19. Діалектична філософія Геракліта.

Глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона.

Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

20. Загальна характеристика елейської філософії. Апорії Зенона.

У VI — V ст. до н. е. в античній філософії спостерігалися матеріалістичні і ідеалістичні тенденції. Правда, різниця між античним матеріалізмом та ідеалізмом розмита і умовна. До ідеалістів античності належать представники Елейської школи. Елей — місто — держава у Південній Італії, тоді частина Еллади. Засновником Елейської школи став Парменід з міста Елеї. Свої погляди і філософські думки Парменід викладав у віршах, де дуже часто використовуються метафори і алегорії. В основному творі «Про природу» поряд з матеріалістичними поглядами є й ідеалістичні. Так, у реальному світі в галузі буття Парменід (а потім й інші представники елейської школи) повністю відокремлює рух. Поняття розвитку у значенні, яке використовується представниками мілетської школи, а потім і Гераклітом, Парменід піддає гострій критиці і називає пустотою. Чому ж Парменід відкидає розвиток і рух? Відповідь випливає з характеристики ставлення буття і небуття. Парменід підкреслює, що «суще існує, тому що буття є, тоді як нічого іншого немає». Ці думки підштовхують до єдиного висновку: все те, що несе (в тому числі і рух), не існує. Найяскравіший учень Парменіда відомий філософ Зенон з Елеї, розвиваючи погляди вчителя, підкреслював, що логічно неможливо уявляти множинність речей і допущення руху, це приводить до суперечностей. Відомі парадокси Зенона проти можливості руху: «Ахіллес і черепаха», «Стріла» та ін. Роздумуючи над аргументацією Зенона, пізніше філософ Георг Гегель заперечував аргументацію Зенона: рухатись означає бути в такому місці і водночас там не бути, а це єдність неперервності та перервності простору і часу, що і робить можливим рух. 

Апорії Зенона (від др.-греч. Ἀπορία, трудність) - зовні парадоксальні міркування на тему про рух і безлічі, автором яких є давньогрецький філософ Зенон Елейський (V століття до н. Е..). Сучасники згадували більше 40 апорій Зенона, до нас дійшли 9, обговорювані в «Фізиці» і в інших працях Аристотеля, в коментарях Сімплікій, Філопона і Фемистий до Аристотеля, одна апорія з цих 9 наводиться також у Діогена Лаертського, апорії про безліч обговорюються в діалозі Платона «Парменід». Коментатор Еліас (Елій, VI століття) повідомляє, що Зенон висловив 40 міркувань (епіхейрем) про безліч і 5 - про рух.

Він склав для свого вчителя Парменіда, який стверджував, що суще одне з вигляду, але множественно згідно очевидності, аргументацію з 40 епіхейрем на користь того, що суще одне, так як вважав, що бути союзником вчителя - це добре. Ще якось, захищаючи того ж вчителя, який стверджував, що суще нерухомо, він висунув 5 епіхейрем на користь того, що суще нерухомо.

Найбільш відомі парадокс «Ахіллес і черепаха» та інші апорії Зенона про рух, які обговорюються більше двох тисячоліть, їм присвячені сотні досліджень. Платон в «Парменіді» їх не згадує, тому В. Я. Комарова припускає, що парадокси руху були написані Зеноном пізніше інших. Помилково сприймати ці міркування як софізми або вважати, що з появою вищої математики всі апорії вирішені. Бертран Рассел писав, що апорії Зенона «в тій чи іншій формі торкаються підстави майже всіх теорій простору, часу і нескінченності, що пропонувалися з його часу до наших днів». Наукові дискусії, викликані міркуваннями Зенона, істотно поглибили розуміння таких фундаментальних понять, як роль безперервного і дискретного (перериваного) в природі, адекватність фізичного руху та його математичної моделі та ін. Ці дискусії тривають і в даний час, прийти до загальної думки про сутність парадоксів науковому співтовариству поки не вдалося.