27. Теорія поліархії

Найбільш повно теорія поліархії представлена Р. Далем в його роботі "Поліархія: Участь і опозиція" (1971 p.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1. Демократія — це мета, а не щось уже досягнуте. Демократія, без сумніву, є утопією, — вважає Р. Даль, — але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшукати альтернативи до існуючої демократії.

2. Поліархія у Р. Даля — це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії.

Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, И. Шумпетер, Р.Арон). Прихильники даної теорії вважають, що демократію потрібно захищати від народу, оскільки тільки висококваліфіковані політики-професіонали можуть використовувати складні демократичні механізми реалізації владних відносин у суспільстві.

Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демократії можна віднести:

— групи інтересів — головний елемент політичної системи суспільства, який гарантує реалізацію прав і свобод громадянина;

— загальна воля — результат компромісу різних політичних груп;

— суперництво і баланс групових інтересів — соціальна основа демократії;

— дифузія влади та елітизм;

— наявність ціннісного консенсусу, визнання різними групами основних принципів державного устрою.

До слабких сторін даної теорії належать:

— ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації громадян;

— ігнорування, недостатнє врахування нерівного політичного впливу різних соціальних груп;

— складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних групп

28. Неопатримоналізм та демократія

Розвиток неовеберіанської хвилі в порівняльній політології, що стала частиною «веберівського ренесансу» в сучасній соціальній теорії, призводить до перетворення неопатримоніалізму на ключову теорію пояснення специфіки політичного розвитку Африки, Азії і Латинської Америки. У більш загальній порівняльно-історичній перспективі концепція неопатримоніалізму стала альтернативною теорії модернізації способом концептуалізації гетерогенних постколоніальних держав, що розвиваються, а також окремих аспектів власне західного розвитку. Важливий висновок неовеберіанського аналізу Г.Рота, Ш.Ейзенштадта і Ж.-Ф.Медара полягає в тому, що неопатримоніалізм виникає як наслідок провалу політики національно-державного будівництва, що виражається передусім у неможливості реальної інтеграції і функціонування політії на основі формально встановлених раціонально-бюрократичних механізмів.

Нові підходи до розуміння сутності демократії та особливостей її конкретно-історичної генези в різних суспільствах дозволяють уточнити зміст поняття політичного режиму, центральним елементом визначення якого стає баланс сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу в рамках певної сукупності формальних і неформальних правил. Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси й види капіталу, актори прагнуть посилити свій вплив на політичному полі і, по можливості, захопити його повністю (вони намагаються максимізувати свій виграш, водночас знизивши витрати на його отримання). Демократія з цієї точки зору є різновидом відкритого політичного ринку з досконалою конкуренцією, де розкол сегментів політичного поля такий, що протиборчі сили не дозволяють нікому його повністю захопити і жодна група не може претендувати на цілковиту владу.

Аналіз особливостей посткомуністичних трансформацій взагалі і пострадянських особливо дозволяє зробити висновок про те, що вони є четвертою хвилею демократизації, яка принципово відрізняється від попередньої третьої хвилі. Четверта хвиля демократизації призвела як до виникнення й консолідації демократії (у країнах Центральної і Східної Європи), так і до становлення специфічних пострадянських напівдемократичних режимів, природа яких є зовсім не перехідною, а має тенденції до стійкого закріплення й відтворення. Ключовим чинником того, що виникнення демократії в пострадянських державах було швидше винятком, а не правилом, стала історична послідовність структурних перетворень, яка призвела до своєрідної інверсії політичного розвитку (демократизація передує раціонально-бюрократичній трансформації), що заблокувала можливості закріплення демократичних правил гри в кожній окремій пострадянській політії.

Інверсійні траєкторії пострадянських трансформацій стають головним чинником формування пострадянських неопатримоніальних режимів, інституційна специфіка яких характеризується домінуванням неопатримоніальних правил політичної гри, що передбачають панування клієнтарно-патронажних відносин, персоналізацію влади, злиття влади-власності, приватизацію суспільних функцій. Процеси «демонтажу комунізму» і «транзиту до демократії» призвели до встановлення добре вивчених на прикладі Азії, Африки й Латинської Америки неопатримоніальних систем, в яких, незважаючи на існування демократичного фасаду, ключову роль як у визначенні правил «політичної гри», так і функціонуванні політичної системи в цілому відіграють не раціонально-легальні, а клієнтарно-патронажні відносини та зв’язки.

Концепція неопатримоніалізму може стати новою теоретичною рамкою інтерпретації політико-режимних змін у тій гілці «четвертої хвилі», що розгорталася в державах пострадянського блоку, перед якими стояли завдання будівництва сучасної держави й нації, раціонально-бюрократичної трансформації і національної консолідації в структурі модерної держави. Більше того, неопатримоніальна інтерпретація пострадянських трансформацій дозволяє внести суттєве концептуальне уточнення й провести змістово-сутнісне наповнення понять гібридного режиму, напів- і/або «неліберальної демократії», неформальних інститутів стосовно саме пострадянської реальності.

Теорія неопатримоніалізму дозволяє також глибше зрозуміти динаміку пострадянських політико-режимних змін, зокрема хвилю «кольорових революцій» на пострадянському просторі. З погляду такої перспективи, «кольорові революції» є, перш за все, розпадом моделі консолідації неопатримоніального режиму на основі політико-економічної гегемонії глави держави й вибудовування навколо й під нього клієнтарно-патронажної мережі експлуатації публічних ресурсів. «Кольоровим революціям» як «політичній раціоналізації» знизу протиставляється «силова раціоналізація» згори, яка призводить до контрреволюційної стабілізації неопатримоніального режиму.