52. Гносеологія та епістемологія.

- Гносеологія - розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм. Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?

Відповіді на це питання дає: - оптимізм — світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби. - агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний

світ на основі почуттєвого сприйняття. - скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

- Епістемологія — філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції «суб'єкт-об'єкт», то для епістемології базовою є опозиція «об'єкт — знання».

Епістемологи виходять не з «гносеологічного суб'єкта», що здійснює пізнання, а скоріше з об'єктивних структур самого знання. Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання? Які механізми його об'єктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності? Які бувають типи знань? Які загальні закони «життя», зміни і розвитку знань? При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних зв'язків (номінації, референції, значення та ін). Об'єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знання (ідеальний об'єкт) або як матеріальна дійсність віднесення знань (реальність).

53. Можливості та межі пізнавального процесу

Пізнання – це особливого роду процес взаємодії між суб’єктом і об’єктом, коли основним результатом є знання, тобто це своєрідний похід людини за знанням, і цей похід має свої особливості, закономірності, свій неповторний зміст.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".

Між об’єктом і суб’єктом існує взаємозв’язок, цей взаємозв’язок з одного боку має діалектичний характер, а з іншого він проявляється в метафізичній формі.

ДІАЛЕКТИЧНІСТЬ відношення суб’єкта і об’єкта представлена такою формулою: без суб’єкту немає об’єкту, а без об’єкту немає суб’єкту.

МЕТАФІЗИЧНИЙ характер відношення С і О полягає в тому, що поза С немає О, тому що саме ті знання, які витворює суб’єкт і є об’єктом; знання існують трансцендентно (за Кантом), вони передують існуванню об’єкту, немає нічого в дійсності (Декарт), чого б не було у знанні, яке витворює суб’єкт.

Мета пізнання – те, що прагне пізнати суб’єкт, те чого він хоче досягнути в процесі пізнання.

Ціль пізнання – це те, що отримує, те, що він має в процесі пізнання.

Звідси, з точки зору філософії: мета – це орієнтир, вона не досяжна; а ціль – це те, куди ми потрапляємо на шляху до мети.

У некласичному вимірі пізнавальний процес характеризується динамікою знання і відношення від цієї динаміки суб’єкта на рівні сучасного розвитку пізнання суб’єкт частіше має справу не з самим реальним об’єктом, а з динамікою знання, з евристичними моментами в пізнавальному процесі.

Пізнавальний процес має свої можливості та межі.

У класичному розумінні межі пізнавального процесу окреслюються такою множиною, або таким континуумом, який включає в себе чуттєве пізнання, логічне (раціональне) пізнання, виокремлення знання у якості істини чи хиби.

У класичному розумінні чуттєве пізнання – відображення дійсності у таких формах, як відчуття, сприймання (сприйняття), і уявлення. Відчуття – елементарний результат, який виникає в процесі дії на органи чуття (аналізатори) людини (тварини).

Сприйняття – це цілісний образ, який виникає у людини \ тварини завдяки дії органів відчуття (аудиторія, людина, дерево, пам’ятник).

Відчуття і сприйняття є і в людини і в тварини.

Уявлення – це притаманна тільки людині здатність у пізнавальному процесі творити нові образи. Вони не відчутні, ми їх створюємо самі. Логічний етап пізнання включає поняття, судження і умовивід.

Поняття – форма відображення в предметі суттєвого.

Судження – ствердження чи заперечення будь-чого за допомогою понять.

Умовивід – виникнення нових суджень на основі двох чи більше.

Виникнення знання відбувається не тільки в традиційному процесі відображання дійсності, а й за допомогою інтуїції.

Інтуіція – така здатність людини, при якому виникнення знання не супроводжується логікою; не супроводжується сходженням від сприйняття, судження і умовиводу; здатність отримувати знання безпосередньо, поза межами відчуття та формування понять.

Пізнання має свій результат. З точки зору мети пізнання суб’єкт отримує чи повинен отримати істину, якщо брати до уваги мету, то основний результати – істина; а з точки зору цілі – суб’єкт отримає знання, яке претендує на істинність чи хибність.