20 Внутрішня та зовнішня політика Генріха 4 (1589-1610).

Генріх Наваррський став королем Франції Генріхом IV (1589- 1610) і розпочалося правління нової династії Бурбонів.

Католики не визнали королем ватажка гугенотів. їм на допомогу вирушило іспанське військо. Але того часу у Франції розгорнувся широкий селянський рух проти податків і свавілля дворянства. Це змусило католиків піти на компроміс із Генріхом IV, але за умови, що він перейде у католицтво. "Париж вартий меси!"- промовив той і погодився. 1594 р. після коронації Генріх IV в'їхав у Париж.

1598 р. Генріх IV видав Нантський едикт, що означало завершення тривалої внутрішньої боротьби в країні. Цей документ був яскравим прикладом релігійної віротерпимості бо нарешті, хоч і на деякий час, визнав кальвіністів і примирив їх із католиками.

У XVI - першій половиш XVII ст. політичний устрій Франції набув форми класичного абсолютизму.

Король Генріх IV користувався загальною симпатією французів. Він дуже рідко скликав Генеральні штати, але ніхто не виступав проти такої політики. Дорадником і головним міністром короля був князь Сюллі (гугенот). Разом з ним король здійснив внутрішні реформи, спрямовані на відродження сільського господарства, підтримку вітчизняної промисловості та торгівлі. Зокрема було запроваджено суворий нагляд за збиранням податків, що значно поповнило державну скарбницю. 1604 р. французи заснували свою першу колонію.

У зовнішній політиці Генріх IV виступав проти австрійських та іспанських Габсбургів і готувався до війни з ними. Він сподівався утворити проти них коаліцію у складі Франції, Англії, Голландії, протестантських князів Німеччини, Скандинавських країн і Швейцарії. Але 1610 р. він був убитий католиком-фанатиком.

У січні 1595 року Генріх IV оголосив війну Іспанії. У 1595 році іспанці взяли Камбре, 1596 — Калі і, нарешті, в 1597 — Ам'єн. Але, попри ці успіхи, Філіп, як і раніше не мав ніякої надії повалити Генріха. Грошей на продовження війни в нього не було, і в травні 1598 року іспанський король погодився сепаратний Вервенський миро. Всі здобуті ним провінції були повернуті Франції. Останнім оплотом лігістів залишалася Бретань, захоплена герцогом Меркером. Цим договором французький міністрМаксимільян Сюллі намагався послабити ворогів Франції, посилити її васалів, оточити її поясом нейтральних держав, які юридично були б під її егідою, а фактично під її командою. План Сюллі відомий тільки з його мемуарів. Дійсність була дещо іншою. Не випускаючи з уваги ідеї природних кордонів для своєї країни, Генріх IV діяв у зовнішній політиці за іншим принципом, який отримав у цей час широку практику. Це був принцип «політичної рівноваги». Якщо держава в XVI столітті ставала національною, тобто будувалася на основі господарської єдності території і пов'язаної з ним єдності мови і культури, то в своїх відносинах до інших держав воно прагнуло забезпечити це ціле від їх посягань. Практично у зовнішній політиці це призводило до прагнення зберегти співвідношення сил між європейськими державами, що історично склалося, та створити противагу державі, яка швидко збільшується; при захопленнях, здійснених сильною державою, — компенсувати найслабшій в цілях відновлення все тієї ж «рівноваги». Звичайно, всі такі «принципи» були дійсні лише до тих пір, поки було неможливо або небезпечно порушувати їх силою.

Генріх IV і керувався «принципами», поки було небезпечно іншим способом округляти і розширювати межі Франції. «Я погоджуюся з тим, — говорив він, — що країна, населення якої говорить іспанською, повинна залишатися у володінні Іспанії, а країна, де населення говорить німецькою, повинна належати Німеччини. Але ті землі, в яких населення говорить французькою, повинні належати мені». Практично Генріх прагнув до двох цілей: послабити могутність династії Габсбургів і підтримати рівновагу між європейськими державами, що була вигідна для Франції. Тому він продовжував зберігати дружні стосунки з Англією, яка допомогла йому, як протестанту і ворогу Іспанії, заволодіти французьким престолом. Проте в той же час Генріх таємно протидіяв планам англійських моряків і торговців і підступам англійських дипломатів в Італії і на Сході, де, як відомо, Франція сильно зміцнилася з часу Франциска I. Внаслідок цього посли Генріха IV в Лондоні — Тюмері, Гарле де Бомон і Ла Бордері — завжди стояли перед важким завданням поєднувати дружбу з Англією з протидією прагненням цієї держави зайняти провідну позицію.

Також в цілях ослаблення Габсбургів Генріх IV сприяв укладенню миру між Іспанією і Голландією. Таким чином, французький король сприяв визнання Іспанією незалежності відпалих від неї 7 північних провінцій Нідерландів. На Сході, в Туреччині, Генріх відновлював французький вплив, що похитнувся за час релігійних воєн, за допомогою успішної дипломатичної діяльності своїх послів Савари де Брева і Жана де Гонто Бірона. Пільги, отримані Франциском І в 1535 році, були повністю відновлені в 1604 році: всі держави, які бажали торгувати з Туреччиною, повинні були надсилати туди свої кораблі під французьким прапором. Виняток становили англійці, які зуміли добитися від султана в 1599 році права входити в його порти під власним прапором. Дружба Генріха з султаном була засобом залякування імператора Габсбурга навалою турецької армії, а іспанського короля Габсбурга — нападом турецького флоту. І те й інше було запорукою безпеки Франції.

Одночасно, однак, Генріх не заважав поширювати чутки про своїх християнські наміри завоювати Схід, вигнати султана з Європи і оголосити проти нього хрестовий похід. Стосовно німецьких князів Генріх також тримався реальної політики. Його уповноважений Боннар запевняв німецьких протестантських князів, що перехід Генріха з протестантизму в католицизм не повинен їх бентежити; дружнє ставлення короля до німецьких князів залишається незмінним, як і його бажання бути захисником «споконвічної німецької свободи». Оскільки були сильні князі, був слабкий імператор, вічний ворог Франції Габсбург. Генріху IV вдалося врешті-решт створити коаліцію проти Габсбургів і приступити до боротьби з ними. Однак кинджал вбивці не дозволив йому довести задумане до кінця. На життя Генріха IV неодноразово робили замах. Як правило, це були ченці — капуцини, не без впливу єзуїтів. Ними рухало бажання розправитися з протестантом, який заволодіа престолом.