Основні етапи розвитку єврейської філософії[ред. • ред. Код]

У розвитку єврейської філософії виділяють шість основних періодів: найдавніший період (старозавітний), елліністичний, середньовічну єврейську філософію, єврейську філософію епохи Відродження, єврейську філософію Нового часу і сучасний період.

Найдавніший період[ред. • ред. Код]

Кумранські рукописи містять найдавніші редакції старозавітних текстів

Найдавніший період у розвитку єврейської філософії тісно пов'язаний і багато в чому збігається з періодом написання священних текстів Танаха(Біблії, Старого завіту) і формуванням юдейського канону. Багато книжок Старого завіту містять в собі певні погляди на предмети, що відносяться до області філософії, певні уявлення про Бога, людей і світ, про ставлення людини до самої себе, до інших людей, до світ в цілому і до Бога як абсолютної першооснови. З одного боку, Танах є найзначнішим результатом розвитку давньоєврейської релігійно-філософської думки, яке тривало протягом усього I тисячоліття до нашої ери. З іншого боку, старозавітна метафізика, антропологія, етика послужили головним джерелом і фундаментом для всієї подальшої історії єврейської філософії.

Особливістю філософських поглядів древніх євреїв є те, що ці погляди не викладаються систематично. У Танаху немає ні спеціальної термінології, ні формальних аргументів, які обгрунтовують ті або інші метафізичні уявлення. Як зазначає В. Сорокін, біблійні автори аж ніяк не цуралися богословських або філософських питань, та ніхто з них ніколи не намагався викласти для своїх слухачів або читачів цільну і закінчену філософську чи теологічну систему ^[3].

39, 41-42 Арабська філософія.

  У ХІІІ ст. розквіту схоластики у Західній Європі передував прогрес арабської філософії і філософії Середньої Азії. Суттєвою причиною розвитку філософії стало засвоєння вчення Аристотеля відповідно до нових історичних умов і досягнень науки, зокрема математики, астрономії, медицини. УХ — XI ст. в працях відомих філософів Середньої Азії є ряд соціальних, політичних, філософських ідей та концепцій. Так, в працях філософа аль-Фарабі є спроба викласти проекти ідеального суспільства (міста — держави), що суперечило ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі Бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Але аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава — результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб, у добровільних містах — державах суспільне життя будується на принципах високої моральності людей, взаємодопомоги, рішуче відкидав неосвіченість, неуцтво, свавілля та насилля.   Вагомий внесок у розвиток середньовікової політичної думки зробив і філософ, вчений, поет Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна). Тоді як на Заході філософія, мистецтво та наука на певний період затримувались у своєму розвитку, на Сході, завдяки заслугам арабських мислителів, відбувався їх розквіт. Араби підтримували філософські традиції і на Заході, зокрема на Піренейському півострові, що частково перебував під їх владою. Арабська філософія стала з'єднуючою ланкою між грецькою філософією, традиції якої араби сприйняли та зберегли, та наступним ступенем європейської філософії — схоластикою.   У ставленні до християнської схоластики важливе значення має творчість великих арістотеликів арабської філософії: на Сході — Авіценни, на Заході — Аверроеса. Основною філософською працею став трактат енциклопедичного характеру «Книга зцілення», де висвітлювались основи логіки, фізики, математики та метафізики. Велике визнання здобув трактат «Канон медицини». Філософія Авіценни — теоцентрична, та в іншому розумінні, аніж християнська: світ розумів як створення розуму Бога, але ні в якому разі ні волею Бога. Світ створений з матерії, а не з нічого: матерія є вічною. Матеріальний світ мав характер конкретної можливості та існує в часі і просторі. Паралельність розвитку арабської та християнської філософії засвідчує і розуміння універсалій. Авіценна доходить до аналогічних результатів, що й П'єр Абеляр, але заздалегідь. Поряд з іншими арабськими філософами, Авіценна вчить, що універсали існують трьома способами: існують як одиничні речі в розумі Бога; в реальних речах як відтворення сутності, існують після речей в головах людей як створені ними поняття. Для філософії Авіценни характерний реалізм з матеріалістичними тенденціями, що випливають з його природно-наукової орієнтації. Вчення об'єднує елементи філософії Аристотеля з релігією ісламу. У творах Ібн Сіни викладено проект розумного (ідеального) суспільства і держави, де панують соціальна рівність, справедливість, свобода та гуманізм.   Пізніше, у XII ст. значний внесок у розвиток політичної думки в країнах Закавказзя зробив азербайджанець Нізамі Гаджієв, який виступив борцем за інтереси пригноблених людей, бачив причину всіх нещасть і лиха в суспільному і політичному ладі. Ідею сильної централізованої держави на території Грузії обґрунтовує відомий поет Шота Руставелі. В XIV ст. своєрідну концепцію розвитку держави розробляє відомий арабський історик Ібн Хальдун. У праці «Велика історія» Ібн Хальдун викладає ідеї про державу, суспільство, прагне виявити їх співвідношення і закономірності розвитку. Через нездатність однієї людини для задоволення всіх потреб в їжі, одязі, збереженні житла та ін. люди і створюють спільність для спільного добування засобів до життя. Поділ праці — перший фактор об'єднання. Ібн Хальдун виділяє два етапи суспільства: примітивний землеробський, коли люди займаються тільки землеробством та скотарством, і цивілізований — міський, коли розвиваються ремесла, торгівля, наука, мистецтво та ін. Розвиток поділу праці і об'єднання зусиль багатьох людей створюють надлишки виробництва, що породжує розкіш, пишноту.   Звичайно ж, розвиток політичної думки у феодальних державах країн Арабського Сходу, Середньої Азії і Закавказзя йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Панівне становище в філософській думці тоді займали найпоширеніші релігії — іслам, християнство та ін., що виражають інтереси і прагнення класів, що борються. Поруч з панівним теологічним світоглядом і нерідко всупереч з ним, у країнах Сходу тривало вивчення і розвиток спадщини античної філософії, спроби сформулювати вчення про державу на основі розуму і досвіду.   Якщо Авіценна — король арабської філософії на Сході, то королем арабського Заходу, який значно вплинув на європейську філософію, став Аверроес (араб Ібн Рушд), виходець з іспанської Кордови, відомий як теолог, юрист, лікар, математик та філософ, який вважав, що світ вічний, нескінченний, але в просторі обмежений. Бог теж вічний, як природа, та Бог не створив світ з нічого, як проголошує релігія. Заперечував Аверроес і безсмертя особистої душі, виходячи з ідеї Аристотеля, що душа об'єднується з тілом як форма з матерією в кожній конкретній істоті. Аверроес розрізняє пасивний та активний розум. Пасивний розум зв'язаний з особистими чуттєвими уявленнями людини, активний — має характер загального одиночного інтелекту, що вічний. Тільки загальний розум людського роду в його історичному розвитку є безсмертним. Аверроес не заперечував релігію, але вважав, що повна істина лише одна — філософська. Недивно, що філософія Аверроеса (утім, як і філософія Авіценни) різко засуджена ісламськими ортодоксами, а їх трактати визнано потрібним спалити, що, однак, ніяк не послабило їх впливу.   XIII ст. в Західній Європі стало періодом бурхливого розвитку філософії. Тоді в Англії, Франції, Італії та ін. формуються філософські центри. В Англії в Оксфордському університеті створюється найбільший в Європі філософський центр. Тут розгортається активна творча діяльність відомого філософа, математика, природознавця Роджера Бекона. В XII — XIV ст. розвиток торгівлі і ремесел у ряді країн Західної Європі привів до зростання міст, населення яких добивалось незалежності від феодалів. У боротьбі проти феодальної роздрібненості і прагнень католицької церкви на підкорення світської влади бюргерство підтримувало центральну королівську владу. Настрої міщан Середньовіччя знайшли теоретичні відображення в ученні Марсілія Падуанського, яке заперечувало правомірність церковного суду, інквізиційних трибуналів, примус у справах релігії. Єретик може бути покараний лише Богом. Звідси випливала вимога свободи совісті. Людські закони сприймаються народом і їм же змінюються. Висувається і принцип підзаконності всіх дій уряду, який реалізує закони, і який виконавець законів обирався народом, що видав закони. Обґрунтування належності народу до законодавчої влади, суворості підзаконної діяльності уряду, виборності народом глави виконавчої влади — усе це визначає суть вчень і теорії Марсілія Падуанського.   Середні віки — період спаду в історії політичних і соціальних вчень порівняно з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти Святого Письма і канони церкви — усе це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.

Ісламська філософія, також мусульманська або арабська — одна із найголовніших світових філософських традицій, що оформлюється як самостійний феномен протягом VIII—IX століття н. е. на території Близького Сходу, Середньої Азії та Північної Африки внаслідок розквіту цивілізації, створеної на світоглядній основі релігії — ісламу. «Арабськість» філософської думки ісламського світу визначила метасмислова логіка арабської мови, яка домінувала у культурному дискурсі вказаних територій.

Основні напрями арабської філософії[ред. код]

Фальсафа[ред. код]

Фальсафа — арабомовний перипатетизм та неоплатонізм, представники якого спиралися на філософський спадок античності та еллінізму, виступаючи його продовжувачами, інтерпретаторами та коментаторами, а також окреслюючи нове коло філософських запитів і проблем. Основними представниками фальсафи є аль-Кінді, аль-Фарабі, ібн Сіна, Абу Бакр ар-Разі, Міскавайг, ібн Бадджа, ібн Туфайль та ібн Рушд.

Калям[ред. код]

Калям (букв. «розмова [про щось]») — хронологічно перший напрям мусульманського філософствування, представники якого зосереджували свою увагу на першоджерелах ісламського віровчення, розглядаючи їх у раціоналістичні парадигмі. Світоглядний дискурс каляму містить низку проблем, які стали герменевтичною основою переходу від раціоналізованої теології до змістовної філософської рефлексії (проблема властивостей Бога, свободи волі, створення світу та ін.). Цей напрям філософської думки ісламського світу класифікують на декілька течій, серед яких можна виокремити ’аша'ризм (послідовники Абу ль-Хасана аль-’Аша'арі) та матурідизм (послідовники аль-Матуріді); окремі дослідники додають сюди тахавізм (послідовники ат-Тахаві) та загіризм (послідовники аз-Загірі). У калямі також існували численні течії, які відрізнялися між собою внаслідок відмінних поглядів на ту чи іншу проблему (наприклад, прихильників вчення про автономію людської волі називали кадаритами, а послідовників ідеї про абсолютне передвизначення — джабаритами); у мусульманських доксографіях течії раннього каляму розглядалися переважно в межах персоналістичного підходу (джагміти — послідовники Джагма ібн Сафвана, дірарити — послідовники Дірара бін ’Амра, карраміти — послідовники Мухаммада бін Каррама та ін.).

Мутазилізм[ред. код]

Мутазиліти («ті, хто відійшов») — напрям філософської думки ісламського світу, послідовники якого оформилися в окремий рух ще у VIII столітті нашої ери. Представники цього руху розробили своєрідні погляди на проблему свободи волі, створення Корану, атрибути Бога та ін., виклавши ці принципи у шести «стовпах віри». Вирізняючись з-поміж представників каляму радикальним раціоналізмом, му'тазиліти алегорично витлумачували або взагалі заперечували окремі положення доктринального ісламу, які, на їхню думку, суперечили здоровому глузду. Послідовники цього напряму філософії ісламського світу створили оригінальне онтологічне вчення, спираючись на ідеї атомізму, неперервності та фрагментарності просторового континууму, співвідношень субстанцій, акциденцій, множинності та одиничності. Основні школи «прихильників єдинобожжя та справедливості» (так називали себе му'тазиліти) зосереджувались у Багдаді та Басрі, проіснувавши там до кінця Х століття; найвизначніші представники обох шкіл — Васіл ібн Ата (вважається засновником напряму), Абу ль-Гузайль, ан-Наззам, Бішр бін Му'ттамар, Му'аммар, Абу Гашім та ін.

Суфізм[ред. код]

Суфізм (тасаввуф) — феномен ісламської духовної культури, для якого характерний значний рівень філософської рефлексії над проблемою відношень «людина» — «Бог». Класично означуваний як ісламський містицизм, таріка («шлях») суфізму виступає в якості поступальної системи наближення людини до Божественного світу, використовуючи як емотивно-вольові, так і раціональні якості людини. Методика цього «шляху» суттєво відрізняється у різних напрямах суфізму; окремі з них, розробляючи теоретичні аспекти містичної практики, включеної в контекст «істинної реальності» (хакіка), утворили цілі філософські системи. Найвизначнішими представниками «філософського суфізму» Середньовіччя вважаються Джунайд аль-Багдаді, аль-Харіс аль-Мухасібі, Байазід Бістамі, Мухі’ д-Дін ібн ’Арабі, ’Абд ар-Раззак Кашшані, ’Абд аль-Карім Джілі, Абу Хамід аль-Газалі та ін.

Батинізм[ред. код]

Батинізм (батиніййя — «шукачі потаємних смислів») — напрям філософської думки ісламського світу, який, з'явившись іще у 8 столітті, продовжує своє існування у вигляді декількох релігійних течій шиїтського ісламу (ісма'їлізму, ’алавізму-нусайризму, даразизму та ін.). У добу Середньовіччя вказані рухи характеризувалися значним ступенем осмислення філософської спадщини античності, еллінізму, а також східних релігійно-філософських напрямів (гностицизм, сабеїзм, маніхейство). Поєднавши поняття Божественного гнозису (’ірфан) із шиїтською профетологією, батиніти алегорично тлумачили сакральні тексти, розглядаючи нормативно-правовий зміст релігійних законів як відносний та віддаючи перевагу «внутрішньому» знанню, успадкованому від провідників істини — імамів. Для більшості течій, означених нами як батинізм, характерні циклічні концепції часу (даувар — «кола», «цикли»), вчення про метемпсихоз (танасух), а також про Боговтілення (хулуль).

Ішракізм[ред. код]

Ішракізм (ішракіййя, від ішрак — «просвітлення») — напрям філософської думки ісламського світу, започаткований Шігаб ад-Діном Суграварді (відомим як Суграварді Вбитий (аль-Мактуль) — через мученицьку смерть). Класично означуваний як «філософія світла», ішракізм увібрав фундаментальні принципи суфізму, гностицизму та давньоіранського містицизму (зокрема, ангелологічну та іллюмінативістську символіку), створивши розлоге онтологічне та космологічне вчення. Суграварді розглядав містичну філософію як Божественну мудрість (аль-хікма аль-ладуніййя), відому ще Ідрису-Гермесу, грецьким, індійським, перським та іншим давнім мислителям.

Традиціоналізм[ред. код]

Традиціоналізм (ас-салафійун) — окремий напрям мусульманської парадигми філософствування, для якого характерний релігійний доктриналізм та апологетизм. Перебуваючи в руслі сунітської релігійно-правової думки, представники традиціоналізму виступали в якості опонентів перерахованих вище філософських напрямів, протиставляючи їм експліцитні твердження («тексти» — нусус) Корану та Суни. Вдаючись до дискурсивної полеміки в сфері логіки, онтології, гносеології, метафізики, етики та інших філософських дисциплін, салафійун розробили власні герменевтичні, логічні, епістемологічні та соціально-етичні вчення, аргументуючи їх як посиланнями на сакральні тексти, так і «здоровим глуздом» (аль-’акль ас-саріх). Найвизначнішими представниками традиціоналізму вважається ібн Кулляб, ібн Хазм аль-Андалусі, ібн Таймійя та ібн аль-Кайїм аль-Джаузіййя.

Періодизація арабської філософії[ред. код]

• Друга половина VII — початок ІХ століття. Дофальсафний період розвитку філософії ісламського світу, для якого характерні перші релігійні диспути, розвиток правових вчень (фікг), поява суфізму й батинізму, му'тазилізму й традиціоналізму.

• Середина IX — кінець XII століття. Виникнення та розквіт фальсафи, розвиток му'тазилізму, каляму та суфізму, розквіт батинізму (ісма'їлізм, ’алавізм-нусайризм). Поява ішракізму, розвиток традиціоналізму.

• Початок XIII — початок ΧV століття. Розвиток ’аш'аритського каляму, ішракізму, суфізму й традиціоналізму. Завершення філософської думки ісламського Середньовіччя можна віднести до дати смерті ’Абд ар-Рахмана ібн Хальдуна (1406 рік), останнього видатного представника середньовічної мусульманської парадигми філософствування.

• XV — XIX століття. «Коментаторський період» (за виключенням школи Мулли Садра (пом. 1640), яка продовжувала оригінальний розвиток ілюмінатизму й суфізму).

• XIX — понині. Сучасний період розвитку арабської філософії.

Вивчення арабської філософської думки в Україні[ред. код]

Філософські тексти арабського Середньовіччя з'явилися в Україні (за посередництвом перекладів з єврейської та латинської мов) ще у XV столітті («Логіка Авіасафа», «Таємниця таємниць Арістотеля»). У цих працях, зокрема, були присутні фрагменти перекладів творів Абу Бакра ар-Разі та аль-Газалі. Серйозний внесок у вивчення мусульманського містицизму належить Агатангелу Кримському. Поетичні праці арабських і перських мислителів перекладали Ю. Мицик, Я. Полотнюк та інші відомі українські науковці. Фрагменти філософських праць Фахр ад-Діна ар-Разі (1149 — 1209 рр.), ’Абд ар-Рахмана ібн Хальдуна (1332 — 1406 рр.), Абу 'Алі Міскавайга (931 — 1023/1031 рр.), а також «Книга релігії» Абу Насра аль-Фарабі (873 — 950 рр.), перекладені українською мовою сходознавцем М. Якубовичем. Окрім перекладів, Михайло Якубович опублікував декілька статей, присвячених різним аспектам філософської думки ісламського світу. Праця «Філософська лексика арабського Середньовіччя: спроба україномовної реконструкції» залишається чи не єдиним дослідженням в Україні, присвяченим реконструкції вихідного тезаурусу ісламської філософії та спробам його адекватного відображення українською мовою.