52.Соціальні статуси та ролі.
Соціальний статус - те місце в суспільній системі, яке займає конкретна людина; це сукупність ролей, які змушений виконувати людина, займаючи певне становище в суспільстві.
Існує два основних значення терміну «статус»:
Соціальний статус може розглядатися як свого роду цеглинка, тобто важливий елемент будь-якої соціальної системи, оскільки остання обов'язково є сукупністю статусів, що перебувають у певних співвідношеннях один з одним. Таке розуміння статусу було запропоновано Р. Лінтон.
Поняття «статусу» може зв'язуватися з уявленнями про авторитет, честі і престиж. У цьому випадку воно може лежати в основі стратифікаціїсуспільства (розшарування всередині суспільства), заснованої на понятті класу. Таке використання даного поняття було запропоновано М. Вебером.
Зазвичай у людини кілька статусів, однак існує тільки один, який дійсно визначає положення людини в суспільстві, як правило, це професіялюдини, а точніше, займана ним посада (наприклад, вчитель, професор, банкір, кур'єр). Такий статус називається інтегральним.
Соціальна роль - це спосіб поведінки, який відповідає прийнятим у даному суспільстві нормам, зреалізований в очікуваннях оточення, і залежить від соціального статусу людини; це модель поведінки, відповідно до якої людина повинна діяти в певних ситуаціях. Роль може бути розглянута також і як сукупність вимог (норм), які висуваються по відношенню до людини, що займає ту чи іншу соціальну позицію.
Роль не може існувати поза соціального інституту (так як соціальний інститут - це і є сукупність ролей і статусів), а отже, передбачає співвідношення з іншими ролями. Так, наприклад, роль «батька» не може існувати поза її ставлення до ролі «дитини», оскільки саме по відношенню до дитини вона головним чином і реалізується (батько є вихователем і годувальником по відношенню до дитини).
Соціальні ролі можуть бути:
• інституалізовані: інститут шлюбу, сім'ї (соціальні ролі матері, дочки, дружини)
• Конвенціональні: приймаються за угодою (людина може відмовитися прийняти їх)
53.Соціологічна думка в Україні.
Вимоги соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературну твори. „Слово о законі і благодаті” (ІХ ст.) – першого київського митрополита Іларіона, „Повчання дітям” (ХІІ ст.) Володимира Мономаха, „Печерський патерик”, „Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.), „Іпатіївський літопис” (ХV ст.), „Повість минулих літ” Нестора, „Руська правда” Ярослава Мудрого
Велике місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. займає мислитель І. Вишенський, він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, рівності, справедливості у сфері Духа, а потім покласти це в основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу. Важливий вплив на становлення української суспільної думки, протосоціологічних ідей ХVІІІ ст. має теоретична спадщина великого мислителя Г. Сковороди (1722-1794 р.). Він у своїх творах висунув основні проблеми філософського, історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творчості займають філософсько-соціологічні твори.
Г. Сковорода висунув теорію трьох світів (мірів): перший – великий „мір”, що складається з безлічів світів, це всесвіт – макрокосмос, який немає меж. Два другі – це частини великого, малі світи. Один з них – малий світ – мікрокосмос („мірок”), людина, а другий – це символічний світ, Біблія. Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою „Енеїди”
І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками.
Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського
Братства, створеного наприкінці 1845 – початку 1846 рр. До Братства належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський,
О.Маркович, та інші.
Другий період розвитку соціологічної думки в Україні безпосередньо пов'язаний з виникненням соціології як окремої науки. У наукових колах його називають періодом академічної соціології. Розпочинається він за існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.
Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі «Громада».
Учені, які досліджують особливості тогочасної української соціологічної думки наприкінці XIX ст., відзначають, що тодішні дослідження здебільшого трансформували ідеї О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників, слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї вони висловлювали. Визначальна риса соціологічної думки в Україні — тісний взаємозв'язок із суспільно-політичними проблемами, з завданнями утвердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Специфічною ознакою вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення, розвитку національної самосвідомості. А перші українські соціологи були передусім громадськими діячами, а вже потім науковцями.
Мислитель і суспільний діяч, людина енциклопедичних знань М. Драгоманов є найпомітнішою фігурою в українській протосоціології. Він чи не перший привніс у наукові кола України соціологічне бачення світу, принципи і поняття нової дисципліни, ознайомив з нею студентство Київського університету. Характерною ознакою його наукової діяльності був прогресивний європеїзм — активне просвітництво і популяризаторство передових на той час поглядів і теорій західноєвропейських мислителів, у тому числі фундаторів соціології — Конта, Спенсера, Маркса та ін.
У сфері інтересів М. Драгоманова були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо — все, що тепер обіймає "політична соціологія