17. Лінгвокультурологія. Питання зв’язку мови і культури. Мова і мовна особистість.

Виникнення і розвиток лінгвокультурології у нашій країні пов'язано з «переважанням лінгвокультурологічного підходу при викладанні іноземних мов».

Лінгвокультурологія в своєму розвитку проходить два періоди: перший період – це період тільки передумов розвитку науки; другий період – це період становлення лінгвокультурології як самостійної науки. У зв'язку з тим, що ця наука стрімко розвивається, можна виокремити третій період - період, на порозі якого ми зараз знаходимося, - поява фундаментальної міждисциплінарної науки – лінгвокультурології.

На сьогодні в лінгвокультурології виокремилося декілька напрямів:

- лінгвокультурологія окремої соціальної групи, етносу, яка досліджує конкретну лінгвокультурну ситуацію;

- діахронічна лінгвокультурологія, яка вивчає зміни лінгвокультурного стану етносу в певний період часу;

- порівняльна лінгвокультурологія, яка досліджує лінгво-культурні особливості різних етносів;

- порівняльна лінгвокультурологія, яка досліджує особливості менталітету певного етносу з позиції носіїв мови і культури;

- лінгвокультурна лексикографія, яка займається складанням лінгвокраїнознавчих словників.

Сьогодні вже неможливо працювати в лінгвістиці, вдаючи, ніби лінгвокультурології не існує. Лінгвокультурологію не можна ігнорувати, оскільки існують деякі речі у житті нації, які можна пояснити лише культурними чинниками. Для того, щоб вивчати таке явище, як лінгвокультурологія, слід знати всі методи дослідження.

Методи лінгвокультурології - це сукупність аналітичних прийомів, операцій і процесів, які слід використовувати під час аналізу взаємозв'язку мови і культури. Кожен окремо взятий метод наукового дослідження має свої рамки застосування. Мова і культура багатоаспектні, тому для того, щоб пізнати їх природу, функції, походження використання одного методу недостатнє. Тому і існує цілий ряд методів.

У лінгвокультурології можна використовувати «лінгвістичні, культурологічні й соціологічні методи, методи польової етнографії (опис, класифікація, метод пережитків та ін.), відкриті інтерв'ю, метод лінгвістичної реконструкції культури; можна досліджувати матеріал за допомогою традиційних методів етнографії, так і прийомами експериментально-когнітивної лінгвістики, де найважливішим джерелом матеріалу виступають носії певної мови (інформанти)». Ці методи у своїй взаємодії дозволяють лінгвокультурології досліджувати свій складний об'єкт - взаємодію мови і культури.

Культура — сукупність досягнень суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва та в інших сферах духовного життя. Мова і культура взаємопов’язані. Загальновизнаним є твердження, що культурні процеси впливають на мову, а мова на культуру. Складним є питання впливу мови на культуру.

Е. Сепір зазначав: «Не можу я визнати і справжньої причинної залежності між культурою і мовою. Культуру можна визначити як те, що суспільство робить і думає. Мова є те, як думають. Важко визначити, яких особливих причинних залежностей між відібраним інвентарем досвіду (культура як ціннісний вибір суспільства) і тим особливим прийомом, за допомогою якого суспільство виражає різний свій досвід, можна очікувати […]. Зрозуміло, що зміст мови нерозривно пов’язаний з культурою. Мова у своїй лексиці більш-менш точно відображає культуру, якої не обслуговує; цілком справедливим є і те, що історія мови й історія культури розвиваються паралельно» .

Отже, впевнено можна стверджувати лише те, що культура визначає план змісту знакової системи мови. У семантиці мови відображаються загальні, універсальні компоненти загальнолюдської культури і своєрідність культури конкретного народу.