Політичні ідеї мислителів Стародавнього Сходу

Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Другу її течію — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія давньокитайської політичної думки — даосизм. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.). Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями.

Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом.

Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:

· правила ритуалу

· людинолюбство

· піклування про людей

· шанобливе ставлення до батьків

· відданість правителю

· відчуття обов'язку.

Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства.

Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.

Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму.

Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

"Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників".

Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Античність

Приблизно так само, як і в Стародавньому Сході, розвивалися погляди на державу у Стародавній Греції. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:

I етап (ІХ-V ст. до н. е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Со-лоном, Гераклітом, Піфагором;

II етап (V-І ст. до н. е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля;

III етап (друга половина PV-ІІ ст. до н. е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду в розвитку політичної думки відображені в ученнях Епіку-ра, стоїків, Полібія.

З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія - це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку. У результаті проведених ним реформ політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці - найбільше зло, а порядок і закон - найбільше добро для держави.

Певний внесок у розвиток державно-правових учень зробили Піфагор (580-500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію.

Значну увагу в з'ясуванні проблем сутності держави приділив Геракліт (544-483 до н.е.). Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, боротьбі за оновлення. "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". Ге-ракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою. Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління "нерозумних", а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу.

З іменем Сократа пов'язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави і без них неможлива моральна організація державного життя. Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, засновану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, - тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства, - плутократією, якщо від волі всіх, - демократією. Судячи з платонівського діалогу "Критон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.

Платон (428 або 427-347 до н.е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу - це діалоги "Держава", "Політика", "Закон".

У творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, в якій кожен член суспільства мав робити "своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян. Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію і тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

У діалозі "Закон" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом ідеальної держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку - це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому - управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

Держава і право, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності - Аристотеля (384-322 до н.е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників Аристотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він вважав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави - це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.

Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володіє сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю та етикою, що є вступом до політики.

Внаслідок війн македонського царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н.е.) грецькі поліси втратили незалежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.

Одним з прихильників цих поглядів був Епікур (341270 до н.е.) - автор численних праць, головна з яких "Про природу". Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади - це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленням про справедливість.

Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона і Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала тривалий час - від ІУ-Ш ст. до н. е. до І-ІІ ст. н. е. - та була досить впливовою у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природнім законом, що одночасно має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабству, на думку стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є "поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Естафету розвитку політичної думки перейняли мислителі Стародавнього Риму. Безперечно, політична думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епі-кура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Всю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи:

1) царський (754-510 до н.е.);

2) республіканський (509-28 до н.е.);

3) імператорський (27 до н. е. - 476 н. е.).

У 395 р. н. е. єдина римська імперія була остаточно розділена на західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.

Особливо ґрунтовними і системними були вчення Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.). У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та інших Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком - сім'я. Держава, на його думку, -це узгоджене правове утворення, здобуток народу.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі Цицерон поділив держави на монархії (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), вказуючи, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка б мала елементи трьох названих форм держави.

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризував, як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності міжнародних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі і несправедливі.

2. Політична думка Середньовіччя

В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія.

Одним із основних творців християнської політичної теорії вважається італієць Аврелій Августин (354 — 430), за свої заслуги перед церквою названий Блаженним.

Августин Блаженний — християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина — язичника. Августин різко протиставляв церкву й державу. У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників. Вихід він вбачав у створенні «града земного» на засадах християнської моралі: всі форми правління повинні поважати Бога й людину. У праці обґрунтовано ідеї всесвітнього панування Церкви, підкорення світських начал (у тому числі науки) релігії, божественним настановам. Уся історія людства, за Августином, це грандіозне завершення задуму божественного спасіння. Місія церкви в цьому є вирішальною. Держава перетворюється на «світську руку» церкви. Єдність роду людського означає єдність християнської віри під егідою церкви.

Вчення Августина набуло поширення та впливу й істотно вплинуло на розвиток християнських концепцій держави, політики та права Середньовіччя.

Фома Аквінський (1226—1274), розвиваючи концепцію Августина про зверхність церкви над світською владою, дійшов висновку, що держава має позитивну цінність у самій собі і зовні себе. Держава не тільки підтримує мир, а є вираженням волі Бога в ім'я людей. Політика означає моральну відповідальність, обдумане розумом спрямування волі людини в усіх соціальних діях. Заснування та існування держав, планування міст, будівництво замків, створення ринків, поширення освіти — це провидіння, за допомогою якого Бог творить світ і править ним.

У праці «Сума теології» Фома Аквінський розглядає природне й позитивне право. Вічне право — це мудрість Бога. Божественне право спрямовує право природне, яке властиве всім людям як свідомим, моральним і соціальним творцям. Позитивне право необхідне, щоб забезпечений мир і перешкодити людям чинити зло.

Ідеальною формою правління Фома Аквінський, як Аристотель і Цицерон, вважав змішану, за якої монарх уособлює єдність, аристократія — перевагу заслуг, народ є гарантом миру та злагоди. Право держави має бути санкціоноване аристократією і народом.

Серед форм державного устрою Фома Аквінський перевагу надає монархії, бо, на його думку, історичний досвід переконує, що стабільності та успіхів досягали держави, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізнив два різновиди монархії: абсолютну й політичну. Симпатії його були на боці останньої, в якій влада правителів підкоряється закону й не виходить за його межі.

Метою державності є спільне благо, забезпечення умов. І ця гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, беззастережного дотримання встановленого Богом обов'язку підкоритися правителям, які уособлюють державу.

Фома Аквінський проголошував, що церква має стояти вище за громадянське суспільство. Головний володар на небі — Ісус Христос, на землі — Папа Римський, а тому світська влада підпорядковується владі духовній. Саме церква, виховуючи у людей почуття добра, спрямовує земне блаженство таким чином, щоб воно привело до щастя на небесах. Так Аквінський обґрунтовував гармонію двох інститутів v християнському суспільстві: церкви й держави. Християнська віра навчала людину не вбачати в підкоренні ненависне ярмо, а владу сприймати як великий тягар відповідальності. Аквінат вважав смертельним гріхом підбурення до бунту й непокору владі, проте стверджував, що виправданий опір тиранії не є бунтом.

Римо — католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. Thomas - Фома), проголосила його автора святим і надала йому титул «доктора ангельського».

Розвиток торгівлі й ремесел у країнах Західної Європи сприяв у XII—XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торгівців, ремісників, банкірів, що прагнули незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, були проти втручання церкви у державні справи. Найвиразніше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324—1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл.1270 — 1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі нещастя у світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

На думку вченого, церква має бути відокремлена від держави, бо в них різні мета й сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідуючи християнське віровчення.

Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста й у кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада — й світська, й духовна, тільки він — носій суверенітету й верховної законності. Щоправда, народом учений вважав не всіх громадян держави, а лише представників впливових суспільних станів — військовиків, священиків, чиновників, торгівців, землевласників і ремісників.

Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої й виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади важливе місце відводилося виборності як засобові утворення установ і добору посадових осіб держави всіх рівнів. Надаючи перевагу монархії, оптимальною формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.

Політичне вчення Марсилія Падуанського мало істотний вплив на формування уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.