3.Доробок Миколи Чернявського(1868-1938).

Законспектуйте: Чернявський Микола Федорович народився в с.Торська Олексіївка (Шахова) Бахмутського повіту, тепер с. Октябрське Добропільського району Донецької області, в сім'ї сільського диякона. Народився майбутній письменник 3 січня 1868 року в с. Торській Олексіївці тодішнього Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Через два роки його батька з диякона висвятили на священика й перевели в с. Новобожедарівку Слов'яносербського повіту. Тепер це село називається Кружилівка і знаходиться в Краснодонському районі.

Закінчивши початкову школу, учився у Луганській приватній, а згодом - у Бахмутській духовній школі. Вступив до Катеринославської семінарії, після закінчення якої одержав призначення в Бахмутську школу. Тут викладав співи і музику.

Першу збірку поезій видав у Харкові 1895 року під назвою «Пісні кохання». У 1901 році переїздить до Чернігова на посаду земського статиста. Тут познайомився з видатним українським письменником Михайлом Коцюбинським, який справив значний благотворний вплив на становлення творчої майстерності письменника. У Чернігові він зустрівся з Борисом Грінченком. Про свої враження від зустрічей з Борисом Грінченком письменник розповів у художньо-документальному нарисі «Кедр Лівана», єдине видання якого побачило світ невеличким тиражем у 1918 році. До речі, якраз у цьому художньому творі наведені слова, які тепер часто повторюють, як характеристику титанічної праці Бориса Грінченка: «Більше працював, ніж жив...».

Прочитайте: Поезія в прозі «Зорі», якій М. Чернявський дав підзаголовок «Соната патетична. Другові моєму Борису Дмитровичу Грінченку», є ліричним спомином про одну з чернігівських зустрічей побратимів, а вірніше про ті думки, почуття, мрії, що народилися тієї пам'ятної ночі. То був незабутній час, «коли в небі тремтіли зорі, все спало в снігах, гули на холодному вітрі дерева старого саду-парку, а ми, далеко за північ, сиділи в великій півтемній кімнаті й вели розмову. Засвічували вогні нашого розуму й силкувались освітити ними первісну темряву, і теплом схвильованих душ наших братерських гріли один одного на холоді суворого й темного життя». Цей твір писався з болючим щемом, з думкою про недужого друга, який умирав на чужині. «Мені хотілось з далекого далека подати йому, знеможеному, руку»,- зазначав пізніше М.Чернявський із цього приводу в спогадах «Кедр Лівану». І дійсно, ця лірична соната перейнята світлом надії, захопленістю від неосяжності світу природи й людської думки. Зорі стають символом нерозривного єднання між людиною й загадковим околом, між спорідненими душами, що відчувають близькість, не зважаючи на віддаленість у часі й просторі.

Слухаю їх срібний спів.

Ловлю їх золоту усмішку.

Постерігаю алмазні сльози

І лину, лину до них...

Не знаю, що тягне мене.

Думаю, що почуття вічності,

її нерозгадана таємниця,

її велична симфонія дисонансів.

Ах, ті дисонанси...

Якщо в «Зорях» домінує настроєве начало, відтінюється світ помислів і фантазій побратимів, то в іншому творі «Кедр Лівану. Спогади про Бориса Грінченка», М. Чернявський вдається до розлогих описів, поєднує белетристичний струмінь із публіцистичним. У цих мемуарах подано детальний портрет Б.Грінченка 1900-х р.: «Трохи довгасте обличчя, з густим і міцним темним волоссям на голові, вусах і бороді. Прямий і досить довгий ніс. Характерні дві зморшки між бровами, а під ними спокійні, навіть часом неначе холодні, горді очі. Прямота й упевненість в собі. Ось які риси насамперед кидались у вічі тому, хто глянув би на Грінченка, коли він бував спокійний і мовчав». Наскрізним образом спогадів є величний ліванський кедр. Розгорнуті картини, в центрі яких це дуже дерево, обрамляють мемуари. Перша з них надає творові урочистого, піднесеного звучання: «На вершині Лівану стоїть кедр. Міцно він ухопився корінням за скелю й стоїть незрушно, непохитно... Стоїть він, як вартовий, на сторожі кам'яного Лівану. Далеко йому видно, здалека летять до його вісті». Мужній кедр протиставляється тим, хто не має пам'яті, не відчуває обов'язку перед іншими і задовольняється власним затишком і добробутом («Гарно живеться на світі траві та мохам несвідомим, їм ніхто не шкодить, їх ніщо не турбує»). Але таке безлике й беззмістовне животіння не личить кедрам - борцям із негодою. Їхня місія висока й відповідальна. «Не проміняє кедр нагірний своєї долі на долю трави лугової. Не зійде з своєї кам'яної вершини в тиху долину. Стоятиме там, поки віку його, поки снаги вистачить. Могутній, гордий кедр, окраса рідного Лівану й вірний вартовий його».

В образній формі М.Чернявський указав на характерну рису Б.Грінченка - несхитність і послідовність в охороні українського світу від численних напастей та загроз. Таку його вдачу вияскравлює один із псевдонімів -Вартовий. Як підкреслив мемуарист, Борис Дмитрович цілком свідомо «...обмежив себе: одкинув власні інтереси й святинею для себе поставив народ...».

Законспектуйте: На початку XX ст. переїздить на Херсонщину, де велась широка культурнопросвітницька діяльність. Тут письменник вчителював, керував „Просвітою”, продовжував писати. У 1905 році М. Чернявський підготував і видрукував альманахи "З потоку життя", "Перша ластівка".

У 1906 році наказом губернатора його звільняють з посади за "українофільство", вбачаючи "мазепинство" в упорядкуванні і виданні альманаху молодих українських письменників "Перша ластівка". В Сибір не заслали, а по службі понизили до помічника секретаря губернської управи, де й пропрацював письменник до 1919 року.

Провідним мотивом у віршах зазвучав песимістичний настрій поета, який не зміг примиритися з придушенням національного відродження, штучним голодомором в українських селах на початку 1930х років.

Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органах. Уперше поета було арештовано за підозрами, які не підтвердились, у 1929 році, у справі так званої Спілки Визволення України. У 1933 році Миколу Федоровича заарештували вдруге. Та й цього разу його незабаром звільнили.

Арешт 14 жовтня 1937 року став для письменника останнім.