23 Головні етапи Тридцятилітньої війни.Чотири періоди Тридцятилітньої війни.

Перший (чеський) період війни (1618-1623).

Новий уряд, обраний чеським сеймом, зміцнив військові сили країни, вигнав з неї єзуїтів, повів переговори з Моравією й іншими прилеглими землями про створення загальної федерації за типом нідерландських Об'єднаних провінцій. Чеські війська, з одного боку, і їхні союзники з Трансільванського князівства – з іншого, рушили на Відень і нанесли ряд поразок армії Габсбургів. Оголосивши про відмову визнати права Фердинанда на чеську корону, сейм обрав королем главу Євангелічної унії, курфюрста-кальвініста Фрідріха Пфальцського. Дворянські керівники чеського повстання розраховували при цьому, що їм нададуть військову допомогу німецькі протестанти. Обпертися на озброєння народу вони побоялися. Розрахунки на могутність Фрідріха Пфальцського виявилися помилковими: він не мав ні великих засобів, ні війська, яке ще слід було набрати з найманців. Тим часом у скарбницю імператора для аналогічних цілей поплив потік грошей від папи і Католицької ліги, вербувалися на допомогу Австрії іспанські війська, обіцяв сприяння Фердинандові польський король. У цій ситуації Католицькій лізі удалося нав'язати Фрідріхові Пфальцському згоду на те, що воєнні дії не зачіплять власне німецької території й обмежаться Чехією. У результаті найманці, навербовані протестантами в Німеччині, і чеські сили виявилися роз'єднаними. Католики, навпаки, домоглися єдності дій.

8 листопаду 1620 р., підійшовши до Праги, об'єднані сили імператорської армії і Католицької ліги в битві біля Білої Гори розгромили чеське військо, яке значно поступалося їм. Воно боролося непохитно, але безуспішно. Чехія, Моравія, інші області королівства були зайняті переможцями. Почався терор небувалих масштабів. Катування і страти учасників повстання відрізнялися особливою витонченістю. Країну наводнили єзуїти. Усяке богослужіння, крім католицького, було заборонено, національні святині чехів, пов'язані з гуситським рухом, піддалися нарузі. Інквізиція вигнала з країни десятки тисяч протестантів усіх спрямувань. Ремеслу, торгівлі, чеській культурі був нанесений важкий удар. Розгул Контрреформації супроводжувався масовими конфіскаціями земель страчених і біженців, майно яких переходило до місцевих і німецьких католиків. Складалися нові стани, з'явилися нові магнати. Усього за роки Тридцятилітньої війни в Чехії перемінилися власники трьох чвертей земель. У 1627 р. так званий Похоронний сейм у Празі закріпив утрату Чехією національної незалежності: "Грамоту величності" скасували, Чехія була позбавлена всіх колишніх привілеїв.

Наслідку Білогірської битви позначилися на зміні політичної і військової ситуації не тільки в Чехії, але і у всій Центральній Європі на користь Габсбургів та їхніх союзників. Володіння Фрідріха Пфальцського з двох сторін окупували армії іспанців і Католицької ліги. Він сам втік з Німеччини. Імператор оголосив,  що позбавляє його достоїнства курфюрста – відтепер воно переходить від графа Пфальца до Максиміліана Баварського, глави ліги. Тим часом війська ліги під керівництвом великого воєначальника Тіллі, грабуючи по дорозі цілі області, просунулися на північ підтримуючи і утверджуючи католицькі порядки. Це викликало особливу тривогу Данії, Англії і Республіки Об'єднаних провінцій, що вбачали в успіхах Тіллі безпосередню загрозу своїм інтересам. Перший етап війни завершився, назрівало її розширення.

 Другий (данський) період війни (1625-1629).

 Новим учасником війни став данський король Крістіан IV. Побоюючись за долю своїх володінь, у які, входили секуляризовані церковні землі, але і сподіваючись розширити їх у випадку перемог, він заручився великими грошовими субсидіями від Англії і Голландії, набрав армію і спрямував її проти Тіллі в межиріччя Ельби і Везера. Війська північнонімецьких князів, що поділяли настрої Крістіана IV приєдналися до данців. Для боротьби з новими супротивниками імператорові Фердинанду II були потрібні великі військові сили і великі фінансові засоби, але він не володів ні тим, ні іншим. Розраховувати лише на війська Католицької ліги імператор не міг: Максиміліан Баварський, котрому вони підкорялися, добре розумів, яку реальну владу вони забезпечують, і усе більше схилявся до проведення самостійної політики. До цього його таємно підштовхувала й енергійна, гнучка дипломатія кардинала Рішельє, що очолив французьку зовнішню політику і поставив своєю метою насамперед внести розлад у габсбурзьку коаліцію.

Положення врятував Альбрехт Валленштейн, досвідчений воєначальник, що командував великими загонами найманців на імператорській службі. Найбагатший магнат, онімечений чеський дворянин-католик, він скупив у пору конфіскацій земель після Білогірської битви стільки маєтків, рудників і лісів, що йому належала майже вся північно-східна частина Чехії. Валленштейн запропонував Фердинанду II просту і цинічну систему створення і утримання величезної армії: вона повинна жити за рахунок високих, але строго встановлених контрибуцій з населення. Чим більше буде армія, тим менше виявиться можливість протистояти її вимогам. Валленштейн мав намір перетворити грабіж населення в закон. Імператор прийняв його пропозицію. Для початкових витрат з формування війська Фердинанд надав Валленштейну кілька власних округів, надалі армія повинна була годуватися за рахунок завойованих територій. Валленштейн, що пізніше виявив себе як видатний полководець, володів неабиякими організаторськими здібностями. За короткий термін він створив 30-тисячну армію найманців, що на 1630 р. виросла до 100 тис. чоловік. В армію набирали солдатів і офіцерів будь-якої національності, серед них були і протестанти. Платили їм багато і, головне, регулярно, що було рідкістю, але тримали в суворій дисципліні і приділяли велику увагу професійному військовому навчанню. У своїх володіннях Валленштейн налагодив мануфактурне виробництво зброї, у тому числі артилерійської, і різного спорядження для армії. У необхідних випадках він мобілізував на термінову роботу тисячі майстрів; у різних місцях країни були підготовлені склади й арсенали з великими запасами. Свої витрати Валленштейн швидко і багаторазово перекрив за рахунок величезної військової здобичі і гігантських контрибуцій, що нещадно стягувалися з міст і сіл. Спустошивши одну територію, він переходив зі своєю армією на іншу.

Армія Валленштейна, що просунулася на північ, разом з армією Тіллі нанесла ряд нищівних поразок данцям і військам протестантських князів. Валленштейн зайняв Померанію і Мекленбург, став хазяїном у Північній Німеччині і зазнав невдачі тільки при облозі ганзейського міста Штральзунда, якому допомогли шведи. Вторгшись разом з Тіллі в Ютландію і загрожуючи Копенгагену, він змусив данського короля, що втік на острови, просити миру. Мир був укладений у 1629 р. у Любеці на умовах, досить сприятливих для Крістіана IV через утручання Валленштейна, який уже будував нові, далеко йдучі плани. Нічого не втративши територіально, Данія зобов'язалася не втручатися в німецькі справи. Усе немов повернулося до ситуації 1625 р., але на справді різниця була велика: імператор завдав ще один могутній удар протестантам, мав у своєму розпорядженні тепер сильну армію, на півночі закріпився Валленштейн, що одержав у нагороду ціле князівство – герцогство Мекленбурзьке. З'явився у Валленштейна і новий титул – "генерал Балтійського й Океанічного морів". За ним стояла ціла програма: Валленштейн почав гарячкове будівництво власного флоту, видимо, вирішивши втрутитися в боротьбу за панування над Балтикою і північними морськими шляхами. Це викликало гостру реакцію у всіх північних країнах.

Успіхи Валленштейна супроводжувалися також вибухами ревнощів у габсбурзькому таборі. Під час проходження його армії через князівські землі він не рахувався з тим, чиї вони – католиків або протестантів. Йому приписували бажання стати чимось на кшталт німецького Рішельє, що прагне позбавити князів їхніх свобод на користь центральної влади імператора. З іншого боку, імператор сам почав побоюватися надмірного посилення свого полководця, що володів відданими йому військами й який усе більш незалежно поводив себе в політичних питаннях. Під тиском Максиміліана Баварського й інших вождів Католицької ліги, незадоволених узвишшям Валленштейна і які не довіряли йому, імператор погодився звільнити його у відставку, а підлегле йому військо розпустити. Валленштейн був змушений повернутися до приватного життя у своїх маєтках.

Одним з найбільших наслідків поразки протестантів на другому етапі війни стало прийняття імператором у 1629 р., незадовго до Любецького миру, Реституційного едикту. Він передбачав відновлення (реституцію) прав католицької церкви на все секуляризоване майно, захоплене протестантами з 1552 р., коли імператор Карл V потерпів поразку у війні з князями. Відповідно до едикту слідувало відняти у власників і повернути церкві землі двох архієпископств, дванадцяти єпископств, ряду абатств і монастирів. Скориставшись військовими перемогами, імператор і католицька церква хотіли повернути час назад. Едикт викликав загальне збурення протестантів, але стурбував і деяких князів-католиків, які непокоїлися, що імператор починає надто енергійно перекроювати устояні порядки Імперії. Наростання глибокого невдоволення результатами війни й імперської політики серед протестантів, розбрати в габсбурзькому таборі, нарешті, серйозні побоювання ряду європейських держав у зв'язку з різким порушенням політичної рівноваги в Німеччині на користь Габсбургів – усе це були симптоми ненадійності положення імператора і сил, що його підтримували, які, здавалося, знаходилися на вершині успіхів. Події 1630-1631 р. знову рішуче змінили ситуацію в Німеччині.

 Третій (шведський) період війни (1630-1635).

Улітку 1630 р., нав'язавши перемир'я Польщі, заручившись від Франції великими субсидіями на війну в Німеччині й обіцянкою дипломатичної підтримки, у Померанії висадився зі своєю армією честолюбний і сміливий полководець, шведський король Густав-Адольф. Його армія була незвичайна для Німеччини, де обидві воюючі сторони використовували наймані війська й обидві вже добре освоїли валленштейновські методи їхнього утримання.

Армія Густава-Адольфа була невелика, зате однорідно-національна у своєму основному ядрі і відрізнялася високими бойовими і моральними якостями. Її ядро складалося з особисто вільних селян-земляків, власників державних земель, зобов'язаних військовою службою. Загартована в боях з Польщею, ця армія використовувала нововведення Густава-Адольфа, ще не відомі в Німеччині: більш широке застосування вогнепальної зброї, легку польову артилерію зі скорострільних гармат, негроміздкі, гнучкі бойові порядки піхоти. Її маневреності Густав-Адольф надавав важливого значення, не забуваючи і про кінноту, організацію якої він також поліпшив.

Шведи прийшли в Німеччину під гаслами порятунку від тиранії, захисту свобод німецьких протестантів, боротьби зі спробами провести в життя Реституційний едикт; їхня армія, яка тоді ще не розрослася за рахунок найманців, спочатку не грабувала, що викликало радісне здивування населення, яке її повсюдно радісно вітало. Усе це забезпечило спочатку великі успіхи Густава-Адольфа, вступ якого у війну означав її подальше розширення, остаточне переростання конфліктів регіонального характеру в європейську війну на території Німеччини.

Дії шведів у перший рік були сковані лавіруванням Бранденбурзького і Саксонського курфюрстів, які пам'ятали розгром Данії і побоювалися відкрито підтримати Густава-Адольфа, що утрудняло його просування через їхні володіння. Скориставшись цим, Тіллі на чолі військ ліги осадив місто Магдебург, що перейшло на сторону шведів, узяв його штурмом і піддав диким грабежам і руйнуванню. Озвіріла солдатня перебила майже 30 тис. городян, не щадячи жінок і дітей. Змусивши обох курфюрстів приєднатися до нього, Густав-Адольф, незважаючи на малу результативність допомоги саксонських військ, спрямував свою армію проти Тіллі й у вересні 1631 р. завдав йому нищівної поразки при селі Брейтенфельд біля Лейпцигу. Це стало переломним моментом у війні – шведам був відкритий шлях у Центральну і Південну Німеччину. Роблячи стрімкі переходи, Густав-Адольф рушив до Рейну, провів зимовий період, коли припинялися воєнні дії, у Майнці, а навесні 1632 р. був уже під Аугсбургом, де на ріці Лехе розбив війська імператора. У цьому бої був смертельно поранений Тіллі. У травні 1632 р. Густав-Адольф вступив у Мюнхен – столицю Баварії, головного союзника імператора. Перемоги зміцнили шведського короля в його все масштабніших планах створення великої держави.

Наляканий Фердинанд II звернувся до Валленштейна. Обмовивши собі необмежені повноваження, у тому числі право стягувати будь-яку контрибуцію на завойованій території і самостійно укладати перемир'я і мир із супротивниками, той погодився стати головнокомандуючим усіма збройними силами імперії і швидко набрав велику армію. До цього часу Німеччина вже була настільки розорена війною, що і Валленштейн, який постарався використовувати у своїй армії військові новинки шведів, і Густав-Адольф стали всі частіше прибігати до тактики маневрування і вичікування, що приводило до втрати боєздатності і навіть загибелі частини військ супротивника від недостачі припасів. Характер шведської армії змінився: утративши частину свого первісного складу в боях, вона сильно розрослася за рахунок найманців-професіоналів, яких у ту пору в країні була безліч і які нерідко переходили з однієї армії в іншу, уже не звертаючи уваги на їхні релігійні прапори. Шведи тепер грабували і мародерствували так само, як і всі інші війська.

Прагнучи змусити Саксонію – найбільшого союзника шведів у Німеччині – порвати союз з Густавом-Адольфом, Валленштейн вторгся в її землі і почав методично їх спустошувати. Відгукнувшись на відчайдушні заклики саксонського курфюрста про допомогу, Густав-Адольф повів свої війська в Саксонію. У листопаду 1632 р. у міста Лютцена, знову біля Лейпцигу, відбулася друга найбільша битва; шведи здобули перемогу і змусили Валленштейна відійти в Чехію, але в бою загинув Густав-Адольф. Його армія відтепер підкорялася політиці шведського канцлера Оксеншерна, на якого сильний вплив робив Рішельє. Смерть Густава-Адольфа прискорила падіння фактично встановленої в Німеччині шведської гегемонії. Як уже не раз бувало, князі, побоюючись будь-яких великодержавних планів, почали схилятися до ідеї примирення з Габсбургами, якщо ті відмовляться від проведення Контрреформації в чужих володіннях.

Ці настрої використовував Валленштейн. У 1633 р. він повів переговори зі Швецією, Францією, Саксонією, далеко не завжди повідомляючи імператорові про їхній хід і про свої дипломатичні задуми. Запідозривши його в зраді, Фердинанд II, який налаштовувався проти Валленштейна фанатичною придворною камарильєю, на початку 1634 р. відсторонив його від командування, а в лютому у фортеці Егер Валленштейн був убитий відданими імператорській владі офіцерами-змовниками, що вважали його державним зрадником.

Восени 1634 р. шведська армія, що втратила колишню дисципліну, потерпіла жорстоку поразку від імперських військ при Нердлінгені. Загони імперських солдатів і іспанські війська, витиснувши шведів з Південної Німеччини, почали спустошувати землі протестантських князів у західній частині країни, що підсилило їхній намір домогтися перемир'я з Фердинандом. Одночасно йшли переговори про мир імператора із саксонським курфюрстом. Він був укладений у Празі навесні 1635 р. Імператор, пішовши на поступки, відмовився від проведення Реституційного едикту в Саксонії на 40 років, до подальших переговорів, причому цей принцип повинен був поширитися і на інші князівства, якщо вони приєднаються до Празького миру. Нова тактика Габсбургів, розрахована на розкол супротивників, дала свої плоди – до миру приєдналися північнонімецькі протестанти. Загальнополітична ситуація знову виявилася сприятливою для Габсбургів, і, оскільки всі інші резерви в боротьбі з ними були вичерпані, Франція вирішила сама вступити у війну.

 Четвертий (франко-шведський) період війни (1635-1648).

Відновивши союз зі Швецією, Франція почала дипломатичні зусилля для активізації боротьби на усіх фронтах, де можна було протиборствувати й австрійським, й іспанським Габсбургам. Республіка Об'єднаних провінцій продовжувала свою визвольну війну з Іспанією і домоглася ряду успіхів у великих морських боях. Мантуя, Савойя, Венеція, Трансільванське князівство підтримали франко-шведський союз. Нейтральну, але дружню Франції позицію зайняла Польща. Росія на пільгових умовах постачала Швецію житом і селітрою (для виготовлення пороху), прядивом і корабельним лісом.

Останній, самий тривалий період війни вівся в умовах, коли усе більше відчувалося виснаження протиборчих сторін у результаті величезної багаторічної напруги людських і фінансових ресурсів. У результаті переважали маневрені воєнні дії, невеликі бої, лише кілька разів відбулися більш великі битви. Бої йшли зі змінним успіхом, але на початку 40-х років визначилася наростаюча перевага французів і шведів. Шведи розбили імператорську армію восени 1642 р. знову при Брейтенфельді, після чого зайняли всю Саксонію і проникнули в Моравію. Французи опанували Ельзасом, діючи узгоджено із силами Республіки Об'єднаних провінцій, одержали ряд перемог над іспанцями в Південних Нідерландах, нанесли їм важкий удар у битві під Рокруа в 1643 р. Події ускладнилися суперництвом, що загострилося, Швеції і Данії, що привело їх до війни в 1643-1645 р. Мазаріні, що змінив померлого Рішельє, приклав чимало зусиль, домагаючись припинення цього конфлікту. Значно зміцнивши за умовами миру свої позиції на Балтиці, Швеція знову активізувала дії своєї армії в Німеччині і навесні 1646 р. розгромила імператорські і баварські війська при Янкові в Південній Чехії, а потім повела наступ в чеських і австрійських землях, загрожуючи і Празі, і Відню. Імператорові Фердинанду III (1637-1657) ставало усе ясніше, що війна програна. До мирних переговорів обидві сторони підштовхували не тільки результати воєнних дій і наростаючі труднощі фінансування війни, але і широкий розмах партизанського руху в Німеччині проти насильств і мародерства "своїх" і ворожих армій. Солдати, офіцери, генерали обох сторін утратили смак до фанатичного захисту релігійних гасел; багато хто з них не раз змінювали колір прапора; масовим явищем стало дезертирство.

Ще в 1638 р. папа і датський король закликали до припинення війни. Через два роки ідею мирних переговорів підтримав німецький рейхстаг у Регенсбурзі, що зібрався вперше після довгої перерви. До конкретної дипломатичної підготовки миру приступили, однак, пізніше. Тільки в 1644 р. почався мирний конгрес у Мюнстері, де велися переговори між імператором і Францією; у 1645 р. в іншому, також вестфальськом місті – Оснабрюці – відкрилися переговори, на яких з'ясовувалися шведсько-німецькі відносини. Одночасно продовжувалася і війна, усе більш безглузда.