5.5.4 Драма як жанр

Драма (від давньогр. drama – дія) – це п’єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Зародження цього жанру можна помітити в драматургії античності („Іон” Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у ХVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.- Е. Лессінг, які в наукових розробках обґрунтували специфіку та значення цього жанру для розвитку літератури та театру. Вони стали й першими практиками, що взялися втілити в життя теоретичні постулати, давши світу так звану міщанську драму (Д. Дідро – „Позашлюбний син”, „Батько родини”; Л.-С. Мерсьє – „Дезертир”, „Незаможний”, „Тачка оцетника”; Г. – Е. Лессінг – „Місс Сарра Самсон”, „Емілія Галотті”). В основі цих творів лежали міщанська родинна трагедія, що збуджувала цікавість у глядача, додавала переваги моралі звичайної людини над можновладцями. Проте на рубежі ХVIII-ХІХ ст. міщанська драма в західноєвропейській літературі переживає серйозні кризові явища, в ній починає переважати дидактичне начало, герої замикаються у своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, що дає підстави говорити про зародження нового жанру – мелодрами.

Однак у літературі ХIХ-XX ст. домінує реалістична драма. Спершу вона з’явилася в Росії (Пушкін, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов), а потім на рубежі століть у творчості західноєвропейських драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберг). В зарубіжній літературі поруч з реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О’Кейсі, Чапек, Міллер) важливу роль відіграє так звана інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй) , а також драма абсурду, остання виникла після паризьких прем’єр 50-х років минулого століття п’єс

С. Беккета „Чекаючи на Годо” та Е. Йонеско „Лиса співачка”, у яких у гротескних формах показувалось нікчемність життя звичайної людини.

В українській літературі драма з’являється на початку ХIХ ст. („Наталка Полтавка” І. Котляревського, „Быт Малороссии в первую половину ХVII столетия”, підписана криптонімом Т.М., „Чари” К. Тополі, „Чорноморський побит” Я. Кухаренка, „Купала на Івана” С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого враховано досвід західноєвропейської драми кінця ХVІІІ ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак помітними були й кроки в напрямку до реалістичного відображення дійсності, як це мало місце в цілому в європейській драмі. Для наступний пошуків у цьому жанрі велике значення мало вміння письменників через обставини родинного плану порушувати важливі суспільні та соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадкувався з покоління в покоління („Назар Стодоля” Т. Шевченка, „Лимерівна” Панаса Мирного). Під кінець ХIХ ст. спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста („Не судилось”

М. Старицького, „Доки сонце зійде...” М. Кропивницького, „Житейське море” І. Карпенка-Карого, „Украдене щастя” І. Франка, „Нахмарило”

Б. Грінченка).

На рубежі ХIХ-ХХ сторіч переважає соціально-психологічна драма. Потім як відгук, на суспільно-політичну ситуацію початку ХХ століття виникає політична драма. Людські характери досліджувалися драматургами в екстремальних політичних умовах („Кассандра” Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки „чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характерами, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витончені інтелігентські переживання подібно до п’єс Ібсена, Чехова, Гауптмана”) [31, 14].

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляє морально-етичну тематику, прагнучи дати розв’зку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми („Молода кров”, „Чорна Пантера і Білий Медвідь”). Шукаючи нові моральні норми,

В. Винниченко проголошує принцип – „чесність з собою”, своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, що думає та відчуває („Дисгармонія”, „Великий Молох”, „Щаблі життя”).

Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став

М. Куліш („Зона”, „Патетична соната”, „Вічний бунт”, „Маклена Граса”). Плідними результатами відзначається розвиток цього жанру в повоєн­ні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості

М. Зарудного, О. Коломійця, О. Корнійчука, Ю. Щербака, Л. Хоролець.