5.5.2. Трагедія

Трагедія (від давньогр. tragoedia, буквально – козлина пісня) – це драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конф­лікті особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції і об’єктивною неможливістю їх реалізації. Етимологія терміну „трагедія” пов’язана з культовими обрядами, сценічним розігруванням міфа, атрибутом якого був козел. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжи закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зародження трагічних конфліктів. На думку стародавніх грекїв, у їх основі лежало втручання в долю окремих людей фатуму, поскільки існуючий світопорядок, у тому числі й долі окремих людей всеціло залежали від нього. Така точка зору яскраво проглядається в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла „Едіп-цар” все було зроблено для того, щоб головний його герой Едіп уникнув лиховісного попередження оракула. Однак ніщо не дало можливості Едіпу уникнути вбивства батька і одруження з власною матір’ю. Серія вбивств супроводжує трагедію Есхіла „Агамемнон”: у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких душевних мук убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: „Доля в справі тої винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйняттям навколишньої дійсності греками.

Драматургія пізніших епох (Шекспір, Лопе де Вега, Кальдерон)

втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії цього часу

здебільшого крилися в суспільному устрої. Вже не фатум і не воля

богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У

трагедіях Шекспіра („Ромео і Джульєтта”, „Король Лір”, „Отелло”,

„Гамлет”) їх герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій, суспільних відносин. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах, Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами, погляди на життя. Згадані герої гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах Корнеля („Сід”, „Горацій”), Расіна („Федра”) виникав між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне перепліталося в непримиренному двобої. Герой Корнеля Горацій, наприклад, вгамовує свої емоції та почуття в ім’я інтересів держави, якій він служить.

Пізніше, в епоху Просвітительства конфлікт у трагедії міняється. Зокрема, у творах Вольтера, його герої Заїра, Сеїд гинуть, відстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму в вірі. У трагедії О. Пушкіна „Борис Годунов” у центрі конфлікту не боротьба царя Бориса з Лжедмитрієм за престол, а чужість, самодержавної форми управління державою для народу, чим і визначався трагічний фінал для героя.

В українській літературі зародження трагедії припадає на ХVIII ст. Першим твором цього жанру дослідники вважають „Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства” М. Козачинського, написану письменником під час учителювання в Сербії, на сюжет з історії цієї держави. ХIХ ст. дало кілька зразків трагедії. Слід відзначити твори

М. Костомарова („Переяславська ніч”, „Кремуцій Кодр”), І. Карпенка-Карого („Сава Чалий”), М. Старицького („Оборона Буші”).

Література XX сторіччя помітно розширила обрії української трагедії. 1918 року з’являється твір В. Пачовського „Роман Великий”, події якого розгортаються в ХІІІ ст. Родинна трагедія галицького князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського „Ярослав Осмомисл” (1917). Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію

В. Винниченка „Між двох сил” (1919). Особа й революція, герой і народні маси – ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова „Коли народ визволяється” (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір М.Куліша „97” (1924). Пізніше з’являються п’єса Ю. Яновського „Дума про Британку”, О. Левади „Фауст і смерть”, Я. Баша „Професор Буйко”.