47. Проблема класифікації виховальних відносин у педагогічній теорії.

Головним питанням класифікації виховуючих відносин, як і будь-якої іншої, є суттєві ознаки, на основі яких проведення її найдоцільніше. Класифікація за суттєвими ознаками називається типологією. Однак нами розглядаються не лише типи виховуючих взаємин, а й їх види, тобто стосунки між класами (типами). Складність цього питання в тому, що, як писав А.С. Макаренко, з усім складним світом оточуючої дійсності дитина входить у нескінченне число стосунків. Увесь цей “хаос” наче не піддається жодному облікові, але він створює в кожний даний момент певні зміни в особистості дитини.

До класифікації відносин вдавалося багато вчених. У цьому підручнику немає потреби їх детально аналізувати. Проте слід зауважити, що нескінченна різноманітність відносин у школі, врахування специфіки педагогічної діяльності виявляють необхідність їх розгляду відповідно до двох видів умовного поділу праці вчителя — власне виховання і навчання. Це виховуючі відносини, що виникають у навчанні, і виховуючі стосунки, характерні для позаурочної виховної діяльності.

У вихованні та навчанні мають місце й інші видові відмінності відносин. А.С. Макаренко, а за ним дослідники, котрі займалися проблемами колективу, виділяють відносини-властивості і відносини залежності.

Відносини можуть виступати і як залежності. При цьому необхідно брати до уваги, що відносини-залежності, які високо цінував А.С. Макаренко, формувалися в єдиному виховному колективі, тобто залежність стосувалася і педагогів, і вихованців. Таким чином, існувала взасмозалежність. Тепер, коли ми маємо колективи педагогів і вихованців, діти перебувають у повній залежності від учителів. Проте практичне виховання засвідчує, що не залежність, а взаємозалежність у єдності зі співдружністю вчителя й учня визначають ефективний “саморух” особистості. Отож, як вид відносин нами розглядаються відносини-взаємозалежності. Таким чином, нова парадигма виховання зумовила необхідність в уточненні цієї класифікації. Нами обґрунтовані два ноі за своєю суттю різновиди відносин.

Доцільно, на наш погляд, також відмітити відносини-саморозвитку чи відносини школяра до самого себе — самовідносини.

Самовідносини — це вид суб’єкт-суб’єктної виховної й пізнавальної взаємодії, спрямованої вчителем, яка здійснюєть­ся з урахуванням віку учня, досягнутого ним рівня вихованості, на основі особливостей і потреб його індивідуального розвитку.

Різновиди відносин-взаємозалежності, відносин-якості і са- мовідносин школярів об’єднує поняття “педагогічна взаємодія”.

48. Технологія тьюторства як один із складників кмс навч. В закладах освіти ііі-іv рівнів акредитації.

Технологія тьюторства розвивається як засіб інтернаціоналізації освіти, один із складників кредитно–модульної системи навчання передусім у закладах педагогічної освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації. Базою для розповсюдження тьюторства стали потреби уніфікації Зони європейської вищої освіти, подальша індивідуалізація навчання, особистісна спрямованість і розвиток усіх видів самостійної роботи, її креативність та елективність. При цьому слід наголосити на індивідуально–соціалізуючому характері тьюторства, а отже, – підсиленні виховного аспекту в підготовці вчителя. Важливою особливістю сучасної освіти є й те, що дедалі більше втрачається суто національна обмеженість освітнього процесу. Підготовка вчителя мусить відповідати вимогам світових ринків праці.

„Тьютор” – педагог–наставник, порадник, друг, захисник студента, походить від англійського „tutor” і латинського – „tueor”, що означає спостерігаю, піклуюся. Згідно з зарубіжним досвідом, тьютори навчають за спеціальністю і виховують студентів у аудиторний чи позааудиторний час.

Тьюторство у нашому досвіді спрямоване насамперед на студентів, які потребують підвищеної педагогічної уваги. Індивідуальна взаємодія й співпраця в невеликих групах посилює мотивацію на професію, сприяє взаємній інтелектуальній активності, співконтролю і самоконтролю. У процесі заняття відбувається взаємоперевірка, порівняння і співставлення знань, виявлення слабких місць. Так як ця робота поєднується з консультуванням викладача, то вона зводиться до суб’єкт–суб’єктної навчально–виховної співбесіди двох рівноправних партнерів – тьютора і майбутнього вчителя, що сприяє розвиткові самостійної індивідуальної роботи, самовихованню студента й самовдосконаленню викладача.

Тьюторська технологія навчання передбачає суб’єкт–суб’єктну взаємодію. Без сприйняття тьютором студента як рівноправного партнера взаємодії тьюторська система неможлива. Це, у свою чергу, сприяє формуванню суб’єкт–суб’єктної взаємодії на рівні співробітництва і співтворчості між майбутнім учителем і його майбутніми учнями. Тьюторство у вищій педагогічній школі відбувається на підґрунті взаємоповаги і довіри, що створює реальні можливості для здійснення постійного професійного самотворення, підвищення компетентності викладача і „вирівнювання” підготовки студента, об’єктивної оцінки і самооцінки, формує гнучкість і нестандартність мислення, бажання поповнювати знання. Студентам пропонуються такі види і типи завдань і запитань: підготовка реферату, написання твору–есе, аналіз ситуацій, тлумачення цитат, продовження узагальнень і висновків педагогів, інтелектуальний штурм, дебатну методику, кейс–технології, поповнення педагогічного портфоліо тощо. Багато з цих завдань потребують поради, консультування, допомоги в розумінні їх сутності, пошуках потрібної літератури, актуалізації раніше отриманих знань. А разом з цим, – гуманних суб’єкт–суб’єктних стосунків.

тьюторство розпочинається зі стимулювання кінцевого результату, а далі формується прагнення успіхів у оволодінні професією. На всіх етапах вивчення педагогіки активізуються раніше одержані знання. Вони перестають бути формальними, відчутнішою стає потреба знань, а відтак – просування майбутнього вчителя у навчанні і вихованні. На цьому етапі особливого значення набуває система стимулювання. Студенти потребують постійної об’єктивної оцінки не лише повністю виконаного завдання. Вони високо цінують заохочення на кожному етапі чи елементах роботи. Зростає гуманна педагогічна культура тьютора і студента. Взаємодія не лише на лекції, семінарських і практичних заняттях, а й в позааудиторний час дозволяє викладачеві охопити своєю професійно–вдумливою увагою кожного студента, реалізувати на практиці принципи суб’єктності, індивідуального підходу, елективності, здійснювати особистісно орієнтовану педагогічну діяльність. Тому виставлені в пропонованому посібнику бали за кожний вид тьюторських завдань не є стабільними. Вони можуть бути мотивовано вищими, або підлягати зниженню в залежності від якості навчання студента, щоб бути показником його „руху” в особистісному і професійному зростанні чи слугувати виявленню гальмівних факторів.

відмінно „5” – 18–25 б.

добре „4” – 12–18 б.

задовільно „3” – 6–12б.

незадовільно „2” – 0–6 б.

Отже, тьюторство це форма переважно індивідуальної роботи студента і викладача, спрямована на розвиток мотивації й інтересу до професії, активізації самостійного формування особистості майбутнього фахівця і в результаті – збільшення балів і піднесення його рейтингу. В основі тьюторства – історично апробований принцип педагогічного супроводу самостійної роботи, особливо тих студентів, які цього потребують у силу різних обставин.

49. Історичний аспект тьюторского супроводу у вищих навч. Закладах Європи та Америки. Феномен тьюторства тесно связан с историей европейских университетов и происходит из Великобритании. Он оформился примерно в XIV веке в классических английских университетах — Оксфорде и несколько позднее — в Кембридже. С этого времени под тьюторством понимают сложившуюся форму университетского наставничества. В то время университет представлял из себя братство, исповедующее единые ценности, говорящее на одном языке и признающее одни научные авторитеты. Английский университет не заботился о том, чтобы все студенты слушали определенные курсы. Студенты из одних колледжей могли быть слушателями лекций профессоров из других колледжей. Каждый профессор читал и комментировал свою книгу. Студенту предстояло самому решать, каких профессоров и какие предметы он будет слушать. Университет же предъявлял свои требования только на экзаменах, и студент должен был сам выбрать путь, которым он достигнет знаний, необходимых для получения степени. В этом ему помогал тьютор.Так как непреходящей ценностью того времени была свобода (преподавания и учения), тьютор осуществлял функцию посредничества между свободным профессором и свободным школяром. Ценность свободы была тесно связана с ценностью личности, и задача тьютора состояла в том, чтобы соединять на практике личностное содержание и академические идеалы. Процесс самообразования был основным процессом получения университетских знаний, и тьюторство изначально выполняло функции сопровождения этого процесса самообразования. В XVII веке сфера деятельности тьютора расширяется — все большее значение начинают приобретать образовательные функции. Тьютор определяет и советует студенту, какие лекции и практические занятия лучше всего посещать, как составить план своей учебной работы, следит за тем, чтобы его ученики хорошо занимались и были готовы к университетским экзаменам. Тьютор — ближайший советник студента и помощник во всех затруднениях. В XVII веке тьюторская система официально признается частью английской университетской системы, постепенно вытесняющей профессорскую. С 1700 по 1850 год в английских университетах не было публичных курсов и кафедр. К экзаменам студента готовил тьютор. Когда в конце XIX века в университетах появились и свободные кафедры (частные лекции), и коллегиальные лекции, то за студентом оставалось право выбора профессоров и курсов. В течение XVIII—XX веков в старейших университетах Англии тьюторская система не только не сдала своих позиций, но заняла центральное место в обучении; лекционная система служила лишь дополнением к ней.