2.2 Громадянські права.

Статті 3 — 5 містять загальні зобов'язання держав щодо виконання положень Пакту. Стаття 3 передбачає рівність на основі статі: держави — учасниці зобов'язані забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користуватися громадянськими і політичними правами, передбаченими у цьому Пакті. Стаття 4 дозволяє країнам - учасницям відступати від положень Пакту за цепних умов: «1. Під час надзвичайного стану в державі, при якому житія нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави - учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом». В статті зазначені певні обмеження: відповідно до п. 2 ст. 4 положення п. 1 не може бути підставою для будь-яких від­ступів від статей 6, 7, 8 (п. 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

Фундаментальні права людини, що містяться у Пакті, почи­наються з права на життя, передбаченого ст. 6. У п. 1 ст. 6 виз­начено: «Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя».

Комітет з прав людини, який відповідає за втілення у життя прав, визнаних у Пакті, проголосив це право найголовнішим, проте за змістом ст. 6 не передбачає абсолютної заборони позбавлення життя, лише свавільний акт позбавлення життя підпадає під заборону цієї статті. Взагалі поняття «свавільний» викликає багато суперечок. Тому Комісія розглянула це питан­ня і вирішила, що простий факт того, що позбавлення життя є правомірним (законним) за національним законодавством, не означає автоматично, що ця дія не с «свавільною». Тобто Комі­тет визнає несвавільними лише такі дії, як самозахист, арешт та запобігання втечі, які передбачені як національним, так і між­народним правом⁴¹.

Стаття 6 не відміняє смертну кару, але передбачає, що «у країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час здійснення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покаранні за нього. Це покарання може бути здій­снено тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом».

Треба визнати, що багато країн світу мають інститут смерт­ної кари за злочини, які не можна вважати навіть «найбільш тяжкими злочинами», а другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1989 p., спрямований на відміну смертної кари , ще й лосі не с широко ратифікований⁴². Зауважимо, що 18 грудня 2007 р. ООН все ж таки ухвалила проект резолюції про введення мораторію на страту. За цей документ висловилися 104 делегації, «проти» — 54, а представ­ники 29 держав при голосуванні утрималися. Документ був підготовлений за ініціативою Євросоюзу і внесений па розгляд членів ГА ООН від імені 80 держав-співав-торів, що представляють всі регіони миру. Однак супротивники цієї резолюції назвали її ухвалення спробою втручання у вну­трішні справи суверенних держав шляхом нав'язування їм своєї системи правосуддя.

У прийнятій резолюції наголошується, що Генеральна Асамблея закликає держави «поступово обмежувати застосуван­ня смертної кари і скорочувати число злочинів, які можуть каратися стратою», а також «ввести мораторій на виконання смертних вироків в цілях відміни страти». У ній також підкрес­люється, що застосування цього вищого заходу покарання підриває людську гідність, а мораторій на її застосування сприя­тиме повнішому здійсненню і прогресивному розвитку прав людини. У документі указується, що наразі немає ніяких пере­конливих доказів того, що страта є чинником стримання злочи­ну.

За даними ООН, вже 130 країн відмінили страту або ввели мораторій на її застосування. У 2006 році смертні вироки були приведені у виконання лише в 27 країнах світу. Людей стра­чують в Білорусі, Японії, Саудівській Аравії, Китаї, США і ін.

Стаття 7 є важливою нормою для захисту особи від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, оскільки в зазначеній статті встано­влюється заборона застосування цих засобів до всіх без винят­ку. Складними для застосування цього положення є проблеми щодо визначення природи покарання та яке ставлення вважати нелюдським та таким, що принижує гідність. На жаль, вельми актуальної і в наш час залишаються питан­ня работоргівлі. Стаття 8 проголошує: «Нікого не можуть три­мати в рабстві: рабство і работоргівля забороняється в усіх їх видах». Право на свободу та особисту недоторканність, право затриманої особи на гуманне поводження та право на справед­ливий судовий розгляд і рівність перед судом.

Стаття 9 захищає важливі права людини на свободу та особи­сту недоторканність. Стаття підтверджує, що відповідно до цього права «нікого не може бути піддано свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури. які встановлені законом».

Зазначена стаття гарантує процесуальні права затриманої особи. Причина арешту має бути повідомлена при затриманні, а затримана особа має бути інформована стосовно звинувачен­ня проти неї. Особи, затримані чи ув'язнені за кримінальні порушення, мають право на судовий розгляд протягом розумно­го строку або на звільнення. Особи, що були затримані, мають право оскаржити законність їх затримання, і в разі незаконно­го затримання мають право на компенсацію.

Стаття 10 передбачає право затриманої особи на гуманне поводження. Комітет надав цій статті досить широке тлумачен­ня, зазначивши, що вона стосується усіх осіб, які були позбав­лені волі, включаючи тих, хто утримується в тюрмі чи лікарні для осіб з психічними розладами. Він підкреслив, що: «Гуман­не та з повагою їх гідності поводження до всіх затриманих осіб є фундаментальним та універсально застосованим правилом»⁴³.

Невиконання договірного зобов'язання, у відповідності зі ст. 11, не є приводом для позбавлення волі. Кожен, хто законно перебуває на території держави, має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання (ст. 12). Дотримання ст. 14 є передумовою забезпечення гуманності і справедливості в кримінальному судочинстві. Стаття передба­чає, що всі особи є рівними перед судами та трибуналами. Обов'язкове існування компетентних, незалежних і безсторон­ніх суддів. Пов'язаною з правом на справедливий суд є презумп­ція невинуватості.

З метою забезпечення справедливого розгляду справи ст. 14 встановлює перелік мінімальних гарантій кожному, зокрема, як зазначено у документі:

а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу висунутого проти нього обви­нувачення;

b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним ним самим захисником;

c) бути судженим без невиправданої затримки;

d) бути судженим в його присутності і захищати себе осо­бисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому разі, коли інтереси правосуддя того вимагають, безплатно, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника;

е) допитувати свідків, які дають свідчення проти нього, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, та мати право на виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що дають свідчення проти нього;

f) користуватися безплатною допомогою перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не гово­рить цією мовою;

g) не бути приневоленим до надання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним.

Окремі положення присвячені праву на особисте і сімейне життя, захист дитини, на свободу думки, совісті та релігії, праву безперешкодно дотримуватись своїх поглядів.

Кожна людина має право на захист закону від свавільного або незаконного втручання в особисте і сімейне життя (ст. 17). Ця стаття захищає кожного від "свавільного чи незаконного втру­чання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незакон­них посягань на недоторканність житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на честь і репутацію". В Загальному коментарі Комісія зазначила, що це право має гарантуватися незалежно від того, чи порушується воно з боку державних органів влади, чи фізичних або юридичних осіб. Настанови статті передбачають обов'язок держав вжити усіх можливих заходів, зокрема законодавчих, аби запобігти можли­вості таких порушень.

Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії (ст.18). Право включає свободу мати чи брати релігію або пере­конання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно. Свобода сповідувати релігію або переконання під­лягає лише обмеженням, які встановлюються законом і які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, так само як основних прав та свобод інших осіб.

Пункт 1 ст. 19 передбачає «право кожної людини безпере­шкодно дотримуватися своїх поглядів». Згідно з п. 2 ст. 19 «кожна людина має право на вільне вираження своїх поглядів». Це право, з певними обмеженнями, передбачає свободу шукати, отримувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї незалеж­но від державних кордонів в усній чи письмовій формі, за допо­могою друку або художніх форм вираження чи в інші способи на власний розсуд. Обмеження встановлюються в п. З ст. 19: «Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов'язки й особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поважання прав і репутації інших осіб; Ь) для охорони держав­ної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення».

Ще однією проблемою стосовно прав людини було попере­дження релігійної та расової ненависті та пропаганди війни. Заборона таких форм «вираження поглядів» передбачається в ст. 20: «Будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена зако­ном». Вартий уваги той факт, що, нажаль, деякі країни зробили застереження стосовно положень цієї статті. Вони зазначили, що положення «пропаганда» та «війна» є занадто абстрактними і потребують більш точного визначення. До числа цих країн входять: Франція, Австралія, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Люксембург, Ісландія, Нова Зеландія, Норвегія та Швеція⁴⁴.

Згідно зі ст. 24 кожна дитина без будь-якої дискримінації має право на необхідні заходи захисту, повинна бути зареєстро­вана негайно після народження, повинна мати ім'я та має право на громадянство.