44. Проблема свободи і відповідальності.

Свобода — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності.

Проблема свободи у філософії осмислюється, як правило, по відношенню до людини і її поведінки. Вона отримала розвиток в таких філософських проблемах, як свобода волі і відповідальності людини, можливостей бути вільним, осмисленням свободи як сили, регулюючої громадські стосунки. Для особи володіння свободою - це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості і поведінки, зведення людини до простого "інструменту" в соціальних і технологічних системах завдає збитку як особі, так і суспільству. Кінець кінцем саме завдяки свободі особи суспільство отримує здатність не просто пристосовуватися до природних і соціальних обставин навколишньої дійсності, але і перетворювати їх відповідно до своїх цілей.

Конкретним матеріальним носієм свободи, її суб'єктом завжди є особа, а відповідно і ті спільності, в які вона включена, - нації, соціальні групи, класи.

Дуже важливим є співвідношення свободи із відповідальністю.

Саме через з’ясування співвідношення свободи і відповідальності, якими особистість людини наділена, перебуваючи в тому чи іншому соціальному статусі, при виконанні тієї чи іншої суспільної ролі, можна зробити висновки про можливості і характер її прояву у соціумі.

Збільшення свободи, яке не супроводжується адекватним зростанням відповідальності, закладає тенденцію для свавільного прояву особистості, межею чого є абсурд, коли свобода прагне до свого максимуму, що не знає меж, а відповідальність наближається до своєї межі, тобто нуля. Якщо людина не усвідомлює власної відповідальності за свої вчинки, то її має збалансовувати обмеженнями, притягненнями до відповідальності соціум, до якого вона належить. Коли ж соціальне середовище нездатне на таке збалансоване через відповідальність обмеження свободи однієї чи декількох особистостей, тоді воно приречене зносити усі можливі прояви свавільності з їхнього боку.

45. Свідомість як найвища форма відображення.

У філософії свідомість розглядається як особлива здатність людини і це поняття має декілька значень.

Свідомість:

- це здатність людини творити суб’єктивний образ об’єктивної дійсності відповідно до своїх потреб та інтересів в тому чи іншому історичному полі

- відношення до дійсності за знанням

- властивість мозку

- те, що пов’язане із функціонуванням всього тіла в цілому

- є не тільки тоді, коли ми відображаємо дійсність, а й коли ми бачимо в цій дійсності те, що нам потрібно (ідея інтенціональності)

Риси:

1. Носить соціально-історичний характер - відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду;

2. Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв’язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення (у тварин є тільки наглядне дійове мислення);

3. Відображення носить цілеспрямований характер (спрямоване на досягнення цілей)

4. Відображення носить прогнозуючий характер (прогнозувати хід подій тощо)

5. Відображення носить творчий характер (здатне перетворювати дійсність)

6. Відображення базується на використанні, насамперед, мови.

7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною самої себе (наявність у людини самосвідомості)

А. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомості.

Усвідомити будь-який предмет – значити включити його в систему своїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ.

Б. Але свідомість – це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.