44. Поняття виховальних відносин. Ґенеза і сучасний стан проблеми. (див.45, початок)Бойко написала статтю…це уривки з неї!!!!

У формуванні людської особистості, поряд з природними, індивідуальними її особливостями, вирішальна роль належить виховуючим відносинам. “Якими діти народжуються, це ні від кого не залежить, — вважає педагогічна народна мудрість, — потрібно, щоб вони шляхом правильного ставлення до них дорослих зробилися гідни­ми людини”. Виховуючі відносини виступають першоосновою і найважливішою умовою повноцінного розвитку дитини.

Виховуючі відносини у загальноосвітній школі — це спеціально організована під керівництвом учителя творча, морально-естетична взаємодія суб’єктів педагогічного процесу, спрямована на досягнення мети виховання, зумовлена соціально і психологічно всією системою суспільних відносин, загальнолюдських і національних цінностей, відповідає певному етапові розвитку суспільства. Отже, ми ведемо мову не про “стихійні”, неорганізовані взаємини, а про спеціально сформовані з виховною метою відносини. Це визначення виховуючих відносин не є назавжди вичерпним, воно розвивається, як розвивається суспільство і пе­дагогічна наука.

Запропоноване визначення ґрунтується: 1) на теоретичних положеннях В.М. М’ясищева, який першим звернув увагу на те, що в практиці має місце тотожність у поняттях “відносини” і “взаємодія”; 2) на філософсько-психологічній концепції С.Л. Рубінштейна, де доведено, що ставлення людини до людини опосередковують відносини людини до буття. Це узагальнення дозволило нам розглядати виховуючі взаємини “вчитель — учень” як основу формування відносин дітей до оточуючої дійсності та стосунків у дитячому колективі.

Перші узагальнюючі думки про стосунки вчителів і учнів, як про наслідування прикладу старших у вихованні відносимо до 1086 р., коли при Київському Андріївському монастирі внучкою князя Ярослава Мудрого Анною було відкрите жіноче училище. У “Повчанні дітям” київського князя Володимира Мономаха уже досить чітко робиться спроба визначити місце дітей і старших у вихованні.

Особливе місце у становленні вітчизняної педагогіки відносин учителів і учнів посідають ті навчальні заклади України, які мали велике значення для розвитку освіти всієї Європи. Такою була Острозька академія, для неї характерний емоційно-естетичний стиль і тон. Не випадковим є те, що її перший ректор Г. Смотрицький був одним із засновників української поезії. Однак найбільш цінний вклад у теорію і практику взаємин належить Києво-Могилянській колегії, аз 1701 р. академії, — першому вищому навчальному закладові України, Росії, Білорусії, її засновнику Петрові Могилі. Його праця “Анфологія” стала мов би нормативним “Положенням...” для організації інших навчальних закладів. П. Могила звертає увагу вихователів на необхідність розуміти учнів, враховувати їхні індивідуальні якості, в залежності від яких визначати характер взаємодії з ними.

Філософські трактати, полемічні твори, історичні документи цього періоду свідчать про наявність у той час різних шляхів формування педагогічно доцільних стосунків з учнями педагогів /. Галятовського, /. Гизеля, Й. Горбацького, Л. Барановича, Е. Славинецького, С. Полоцького, Ф. Прокоповича та інших. Ось зразок правил учителів-дяків для учнів: “Веди себе так, щоб тебе кожен похвалив, а вчитель полюбив”; “Слухай учителя свого, знайдеш багато розумного у нього”; “Добра кожному бажай і чим зможеш допомагай”; “Не принижуй брата свого, що не мило самому, не причиняй нікому”.

Одним із найбільших талановитих педагогів XVII ст. був Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської колегії. Він першим довів, що успіх дітей у навчанні залежить від учителя, розробив рекомендації для вчителів і учнів, де показав, як можна досягти успіхів в учінні та викладанні. Прогресивні ідеї Ф. Прокоповича щодо організації навчально-виховного процесу, стосунків учителів і учнів широко розповсюджувалися в Росії, особливо тоді, коли Ф. Прокопович став радником Петра І з питань освіти, науки і культури.

К.Д. Ушинський накреслив основні шляхи формування у школі виховуючих стосунків. Це — знання “матеріалу”, тобто учня, а потім свідомий вибір засобів. Він відкидав як псевдоліберальне загравання з учнями, так і жорстокість, безсердечність учителів. Найважливішим у формуванні відносин вважав спільну працю, а для гуманізації відносин радив використовувати народну педагогіку, елементи народної творчості, прислів’я, казки, які він називав “блискучими спробами народної педагогіки”, особливо цінував особистісні якості вчителя, його моральну природу, професіоналізм. Він виділяв організовані і стихійні педагогічні впливи, великого значення надавав єдиним педагогічним вимогам, засобам заохочення і покарання. Серед сукупності засобів головним вважав послідовне переконання і приклад учителя.

Послідовники К.Д. Ушинського, такі відомі українські педагоги, як М.А. Корф, М Ф. Левицький, Т.Г. Лубенець, Х.Д. Алчевсь- ка, Я. Ф. Чепігу критикували застарілі методи навчання і виховання, розробляли власні методичні системи і підручники з урахуванням особистісних якостей вихованця і вчителя.

45. Суб’єкт-суб’єктні взаємини викладачів і студентів як основа нової парадигми вищої освіти. Відносини в загальноосвітній школі - це спеціально організована під керівництвом учителя творча, морально-естетична взаємодія суб'єктів педагогічного процесу, спрямована на досягнення мети виховання. Отже, виховуючі відносини ми розглядаємо адекватно педагогічно доцільній взаємодії. Розбудова України як демократичної правової держави потребує формування в дітей справжніх ціннісних орієнтацій, створення з цією метою педагогічно доцільних, суб'єкт-суб'єктних, морально-естетичних, гуманних відносин педагогів і школярів. Педагогічні відносини як соціальне явище, інтегрований феномен уміщують філософські та психологічні знання. У філософії вивчається об'єктивний, соціальний аспект цього феномена, у психології - суб'єктивний. Педагогіка як комплексна наука об'єднує їх, бо досліджує відносини принаймні двох суб'єктів на широкому національно-культурному, економічному, соціально-історичному тлі. Ми обґрунтовуємо відносини як педагогічну категорію, якою поповнюється поняттєво-термінологічний апарат науки, що розвивається, як і сама педагогіка. Школа функціонує на основі відносин. Переступивши поріг навчального закладу, дитина включається в систему відносин, або взаємодію з учителем та однокласниками, через призму цих стосунків вона довго, а можливо, і все життя сприймає світ і людей. Бажано, щоб відбувалося обережне, виховуюче, відповідальне доторкання вчителя до чужого розуму та почуттів. Отже, навчання і виховання здійснюється на ґрунті виховуючих відносин насамперед двох головних дійових осіб школи - учителя, який передає досвід попередніх поколінь, і учня, який засвоює його. Як неповторна унікальність, дитина потребує не дише професійних, а й певних особистісних, щирих і спрямовуючих ставлень саме до неї. Вони виступають регулятором шкільного життя. У цьому передусім їх цінність.Цілком природно, що сьогодні ми засвоюємо нову філософію освіти, на сторінках педагогічної літератури ведеться мова про гуманітаризацію освіти, її інтеграцію, нові навчальні технології тощо. Однак разом із цим слід, на наш погляд, вести активніші пошуки в напрямі філософії виховання, інноваційних підходів у ньому з метою формування системи справжніх цінностей у дітей та молоді. Це потребує поряд із суспільними перетвореннями нової парадигми виховання.Нова парадигма виховання - складова ідеології та культури суспільства, що будується в Україні, зразок нового порівняно із традиційним розумінням сутності виховання в сучасних умовах державотворення. Демократичній державі мусить відповідати гуманістична, суб'єкт-суб'єктна парадигма виховання. Вона покликана навчати дітей демократичним цінностям. Виховання - категорія загальна, постійна і вічна. Воно виникло з появою людини і буде існувати, поки будуть люди на Землі, поки буде існувати потреба передавати досвід від одного покоління до іншого.Освіта ж стала можливою лише з розвитком цивілізації. Першооснову виховання розуміли наші предки. Зокрема земляки, полтавці, відомі просвітителі Г. С. Сковорода, Я. П. Ковельський, П. М. Юркевич, а пізніше Г. Г. Ващенко попереджали, що «знанням передує виховання серця благородного і вдячного». Ми не протиставляємо ці головні категорії педагогіки - навчання і виховання, а лише наголошуємо, що виховання в його повному розумінні інтегрує і власне виховання, і навчання, і освіту. Нині, у період соціальної та економічної нестабільності, гуманна школа, суб'єкт-суб'єктна взаємодія з розумним і добрим учителем - це рятівний круг для дитини. Доведено, що фактор відносин має явні переваги порівняно зі змістом і методами діяльності педагога. Високий рівень взаємин, співробітництва і співтворчості педагогів та учнів забезпечує реальні можливості успішного інтелектуального й психічного становлення особистості кожної дитини, а також виявлення всього багатства ресурсів педагогічної майстерності вчителя, арсеналу його педагогічних засобів та особистісних якостей. Основою суб'єкт-суб'єктних відносин як цінностей є цілеспрямована добросовісна педагогічна діяльність, яка може бути забезпечена тільки на основі глибоких спеціальних, психолого-педагогічних, професійних знань, умінь і навичок, багатства методів і прийомів, їх конкретної інструментовки. Знання не можна замінити нічим. Отже, виховуючі відносини формуються в компетентній педагогічній діяльності, улюбленій праці, на основі глибоких професійних знань, які активно впливають на цей процес. Перша. Сприйняття педагогом дитини як суб'єкта і мети виховання. Друга. Усвідомлення виховання як соціально-особистісного феномена. Третя позиція передбачає проектування і розвиток філософії виховання, формування національної культури та полікультури, національного менталітету громадянина України, гуманітаризацію освіти як умови і засобу виховання, піднесення його результативності. Лише на основі системи педагогічно доцільних, виховуючих взаємин можна досягти реалій об'єднання навчання й виховання з національною та світовою культурою, сформувати нові цінності, до яких передусім належать солідарність і консолідація людей різних національностей та поколінь, і водночас забезпечити формування національного менталітету громадянина України, входження національної системи освіти у світовий освітній простір. Нова парадигма виховання мусить увібрати все краще, що створено національною культурою, проте не спуститися до плазування перед зарубіжним досвідом, до некритичного «мавпування західних мод». Її серцевиною й ціннісною основою виховання виступають суб'єкт-суб'єктні взаємини дорослих і дітей.