні інструменти валютної політики передбачають сукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників.  Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень.  Під інструментами опосередкованого впливу розуміється сукупність важелів і методів, що використовуються для регулювання пропозиції грошей в країні, впливаючи при цьому на динаміку обмінного курсу. До таких інструментів можемо віднести:  1) дисконтну політику;  2) політику обов’язкових резервів;  3) політику відкритого ринку  Одним з найбільш ефективним методів проведення валютної політики є політика девізів, коли держава надає вплив на курс національної валюти шляхом купівлі і продажу іноземних валют. Основною формою реалізації девізної політики є валютні інтервенції, під якими слід розуміти втручання центрального банку в здійснення операцій на валютному ринку держави з метою впливу на обмінний курс національної валюти шляхом продажу чи купівлі іноземної валюти.  Диверсифікація валютних резервів є важливим інструментом прямого впливу, та передбачає регулювання структури офіційних валютних резервів держави шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях.  Регулювання режиму валютного курсу – діяльність центрального банку, спрямована на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют.  Девальвацією називають цілеспрямовану дію, яка ставить за мету знизити обмінний курс валют власної країни для стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку, підвищення конкурентоспроможності і покращення торгових позицій країни на світовому ринку. Відповідно, ревальвація – це дія з метою підвищення курсу національної валюти для стримування на внутрішньому ринку споживчого попиту і стимулювання товарного імпорту і притоку іноземних інвестицій. Ревальвація – процес, зворотній девальвації.

Найбільш розповсюдженим, серед адміністративних інструментів валютної політики є валютні обмеження.  Валютні обмеження – це сукупність регулятивних заходів, які передбачають встановлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою і валютними цінностями. 

Певний вплив на валютний курс здійснюють інструменти, які віднесені до групи непрямих або опосередкованих. А саме: 

Дисконтна політика зв’язана зі зміною облікової ставки центрального банку, та спрямована на регулювання валютного курсу і платіжного балансу. 

Політика обов’язкових резервів, яка полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.  Політика відкритого ринку передбачає регулювання грошової маси в країні шляхом проведення центральним банком операцій з державними цінними паперами з метою впливу на ресурсну базу банків. Викуп цінних паперів центральним банком збільшує ресурсну базу банків, що призводить до збільшення грошової маси і девальвації національної валюти. Продаж цінних паперів, навпаки, вилучає гроші з обігу і звужує грошову масу, підвищуючи відносну цінність національної грошової одиниці.  Отже, валютний курс має двояку природу, оскільки не існує точної його величини, яка була б вигідна усім учасникам економічних відносин: підвищення і зниження валютного курсу збільшує прибутки одних сторін, залишаючи у програші інших . Валютне регулювання, будучи складовою валютної політики, відіграє велику роль у реалізації державою стратегічних цілей розвитку національної економіки, використовуючи при цьому необхідні інструменти валютного регулювання. Останні являють собою сукупність методів і важелів, за допомогою яких здійснюється вплив на валютний курс шляхом виконання спеціальними державними органами своїх повноважень у сфері валютного регулювання і контролю. Особливості їх використання визначають реальну валютну політику в країні та забезпечують реалізацію органами державної влади (перш за все, центральними банками) функцій, пов’язаних з валютним регулюванням. 

31.. Поняття та складові маси грошей,що обслуговує грошовий оборот

Грошова маса має певний

кількісний вираз (обсяг у мільярдах чи мільйонах грошових одиниць),

надзвичайно складну структуру та динаміку руху. З точки зору якісної

характеристики грошової маси важливе значення має її структура, а з

погляду практики її регулювання — динаміка руху обсягу та

структури.

У структурному відношенні грошову масу можна розділити за

кількома критеріями:

- за ступенем “готовності” окремих елементів до оборотності, тобто за

ступенем їх ліквідності; - за формою грошових засобів (готівкові,

депозитні);- за розміщенням у суб’єктів грошового обороту;

- за територіальним розміщенням та ін.

Найбільшу складність має структуризація грошової маси за першим

критерієм, оскільки немає однозначного розуміння ступеня ліквідності кожного її елемента, як і немає чіткого розмежування між власне грошима і високоліквідними фінансовими активами, що вже не є грошима. За цим критерієм наука і практика виділяють кілька елементів грошової маси, комбінацією яких можна визначати різні за

складом і обсягом показники грошової маси, що називаються грошовими агрегатами. Грошовий агрегат — це специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності. Грошовий агрегат — це специфічний показник грошової маси, що

характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності.

Кількість агрегатів, які використовуються в статистичній практиці

окремих країн, не однакова, що пояснюється істотними відмінностями в елементному складі грошової маси, у спектрах активів, які

розглядаються в національній практиці як гроші, у завданнях використання грошової маси в регулятивних цілях. Так, у США застосовуються чотири агрегати для визначення маси грошей, в Англії — п’ять, у Німеччині — три.

У статистичній практиці України визначаються і використовуються для цілей аналізу і регулювання чотири грошові агрегати: М0, М1, М2,М3.

Агрегат М0 відображає масу готівки, яка перебуває поза банками,тобто на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб. Готівка вкасах банків сюди не входить.

Агрегат М1 включає гроші в агрегаті М0 + вклади в банках, які можуть бути використані власниками негайно, без попередження банків, тобто запаси коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.

Агрегат М2 — це гроші в агрегаті М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках.

Агрегат М3 охоплює гроші в агрегаті М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків. Показник грошової бази не є ще одним агрегатом грошової маси. Це якісно інший показник, що характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку. Тому цей показник інколи називають ще грошима центрального банку, який їх безпосередньо контролює і регулює, впливаючи в кінцевому підсумку і на загальну масу грошей.

Грошова база включає запаси всієї готівки, яка перебуває в обороті поза банківською системою та в касах банків, а також суму резервів комерційних банків на їх кореспондентських рахунках у центральному банку.

Величину грошової бази Гб можна визначити за формулою:

Гб = Мо + Мк + Мрез,

де Мо — сума готівки, що перебуває поза банками;

Мк — сума готівки в касах банків;

Мрез — сума грошових коштів (резервів), які перебувають на кореспондентських рахунках банків у центральному банку

Процес суспільного відтворення відбувається безперервно, тому безперервним є і рух грошей, що його обслуговує. Взятий сам по собі цей процес безперервного руху грошей між суб’єктами економічних відносин у суспільному відтворенні являє собою грошовий оборот.

Грошовий оборот — явище макроекономічного порядку. Він обслуговує кругооборот усього сукупного капіталу суспільства на всіх стадіях суспільного відтворення: у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. Через авансування грошей на придбання засобів виробництва і оплату робочої сили капітал спрямовується у сферу виробництва і забезпечує виготовлення валового національного продукту. Через оплату виготовленої продукції та послуг гроші обслуговують реалізацію національного продукту і вивільнення суспільного капіталу в грошовій формі. У процесі використаннягрошової виручки від реалізації продукції та послуг здійснюється розподіл вартості національного продукту між власниками факторів виробництва (кредиторами, акціонерами, найманими працівниками) та державою, якій належать установлені податки. В усіх економічних суб’єктів формуються грошові доходи, за рахунок яких вони спрямовують капітал у сферу споживання — виробничого та особистого. Тим самим забезпечується новий цикл суспільного відтворення. Грошовий оборот як макроекономічне явище слід відрізняти від обороту грошей у межах кругообороту окремого індивідуального капіталу, тобто на мікрорівні.

32. Дайте визначення кредитній системі та охарактезивути її складові

Суть кредитної системи може бути виражена двояко: 1) як сукупність кредитних відносин, форм кредиту, методів кредитування і кредитних установ; 2) як сукупність кредитних установ країни. Усі інститути кредитної системи поділяються на три основні групи: - центральний банк; - комерційні банки; - спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (пара банки).

Перші дві групи становлять окрему ланку організації кредитних відносин – банківську систему країни, третя група формує відносно відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій.

Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворює банківську стистему. Усі банківські установи залежно від ролі і функцій поділяють на два рівні: 1) центральний банк, що реалізує грошово-кредитну й валютну політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів; 2) комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахунокового і фінансового обслуговування економіки. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливихз операцій.

Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, тобто комплексу засобів, як ізабезпечують нормальне функціонування інститутів кредитної ситсеми: - нормативно-правове забезпечення; - системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають діяльність спеціальних органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів; - національні асоціації банків та інших кредитних установ; - інформаційне забезпечення – існування спеціалізованих організацій, які встановлють рейтинги банків, публікацію спеціальних видань для клієнтів тощо; - інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізованими організаціями; - система підготовки кадрів для кредитних інститутів.

33.Назвіть основні види інфляції і дайте їм характеристику. Шляхи подолання інфляції

Інфляція - це тривале і швидке знецінення грошей внаслідок надмірного зростання їх маси в обороті. При цьому стрімке зростання грошової маси може бути як абсолютним, так і відносним.

Інфляція можлива і без зростання цін, якщо знецінення грошей набуває форми хронічного товарного дефіциту при фіксованих д-вою цінах. З-номірністю інфляції є те, що вона не виникає раптово, а розв-ся поступово, як тривалий процес, який можна розділити на стадії, що відрізняються співвідношенням темпів зростання S грошей і темпів їх знецінення. І.- теми зрост. S грошей випереджають знецінення грош, це

випереджання поступово зменш-ся, наближаючись до вирівнювання. ІІ. - темпи знецінення грошей випереджають темпи зростання їх пропозиції.

За формами прояву інфляції можна виділити цінову (проявляється у формі зростання цін); інфляцію заощаджень (знецінення грошей проявляється у зростання вимушених заощаджень при зафіксованих д-вою цінах і доходах); девальвацію (знецінення грошей проявляється у падінні їх курсу до іноземних валют.)

За темпами знецінення інфляції розрізняють повзучу (до 5% на рік), помірну (5-20%), галопуюча (20-50, а іноді і 100%), гіперінфляція — (більш як 100%). За чинниками, що спричинюють інфляційний процес, можна виділити інфляцію витрат (спричинюється тиском на ціни з боку зростання виробничих витрат) та інфл попиту (спонукається тиском на ціни з боку грошей унаслідок зростання їх S банківською системою і зумовленого цим збільшення платоспроможного D на товарних ринках) У соціальній сфері інфляція створює передумови для пере-розподілу доходів між найманими працівниками та підприємця-ми на користь останніх. Зростання товарних цін як прояв інфляції безпосередньо сприяє збільшенню прибутків підприємців і зменшує реальні доходи робітників, службовців та інших верств населення, які змушені купувати товари за зростаючими цінами.

Особливо негативно впливає інфляція на матеріальне стано-вище людей похилого віку, що нерідко живуть за рахунок своїх заощаджень.

Унаслідок інфляції ці заощадження помітно знеці-нюються чи навіть зникають зовсім. Крім прямих втрат, яких зазнає через інфляцію значна кіль-кість економічних суб’єктів, її негативними соціальними наслід-ками є також загальна невпевненість підприємців і всіх праців-ників у перспективі свого економічного становища, загострення соціальних суперечностей, посилення групового егоїзму. Все це спричинює соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, що нерідко закінчується бурхливими потрясіннями, унаслідок яких установлюється в тій чи іншій формі диктатура.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в еконо-мічній сфері. Особливо відчутно вона впливає на сферу вироб-ництва,торгівлю, кредитну і грошову системи, державні фінанси, валютну систему і на платіжний баланс країни. Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорцій-ності розвитку суспільного виробництва.

Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі із швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва.

Часті коливання і стрибки цін посилюють економі-чний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капітало-вкладень і затухання науково-технічного прогресу.Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і застосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

Скорочуючи платоспроможний попит населення, інфляція зу-мовлює звуження ринку збуту товарів народного споживання, що може викликати затухання темпів їх зростання чи навіть скоро-чення обсягів виробництва. Нерідко виникає затоварення на цих ринках при абсолютному скороченні особистого споживання.

Антиінфляційна п-ка більшості країн з розвинутою ек-кою проводиться за кількома напрямами - дефляційної п-ки (урегулювання D), п-ки доходів чи за одним і другим напрямком одночасно.

Дефляц. п-ка включає ряд методів обмеження платоспроможного D через фін і кр.-гр. механізми. Для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати держбюджету, передусім на субсидії під-вам, соц потреби, інфраструктуру, на потреби ВПК, посилення податкового тиску на доходи.

Важливим інструментом дефляц п-ки є кредитна рестрикція та прямее лімітування випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку ЦБ, регулюючи % ставки за пасивними і активними операціями комбанків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та ін. методами, д-ва скорочує банківське кредитування ек-ки, і цим стримує зростання гр.маси та платоспроможного D. П-ка доходів передбачає держ контроль за ЗП і цінами.

Цей контрольможе зводитися до фіксації ЗП і цін на певному рівні (заморожування), або встановленням темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в

межах темпів приросту прод-ті праці, або до того й іншого водночас.

Першим негативним наслідком цього є поява т-рного дефіциту.

Заморожування ж ЗП ставить в скрутне становище трудящих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соц напруження. Досвід держ регулювання інфляції з урахуванням кейнсіанських і монетаристських рекомендацій має велике значення для економічної теорії і практики:

1) інфл може легко з контрольованої перетворитися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких ек. і соц наслідків;

2)Антиінфляц п-ка не може обмежуватися дефляц заходами, а повинна

бути комплексною, включати заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку в-ва на ринк засадах;

3) Проведення антиінфляц п-ки вимагає від її творців значної мужності і політ воля, певних жертв з боку сусп-ва, проте вони повністю окупляться завдяки забезпечення економіки стабільними грошима.