12. Філософія Античності: загальна характеристика.

Антична філософія, філософія стародавніх греків і римлян, зародилася в VII-VI ст. до н. е. у Греції і проіснувала до VI ст. н. е. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.

Мілетська школа. – перша філософська школа античності, найвідомішими представниками якої були Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Усіх трьох мілетців об'єднує пошук первинної матеріально-речової субстанції, першооснови і сутності всіх речей. Фалес вбачав її у воді, Анаксімен - у повітрі, Анаксімандр називав “апейроном”, невизначеним першопочатком.

Ефеська школа. У другій половині VI ст. тут виникає філософська школа у м. Ефес, пов'язана з ім'ям Геракліта. Світ для нього був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом - логосом, образом і символом якого є вогонь. Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.

Піфагорійська школа. В один час з Гераклітом розробляє своє філософське вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, сформульованого через дві тисячі Галілеєм про те, що “книга природи написана мовою математики”.

Класичний етап грецької філософії

• Софісти. Класичний етап у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Вони переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу “людина є мірою всіх речей”. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони а відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби.

• Сократ. Спершу був ученем софістів, але згодом відмовився від їх скептичного ставлення до істини. Адже своїм призначенням в житті Сократ вважав пошук істини. У бесідах та дискусіях сформувався філософський метод Сократа: Істина не знаходиться і не виникає у голові окремої людини безпосередньо. Вона народжується у процесі діалогу між людьми, які спільно шукають істину.

• Платон. Особливість платонівського ідеалізму влягала в тому, що він відривав ці сутності, надчуттєві форми від самих речей, проголошував їх об'єктивне, незалежне від людської свідомості і від самих конкретних речей, існування в окремому, недоступному чуттєвому досвіду світі. Поряд з видимим, мінливим і безкінечно різноманітним світом, де все згодом зникає, існує інший, надчуттєвий світ. Первинним, по-справжньому існуючим, реальним світом, за Платоном, є світ вічних і незмінних сутностей, світ “ідей”. Саме ідеї є першообразами всіх речей, оскільки визначають, “породжують” їх, а матеріальний світ - лише бліда, спотворена копія, тінь, невиразний відбиток вічних, незмінних, досконалих “ідей”. Вчення про людину Платона засноване на загальному для античної філософії уявленні про тотожність людини (мікросвіту) і Космосу (макросвіту). Але людина істотно відрізняється від простих складових частин світу, бо має не тільки тіло, але й душу. Причому людська душа має три складових: розумний початок, вольовий і чуттєвий. Життя людини повинне перетворитись на турботу про душу, її очищення від пристрастей.

• Арістотель. Учень Платона. Праці: “Метафізика”, “Органон”, “Нікомахова етика”. Висуває своє вчення про категорії. Арістотель виділяє десять категорій - субстанції, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. Дослідив структуру логічного пізнання, розробив систематичні правила міркування і висловлювання. Аналіз дедукції та індукції, виокремлення чотирьох видів причинності (матеріальної, формальної, дієвої і цільової), розрізнення матерії і форми, необхідності і випадковості, потенційного і актуального, загального і часткового, визначення десяти логічних категорій - все це стало основою для подальшого аналізу в європейській філософії.

Доба елліністичної філософії характеризується посиленням догматизму, боротьбою й діалогом різних шкіл. Найбільш відомі філософські школи цього періоду - епікурейська, стоїчна, скептична, академічна - особливу увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування.

Період пізньоантичної філософії став часом поступової кризи Римської імперії і формування синтетичних та спiритуалiстичних систем. Найбільш відомі філософські школи цього періоду - неопіфагорійська і неоплатонічна - синтезували провідні ідеї чи не всіх філософських течій попередньої доби. На цьому етапі грецька філософія зливається з римською Остання не породила нових філософських напрямків, але стала продовженням ідей еллінської мудрості.