Розділ 2. Правове регулювання добровільного припинення діяльності суб’єктів господарювання

2.1. Підстави та наслідки добровільного припинення діяльності суб’єктів господарювання

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Таким чином, припинення юридичної особи в добровільному порядку здійснюється за:

- рішенням власника або уповноваженого ним органу, рішенням інших осіб;

- засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників без наведення мотивів прийняття відповідного рішення за власною заявою;

- досягнення юридичною особою цілей та мети, закріплених в установчих документах та заради якої її було створено;

- закінчення певного строку, на який була розрахована діяльність юридичної особи (ч. 15 ст. 58, ч. 1 ст. 59 ГК України, ст. 33 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців")[13].

Стосовно суб'єктів господарювання різних організаційно-правових форм "уповноваженими особами" на прийняття рішень про їх припинення будуть, наприклад, для державних підприємств - міністерства, відомства; для казенних підприємств - Кабінет Міністрів України. До речі, для названих видів суб'єктів господарювання ці ж органи компетентні приймати рішення про їх припинення і в ролі засновників. Для суб'єктів колективної форми власності це будуть загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах. Для приватного підприємства - фізична особа як власник майна і вона ж засновник.

2.2. Стадії добровільного припинення діяльності суб’єктів господарювання

Приймати рішення про ліквідацію підприємства можуть лише особи або органи, які мають відповідні повноваження. Так, згідно діючого законодавства ліквідація підприємства проводиться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника (засновника), а в деяких випадках – за рішенням власника й за участю трудового колективу або органу, вповноваженого створювати такі підприємства (наприклад, відповідного державного органу управління) або за рішенням суду.

У випадку якщо власників декілька, рішення про ліквідацію підприємства приймається на засіданні засновників і оформлюється протоколом. Рішення про ліквідацію приватного підприємства з призначенням ліквідаційної комісії оформлюється наказом керівника.

Рішення про ліквідацію акціонерного товариства приймає вищий орган АТ – збори учасників (ст. 41 Закону України “Про господарські товариства” від 19 серпня 1991 р. № 1576-ХІІ)[8]. Загальні збори визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, які мають, згідно зі статутом товариства, більше ніж 60 % голосів. Рішення загальних зборів акціонерів про припинення діяльності АТ приймає більшість у три чверті голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Рішення про ліквідацію ТОВ приймає його вищий орган – збори учасників (ст. 59 Закону України “Про господарські товариства”) простою більшістю голосів. Учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статутному фонді. Збори учасників при вирішенні питання про ліквідацію вважаються повноважними, якщо на них були присутні учасники (представники учасників), які володіють спільно більше ніж 60 % голосів.

Крім того, відповідно до п. 2 ст. 37 Закону України "Про власність", у разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про ліквідацію державного підприємства трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його на інше підприємство, засноване на колективній власності.

Збори власників або вповноважений ними орган визначають склад ліквідаційної комісії, яка з дня призначення здійснюватиме ліквідаційні процедури та керуватиме справами підприємства до його закриття (статті 20, 41 і 59 Закону України “Про господарські товариства”).

Склад і кількість членів ліквідаційної комісії законодавство не визначає, тому рішення з цього питання власники підприємств приймають на власний розсуд. До складу комісії можуть входити як самі засновники, так і представники керівництва підприємства, його працівники, незалежні спеціалісти. Але з огляду на те, що ліквідаційна комісія виконує певні облікові операції, а також розраховується з бюджетом, як правило, до складу комісії включається головний бухгалтер підприємства або інший спеціаліст з податків та обліку. Зазвичай до ліквідаційної комісії входять не менше ніж три особи.

Стаття 20 Закону України “Про господарські товариства” зазначає, що повідомлення про ліквідацію підприємства (господарського товариства) ліквідаційна комісія має опублікувати в триденний строк з моменту її призначення в одному з офіційних (республіканському й місцевому) друкованих органів із зазначенням терміну подачі кредиторами заяв зі своїми претензіями.

Згідно з п. 12 Порядку надання фінансової звітності, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. № 419, інвентаризація майна у випадку ліквідації підприємства є обов’язковою. Сам порядок проведення інвентаризації визначений в Інструкції по інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 11 серпня 1994 р. № 69, яка також вказує на обов’язкову інвентаризацію у випадку ліквідації підприємства[9].

Для подальших розрахунків ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно підприємства. Для оцінки майна комісія може скористатися послугами суб’єкта оціночної діяльності, який здійснить незалежну оцінку відповідно до вимог Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” від 12 липня 2001 р. № 2658-ІІІ[10].

Стаття 7 цього Закону обумовлює випадки, коли оцінку майна в обов’язковому порядку необхідно проводити з дотриманням процедури, встановленої нормативно–правовими актами, які зазначаються у ст. 9 згаданого Закону. До переліку таких випадків належать: ліквідація державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна), а також переоцінка основних фондів з метою бухгалтерського обліку.

Згідно з п. 3 ст. 2 Закону України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 р. № 98/96-ВР, суб’єкт підприємницької діяльності, який припинив діяльність, що підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляє про припинення такої діяльності відповідному державному податковому органу[11]. При цьому торговий патент підлягає поверненню до державного органу, який його видав, а суб’єкту підприємницької діяльності повертається надмірно сплачена сума вартості торгового патенту.

Відповідно до п. 2.11 Порядку реєстрації та ведення книг обліку розрахункових операцій і розрахункових книжок, затвердженого наказом ДПАУ від 1 грудня 2000 р. № 614, зняття з реєстрації РРО здійснюється на підставі подання СПД заяви до органу державної податкової служби, де зареєстрований РРО [12].

При анулюванні реєстрації посадова особо органу державної податкової служби вилучає реєстраційне свідоцтво, довідку про опломбування, здійснює відповідний запис у Книзі реєстраторів розрахункових операцій і видає СПД довідку про зняття з реєстрації РРО.

Вихід зі складу засновників інших підприємств здійснюється в порядку, передбаченому статутними документами таких підприємств, а також законодавством, що регулює діяльність підприємства. При закритті філіалів, що стоять на податковому обліку, необхідно виконати аналогічні процедури, як і при ліквідації підприємства. Непогашені податкові зобов’язання філіалу сплачує юридична особа, якій належить даний філіал.

Стаття 21 Закону України “Про господарські товариства” зазначає, що грошові кошти, які належать товариству, включаючи виручку від розпродажу його майна при ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умовах найму, та виконання зобов’язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами, розподіляються між учасниками товариства в порядку й на умовах, передбачених цим Законом та установчими документами, у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. Майно, передане товариству учасниками в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в друкованих органах відповідно до закону повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені цим Кодексом чи спеціальним законом строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку [13].